Соціокультурна зумовленість філософії
 Скачать 342 Kb.
|
|
21.„Філософія життя” – формування нової філософської парадигми. Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму– Ерист Макс(1838-1916) та Ричард Авенаріус, а в20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм. Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К’єркегора. Лише християнство за К’єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К’єркегор висуває концепцію екзистенціальної(особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних„життєвих” позицій. В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають форми„ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості. Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює„філософія життя”. Основа життя, за концепцією Ніцше– це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі– волі до влади. Нцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по- перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем„волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими моральноправовими нормами. Для Шпенглера життя– це„доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого– відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культрур. У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику. Основні принципи неокантіанства ґрунтується на трактуванні філософії виключно як критики пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами– марбурзькою та баденською. 22. Філософські ідеї психоаналізу. Психоаналітичний підхід є однією із найвидатніших теорій особистості.Її розробив австрійський психоаналітик Зігмунд Фройд(1856-1939) наприкінці19-на початку20 ст.: а) спершу для лікування психічних захворювань, б) а згодом застосував для поясненняролі несвідомого у житті людини. У анатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти: 1. «Воно» - несвідомий компонент,який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, «киплячим котлом інстинктів», невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення. 2. »Я» - свідомий компонент, Який є посередником між«Воно» і зовнішнім світом. «Я» виконує функцію впливу цього світу на несвідоме. 3. «Над-я»- це сукупність суспільних норм і стандартів поведінки», які виконують роль»цензора» Аналізуючи«Воно», Фройд виділивдві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини: 1)лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя,л юбов, сексуальний потяг); 2)агресивну (потяг до руйнування,смерті,війни) Задоволення цих потреб стикається яз перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства. Тому вони витискуються і створюютьс феру«несвідомого» Однак інстинктивні потреби все ж такипрориваються, обходячи цензуру«свідомого» і виявляються у вигляді«символів»: а) все, що виробляє людина(твори культури, мистецтва) – це символізація«витіснених у підпілля несвідомих потреб» б) вони можуть проявлятися у різних формах повсякденного життя(обмовки, снобачення);. в) міфи, народні звичаї- це також наслідок символізації витіснених біологічних потреб. Взаємодія трьох компонентів: «Я» звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно»і «Над –я»несумісні.Тому «Я» постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують: а) сублімація; б) проекція; в) заміщення; г) витиснення. Це відбуваєтьсянесвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що переміщуються усферу несвідомого, виявляють себе у виглядісимволів, у формі діяльності, найчастіше,творчої. Філософські ідеї психааналізу: 1Позитивні моменти: положення про складність та багатоплановість структури особистості; про свідоме та несвідоме; про внутрішні суперечності розвитку особистості. 2. Дискусійні моменти: мотивація людської поведінки пов»язується переважно з природженими, інстинктивними(сексуальними та руйнівними) потребами; визначається фатальний антагонізм між свідомим та несвідомим; між індивідом та суспільством. Далі виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що і було здійснено неофрейдистами: К.Г.Юнг, А.Адлер, Е Фром та ін. Один із його представниківЕ. Фром (1900-1980) – німецько-американський психолог, заперечив біологізм Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами, Він уві поняття«соціального характеру », трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства. 23. Герменевтика як напрям сучасної філософії Принципове положення про історичну конкретність теоретичної діяльності та про облік широкого контексту різноманітного практичного життя суб'єкта в рамках теорії пізнання було вперше чітко сформульовано в марксистсько-ленінській філософії. Критикуючи вузький методологізм попередньої буржуазної філософії, К. Маркс бачив її основний недолік в тому, що знання розглядається як єдиний акт свідомості, «його єдине предметне ставлення». Саме материалістична постановка питання про розуміння історії та історично конкретних явищ, зокрема, дозволила критично подолати одностороннього зведення пізнавальних відношення тільки до його абстрактно-теоретичним характеристикам. На цьому грунтується діалектико-матеріалістичний аналіз та виявлення об'ективізованних форм свідомості про дійсність, починаючи від ідеалістичних уявлень буржуазної свідомості про історію культури і закінчуючи самими рафінірованимі поглядами західних фахівців на науку, її заснування, передумови, джерела розвитку. Одне з найбільш впливових в сучасної буржуазної філософії напрямків- герменевтична філософія- претендує на, не менш, ніж справді адекватне критичне розуміння наукового nізнання і самої проблеми розуміння. Межі цього напрямку, який складається з різних шкіл і концепцій, і його впливу на західне філософський світогляд виявляються сьогодні досить легко. Теорія герменевтичного розуміння в особистості таких її представників, як Г.-Г. Гадамер і К.-О, Апель в ФРН, П. Рікер у Франції, протиставляє себе науковому пізнанню і пояснення дійсності, а на підставі гуманітарного образу знання роблять спроби побудувати вже«некласичну» методологію і теорію філософії культури та історії. 24.Філ.ідеї структуралізму Філософський структуралізм - течія в філософської думки, що поширився переважно у Франції в 60-х роках XX в. Головні його представники - Клод Ле-ві-Строс (р. 1908), Жак Лакан (1901 1981), Мішель Фуко (.1926-1984), в певний період творчості (до 1968) визнавав свою близькість до структуралізму.Філософський структуралізм виник в руслі структуралізму - ідейного руху в галузі гуманітарних та суспільних наук (лінгвістики, літературознавства, психології, етно-ірафіі, соціології), що розвивалося з 20-х років XX в в Єв-porie під впливом позитивізму і фрейдизму. Структуралістів об'єднує спільна методологічна установка на прийняття структурного аналізу в якості ведучого методу дослідження Пріоритетним вважається вивчення не змісту, а форми, що не елементів, а зв'язків між елементами. Структуралісти вважають. що наукове соціально-гуманітарне пізнання має спиратися на методи природничих і точних наук, оскільки культурна освіта розглядається як аналогічний природному об'єкт. Особливість культурного об'єкта в тому, що він володіє глибинною структурою, створеної колективним несвідомим, і є основою тієї або іншої знаково-сим-воліческой системи.Філософи обгрунтовують структуралістський підхід, поширюючи його на розуміння культури в цілому. Суть філософського структуралізму полягає в ідеї про те, що основу культурних об'єктів утворює структура розуміється як сукупність об'єднують елементи зв'язків і відносин-які безособові, безпосередньо не спостерігаються і не усвідомлюються, інваріантні, тобто залишаються незмінними, хоча їх прояви різноманітні і мінливі Культура влаштована за принципами організації та функціонування природної мови Вона сама є мовою в широкому сенсі - складною. знаково-символічної системою. Її структури, залишаючись здебільшого прихованими від людини, проте на направляють його діяльність, подібно до того як форми мови організують повсякденне мовне спілкування Пан Журдеч з ??п'єси Мольєра говорить прозою, не підозрюючи про це Структуралісти називають хибним класичний образ людини-свідомого творця культури, суб'єкта, раціонально визначального лад життя Загострюючи свою позицію, структуралісти стверджують: говорить не людина, а мова, діє не особистість, а безособова структура. 13 цьому сенсі тлумачаться отримали скандальну популярність висловлювання М Фуко про «смерть суб'єкта», «смерті людини». Такого рід? погляди структуралістів характеризуються як "теоретичний антигуманізм». Філософський структуралізм є в значній мірі реакцією на суб'єктивізм та індивідуалізм екзистенціалістів, ідеї яких, особливо Ж. П Сартра, придбали у Франції 50-60-х років XX в. форми политиче ського радикалізму і були вельми популярні 11о думку структуралістів, екзистенціалізм є крайній прояв вкоріненою в класичній філософії ілюзії того, що людський світ будується на самосвідомості суб'єкта. Розпочато помилці поклав Декарт, висунувши тезу: «Мислю отже, існую» («Cogito ergo sum»). Французький етнограф і культуролог К. Леві-Ладі став засновником філософського структуралізму, творцем концепції структурної антропології. Його ОСНОВНОЇ! працю гак і називається «Структурна антропологія» (1958) Він дає філософське тлумачення методу структурного аналізу, розробленого філологами, і застосовує його до дослідження первісних суспільств. Вчений розглядає системи спорідненості, шлюбні правила, звичаї, ритуали, міфи і т д як мови, способи спілкування, інформаційні коди. В їх основі структура, найбільш загальним принципом якої є бінарне відношення: холодне - гаряче, священне - про-фанное, живе - мертве, своє - чуже, сире - варене і т. д За Леві-Строс, бинарность є принцип організації культури як такої, оскільки саме людське буття з начально суперечливо. Філософ вважає, що первісні суспільства, на відміну від сучасних, зберегли спосіб гармо ничного поєднання суперечностей, який він називає сверхраціоналізмом. Его властиве міфу з'єднання раціону лкного і чуттєвого начал, при якому відбувається опосре дование протилежностей. Так, сполучна ланка між живим і мертвим постає в образі ворона - живого смцест ва, харчується падаллю Несвідомі структури розуму, дані від природи, бінарні. Сучасній людині треба зрозуміти поверховість і обмеженість його раціоналізму. зрозуміти свою природу і відновити втрачену гармонію протилежностей. Французький психоаналітик і філософ Ж. Лакан стверджує, що несвідоме підлягає науковому вивченню а його хворобливі прояви - психотерапії, тому що «несвідоме структуроване як мова» і безпосередньо пов'язане з мовним вираженням. Власне, в межах мови, що утворює сферу символічного, в основному протікає життя че Котовського Поза її - «реальне», до якого у людини немає безпосереднього виходу, і «уявний» - область нестійких суб'єктивних утворень. Претензії структуралістів на побудову строго наукової методології соціально-гуманітарного знання в чому не виправдалися, так як се застосування давало занадто абстрактні результати, до того ж погано піддаються перевірці редукціоністскій, по суті, спроба зрозуміти культуру, звівши її до обмеженого набору зв'язків і відносин, не вдалася. У 70-і роки на зміну структуралізму приходять постструктурализм і постмодернізм 25. Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд– це форма суспільної відомості; “світогляд– це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд– це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд– це система принципів діяльності людини”; “ світогляд– це погляд людини на світ як ціле”; світогляд– це спосіб духовно-практичного освоєння світу”. Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття“світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд– це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу. Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно(теоретично), так і практично. Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення– відношення“людина– світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями(наприклад, виховною). 26. Cтруктура світогляду Світогляд- це складне, синтетичне, інтегральне утворення суспільної і індивідуальної свідомості. Істотне значення для його характеристики має пропорційну присутність різних компонентів- знань, переконань, вірувань, настроїв, прагнень, надій, цінностей, норм, ідеалів і т.д. В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти: 1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях -повсякденних, професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи. 2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності,ідеали,переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. Цінність- це властивість якогось предмету, явища задовольняти потреби, бажання людей. У систему цінностей людини входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мету і сенс життя. Наприклад: життя- це головна цінність людини, безпека людини- це теж велика цінність, і т.д. Ціннісне відношення людини до світу і до самого себе формується в певну ієрархію цінностей, на вершині якої розташовуються свого роду абсолютні цінності, зафіксовані в тих або інших суспільних ідеалах. Наслідком стійкої оцінки людиною своїх відносин з іншими людьми, є соціальні норми: моральні, релігійні, правові і т.п. які регулюють повсякденне життя як окремої людини, так і всього суспільства. У них в більшій мірі, ніж в цінностях, присутній наказовий, зобов'язуючий момент, вимога поступати певним чином. Норми є тим засобом, який зближує цінностнозначиме для людини з його практичною поведінкою. 3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту. 4) Практичний компонент.Світогляд - це не просто узагальнення знань,цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він всеодно проектує і стимулює певний тип поведінки. На основі вищевикладеного можна визначити світогляд як сукупність поглядів, оцінок, норм і установок, що визначають відношення людини до світу і виступають як орієнтири і регулятори його поведінки. По характеру формування і способу функціонування можна виділити життєво-практичний і теоретичний рівні світогляду.Життєво-практичний рівеньсвітогляду складається стихійно і базується на здоровому глузді, обширному і багатообразному повсякденному досвіді. Цей рівень світогляду нерідко називають життєвою філософією. Така найважливіша сфера функціонування світогляду. Оскільки саме на цьому рівні він включається в соціальну і індивідуальну взаємодію абсолютної більшості людей. Життєво-практичний світогляд украй неоднорідний, оскільки неоднорідні по характеру утворення і виховання його носії. На формування цього рівня світогляду істотний вплив роблять національні, релігійні традиції, рівні освіти інтелектуальної і духовної культури, характер професійної діяльності і багато що інше. 27.Історичні типи світогляду Підкреслимо, що світогляд— не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття"світ" і"людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним і практич- ним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду. Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку сві- домості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е.Кассірер спробував осягнути світ"зсередини" відповідно до його власних законів розвитку. Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи(символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка— тотема. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі(а в пізніх міфах"язицьких релігіях" і боги) живуть у феноменальному світі(на горі Олімп, на горі Меру тощо). Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. Чітко розділяється суб'єкт і об'єкт. Долається характерна для міфу неподільність людини і природи. Закладаються основи специфічні для філос. Проблематики- ідея відділяється від матерії і протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний та небесний, горний і дольний, природний і надприродний. Земний починає розглядатися як наслідок надприродного. У релігії виникає ноуменальний світ, не доступний органам чуттів і розуму- в об'єкт надприродного треба вірити. Віра- головний спосіб осягання буття. Релігія відкриває світ ідеальних сутносте-пріоритет духовного над тілесним Зв'язок з Богом через культ та релігійну організацію(церкву) є критерієм наявності реліг. світогл. та належ, до певної релігійної конфесії. Практичність релігійного світогляду- віра без справ мертва- віра в Бога, надприродний світ надає ентузіазм, життєву енергію, яка надає розумінню світа життєвого характеру. Релігію творить народ- він об'єкт і суб'єкт реліг творчості, яка у історії виступаладжерелом потужних суспільних зрушень. У релігії поряд із світовідчуттям добре розвинуте світорозуміння- є релігійна ідея, яка добре обґрунтовується теологами. Для релігії головне обгрунтування досягнення єдності з Богом, як втіленням святості та абсол. цінності. 28. Класична онтологія та її фундаментальні проблеми Онтологія- розділ філософії, що вивчає проблеми буття. Термін«Онтологія» був запропонований Р. Гокленіусом в1613 році в його «Філософський словнику» ( «Lexicon philosophicum, quo tanquam clave philisophiae fores aperiunter. Fransofurti»), і трохи пізніше І. Клаубергом в 1656 році в роботі «Metaphysika de ente, quae rectus Ontosophia », запропонує його (у варіанті«онтософія ») в якості еквівалента поняттю« метафізика». У практичному вживанні термін був закріплений Х. Вольфом, явно розділили семантику термінів«онтологія» і«метафізика». Зазвичай під онтологією мається на увазі експліцидна, тобто наявна, специфікація концептуалізації, де в якості концептуалізації виступає опис безлічі об'єктів та зв'язків між ними. Формально онтологія складається з понять термінів, організованих в таксономія, їх описів і правил виводу. Основне питання онтології: що існує? Основні поняття онтології: буття, структура, властивості, форми буття(матеріальне, ідеальне, екзістенціальне), простір, час, рух. Онтологія, таким чином, являє собою спробу найбільш загального опису універсуму існуючого, який не обмежувався б даними окремих наук і, можливо, не зводився б до них. Інше розуміння онтології дає американський філософ Уіллард Куайн: у його термінах онтологія- це зміст певної теорії, тобто об'єкти, які постулюються даною теорією в якості існуючих. Питання онтології- це найдавніша тема європейської філософії, яка бере своє джерело від досократіків, а особливо Парменіда. Найважливіший внесок у розробку онтологічної проблематики внесли Платон і Арістотель. У середньовічній філософії центральне місце посідала онтологічно проблема існування абстрактних об'єктів(універсалій). У філософіїXX століття спеціально онтологічною проблематикою займалися такі філософи як Микола Гартман( «нова онтологія»), Мартін Хайдеггер( «фундаментальна онтологія») та інші. Особливий інтерес у сучасній філософії викликають Онтологічні проблеми свідомості. Основним предметом онтології є буття, яке визначається як повнота і єдність всіх видів реальності: об'єктивної, фізичної, суб'єктивною, соціальної та віртуальної. Реальність традиційно асоціюється з матерією і поділяється на межеву, живу і соціальну матерію. Оскільки мисленням і осягнення можливостей буття має тільки людина, то останнім часом(у феноменології та екзистенціалізмі) саме він ототожнюється з буттям. Однак у класичній метафізиці під буттям розуміється Бог. Людина як буття володіє свободою і волею. Онтологія– це загальна теорія буття. Згідно з цією теорією основною базисною категорією виступає буття. Онтологія– це вчення про все суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Цей термін запровадив у17ст. нім. філософ Гаклініус. Поняття онтологія не має однозначного тлумачення у філ-ії. 3 значення цього поняття: 1) По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття«онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше(онто— суще, сутнісне, логія— вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо. 2) По-друге, у марксистській філософії поняття«онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія,рух,розвиток, його об'єктивні закони тощо). 3)По-третє, у західній філософії в поняття«онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Хайдеггера тощо.Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта. 29. Основні рівні буття. Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Перший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? – Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує(Коли)? – Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, ста- нів, людських та інших істот. Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу«тут» і «тепер» до питання про його ієну вання «скрізь»і «завжди». Звідси випливав другий аспект проб леми буття– питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єдності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей. Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з поняттями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття. Слова«буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов. В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї: - світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність; - природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу; - за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей. Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов'язані його форми - буття речей,тіл,процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей,процесів,станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною; - буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття; - буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізоване духовне і об'єктивоване(позаіндивідуальне) духовне; - буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства. Майбутнім бакалаврам економічного профілю особливу увагу слід звернути на сутність соціального бутя. 30.Філософський зміст категорії “матерія” Спочатку поняття"матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь,вода,земля,дерево, глина тощо). Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі"Метафізика" писав, що"більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що як останнє, вони, гинучи,перетворюютьс я, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, — це вони вважають еле- ментом і початком речей".Якщо для філософів стародавнього світу матерія— це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет(тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта(XVII ст.) матерія— це складова частинка предмета(тіла), а саме: тіло разом з формою. Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною. І.Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла),інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості. П.Гольбах визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення. На думку Г.Гельмгольца, матерія— це все, що існує об'єктивно(незалежно від свідомості людини).Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості реального буття світу— пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше. Системність як фундаментальна властивість матерії визначає методологію сучасного наукового пізнання. Розрізняють такі структурні рівні матерії: неорганічний(мікро-, макро-, мегасвіти); органічний(організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний(особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).Отже, в історії розвитку філософської думки поняття матерії проходить складний шлях розвитку, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу.Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст. Узагальнене визначення категорії"матерія" має базуватися на тому, що це— об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і пізнаванне людиною 31.Рух,як спосіб простір та час як форми існування матерії Простір і час— це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції(феномени свідомості). ГЛейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір— це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти. Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант— як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г.Гегель— як категорії абсолютного духа(це— ідеалістичні концепції), І.Ньютон— як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не"взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це— метафізичне розуміння простору і часу. Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу. Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно- історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріло-видної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності. Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рухневіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці. Рух— це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух— це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій— відносним: спокій— це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця. Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії(нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія. Джерело руху— сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії— це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною 33.Визначальні категоріальні характеристики світу. Визначення змісту поняття"світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення"людина —світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того,на тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: "зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер". Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється. Однак людина як унікальна і неповторна істота виявляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу об'єктивно існуючому світу є"внутрішній світ людини". Тому найпростіше визначення поняття"світ" можна навести таке: Світ— це все суще, що є в людині та поза нею. Спираючись на таке визначення, можна сказати, що поняття"світ" насамперед використовується через протиставлення"людина в світі— світ у людині". Людина завжди перебуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визначені"Я" і"не-Я". При цьому під"Я" прийнято розуміти саме внутрішній світ людини, а під"не-Я" — довкілля, яке без- посередньо чи опосередковано"обіймає" людину, є водночас основою і простором життєдіяльності людини. Відповідь на це запитання визначає місце людини в історії. Проте в той самий момент— для світу визначений момент, який значиться як початок філософії, як раз і починається яскраво виражене панування повсякденного розуму(схоластика). Повсякденний розум посилається на безсумнівність очевидного відкритого сутнього. Будь-яке питання відносно мислення він тлумачить як напад на здоровий людський глузд та його чуттєвість. Питання про те, що таке філософія за визначенням здорового глузду, що виправдовує себе у своїй сфері, не торкається сутності філософії, яку можна визначити тільки із співставлення з вихідною істиною сутнього як такого в цілому. Але оскільки істина у її повноті включає в себе неістину і, передуючи всьому і всім, володарює як приховування таємниці, філософія як з'ясування цієї істини перебуває у розладі сама з собою, її мислення— це заспокоєння стриманості, яка не зраджує сутньому в цілому в його прихованості. її мислення може стати рішучістю, яка характеризує строгість, що не призводить до вибуху, а примушує беззахисну сутність вийти в поняттєву простоту і таким чином в її власну істину. У м'якій суворості і суворій м'якості свого припущення буття сутнього як такого філософія в цілому постає як сумнів, який не може дотримуватись виключно сутнього, а також не може допустити і владної сентенції ззовні. Кант наголошував навнутрішніх труднощах мислення, оскільки так говорив про філософію: "І ось тепер ми бачимо, що філософія насправді поставлена у сумнівну позицію, яка повинна бути твердою. Невиз- нана, філософія не може ні зачепитись ні за що на небі, ні підпертися нічим на землі. Тут вона повинна довести свою чесність, сама дотримуючись своїх законів, які їй нашіптує внутрішнє чуття або, може бути, природа, що опікується нею". Погляд на сутність при визначенні філософії є досить широким, щоб відкинути будь-яке підпорядкування філософського мислення, найбільш безпомічний вид якого полягає у спробі примусити дивитись на філософію як на"вираження" "культури" (Шпенглер) і як на прикрасу людства, що творить. Чи виконує філософія, розмірковує Гайдеггер, як“управительниця власних законів" свою першочергову, основну роль з точки зору сутності, чи вона має єдине значення— бути у розпорядженні тієї, перед чиїм лицем закони є законами, — це залежить від тієї першопочатковості, в якій першопочаткова сутність істини постає сутнісною для філософського сумніву. |