Методичні рекомендації для практ. занять з політології. Протокол 5 Голова Вченої ради Димитрій грицишен методичні рекомендації для проведення практичних (лабораторних) занять
 Скачать 252.5 Kb.
|
|
Література. Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. – М. : Наука, 1990. Вьюницкий В. Либерализм - плюс - минус социализм ? // Диалог. – 1991. – № 11. Иванов В.М. Рынок и государство (некоторые аспекты теории либерализма) // Полис. – 1993. – № 3. Мигранян А.М. Переосмысливая консерватизм // Вопросы философии. – 1990. – № 11. Муляр B.I. Політологія. Курс лекцій. – Житомир : ЖІТІ, 1999. Муляр B.I. Політологія: Навчальний посібник. – К. : ВУЛ, 2002. Орлов Б. Социал-демократия Запада: ценности и ориентиры // Диалог. – 1990. – № 2. Петренко Е. Л. Демократический социализм Э. Бернштейна // Социально-политические науки. – 1992. – № 2. Політологія. / За ред. О.I.Семківа. – Львів : Світ, 1993. Політологія. Курс лекцій. /За ред. М. Сазонова. – Харків : Основи, 1993. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К. : Академія, 2001. Політологія / За ред. В.Г.Кременя, М.І.Горлача. – Київ – Харків : Єдінорог, 2001. Рудич Ф. М. Політологія: підручник. – К. : Либідь, 2004. Современный капитализм: критический анализ буржуазних политологических концепций. – М. : Наука, 1988. Федорова М.М. Французский либерализм ( Руссо - Констан ) // Полис. – 1993. – № 6. Методичні рекомендації до семінарського заняття № 4 Розвиток політичнї думки в Україні мав декілька етапів, кожен з яких позначений своєю специфікою. Первісні політичні уявлення, ідеї та вчення представлені в стародавній східнослов’янській державі – Київській Русі. Головним джерелом вітчизняної політичної ідеології ІХ – ХII ст. виявились Старий та Новий Заповіти, релігійні вчення Григорія Багалова, Іоанна Златоуста. В «Руській правді» (першому збірнику законів) доби князя Ярослава Мудрого закріплювались характерні для середньовіччя політичні принципи панування сили ззовні і усередині держави, станового поділу людей на повнопраних і неповноправних; недоторканності приватної власності. Найвизначнішим з мислителів того часу виявився митрополит Іларіон (ХІ ст.), який у творі-проповіді «Про закон Мойсеєм даний і про Благодать та істину в Ісусі Христі втілених» («Слово про Закон і Благодать»), виступив проти рабського стану суспільства, за політичну самостійність Київської Русі, обґрунтував необхідність підпорядкування церкви владою світської держави та взаємодії духовної і цивільної форм влад на благо людей і країни. До найдавніших політичних творів того часу потрібно віднести також «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Повість минулих літ» літописця Нестора, «Ізборник 1076 p.» князя Святослава, «Питання пресвітеру Фомі» К. Смолятича, «Моління» Данила Заточника та інші. Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів були: концепція «богоугодного володаря» (представники – ігумен Феодосій Печерський, літописець Нестор та ін.) і концепція «князівського одновладдя» (представники – митрополит Іларіон, К. Смолятич та ін.). Під час перебування більшої частини українського земель під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.), «шляхтянська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли аж до середини XV століття. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в: конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р.; у Судебнику великого князя Казимира 1488 p.; у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права, були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права. Політична думка цього періоду представлена, насамперед, працями Юрія Котермак-Дрогобича (1450 – 1492 pp.) та Станіслава Оріховського (Роксоляна) (1513 – 1566 pp.). У праці Ю. Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету» висловлено думки про зміцнення сильної королівської влади та про зверхність світської влади над церковною. Одним із перших визначних гуманістів польського та українського Відродження був С.Оріховський, який увійшов в історію української політичної думки розробкою ідеї «природного права» та «піраміди влади», де на вершині перебуває духовна влада, а забезпечувати її повинні священнослужителі та король. Варто звернути увагу на працю С. Оріховського «Послання королю польському Сиґізмунду Авґусту», де український вчений-патріот аналізує низку надзвичайно важливих тенденцій для розвитку політичної думки та політичних реалій того часу: про поділ влад, про виховання наступника трону, про одруження короля, про столицю держави тощо. У XVI – XVII столітті українська політична думка була представлена, насамперед, полемічною літературою (М. Смотрицький, X. Філалет, І. Вишенський, З. Копистенський та ін.). Крім полемічної, розвивалася культурно-освітня, наукова література (Лаврентій Зизаній, Ю. Рогатинець, К.-Т. Ставровецький), яка була критичною та раціоналістичною за змістом. Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія та її засновник П. Могила (1596 – 1648 рр.), який розвинув ідею верховенства православної церкви, виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни; був проти втручання держави у церковні справи; в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника. Студенту варто звернути увагу та політичні погляди Ф. Прокоповича (1681 – 1736 рр.), який першим в умовах російської держави, створив теорію освіченого абсолютизму, спираючись на теорії природного права (Г. Гроцій, Дж. Локк) та суспільного договору (Т. Гоббс). Носієм державної влади, на його думку, може бути лише освічений володар – «філософ на троні». До цього варто мати на увазі виняткову роль Ф. Прокоповича у створенні абсолютиської монархічної влади в Росії того часу, коли країною керував цар Петро I. Визначною пам’яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» (1710 р.) – це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені демократичні основи функціонування козацької держави. При цьому не потрібно забувати, що названий документ був фактично першим прикладом формування Конституції як основного закону країни. І що «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» приймалася у еміграції. На першу половину XIX ст. припадає початок українського національного відродження укаїнського народу, зростає політична активність української громадськості. Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилося у Києві близько 1845 р. Члени цієї організації – М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, М. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. – зґуртувалися навколо ідеї слов’янського союзу у формі слов’янської республіканської федерації. У цьому контексті варто звернути увагу на деякі документи кирило-мефодіївців, зокрема на «Відозву до українців», «До братів москалів і поляків», на «Статут Кирило-мефодієвського товариства». Корисно також звернутися до праці М. Костомарова «Книга битія українського народу», а також відзначити особливу позицію Т. Шевченка. Ідеї Кирило-Мефодіївського братства продовжував розвивати М. Драгоманов (1841 – 1895 pp.). Аналізуючи державу, він вважав, що її суть, насамперед, полягає у функціонуванні прав, якими наділені в ній громадяни, у правовому статусі особи. М. Драгоманов прагнув здійснення «політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації», бо «державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, кращим формам громадського устрою». Зверніть увагу на те, що М. Драгоманов був одним із найпереконливіших прихильників політичної концепції держави як сукупності самоврядних громад в історії української політичної думки. Одним із представників революційно-демократичнокї течії в політичній українській думці був І.Франко (1856 – 1916 pp. ). Серед проблем, які ним розглядалися, були: аграрна проблема, ускладнення робітничо-пролетарських стосунків, національна проблема. Зверніть також увагу на його трактування соціалізму у працях «Соціялізм і соціял-демократія», «До історії соціялістичного руху», «Основи суспільності» та ін. Визначне місце в історії української політичної науки у XIX – на початку XX ст. посідає постать М.Грушевського (1868 – 1934 pp.). Як політичний мислитель та діяч він еволюціонував від народницької політичної концепції до державницької, від ідеї федералізму до самостійництва. М. Грушевський вважав, що держава – «це суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі до поступового розвитку громадянства». М.Грушевський був Головою Центральної Ради УНР, ним був підписаний 4 універсал, який проголосив незалежність української держави. Головним напрямом його політичних досліджень була проблема національного самовираження. Варто звернути увагу на його працю «На порозі нової України». Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М. Міхновський (1873 – 1924 рр). На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». Він пропонував виборювати незалежність, використовуючи досвід західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме йому належить максималістське гасло: «Україна – для українців!». Вивчаючи політичну думку України першої третини XX століття, зверніть увагу на основні її напрямки. Серед них: - державницький націоналізм (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький та ін.); - інтегральний націоналізм (Д. Донцов, М. Міхновський, М. Сціборський, С. Бандера, Я. Стецько та ін.); - консервативний (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський та ін.); - народницький (В. Антонович, М. Грушевський та ін.). В цьому контексті вельми корисною буде книга В. Потульницького «Історія української політології» (К. : Либідь, 1993). У Радянському Союзі до середини 60-тих років негативно ставилися до політології. Вважалося, що політика вивчається в рамка історії КПРС, філософії, політичної економії, наукового комунізму. З середини 60-тих років ставлення до науки про політику почало змінюватися. 5 січня 1965 р. в газеті «Правда» була опублікована стаття «Про політичну науку», в якій Ф. М. Бурлацький обґрунтував право вчених розглядати, формулювати нові ідеї реконструкції тодішньої держави на загальнолюдських цінностях, на принципах демократії і свободи. Вчені, які досліджували ці проблеми, об’єдналися в Асоціацію політологів Радянського Союзу, що створювало можливості для ширшого спілкування із зарубіжними колегами, формування вітчизняної політичної науки. На сучасному етапі в Україні відбувається інтенсивний процес становлення науки про політику. Окреслено предметне поле науки, визначено проблематику й методи досліджень. Політологія вивчається у вищих закладах освіти. Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні –Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Національний Інститут стратегічних досліджень, ряд суспільно-політичних центрів і кафедр політології вищих закладів освіти. Створено Українську Академію політичних наук, Українську асоціацію політологів, Асоціацію молодих політиків і політологів. Таким чином, політична наука в Україні поступово посідає відповідне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності. Схематична таблиця розвитку історії української думки.
Основні поняття і терміни: антисемітизм, асиміляція, буржуазія, Валуєвський циркуляр, гайдамацький рух, геополітика, губернатор, губернія, дисидентський рух, декабристи, економіка, еміграція, Емський указ, ЗУНР, імперія, капіталізм, кріпосне право, купецтво, Малоросія, марксизм, монополія, москвофільство, народники, народовці, неформали, панславізм, партія, радикалізм, реформа, русифікація, русофіл, русофоб, «Руська трійця», столипінська аграрна реформа, столипінська реакція, Товариство українських поступовців, Українська думська громада, УНР, урбанізація, хлопомани, «ходіння в народ», «шестидесятництво». Література. Гуржій О. І. Гетьманська Україна. – К. : Альтернативи, 1999. Казьмирчук Г. Д. Рух декабристів: дискусійні питання та спроба їх розв’язання // УІЖ. – 2005. – № 6. Калініченко В. В. Витоки світогляду та політичної свідомості революційних народників в Україні 70-х рр. ХІХ ст. (соціально-психологічний аспект) // УІЖ. – 2006. – № 2. Лисяк-Рудницький І. С. Історичні есе. – К. : Основи, 1995. – Т. 1-2. Основи політології. Курс лекцій /За ред. М. Сазонова. – Харків : Основа, 1993. Політологія / За ред. В.Г.Кременя, М.І.Горлача. – Київ-Харків : Єдінорог, 2001. Потульницький В.А. Історія української політології. – К. : Либідь, 1992. 8. Потульницький В.А. Теорія української політології. – К. : Либідь, 1993. 9. Рудич Ф. М. Політологія: підручник. – К. : Либідь, 2004. 10. Скиба В. Й., Горбатенко М. В. Вступ до політології: екскурс в історію правничо – політичної думки. – К. : Тандем, 1996. Методичні рекомендації до семінарського заняття № 5 Розпочинаючи заняття, слід наголосити, що політична система – одне з найбільш важливих і вживаних понять у політичній теорії, а також варто зупинитись на існуючих її визначеннях. Для усвідослення теми потрібно знати основні функції, які виконує політична система: цілепокладальну; владно-інтегруючу; регулюючу режим суспільно-політичної діяльності та функцію цілісного впливу на суспільні процеси. Але найголовнішим у функціонуванні політичної системи є рівень забезпечення прав і свобод людини, колективу, сім’ї. Крім того, потрібно розуміти, що обличчя політичної системи конкретного суспільства залежить від багатьох факторів, серед яких особливу увагу слід звернути на: економічний, історичний, ґеополітичний, фактор природного середовища. Дуже важливим є також розподіл та зрілість політичних сил в суспільстві. Розглядаючи структуру політичної системи, потрібно зосередитись на функціональній структурі та інституційній. Ретельно проаналізувати кожну з них, особливо структуру закладів та інститутів. Звернувшись до компонентів кожного, необхідно наголосити, що таку структуру мають сучасні політичні системи. Важливою частиною першого питання теми є проблема влади як найважливішого предмета політології. Спочатку зверніть увагу на визначення влади: походження слова і зміст поняття.Зверніть увагу на те, що влада – це універсальне явище, яке пронизує собою практично всі прояви людського життя. З іншого боку, влада – центральне поняття політичного життя будь-якого суспільства: від найдавніших часів і до сьогодні. Використайте навчальний посібник В. І. Муляра, де наводяться різні визначення влади. Зверніть увагу, що практично усі визначення цього складного феномену можна згрупувати у дві концепції влади: силову (Ф. Енгельс) і комунікаційну (Т. Болл). При цьому більшість учених вважають, що влада не може існувати без таких важливих її елементів як знання і воля. Визначте сутність політичної влади, покажіть її основні особливості: наявність групового інтересу та конкуренція за володіння нею. Основну увагу спрямуйте на питання завоювання політичної влади, її реалізацію та ефективність. Зважайте на те, що в умовах тоталітарного політичного режиму феномен політичної, державної влади зазнає деформацій, серед яких: вкрай замкнений характер, корпоративність; жорстка підпорядкованість носіїв влади по вертикалі за умов, коли уся ієрархія владних структур виведена з-під контролю народу; відсутність демократичного механізму наступності влади. Завершуючи питання про владу, зверніть увагу на вчення Ш.-Л. Монтеск’є про принцип поділу влад та систему стримок і противаг (праця «Про дух законів»). Відзначте чотири пункти цього принципу. Наведіть приклади практичного використання принципу поділу влад у сучасному світі. Розгляд другого питання слід розпочати з історії виникнення самої ідеї громадянського суспільства, яка пов’язана з іменами Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, а його системне обґрунтування – з іменем Г. Гегеля. Опрацюйте роботу Г. Гегеля «Філософія права» (розділ «Громадянське суспільство»), виділіть два принципи громадянського суспільства, які сформулював німецький вчений. Найважливішим принципом громадянського суспільства є принцип приватного інтересу громадянина. На практиці громадянське суспільство реалізує свободу людини, оскільки конкретна особа – центральний елемент всього суспільного організму, а отже другим принципом громадянського суспільства є правовий, соціальний захист, гарантія створення умов для реалізації громадянином права приватного інтересу. З точки зору пріорітету інтересів громадянське суспільство первинне в порівнянні з політичною системою. Найважливішими рисами громадянського суспільства є договірний характер відносин між людьми, пріоритет, так званих, горизонтальних відносин та взаємозв’язків у структурі суспільного організму на відміну від вертикальних, які переважають в рамках політичної, державної сфери життєдіяльності соціуму і автономна воля громадянина. Зробіть аналіз формування та розгортання громадянського суспільства в Україні, зважаючи на його два принципи, а також на особливості тих сфер життя українського суспільства, де паростки громадянського суспільства найшвидше проростають (економічна, духовна, соціальна сфери). Політичний режим – одне з найважливіших понять сучасної політичної науки. Аналіз політичного режиму дає можливість говорити про суспільство в цілому, про рівень реалізації прав і свобод громадянина. Необхідно звернути увагу на те, що складовими елементами сутності будь-якого політичного режиму є: 1) відношення політичної, державної влади до правових основ власної діяльності; 2) співвідношення офіційних конституційних норм та реального політичного життя. В цьому контексті найпоширенішими політичними режимами в сучасному світі є тоталітарний, авторитарний, плюралістичний (демократичний). Суттєвими рисами тоталітарного політичного режиму є: всепоглинаюча влада, влада системи; ідеократія як влада ідеї, обґрунтована міфом; домінування позитивної інформаціі; наявність «високих» цілей, прагнень: «сьогодення – ніщо, завтра – все»; наявність вождя або ідола для поклоніння; закриті шляхи передачі влади; максимальна регламентація всіх сфер життя; відсутність межі між політичною та неполітичною сферами життя; необхідність активного ставлення громадян до режиму; заборона опозиційної діяльності; закритість суспільства, існуваня «залізної завіси»; фактична відлученість громадян від участі у політичному процесі; неможливість існування відкритого громадянського суспільства. Авторитарний політичний режим, незважаючи на спорідненність з тоталітарним, має певні відмінності. Він виникає, як правило, тоді коли в суспільстві відбувається злам старих соціально-політичних інститутів та викликана цим поляризація політичних сил в процесі переходу від традиційних соціальних структур до сучасних, інформаційних. У більшості випадків авторитаризм неможливий без опори на армію. Допускається реалізація певних прав та свобод громадян; наявні окремі елементи демократичного життя: обмежена політична конкуренція, вибори, референдуми; відсутня тотальна реґламентація. Допускаючи вільнодумство в певних межах та навіть у галузях (наприклад, у економічній), авторитаризм може стати певним містком для переходу до демократичного політичного режиму, хоча потенційно має можливість трансформуватись в найрізноманітніші політичні режими. Авторитарний режим не має, як правило, демократичного механізму передачі влади. Якщо тоталітаризм – влада системи, то авторитаризм – жорстка влада конкретної особи або групи. Авторитарний політичний режим допускає певний рівень відкритого громадянського суспільства. Плюралістичний (демократичний) політичний режим у сучасному світі вважається найбільш бажаним. Зверніть увагу на те, що основні його характеристики подані у темі «Демократичні основи політичного життя. Людина у політичному житті суспільства». Серед базових принципів цього режиму потрібно виокремити: політичний плюралізм, поділ влад, політичну участь, право більшості та захист прав меншості, верховенство права, презумпцію невинуватості, свободу слова. Основними демократичними процедурами плюралістичного (демократичного) режиму є вибори, референдум, голосування тощо. Сутнісною рисою цього режиму є максимальний рівень розгортання відкритого громадянського суспільства. Готуючи останнє питання, спочатку необхідно усвідомити, що демократизація політичної системи в сучасних умовах означає динаміку політичних режимів у напрямку до плюралістичного (демократичного). На прикладі української, пострадянської, постсоціалістичної історії, а також низки країн з традиційними політичними системами такий перехід означає зміну режимів від тоталітарних, правоавторитарних чи лівоавторитарних до плюралістичних. У цьому контексті зверніть увагу на закономірності таких процесів, які подані у навчальному посібнику В. Муляра (Політологія. – Житомир : ЖІТІ, 1999. – с. 94 – 100), а також його статтю (див. літературу). Опрацюйте показані там, так звані, уроки історії та логіку посттоталітарної реформації: неможливість реформування країни без втрат; неможливість швидкого переходу від недемократичних форм політичного життя до демократії; неможливість одночасного реформування одразу всіх сфер суспільного організму; неможливість прямого переходу від тоталітарного політичного режиму до демократичного. В кінці проаналізуйте особливості цих уроків на прикладі сучасного українського суспільного життя. Основні поняття і терміни:політична система суспільства, упорядкування, взаємозумовленість, взаємодія, функціональна структура політичної системи суспільства, інституційна структура політичної системи суспільства, держава, політичні партії, громадські організації, влада, походження влади, поділ влад, стримування та противаги, сила, конституція, громадянське суспільство, принцип приватного інтересу, політичний режим, тоталітаризм, авторитаризм, плюралістичний (демократичний) політичний режим. |