Рішення щодо розпуску рейхстагу. Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) король Пруссії. Головування в союзі належить королю Пруссії, було сказано в статті 11 Конституції, який має титул Німецького імператора

• Название: Рішення щодо розпуску рейхстагу. Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) король Пруссії. Головування в союзі належить королю Пруссії, було сказано в статті 11 Конституції, який має титул Німецького імператора
• Анкор: sessia_idpzk_2.docx
• Дата: 07.06.2018
• Размер: 157.69 Kb.
• Имя файла: sessia_idpzk_2.docx
• Тип: Рішення; #20083
• страница: 6 из 9

Уведена в дію з 1 квітня 1890 р. (обнародувана 11 лютого 1889 р.) Конституція Японії складалася із 7 розділів, які об'єднували 76 статей. Згідно з нею, органами державної влади в Японії були імператор, Кабінет Міністрів, Таємна рада та двопалатний Парламент. Уся повнота влади в країні належала імператорові, особа якого проголошувалася священною та недоторканною, а правляча імператорська династія - вічною. Він був главою держави: здійснював законодавчу владу (разом із Парламентом), затверджував закони, приписував їх виконання; скликав, відкривав і закривав Парламент, а в разі потреби відстрочував його засідання та розпускав Палату депутатів; призначав і звільняв усіх посадовців, був верховним командувачем армії та флоту, оголошував війну, укладав мир, надавав дворянство, чини, ордени тощо.

Парламент складався з двох палат: Палати перів (призначені імператором на сім років члени його родини, носії дворянських титулів, інші особи) та Палати депутатів (обиралася народом на чотири роки, віковий ценз — 25 років, майновий ценз — сплата прямих податків у розмірі 15 ієн). Формою роботи Парламенту були щорічні сесії тривалістю в три місяці.

Таємна рада була найближчим дорадчим органом при главі держави та складалася з усіх членів кабінету й призначених імператором 15 осіб

Другий розділ Конституції був присвячений правам і свободам (проголошувалися свобода вибору та зміни місця проживання, слова, друку, преси, зборів і спілок; право петицій, на таємницю листування та ін.) й обов’язкам (сплачувати податки служити в армії) підданих.

Судова влада була прерогативою імператора та здійснювалася його іменем, але згідно із законом. Суди поділялися на звичайні (районні й окружні) та адміністративні. Крім цього, функціонували апеляційні інстанції та Великий суд правосуддя. Голову Великого суду й голів апеляційних судів призначав імператор, а інших – міністр юстиції.

Отже, Конституція Японії 1889 р. юридично закріпила ті результати, яких досягла революція Мейдзі, проголосила буржуазні права та свободи громадян, створила парламент. Та водночас вона відзначалася консерватизмом, адже закріплювала надзвичайні повноваження імператора, залишала можливості для впливу на нього військово-феодальних сил.

 52.Основні риси права Японії. Формування цивільного та кримінального кодексу Японії

Швидкий розвиток у Японії капіталістичних відносин і буржуазні реформи 70-80-хрр. XIX ст. дали могутній поштовх для розвитку всіх галузей права. Особливо чітко це проявилося в. цивільному та кримінальному праві. У1890 р. розпочалася й у 1898 р. закінчилася робота над Цивільним кодексом - Зводом цивільних законів Японії. Він складався з 5 книг і налічував 1044 статті. Кодекс був побудований за взірцем Французького цивільного кодексу й Німецького цивільного уложення: загальна частина, речове право, право зобов'язань, сімейне право, спадкове право. Кодекс закріплював непорушність приватної власності, свободу договору й інші прогресивні норми буржуазного характеру. Однак Звід цивільних законів Японії зберігав деякі традиційні норми (зокрема, сімейного права - становище жінки). Важливе значення для розвитку економіки Японії на капіталістичній основі мав прийнятий у 1899 р. Торговельний кодекс, який складався з чотирьох книг і врегульовував найрізноманітніші питання, пов'язані з торгівлею (загальні питання торгівлі; статус і порядок утворення та діяльності торговельних товариств; торговельні угоди; морську торгівлю).

У 1880 р. в Японії з'являється перший Кримінальний кодекс. Керівником групи з його укладання був французький юрист Г. Вуассонад. Кодекс був побудований за зразком Кримінального кодексу Франції (1810 p.). Складався він з чотирьох книг і 440 статей. Перша книга була присвячена загальним питанням кримінального права, друга - злочинам і провинам проти публічних благ, третя - злочинам і провинам проти особи та приватної власності, четверта - порушенням. Кодекс містив основні принципи буржуазного кримінального права (діяння не є злочинним, якщо на це немає вказівки в законі; закон не має зворотної сили) та скасував такі варварські покарання, як спалювання, розпилювання тощо. Характерною рисою Кодексу була досить сувора система покарань, основною метою яких було залякування та відплата. У 20 випадках передбачалася смертна кара (за політичні злочини, вбивства, підпали та ін.). Застосовувався й такий вид покарання, як позбавлення злочинця волі, що відбувалося в каторжних або звичайних в'язницях. Оскільки Кримінальний кодекс Франції 1810 р. значно стримував свавілля японських судів, прокуратури та поліції, то він викликав велике незадоволення причетної до цих структур бюрократії. У 1907 р. в Японії з'являється новий Кримінальний кодекс, в основу якого було покладено кримінальне право Німецької імперії, що відрізнялося казуїстичністю та жорстокістю покарань. Загалом, у праві Японії цього періоду поєднувалися норми та принципи західноєвропейського й вітчизняного походження.

 53.Виникнення й державний лад Росії в XIV— XVI століттях

Ядром майбутньої російської держави стало Московське князівство, котре ще в XII ст. виділяється з Володимиро-Суздальського. Навколо Москви, перша літописна згадка про яку датується 1147 р., наприкінці XIII ст. розпочинається й наприкінці XV - на початку XVI століть закїнчується процес об'єднання земель. Під час централізації відбува¬ється перетворення всієї політичної системи. На місці великої кількості самостійних князівств утворюється єдина держава. Змінюється вся система сюзеренно-васальних відносин: колишні великі князі самі стають васалами московського великого князя; формується складна ієрархія феодальних чинів. Великий князь став називати себе царем (за аналогією з ординським ханом і візантійським імператором, "государем всієї Русі") та мав широкі права в галузі управління, законодавства й суду. Та влада Великого князя не була абсолютною, позаяк він не міг управ¬ляти державою без Боярської думи. Члени Думи "жалувались" князем із середовища князівсько-боярської аристократії. Крім цього, князеві доводилося зважати на систему намісництва. Феодальні з'їзди хоча й збирались, але вже не відігравали важливої ролі.

У цей період ще продовжувала діяти двірцево-вотчинна система управління, в якій основне місце відводилося князівському двору та двірцевим відомствам ("путям"). Існували конюший, сокольний та інші "путі" під керівництвом "путнга" бояр, у віданні яких перебували села, землі й угіддя, приписані до певної галузі.

З централізацією держави компетенція двірцево-вотчинної системи зросла: у підпорядкуванні "путних" бояр перебували численні штати дяків, приказчиків, ключників та ін. Князівський (великий) палац тепер став центральним відомством, якому підпорядковувалися "путні". Для управління приєднаними землями з кінця XV ст. почали створюватися "обласні" палаци - Рязанський, Новгородський та ін. Зміна характеру великокнязівської влади, необхідність управляти більшими, ніж раніше, територіями держави вимагали створення спеціального апарату. Тож з кінця XV ст. починають виникати прикази - постійні установи, повноваження яких поширювалися на територію всієї держави. Вони мали спеціальні приміщення, штати посадовців, діловодство, архіви тощо. Одними з перших виникають прикази Великого Палацу та Казенний. Пізніше з'являються Розрядний (управління військовою службою), Посольський (дипломатична служба), Розбійний (каральний орган) прикази та ін. На початку XVI ст. їх було вже близько десяти. Згодом система приказів охоплює всі галузі державного управління.

До кінця XV ст. зберігається система кормління, запроваджена ще в період Київської Русі. Та з централізацією держави становище тих, хто кормився, суттєво змінюється, їхні права значно розширювалися (тепер їм було підсудне все населення), була здійснена спроба реорганізувати систему кормління з більш чітким визначенням їхніх обов'язків і запроваджується контроль за ними. Наприкінці XV ст. система кормління була обмежена виборною адміністрацією.

На початку XV ст. виникають губні та земські "ізби" - виборні органи, що виконували поліцейсько-судові функції та фінансову службу. Міста були вилучені з відання удільних князів і перейшли під владу Великого князя. Там були призначені міські приказчики, котрі збирали податки, виконували поліцейські функції та були чимось на кшталт воєнних комендантів, очолювали збройні сили міста.

Як і раніше, спеціальних судових установ не існувало. Суд не був відокремлений від адміністрації. Існувала також вотчинна юстиція та церковний суд. Однак уже визначаються судові інстанції: центральні органи почали розглядати скарги на рішення місцевих судів.

Збройні сили на кінець XV — початок XVI століть були суттєво реорганізовані. Формувалося дворянське помісне ополчення. Дворянські полки, що служили переважно в кінноті, стають надійною опорою великокнязівської влади. У разі потреби могло скликатися народне ополчення.

Важливі зміни відбуваються в системі фінансів. З палацової скарбниці виділяється державна скарбниця, котрою відав Казенний приказ. Прибутки з палацових земель зосереджувалися в палацовій скарбниці. До державної скарбниці надходили загальнодержавні податки, кількість яких поступово збільшувалася. Скасовується фінансовий імунітет старої феодальної знаті та запроваджується загальний податок — із сохи. Важливе значення мала й грошова реформа, проведена на початку XVI ст., згідно з якою запроваджувалася єдина грошова система, а право чеканити монету належало тільки Великому князеві.

Право Росії періоду утворення централізованої держави

У російській централізованій державі продовжувала діяти Руська Правда, текст якої був перероблений і прилаштований до нових умов життя. Нова редакція називалася Скороченою. Та Руська Правда не повною мірою відображала новий рівень соціально-економічного розвитку країни. Важливими документами були великокнязівські нормативні акти, що визначали статус місцевого самоврядування. Найвідоміші -Двінська (1397-1398 рр.) і Білозерська (1488 р.) правди.

У 1497 р. був прийнятий перший Судебник централізованої держави, що базувався на попередньому законодавстві, але містив і багато нових норм, пов'язаних зі змінами, що відбулися в державі. Статті Судебника, яких загалом було 68, дають можливість глибше зрозуміти різні аспекти суспільного життя того часу — посилення великокнязівської влади, кількісне зростання дворянства, появу судових інстанцій. Судебник розпочав офіційне закріпачення селян, запровадивши Юріїв день (перехід селян від одного феодала до іншого обмежувався тижнем до й тижнем після осіннього церковного свята на честь святого Георгія (Юрія; 26 листопада за старим стилем)). Переважна частина його статей вміщує норми кримінального права, кримінального судочинства, закріплює зміни в каральній політиці держави.

У Судебнику 1497р. норм й права викладено безсистемне, казуально, привілеї панівного класу визначено відкрито. Під злочином Судебник розуміє "лиху справу", що завдає збитків і державі, і панівному класу. Виникли нові види злочинів — державні та проти суду. З'явилося таке поняття, як "нехитрі діяння" ("ненавмисні") та рецидив. Змінилося коло суб'єктів злочину-тепер ними визнаються й холопи.

Найбільш тяжкими вважалися державні злочини ("крамола", "подим"), грабіж, розбій, убивство пана, крадіжка межевих знаків. Судебник передбачав і такі види злочинів, як наклеп і образа словом. Встановлено відповідальність посадових осіб. Судебник 1497 р. широко застосовує смертну кару та членоушкоджувальні покарання.

У кримінальному процесі зберігалася та ж змагально-звинувачувальна форма, але тільки у справах про дрібні злочини та майнові суперечки. Тепер у суді почали вести протокол, здійснювати виклики до суду; судові рішення оформлювати спеціальними документами. Введено поняття позовної давності. Як доказ, окрім присяги, особистого зізнання та свідчення свідків, почали використовувати й документи. Не зник судовий поєдинок.

Судебнику 1497 р. була відома й розшукова форма процесу. У такому разі ініціатива порушення справи належала державному органові, оскільки розшук застосовувався, переважно, щодо особливо важких злочинів. Доказами в розшуковому процесі визнавалися обшук, піймання на місці злочину.

 54.Станово-представницька монархія в Росії

Станово-представницька монархія була новою формою державного правління, особливість якої полягала в тому, що царська влада залучала до вирішення важливих питань представників не тільки панівного класу, а й верхівки міського населення. Опертям централізованої держави стає дворянство, котре було зацікавлене в активній зовнішній політиці та в подоланні боярських міжусобиць.

Утворення станово-представницької монархії в Росії проявилося в скликанні Земських соборів. Станово-представницька монархія існувала в Росії до XVII ст., коли її змінила нова форма правління -абсолютна монархія.

Від 1547 р. глава держави став називатися царем. Зміна титулу мала такі політичні цілі: зміцнення влади монарха та запобігання претензіям на престол колишніх удільних князів, оскільки титул царя передався у спадок. Наприкінці XVI ст. узвичаївся порядок обрання (затвердження) царя на Земському соборі. Цар як глава держави мав значні повноваження в адміністративній, законодавчій і судовій сферах. У своїй діяльності він спирався на Боярську Думу та Земські собори.

Боярська Дума формально зберегла своє колишнє становище. Це був постійний орган, наділений законодавчими повноваженнями, що разом з царем вирішував найважливіші питання. До складу Боярської Думи належали бояри, колишні удільнікнязі, думні дворяни, окольничі, думні дяки та представникиміського населення.Хочаподальшш склад Думи й змінився в бік збільшення представництва дворянства, вона продовжувала залишатися органом боярської аристократії.

Особливе місце в системі органів державного управління посідали Земські собори. Вони скликалися із середини XVI ст. до середини XVII ст. (перший 1549 р., останній 1653 р.). їх скликання оголошувалося спеціальною царською грамотою. Земські собори складалися з Боярської Думи, Освяченого собору (вищий колегіальний орган православної церкви) та виборних представників від дворян і міського населення. Суперечки, що точилися між ними, сприяли посиленню влади царя. Земські собори вирішували основні питання державного життя: вибори чи затвердження царя, запровадження нових податків, оголошення війни, питання внутрішньої та зовнішньої політики тощо. Питання обговорював кожний стан окремо, але рішення повинні були приймати разом.

Продовжувала розвиватися система приказів, загальна кількість яких на середину XVII ст. сягає 90. Для роботи приказів був характерний бюрократичний стиль: чітке підпорядкування (по вертикалі) та безумовне дотримання інструкцій і приписів (по горизонталі). Очолював приказ начальник, який призначався з бояр, окольничих, думних дворян і дяків. Залежно від діяльності приказу начальниками могли бути: суддя, казначей, печатник, дворецький та ін. Ведення діловодства покладалося на дяків. Технічну та канцелярську роботу здійснювали піддячиі. Питаннями організації державної служби відали прикази Великого приходу, Розрядний, Помісний і Ямський. Структурним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався за галузевим або територіальним принципом. Столи поділялися на повиття.

Основними органами управління на місцях у другій половині XVI ст. стають земські та губні ізби. Земські ізби обирало тяглове населення посадів і волостей на один-два роки у складі земського старости, дячка та цілувальників. Земські органи утримувалися коштом місцевого населення. Вони здійснювали фінансові, судові та поліцейські функції.

Губні ізби ставали основними органами управління в повітах. Вони виконували поліцейські та судові функції. Очолював цей орган обраний населенням староста, судочинство покладалося на цілувальників, дяків і піддячних.

На початку XVII ст. було реорганізовано місцеве управління. Адміністративні, поліцейські та воєнні функції покладалися на призначених центральною владою воєвод, їм же почали підпорядковуватися земські й губні ізби, міські приказчики. У своїй діяльності воєводи спиралися на спеціально створений апарат — приказні ізби, до складу яких належали дяки, пристави, приказчики, розсильні тощо. Воєводу призначав Розрядний приказ, затверджував цар і Боярська дума. Строк служби воєводи становив один-три роки.

У цей період було проведено реформу збройних сил. У її контексті продовжувалось упорядкування організації дворянського ополчення, створено постійне стрілецьке військо. На початку XVII ст. виникають постійні полки - рейтарські (від нім. "рейтар" - вершник; вид найманої кінноти), пушкарські, драгунські (від франц. сіга^от - вид кінноти, що вела бій у пішому і кінному строю) та ін. Вони були праобразом постійної та регулярної армії, що сформувалася в Росії тільки у XVIII ст.

 55-56.Право Росії періоду станово-представницької монархії

У період станово-представницької монархії зростає роль царського законодавства. Крім законодавчих актів, які приймались царем спільно з Боярською Думою, збільшується кількість "іменних" царських указів. З підвідомчих питань нормативні акти видавали й прикази. У Судебнику 1550 р. був закріплений принцип систематизації тих нормативних актів, які не ввійшли до судебників.

Важливе значення для розвитку російського права мали Судебник 1550 р., Стоглав 1551 р. (назву отримав від збірника соборних рішень, поділеного на 100 глав), документи, що підтверджували ліквідацію системи кормління (наприклад, Мединський губний наказ 1555 р.) і земських управлінських органів.

В основу Судебника 1550 р. був покладений Судебник 1497 р. Однак у нього внесено нові статті про феодальне землеволодіння, губне та земське управління, більш детально регламентувався розшук "лихих людей", судовий процес, наводилося розширене поняття злочину, міра покарання була поставлена в залежність від соціального статусу потерпілого тощо.