Методичні рекомендації для практ. занять з політології. Протокол 5 Голова Вченої ради Димитрій грицишен методичні рекомендації для проведення практичних (лабораторних) занять
 Скачать 252.5 Kb.
|
ЗАТВЕРДЖЕНО Вченою радою факультету публічного управління та права _31_ _серпня_______ 2020 р., протокол № _5_ Голова Вченої ради Димитрій ГРИЦИШЕН МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ для проведення практичних (лабораторних) занять з навчальної дисципліни «ПОЛІТОЛОГІЯ» для здобувачів вищої освіти освітнього ступеня «бакалавр» спеціальності 101 «Екологія», 183 «Технологія захисту навколишнього середовища» освітньо-професійна програма «Екологія», «Технологія захисту навколишнього середовища» факультет _гірничо-екологічний___ кафедра _екології_ Рекомендовано на засіданні кафедри економічної безпеки, публічного управління та адміністрування _28_ _серпня__ 2020 р., протокол № 8 Розробник: _к.політ.н., доцент кафедри економічної безпеки, публічного управління та адміністрування ЗАГУРСЬКА-АНТОНЮК Вікторія Житомир 2020 – 2021 н.р. Методичні рекомендації до семінарського заняття № 1 Особливістю цього заняття є те, що воно вступне. Під час обговорення студенти мають звернути увагу на найбільш загальні підходи до розуміння сутності політичного як суспільного явища. Слід звернутись до рекомендованої літератури та порівняти основні точки зору на природу політичної сфери життя суспільства. Особливої уваги в цьому контексті заслуговує позиція Платона про походження держави та її коментар у навчальному посібнику за редакцією М.Сазонова. Політична діяльність зароджується в стародавні часи за умов ускладнення людських потреб і неможливості ефективного управління суспільним організмом методами, які існували в родоплемінному суспільстві (інститут санкретичної суспільної праці, віче, вождизму, ради старійшин тощо). Поділ праці в залежності від здібностей, за Платоном, є відповіддю на процес розгортання людських потреб, а також умовної появи окремої організаційно-управлінської діяльності, що дістала назву політичної. Зверніть також увагу на місце феномену влади в цьому процесі. Логіка виникнення політичної сфери життя суспільства також показана у навчальних посібниках В. Муляра («Політологія», «Політологія. Структурно-логічні схеми»). Друге питання є продовженням першого. Тут варто наголосити на відмінностях власне предмета і об’єкта політології як науки. Якщо об’єктом виступає все політичне у різноманітних його проявах (держава, влада, політичні партії, політичне лідерство, політична система і т.п.), то предметом політології виступають певні закономірності, сталі зв’язки в політичних процесах, тенденції розвитку політичного життя. В цьому питанні охарактеризуйте також методологічну базу політології. Покажіть історичне значення позитивізму, біхевіоризму, системи логічних методів в політології. Зверніть увагу на основні етапи в розвитку методологічної бази політології. Питання про основні функції політології важливо пов’язати з розумінням того незаперечного факту, що політологія за своєю сутністю є сферою знань, яка тією чи іншою мірою зачіпає інтереси владних еліт в суспільстві. Звідси той тиск і обмеження, які нерідко відчуває політологія з боку вказаних еліт, її зв'язок з реальними політичними інтересами. За достатньо ж вільних умов ця наука здатна довести свою корисність суспільству. Варто звернути увагу на такі її функції як: пізнавальна, методологічна, теоретична, інструментальна, практична, прогностична. Основні поняття і терміни:абсентеїзм, влада, держава, закон, ідеологія, організаційно-управлінська діяльність, політика, політологія, політологічна методологія, право, об’єкт політології, предмет політології, функції політології. Література. Бодуен Ж. Вступ до політології. – К. : Основи, 1995. Будье П. Социология политики. – М. : Наука, 1993. Выдрин Д.И. Очерк практической политологии. – К. : Основи, 1991. Гаджиев К. С. Введение в политическую науку. – М. : Логос, 1997. Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: Навч. посіб.- 7-ме вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2008. Муляр В.І. Політологія. Курс лекцій. – Житомир : ЖІТІ, 1999. Муляр В.І. Політологія. Структурно-логічні схеми. – Житомир : ЖІТІ, 1999. Муляр В.І. Політологія: Навчальний посібник. – К. : ВУЛ, 2003. Основи політології. Курс лекцій /За ред. М. Сазонова. – Харків : Основа, 1993. Політологія / За ред. В.Г.Кременя, М.І.Горлача. – Харків : Єдінорог, 2001. Політологія / За ред. К.М.Левківського, В.П.Горбатенка. – К. : Академія, 1997. Політологія /За ред. О.І.Семківа. – Львів : Світ, 1993. Політологія / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К. : Академія, 2001. Рудич Ф. М. Політологія: підручник. – К. : Либідь, 2004. Федун Л. А. О предмете и методе политологии// Социально-политические науки. – 1991. – № 3. Методичні рекомендації до семінарського заняття № 2 Проблема історії розвитку політичних вчень складна, об'ємна та багатогранна. Складність цих тем для студентів полягає у необхідності обізнаності та володінні матеріалу з основ історії, філософії, релігієзнавства тощо. Тому студенту потрібно: по-перше, усвідомити специфіку розвитку та становлення політичної думки; по-друге, вміти визначати вплив конкретної історичної епохи на формування поглядів щодо сутності та походження держави, влади, характеристик форм правління; по-трете, знати відомих представників наукових шкіл, країн, які зробили певний внесок у розвиток політичної науки як такої. Говорячи про найдавніші східні цивілізації, слід наголосити, що у своєму виникненні політична думка стародавніх єгиптян, індусів, китайців та ін. має міфологічні джерела і оперує винятково міфологічними уявленнями про місце людини в світі. Європейська ж традиція пов’язує перші уявлення про політику зі стародавньою Грецією, де політичні вчення пройшли еволюцію від міфологічних уявлень (Гомер, Гесіод), через філософський підхід, що лише формувався (Піфагор, Геракліт, Демокріт), раціоналістичну, логіко-понятійну структуру аналізу політики (софісти, Сократ, Платон) до зачатків емпіричного та історико-політичного дослідження держави та політичного життя в цілому (Арістотель, Ціцерон, Полібій). Західноєвропейську політичну думку середньовіччя варто почати із усвідомлення її християнського начала і звернути увагу на Аврелія Августина (354 – 430 рр.), котрий, крім того, що виступив першим систематизатором християнства в цілому, його філософської основи, також заклав основи політичної думки. Варто нагадати про його працю «Про державу Божу», в якій Августин поділив увесь світ на дві держави – Божу і земну, де перша домінує над другою, а шлях до неї – найзаповітніша ціль кожної людської істоти. Такий погляд на світ панував у Західній Європі до XIII століття, поки не з’явився другий систематизатор християнського віровчення загалом, а також і політичної думки, – Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). У «Коментарі до Арістотелевої «Політики»» він модернізував учення Августина у відповідності до вимог часу, а також переробив філософську і політичну концепцію Арістотеля з користю для християнства. Зокрема, він вважав, що у відповідності до двох світів – земного і Божого, повинні бути дві влади – земна і Божа, а також дві великих науки – філософія (наука про земну сутність) і теологія (наука про Божу сутність). До того ж, Фома обгрунтував існування 6 форм держави: трьох правильних (монархію, аристократію та політію) і трьох неправильних (тиранію, олігархію та демократію). Із політичної думки західноєвропейського Відродження студенту варто звернути увагу на загальну філософсько-світоглядну атмосферу цього часу (кін. XIV – кін. XVI ст.) – розмаїття думок, ідею цінності людської індивідуальності, секуляризацію (звільнення з-під опіки церкви) та ін. Серед головних персоналій – Марсилій Падуанський (1275 – 1342 рр.) з його працею «Захисник миру», Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.) з книгою «Державець» та Жан Боден (1530 – 1596 рр.) з працею «Шість книг про республіку». У своїх творах вони актуалізували ряд нових ідей. Зокрема М. Падуанський висловився за природне, а не божественне походження держави, за право народу формувати владу (ідея народу як джерела влади), за виборну монархію як ідеальну форму держави. Н. Макіавеллі вперше описав практику завоювання, утримання і використання влади державцем, при цьому звернув увагу на те, що керівник держави повинен володіти сукупністю майже усіх людських якостей. Його книга – перший приклад наукового, раціонального аналізу політики в історії світової політичної філософії. Ж. Боден розкрив найважливіші риси держави: всезагальність, суверенітет, необмеженість. При цьому він багато узяв від Арістотеля. У Нові часи західноєвропейська політична думка характеризується повним звільненням від християнського світогляду. Починають формуватися окремі напрямки, пов’язані, головним чином, з проблемою взаємовідносин держави і громадянина. Одним з перших серед них був напрямок, який актуалізував тему природного права людини (Г. Гроцій, Дж. Локк, Г. Гегель та ін.). Зокрема, Г. Гроцій (1583 – 1645 рр.) вперше в історії застосував до аналізу політичних явищ ідею раціональності, розуму. Він вважав, що природні права людей не потрібно доводити, бо вони випливають із найголовнішої сутності людини – розумної істоти. Ідею природних прав обстоював і Дж. Локк (1632 – 1704 рр.), який у праці «Два трактати про врядування» доводив, що усі люди від народження володіють низкою невідчужуваних прав – на життя, на свободу та ін. Іншим напрямком політичної думки Нових часів був той, що розвинув ідею природних прав людини у ширшу проблему – тему громадянського суспільства (Т. Гоббс, Дж. Локк, Г. Гегель). Г. Гегель (1770 – 1831 рр.) вважається одним із знаних теоретиків громадянського суспільства. У праці «Філософія права» (розділ «Громадянське суспільство») він сформував два основних принципи громадянського суспільства: принцип приватного інтересу; принцип гарантування державою умов для всебічної реалізації громадянами своїх приватних інтересів. Ще одним напрямком політичної думки цього періоду була тема походження держави, яку сформулював Т. Гоббс (1588 – 1679 рр.). У книзі «Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (скорочено «Левіафан», 1651 р.) він доводив, що людський егоїзм є необмежений, через що відносини між людьми будуються за принципом «війна усіх проти усіх». Це заважає втілювати головне право людей – право на життя і безпеку. Ось чому люди змушені поділитися частиною власної свободи заради гарантування цього права. Таким чином, вони добровільно створюють над собою владу – державу, яка має керувати ними від імені усіх. Т. Гоббс є засновником однієї з двох класичних теорій походження держави – «держави як суспільного договору». Видатним представником політичної думки Нових часів був французький мислитель Ш.–Л. Монтеск’є. Він вважається одним із перших теоретиків принципу поділу влад – фундаментальної умови сучасного демократичного суспільства. У праці «Про дух законів» цей вчений доводив, що найсправедливішою може бути така держава, в якій законодавча, виконавча і судова гілки влади не монополізовані одним суб’єктом політичного життя, а відносно розділені. При цьому вони мають формуватися відкрито і демократично (через вибори), відповідати перед виборцями, діяти у відповідності до конституції країни, а також взаємодіяти між собою за принципом стримок і противаг. Близькою до Ш.–Л. Монтеск’є була проблематика, якою займався інший француз – Алексіс Токвіль (1805 – 1859 рр.). Готуючи працю «Про демократію в Америці», цей вчений вперше використав у дослідженні демократичних інститутів США і Англії емпіричні, практичні методи пізнання – спостереження, аналіз документів, анкетування, інтерв’ю. Цим він поклав початок (поряд з О. Контом) позитивістській методології у політичній науці. Крім того, А. Токвіль започаткував дослідження політичного виміру демократії. Основні поняття і терміни: абсолютизм, авторитаризм, аристократія, демократія, капіталізм, легітимізація, «макіавеллізм», мілітаризм, міфологізм, олігархія, охлократія, патерналізм, плутократія, поліс, політія, правова держава, природне право, рабовласництво, тімократія, тиранія, свобода волі, суверенітет. Література. Алексеев А.С. Макиавелли как политический деятель. – М.: Наука, 1980. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М. : Высш. школа, 1980. Доватур А.М. Политика и политии Аристотеля. – М-Л. : Наука, 1965. Из основ политологии Запада // Полис. – 1991. – № 2. История политических и правовых учений. Древний мир. – М. : Наука, 1985. История политических и правовых учений /Под ред. В.М. Кудрявцева. – М. : Юридическая литература, 1987. История политических и правовых учений. Просвещение. – М. : Наука, 1998. Кирилюк Ф.М. Ковин А.Г. Западноевропейские социально-политические учения XIX века. – К. : Основи, 1991. Макиавелли - Монтескье. Диалог о власти // Диалог. – 1990. – №12. Основи політології. Курс лекцій /За ред. М. Сазонова. – Харків : Основа, 1993. Політологія / За ред. В.Г.Кременя, М.І.Горлача. – Київ-Харків : Єдінорог, 2001. Политические деятели античности, средневековья и Нового времени. – Л. : Наука, 1983. Рудич Ф. М. Політологія: підручник. – К. : Либідь, 2004. Скиба В. Й., Горбатенко М. В. Вступ до політології: екскурс в історію правничо-політичної думки. – К.: Тандем, 1996. Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима. – М. : Наука, 1977. Методичні рекомендації до семінарського заняття № 3 Перше питання заняття вимагає від студентів вміння виділяти загальне в строкатій різноманітності сучасних політичних доктрин. В рамках політології їх можна типологізувти за кількома критеріями. Насамперед, з точки зору взаємозв’язку з певними суспільними інтересами. Таким чином, маємо вирізняти політичні теорії, які відображають інтереси нижчих прошарків суспільства, – комунізм та соціал-демократію, політичні теорії, пов’язані переважно з інтересами вищих верств населення, – лібералізм та консерватизм. Другим критерієм є поділ за силою популярності у різних реґіонах світу. Так, лібералізм найбільш впливовий у країнах з вільним ринком (США, деякі країни Західної Європи, Японія тощо), консервативна теорія, зазвичай, є традиційною для країн Британської конфедерації (Англія, Шотландія, Австралія, Нова Зеландія, Індія тощо). Ліві політичні доктрини, зокрема комунізм, мають вплив на теренах колишнього соціалістичного табору (Росія, частково деякі країни СНД), а соціал-демократична теорія популярна у Західній Європі (особливо у Швеції, Фінляндії, значною мірою в – Німеччині, Іспанії, Швейцарії тощо). Третій критерій типології політичних доктрин сучасного світу – за їх віком. Очевидно, найстаршою є теорія комунізму (Платон), поважний вік мають християнські політичні доктрини. Лібералізм як політична течія з’являється у Західній Європі з початком капіталізму, а консерватизм – дещо пізніше. Наймолодшими політичними теоріями із вказаних у темі є, безумовно, соціал-демократична теорія та різні радикальні доктрини (фашизм тощо). Четвертим і найсуттєвішим критерієм типології політичних доктрин є питання співвідношення у них цінності рівності і свободи. Ліві доктрини віддають перевагу рівності, праві доктрини – переважно цінують свободу. У цьому контексті соціал-демократична доктрина, чи не одна з усіх політичних теорій сучасного світу, робить спробу ґармонійного поєднання вартостей рівності та свободи. Студенти повинні чітко засвоїти причини поширення та стійкої популярності комуністичної теорії в світі та, зокрема, в нашій країні, незважаючи на досить сумні наслідки багаторічного панування комуністичного режиму. Серед таких причин слід виділити глибокі історичні корені, оскільки віддавалась завжди перевага рівності людей перед всіма іншими вартостями, та органічний зв’язок комунізму з економічними засадами суспільства. За Марксом, основоположником європейського комунізму, джерело нерівності в суспільстві полягає в існуванні приватної власності, яка створює додаткову вартість за рахунок експлуатації робітників капіталістами. Це призводить до абсолютної злиденності народу, який повстає проти такого порядку. Тому в своїй сутності приватна власність є джерелом формування антагоністичних суперечностей між різними суспільними групами, а значить, є причиною класової боротьби. Існує два шляхи вирішення проблеми: економічний та політичний. Перший передбачає скасування приватної власності еволюційно, через її усуспільнення, за допомогою економічних механізмів, другий – шляхом насильства, революційного терору, збройного виступу робітників проти експлуататорів. Практика останніх 150-ти років у світі показала, що багато в теорії комунізму виявилося неправильним, особливо, коли її прибічники здійснювали конкретні прогнози. Суттєвою помилкою виявилась спроба знайти суб’єкта перебудови суспільства і на основі інтересів цього суб’єкта виробити єдину для всього суспільства ідеологію, оскільки, це є майже неможливим. Будь-яке суспільство ніколи не є однорідним, тому не існує суспільної групи, яка могла б адекватно відображати інтереси представників інших суспільних груп. Однією з найбільших помилок К. Маркса була ідея перебудови суспільства шляхом насильства , терору та революції. На практиці революційне насильство за принципом ланцюгової реакції призвело до масового терору в усіх сферах життя суспільства. Такі процеси переважали в усіх країнах, де комунізм був пануючою доктриною. Узагальнюючим та фундаментальним недоліком марксизму стало однобоке вирішення питання рівності – свободи, що дає однаково негативні результати, незалежно від суспільного устрою. Студенти повинні засвоїти причини виникнення соціал-демократичної теорії, а це, насамперед, були теоретичні суперечності комуністичної доктрини. Одним з перших критиків комунізму, та, одночасно, засновником соціал-демократії був Е. Бернштейн. Соціал-демократія стала другою гілкою – теорією робітничого класу, але на відміну від комунізму такою, що не орієнтується на найбідніші прошарки громадян. Соціал-демократія є доктриною, так званої «робітничої аристократії». Основні положення доктрини можна сформулювати наступним чином: не зупинятися ні перед якими авторитетами, зробити прориви у теорії; переглянути теорію додаткової вартості К. Маркса, оскільки в нових економічних умовах така вартість формується не лише за рахунок праці підприємців, менеджерів, науково-технічних працівників; про крах капіталізму заявляти поки що рано; одним із найважливіших понять політичної теорії є «соціальна держава» («держава добробуту»), основним предметом уваги якої є соціальна сфера: соціальне забезпечення, житло, охорона здоров’я, освіта, охорона праці, наука, культура тощо. Майбутнє суспільство соціал-демократія розглядає як суспільство «демократичного соціалізму». Сучасна соціал-демократія трактує демократичний соціалізм як тривалий процес суспільних перетворень, суспільства майбутнього. В цілому під демократичним соціалізмом розуміють: пріоритет колективних форм життя суспільства; соціальний захист всіх членів суспільства. Однією з найвпливовіших доктрин сучасного світу є лібералізм (від лат. «лібераліс» – притаманне вільній людині). Його виникнення пов’язується з процесом переходу європейського суспільства від феодалізму до капіталізму. Тому, від самого початку, лібералізм виступає як теоретична основа вільного підприємництва, як відображення політичної та економічної боротьби нового класу буржуазії. Загальновизнаною рисою цієї доктрини стала оптимістична віра в те, що історія є поступальним розвитком, в основі якого – постійне вдосконалення природи людини та людських стосунків. Послідовно дотримуючтсь теорії Дж. Локка про природні права людини, лібералізм пропагує індивідуалізм, тобто пріоритет особи над усіма формами колективного життя людей. Найважливішим принципом справедливого, цивілізованого способу життя суспільства є право приватної власності як основи суспільства. Важливою рисою політичного лібералізму є необхідність обмеження функцій держави у суспільстві і, насамперед, у сфері економічного життя суспільства. Починаючи з 30-х років XX ст., лібералізм поступово втрачав свої позиції, але на сучасному етапі він набув дещо нових рис, які наближають його до консерватизму. Ця течія отримала назву неолібералізму. Основними ознаками його виступають: втручання держави в економіку, духовне життя та інші сфери, однак в розумних межах, які не змінюють сутності людини як вільної істоти. Виникнення та розвиток консервативної теорії є закономірним явищем в історії політичної думки. По-перше, консерватизм є відповіддю на зародження та поширення ліберальних теорій. По-друге, ця доктрина зароджується і напротивагу соціальним теоріям, які ґрунтуються на можливості перебудови суспільства заздалегідь розробленим планом. Термін «консерватизм» має походження від лат. «консерваре» – зберігати, прагнути до збереження. Як політична теорія, він передбачає збереження та підтримку історично усталених форм державного та суспільного життя, насамперед, морально-правових засад, які реалізуються на рівні нації, сім’ї, власності тощо. Дві основні проблеми представляє консерватизм як теорія: про розуміння раціонального в соціально-історичному та політичному процесі; про ставлення до революції. В останні десятиріччя XX ст. консерватизм дещо змінив свої позиції, залишившись в сутності на вірних принципових засадах. Зміст його змін розкривається в певному зближенні з лібералізмом, через визнання більшої свободи індивіда в економічній сфері його життя, меншій залежності його від історичних традицій. В цілому ж, сьогодні, консерватизм робить спробу зайняти місце між лібералізмом та соціал-демократією, одночасно поділяючи деякі позиції і того, й іншого та протиставляючи себе їм в інших питаннях. Серед основних теологічних політичних концепцій студентам варто звернути увагу на ісламську та католицьку доктрини як найбільш поширені у світі. Зверніть увагу на кількість прихильників ісламу (1 млрд. людей), на два напрямки: традиціоналістський та реформаторський, їх відмінності. Важливим є також трактування власності духовним лідером ісламу Р. Хомейні, законними і справедливими серед яких він вважав приватну, державну і кооперативну. При цьому приватна власність має бути заснована на т. зв. «трудовій власності» – такій, яка зароблена чесно, у відповідності до настанов Аллаха. Потрібно звернути увагу на те, що католицизм як політична доктрина має тривалу історію і формувався видатними його представниками – Августином, Ф. Аквінським, Папою Левом XIII, Папою Іваном Павлом II та ін. З основних положень цієї доктрини зверніть увагу на: недоторканість приватної власності, солідарне співробітництво як принцип суспільних перетворень. Варто звернути увагу на енцикліку Папи Івана Павла II «Століття», яка відіграла вирішальну роль у процесах переходу сучасного світу на засади відкритості, проґресу, милосердя, солідарності, ґуманізму. Основні поняття і терміни: іслам, комунізм, консерватизм, лібералізм, неоконсерватизм, неолібералізм, правова держава, рівність, революція, розум, свобода, соціал-демократизм, соціальна держава. |