Соціокультурна зумовленість філософії
 Скачать 342 Kb.
|
|
1.Соціокультурна зумовленість філософії Філософська галузь знань з’являється з одного боку, як нагальна потреба окремо взятої людини(бо вона хоче бути щасливою), так і суспільства в цілому. Це означає, що виникнення філ-ії має соціокультурну зумовленість. Соціокультурна зумовленість філ-ії привела до того, що філософський тип мислення з’являється насамперед, як необхідність масштабного бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає, що філософський тип мислення-це визначення місця, ролі і значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона знаходиться. Філософія як особливий тип знання має свою соціокультурну зумовленість(тобто філософія виникає як відгук на виклики, які створює людина, суспільство і взагалі історія людства). Філософія виникає тоді і там, де з’являється потреба в масштабному осмисленні дійсності. Це означає, що філософія як знання з’являється тоді, коли людина починає ставити себе у відношення до світу, виконуючи наступні умови: людина розглядається як головна, центральна, особлива, неповторна істота, а до світу вона ставиться із позиції такого відношення, коли вона з одного боку, осмислюючи себе, починає говорити, в якому відношенні до неї знаходиться предмет. Людина як найбільш досконала істота починає шукати оптимальний варіант свого життя. Філософія– почуття усвідомлення, теор.-практ. Визначеність сутності, сенсу і цінностей всього сущого 2. Філософське мислення та його специфіка. Філософський стиль мислення з’являється тоді,коли людина починає масштабно мислити і шукати оптимальний варіант свого життя. Філософія в перекладі– любов до мудрості. Філософський тип мислення є не тільки любов’ю до мудрості. Філософія дозволяє людині вирішити одне з найголовніших питань свого існування, а саме зайняти ту чи іншу життєву позицію(визначення осн. ідеї свого життя і обрання найбільш загальних шляхів її реалізації). Такі вибори людина може робити на3-ьох осн. рівнях: - звичайний/буденний(почуття); -теоретичний(мислення); практичний(на осн. почуття і мислення– визначеність і ідея). Філософія– почуття усвідомлення, теор.-практ. Визначеність сутності, сенсу і цінностей всього сущого. Філософське мислення- це соціокультурна зумовленість філ-ії привела до того, що філософський тип мислення з’являється насамперед, як необхідність масштабного бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає, чщо філософський тип мислення-це визначення місця, ролі і значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона знаходиться 3. Своєрідність предмету філософії Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, - відношення “людина – світ”, його різні модифікації. Предметом філ-ії є відношення між об’єктивною і суб’єктивною реальністю в найбільш засильному її розумінні; тобто філ-ія спрямовує свій погляд як на людину, так і на світ. Це відношення має багатовекторний характер. Ця багатовекторність окреслює коло основних проблем, тобто філ-ія займається проблемою місця людини у світі, сутністю світу, сенсом існування людини і суспільства, цінностями світу. Таке розуміння дозволяє зробити висновок: філ-ія є критерієм організації діяльності як людини, так і соціокультурними критерієм епохи. Скажімо, у Гегеля в основі його філософської системи лежить так звана “абсолютна ідея”, котра є ні чим іншим, як гіперболізованою об’єктивованою людською свідомістю, “абсолютним розумом”. “Абсолютна ідея, - наголошував філософ, - є розум, мислення, розумне мислення”. 4. Історичні форми постановки основного питання філософії. Філософія виступаючи у якості науки, світогляду, методології і духовності має основне питання або основні питання. Основними питаннями в найбільш загальному розумінні є постановка і розв’язання проблеми, від якої залежить доля існування предмету. Стосовно основного предмету філософії існують наступні точки зору: 1.основним питанням філософії будь-яких періодів(етапів, шкіл, напрямків) є проблема відношення мислення і буття, матерії і свідомості, матеріальною і ідеальною з боку їх первинності чи вторинності. В той же час, основне питання філософії- це також проблема, яка розв’язує наступне питання: пізнавальний чи непізнавальний світ; 2.суть основного питання філософії: як співвідноситься у житті людини і сусп. такі явища як мораль, моральність, аморальність, тобто ця філософія стверджує, що в реальному житті людина живе і діє відповідно до моральності;3.у всі періоди на всіх етапах розвитку філософії ця проблема існувала і існує і постає як проблема людської свободи. Точки зору розуміння питання філософії: 1) Проблема визначення матерії і свідомості, мислення і буття, істини і пізнаваності світу. 2) Кожна філософська система чи в залежності від історії, чи в залежності від специфіки школи має своє основне питання: a) Екзистенціалізм– філософія існування: -вибір; -свобода існування; -ситуація. b) Неотомістська– співвідношення між людиною і богом, вірою і розумом. c) Феноменологічна(етична феноменологія) – проблема відношення людської моралі і її конкретної діяльності. 3) Основне питання філософії– свобода. Проблема свободи у відношенні до того життєвого світу, в якому вони реалізуються. Має сенс при наступному розумінні свободи: свобода– це почуття, усвідомлення, теор.-практ. означеність людиною(сусп.-ом) саме свого, а не чужого місця в світі. 5. Будова системи філософського знання Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина(і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії. Сфери реальності, Структура філософського знання, Онтологія, Натурфілософія Природа, світ, космос, Космологія, Соціологія, Соціальна філософія, Філософія історії, Культурологія, Суспільство та суспільна теорія , Етнофілософія, Філософська антропологія, Антропософія Структурна антропологія, Сама людина з її особливостями, здібностями, властивостями Соціобіологія, Логіка, Гносеологія, Етика, Естетика, Філософія релігії, Філософія права, Історія філософії, Сфера духовних або інтелектуальних процесів(сфера свідомості), Ноологія , На основі осмислення природи, світу виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія(або космогонія). На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія(або філософія етносу). Філософське осмислення людини приводить до формуваннятаких філософських дисциплін, як філософська антропологія(на відміну від просто антропології– науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об’єкта), інколи– антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структкрну антропологію та соціобіологію. І, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості, сюди входять логіка, гносеологія(чи епістеміологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії. Уже з характеристики структури сучасного філософського знання випливає висновок, що філософія є частиною культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. ??. Поняття методу. Метод(від грец.-шлях дослідження чи пізнання) - це спосіб побудови та обґрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. Кожна наука, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомі методи філософського пізнання: метафізика, діалектика, історизм, позитивізм, герменевтика, реконструкція, деконструкція. Діалектика- метод філософського дослідження, при якому речі, явища розглядаються гнучко, критично, послідовно з врахуванням їх внутрішніх протиріч, змін, розвитку, причин і наслідків, єдності і боротьби протилежностей. Метафізика— метод, протилежний діалекціку, при якому об'єкти розглядаються: •відособлено, як самі по собі (а не з точки зору їх взаємозв'язаної) ; •статично (ігнорується факт постійних змін,самору ху,розвитку); •однозначно (ведеться пошук абсолютної істини, не приділяється уваги протиріччям,не усвідомлюється їх єдність). Історизм, принцип підходу до дійсності як до такої, що розвивається в часі. Припускає розгляд об'єкта як системи, закономірностей його розвитку. Позитиві́зм— парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового(не філософського) пізнання; програмно-сцієнтистський пафос полягає у відмові від філософії(«метафізики») як пізнавальної діяльності, що володіє в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання синтезуючим і прогностичним потенціалом. Герменевтика(від грец.ερµηνεύειν — тлумачити)— наука, що займається визначенням правил інтерпретації текстів. 6. Співвідношення філософських, загальнонаукових і спец-наук.методів. Загальнонаукові методи-це спосіб пошуку об’єктивної реальності залежно від галузі науки. Методологія розуміє правничі принципи з точки зору, що таке закон взагалі. А з філософської точки зору правничі принципи є основою на якій базується юридична наука. 1.Філософські методи, серед яких найбільш старшими являються діалектичний і метафізичний. До їх числа також відносяться аналітичний(характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменолофічний, герменевтичний та інші. 2.Загальнонаукові підходи і методи дослідження, що отримали широкий розвиток і примінення в науці ХХ ст. Вони виступають в якості своєрідної проміжкової методології між філософією і фундаментальним теоретико-методологічним положенням спеціальних наук. До загальнонаукових частіше всього вілносяться такі поняття, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність і т. д. Характерними рисами загальнонаукових понять являються по-перше, злиття в їх змісті окремих властивостей, признаків, понять окремих наук і філософських категорій; по- друге, можливість(на відміну від останніх) формалізації, уточнені засобами математичної теорії. На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи і принципи пізнання, які забезпечують зв’язок і оптимальну взаємодію філософської методології із спеціально-науковим злиттям і його методами. До числа загальнонаукових принципів і підходів відносяться системний і структурно–функціональний, кібернетичний, ймовірнісний, моделювання і формалізація та інші. Важлива роль названих підходів полягає в тому, що в силу свого проміжкового характеру забезпечують взаємоперехід філософського і спеціальнонаукового знання. 3.Спеціальнонаукові методи, тобто сукупність способів, принципів пізнання, досліджувальних прийомів і процедур, що застосовуються в тій або іншій сфері науки, яка відповідає певній основній формі руху матерії. Це методи механіки, фізики, хімії, біології і гуманітарних наук. Таким чином, в наукому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система багатообразних методів різних рівнів, сфер діяльності, напрямленості, які завжди реалізуються із врахунком конкретних умов. 7. Діалектика– це такий метод, який ґрунтується на основних принципах(базисна ідея):1.принцип об’єктивності(світ існує незалежно від волі і свідомості людини);2.принцип суб’єктивності(існує суттєва різниця між світом і поняттям світу. Світ– це об’єктивно існуюче, поняття світу –те, як людина формує бачення світу);3.принцип розвитку(все у світі знаходиться в процесі змін, який має упорядкований характер);4.принцип все загальності зв’язку(все у світі знаходиться у стані взаємовідношення);5.закон взаємного заперечення кількісних дій і якісних змін(один із основних принципів діалектики. Зміни у світі відбуваються як перехід з одного стану існування до іншого, завдяки тим властивостям. Які існують в самих предметах);6.закон єдності і боротьби протилежностей(джерело розвитку– це внутрішні суперечності, а зміст розвитку– це саморозвиток);7.закон заперечення заперечення(розвиток завжди має спрямований характер і здійснюється у формі циклу чи спіралі). Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв'язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується на з'ясуванні суттєвих зв'язків. Поняття зв'язку є вихідним для розуміння універсальних(глобальних) зв'язків об'єктивної дійсності. Що таке зв'язок? Поняття зв'язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв'язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв'язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв'язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв'язки можуть бути також об'єктивними і суб'єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними. Метафізика— метод, протилежний діалекціку, при якому об'єкти розглядаються: •відособлено, як самі по собі (а не з точки зору їх взаємозв'язаної) ; •статично (ігнорується факт постійних змін,самору ху,розвитку); •однозначно (ведеться пошук абсолютної істини, не приділяється уваги протиріччям,не усвідомлюється їх єдність). Історизм, принцип підходу до дійсності як до такої, що розвивається в часі. Припускає розгляд об'єкта як системи, закономірностей його розвитку. 8. Основні функції філософії: У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов'язані і взаємно детермінують одна одну. Розглянемо спочатку взаємний зв 'язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія(від гр. опіов— суще) — вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Термін онтологія введений в 1613р.Гоклініусом. Але ще в античній філософії були розроблені різні варіанти онтології.Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо природи, діяти за"законом" сваволі(своєї волі). Це може бути й установка Ф.Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства.За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин(теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки вXX ст. перебувають під гіпнозом позитивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної "метафізики" не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають теоретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду. Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія— розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання.Праксеологічна функція філософії. Праксеологічний вимір філософ- ського знання пов'язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів. Крім того, є великий прошарок практики окремих людей і людства в сферах діяльності, які виходять за межі раціонального. Праксеологічна функція філософії. Праксеологічний вимір філософського знання пов'язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства вцілому, практичних наукових спостережень, експериментів. Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Ця функція полягає не лише в тому, що філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів.Філософське знання методологічне за своєю природою. Аксіологічна функція. Аксіологія- вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напрямку їхньої діяльності, характер їх вчинків. Функція філософії в пошуках цінностей полягає не в тому, що вона дає відповіді на гострі проблеми сучасності, а в тому, що узагальнюючи практичний, інтелектуальний, і ширше духовних досвід людства, з одного боку застерігає, а з іншого пропонує.Тобто філософія несе в собі не лише знання, а й цінності. 9. Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення Без понять, категорій неможливі мислення, пізнання властивостей предметів, їхніх зв'язків з іншими предметами, їхній розвиток. Якщо ми, сприймаючи об'єкти, не підводимо їх під які-небудь поняття, категорії, то ми взагалі приречені на те, щоб безглуздо дивитися на речі. Отже, про світ у цілому, про відношення людини до світу ми мислимо категоріями, тобто гранично загальними поняттями. Задача філософії перебуває у вивченні найбільш загальних зв'язків, законів, властивих усім явищам світу і мисленню. Візьмемо, наприклад, причинні зв'язки. Вони є й у фізичних процесах, і в живій природі, і в суспільстві, і в мисленні. Кожна наука досліджує причинні зв'язки стосовно до своєї області: фізик вивчає фізичні причинні зв'язки, біолог - біологічні і т.д. Загальне ж у всіх цих причинних зв'язках є предметом вивчення філософії. Точно так само відбувається, наприклад, із якістю, кількістю, формою й утриманням, сутністю і явищем, взаємодією, розвитком і т.д. Категорії - це форми відображення (відбитка) в думці універсальних законів об'єктивного світу. Основними філософськими категоріями є категорії матерії, руху, простору, часу, кінцевого, безкінечного й ін. Але цим далеко не обмежується система категорій. Історія філософії виробила і такі категорії, як причина і наслідок, форма й зміст, необхідність і випадок, можливість і дійсність і ін. Ці й інші категорії формувалися у свідомості в міру того, як людина мільярди разів зіштовхувалася і враховувала реальні причинно-наслідкові, просторово-часові відношення речей, їх якісну і кількісну сторони. Логічні категорії є формами думки і визначеннями буття. Висловлюючи як би каркас світу, категоріальна структура мислення дуже стійка, але водночас мінлива, історична. Особливо рухливим є зміст категорій. Порівняйте, наприклад, те, як розуміли матерію в старожитності і як ця категорія осмислюється в системі сучасної картини світу. Будучи результатом відбитка об'єктивного світу в процесі його практичного перетворення, категорії стають засобом пізнання дійсності з метою її подальшого більш широкого і більш глибокого перетворення. Отже, категорії грають велику методологічну роль у науці. Без них узагалі неможливо наукове мислення в жодній області знання. Кожна з категорій відбиває якийсь загальний закон, принцип буття сущого, а усі разом вони охоплюють світ як ціле, відношення людини до світу. Єдина система категорій відбиває єдність світу, загальний зв'язок, взаємодію і розвиток речей. Порядок розташування категорій грунтується на обліку зростаючої складності об'єктивних зв'язків і руху пізнання від простого до складного. Процес розвитку явищ перебуває в тому, що вони крок за кроком переходять від простих до складних, від нижчих до вищих. У такій же послідовності відбувається і пізнання. Категорії — це універсальні форми людського мислення. Це універсальні форми людського мислення (Арістотель). Це найбільш загальні поняття, які носять загальний і необхідний характер. Для діалектики характерним є формування парних категорій, які відображають "полярні" сторони цілісних явищ, процесів і дають можливість дати теоретичний аналог дійсності. . Серед розмаїття зв'язків реального світу філософське пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'язків. Поняття про такі зв'язки можуть бути об'єднані в дві групи категорій. Перша групапоєднує детермінантні зв'язки. До неї належать категорії: "сутність — явище", "причина — наслідок", "необхідність — випадковість", "можливість — дійсність". Другу групустановлять категорії, що відображають "організацію", "побудову" буття. Це такі категорії, як "одиничне — загальне", "форма — зміст", "частина — ціле" тощо. Дамо коротку характеристику цих категорій. Сутність — явище.Будь-якому розвиткові властива взаємодія сутності і явища. Категорія сутностівідображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні зв'язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія явищавідображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів. У сутності переважає необхідне і загальне, в явищі — випадкове й одиничне. Явище і сутність — діалектичне пов'язані між собою протилежності. Вони не збігаються одне з одним. Разом із тим явище і сутність передбачають одне одного. Сутність проявляє себе в явищах, а явище є проявом сутності. Пізнання сутності досягається шляхом пізнання явищ. Відношення сутності і явища є закон: якщо явище існує, то воно обумовлене певною сутністю і, навпаки, якщо є певна сутність, вона обов'язково має "явитися". Хоча будь-який прояв може бути специфічним залежно від специфіки предмета чи явища. Сутність може проявлятися в різних формах. Слід підкреслити, що поняття сутності не передбачає якогось певного жорсткого, фіксованого рівня реальності чи межі пізнання. Людське пізнання рухається від явищ до сутності, заглиблюючись далі від сутності першого порядку до сутності другого порядку і так далі. Цим самим розкриваються причинні зв'язки, закономірності, тенденції розвитку певних сфер буття. Сутність і явище — це категорії, що вказують напрямок, шлях постійного, безкінечного поглиблення людського пізнання. Причина — наслідок.Основну роль у філософському пізнанні відіграє принцип детермінізму. Цей принцип відображає той факт, що всі процеси в світі детерміновані, тобто виникають, розвиваються і зникають закономірно, внаслідок певних причин, обумовлені ними. Причина — це таке явище, яке породжує інше або зумовлює в ньому певні зміни. Явище (або зміни в ньому), породжене причиною, називається наслідком. Причина і наслідок взаємообумовлюють одне одного. Про це свідчать такі риси: - вони пов'язані генетично; - асинхронні в часі (причина, потім наслідок); - виникнення наслідку впливає на причину, зумовлюючи в ній зміни, в тому числі шляхом опосередкованих взаємозв'язків, які і є причиною; - реалізація причинно-наслідкового зв'язку залежить від умов, тому взаємозв'язок причини і наслідку містить в собі елемент невизначеності, неоднозначності. Так, вплив людини на природу такий, що може зруйнувати рівновагу природних процесів на планеті, а ця загроза екологічної кризи виступає причиною суттєвої зміни стратегії діяльності людства. Необхідність — випадковість.Всі явища в світі взаємопов'язані, взаємообумовлені. Категорії необхідності і випадковості відображають певні аспекти цього взаємозв'язку. Необхідність — це обумовлений зв'язок явищ, за якого поява "події — причини" неминуче викликає певне "явище — наслідок". Випадковість — це такий зв'язок причини і наслідку, за якого причинність допускає реалізацію будь-якого наслідку із багатьох можливих альтернатив. При цьому, який саме конкретний варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не можна точно передбачити і вирахувати. Випадковість є форма прояву необхідності, їй властиві непостійність, невизначеність. Але і необхідність, і випадковість можуть бути пов'язані із сутністю явищ, подій. Так, суттєві зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві, мають необхідний характер, випадковим явищем є конкретні політичні діячі чи партії, що спрямовують, реалізують ці зміни. Можливість — дійсність.Можливість і дійсність — це два послідовних ступені, етапи становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі, суспільстві та мисленні. Категорія можливістьвідображає об'єктивні, необхідні умови і тенденції виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсностівиражає ступінь і форму реалізації можливого. Дійсність є конкретною існуючою форму предмета. Направленість об'єктивного розвитку в світі виключає будь-який варіант крім руху від можливого до дійсного. Сьогодення диктує людству два варіанти можливої майбутньої дійсності: або воно сформує таку технологію свого розвитку, за якої буде успішно функціонувати в гармонії з природою, або загине внаслідок глобальної екологічної катастрофи. Одиничне — загальне.Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер. Він властивий всім явищам, предметам, процесам, а також людському мисленню. Пізнання світу передбачає вміння порівнювати предмети, явища, виявляти їх подібність і різницю, усвідомлювати одиничний характер реальних предметів, класифікувати їх. Під загальнимрозуміють властивості і відношення предмета, явища чи процесу, тотожні властивостям інших явищ, процесів, предметів. Категорія одиничнехарактеризує окремий предмет, явище, процес, що відрізняється за своїми просторовими, часовими та іншими властивостями від подібних йому предметів, явищ, процесів. Одиничне має специфічні характеристики, які становлять його унікальну визначеність. Одиничне і загальне перебувають в діалектичному зв'язку. Загальне не існує само по собі, в "чистому" вигляді. Воно завжди реалізується в одиничному і через одиничне. Одиничне, в свою чергу, входить в ту чи іншу групу предметів і має в собі певні загальні риси. Форма — зміст.Під змістомрозуміють єдність суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного предмета, явища, процесу. Форма — зовнішнє упорядкування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб існування певного змісту. Форма і зміст відображають різні, але нерозривно пов'язані між собою сторони одного і того самого предмета чи процесу: зміст оформлений, а форма змістовна. У співвідношенні форми і змісту більш рухливим, мобільним є зміст, він обумовлює розвиток форми. Особливо це помітно в соціальних процесах. Застарілі форми і методи можуть гальмувати розвиток того чи іншого процесу. Але нові форми, ефективні методи впорядкованості процесу здатні здійснювати могутній стимулюючий вплив на його подальший розвиток. 10, |