Лек. 9. Лек. Тема Доходи, їх джерела та розподіл. Зайнятість і відтворення робочої сили в перехідній економіці
 Скачать 78.1 Kb.
|
|
Соціальні аспекти економічних відносин. Рівень та якість життя населення. Прожитковий мінімум. Бідність і процеси маргіналізації населення. Тіньова економіка та її вплив на соціально-економічний розвиток. Еволюція соціальної структури суспільства. Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками: 1) прожитковим мінімумом; 2) гарантованим прожитковим мінімумом; 3) мінімальним споживчим бюджетом. Розрізняють прожитковий мінімум фізіологічний і соціальний. Перший розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб і послуг. Другий, крім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити. Соціально-фізіологічний мінімум – нижня межа малозабезпеченості (бідності). Гарантований прожитковий мінімум – це офіційно затверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету. Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини й забезпечення простого відтворення її життя і працездатності. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя. Згідно із Законом мінімальний споживчий бюджет визначається у середньому на душу населення на підставі системи «споживчих кошиків» для 13 статево-вікових груп. Наприклад, наприкінці 1996 р. вартість набору продуктів харчування на душу населення в середньому по Україні в державних цінах становила 51,85 грн., що значно перевищує фактичну мінімальну зарплату. Вважається, що розрахований прожитковий мінімум забезпечує можливість придбання найнеобхідніших товарів та одержання послуг. Але ж треба мати на увазі, що «споживчий кошик» формується на основі державних цін на товари, а в умовах зростаючого дефіциту значну частину їх доводиться оплачувати за цінами «чорного ринку», за договірними цінами, кооперативними тощо. Це необхідно враховувати при обчисленні мінімального споживчого бюджету. Останній розраховується різними методами. Перший з них – статистичний – полягає в тому, що рівень і структура бюджету визначаються на основі аналізу фактичних статистичних даних сімей з найнижчим у даний час доходом на душу населення. Другий метод – статистичний модернізований. Він передбачає розрахунок потреб у продуктах харчування на основі науково обґрунтованих мінімальних норм, а інших витрат – статистичним методом. Тіньова економіка існує в усіх країнах світу. Вона відрізняється тільки обсягами, структурою і механізмами розвитку. За даними Світового банку, середня питома вага тіньової економіки в постіндустріальних країнах становить 10-15 %. Її обсяги в США сягають 8-12 %, Канаді, Франції — 5-8 %, Норвегії, Швеції — 6-7 %, Італії, Латинській Америці та африканських країнах — 30 %, Чехії — 18 %, інших постсоціалістичних державах — 40-60 % валового внутрішнього продукту (13 % — в Узбекистані, 47 % — в Україні, 64 % — у Грузії) тощо. Група економістів з Австрії опублікувала дослідження, присвячене обсягам тіньової економіки у 76 розвинених і країнах світу, що розвиваються. Під тіньовою економікою дослідники розуміли як офіційно незареєстрованні доходи від легального бізнесу, так і прибутки від заборонених законом видів діяльності. За оцінкою дослідників, у промислово розвинених країнах «у тіні» в середньому 15 % офіційно названого обсягу валового національного продукту, а в тих, що розвиваються, — у середньому близько 33 %. З урахуванням цих цифр з офіційного світового ВВП, оцінюваного Міжнародним валютним фондом у 39 трлн. доларів, на частку «тіньовиків» припадає 9 трлн. доларів, тобто світова тіньова економіка прирівнюється за обсягами до офіційної економіки США. Поняття тіньової економіки фахівцями визначається неоднозначно. У зарубіжній літературі наводиться цілий ряд дефініцій, що у деталях мають розбіжності. їхнє узагальнення, а також вивчення вітчизняного досвіду дають змогу окреслити межі тіньової економіки сферою діяльності визначеного контингенту, що займається напівлегальним чи цілком прихованим бізнесом. Продукція такого бізнесу не контролюється органами державної влади, не враховується офіційною статистикою, і з цих причин не може бути включеною у валовий внутрішній продукт, а головне — результати такого бізнесу не оподатковуються і не можуть бути джерелом поповнення державного бюджету. Із західної літератури в наше життя їх перекочувало досить багато: «тіньова економіка», «неформальна економіка», «прихована економіка», «неофіційна економіка», «вторинна економіка», «чорна економіка», «таємна економіка», «підпільна економіка», «нелегальна економіка», «контр економіка», «друга економіка», «чорний ринок» та ін. Одна з причин виникнення широкого спектра тлумачень такого поняття, як тіньова економіка, спричинена двозначністю, що міститься в самому терміні. З одного боку, у ньому вбачається нелегальний і кримінальний початок, а з іншого боку — стверджується, що мова йде все-таки про економіку і пов’язані з нею виробничі відносини. Як органічна складова економіки будь-якого суспільства, тіньова економіка є господарсько-комерційною діяльністю, що унаслідок визначених причин намагається уникнути державного обліку і контролю. При цьому між офіційною економікою та її «тінню» існує досить розмита межа, і критерії виділення тіньової економіки в порівняно локальний сектор господарювання мають не стільки економічний, скільки соціально-правовий характер. Характерним є те, що формування її складових відбувається у звичайному середовищі за умов свідомого чи неусвідомленого сприяння з боку держави, що полягає у прийнятті таких нормативних актів, які у кінцевому підсумку і забезпечують необхідні основи для її існування. Правильність цього твердження випливає з таких особливостей тіньової економіки: • тіньова економіка зароджується в надрах нормативно-правового поля, коли встановлені державою регулювальні норми не відповідають дії об’єктивних економічних законів, не мають надійних механізмів контролю за дотриманням чинного законодавства; коли дії законодавчих і виконавчих структур державної влади вступають у протиріччя з об’єктивними економічними законами; • за умов, коли держава через свої представницькі структури має найвищі повноваження у законотворчій, правоохоронній і виконавчій діяльності, саме зародження і поширення тіньової економіки вказує на терпимість держави до цього явища, що виникає внаслідок непогодженості намірів і дій різних галузей влади щодо розвитку окремих сфер; • основою функціонування тіньової економіки є безоплатне використання суспільної власності: основних фондів, сировини, енергоносіїв, транспортних шляхів, трудових ресурсів; • тіньова економіка служить збагаченню визначеного кола людей за рахунок обкрадання всього суспільства, передусім за рахунок джерел, що забезпечують фінансове наповнення державного бюджету. Велику кількість визначень поняття «тіньова економіка» можна розділити на дві основні групи. Перша група визначає тіньову економіку як протиправну діяльність, що здійснюється в інтересах злочинних структур. Друга група визначає тіньову економіку як економічну діяльність, що не враховується державними органами. У зв’язку з цим більш правильним буде визначення: «Тіньова економіка — це економічна діяльність, що не враховується та не контролюється офіційними державними органами і спрямована на одержання доходу шляхом порушення чинного законодавства». Таке визначення тіньової економіки охоплює її чотири складових блоки: • неприхована від державних органів економічна діяльність, що через об’єктивні і суб’єктивні причини не враховується, не контролюється і не оподатковується; • легальна економічна діяльність, у процесі якої відбувається повне чи часткове ухиляння від сплати податків, зборів, штрафів та інших обов’язкових платежів. Тобто суб’єкт тіньової економічної діяльності одержує додатковий доход шляхом порушення чинного законодавства; • незаконна, навмисно приховувана від державних органів економічна діяльність; • діяльність, спрямована на одержання доходу шляхом скоєння чи сприяння у скоєнні злочинів. Види тіньової діяльності поділяють на дві основні групи: • види діяльності, дозволені законом, але які здійснюються з порушенням чинного законодавства; • види діяльності, заборонені законом (наркобізнес, виробництво і збут забороненої продукції тощо). Види діяльності, що належать до першої групи (тобто фіктивної економіки), можна поділити на: • неформальну економіку, яка приєднала до себе сектор домашнього господарства. Вона передбачає такі форми незареєстрованного підприємництва, як дрібне виробництво, послуги і торгівля, репетиторство, посередницька діяльність, праця в домашніх господарствах тощо; • напівлегальну економіку, доходи від якої формуються в результаті законної діяльності, шляхом укриття частини виробленої продукції, наданих послуг чи одержуваного прибутку. Це виробництво неврахованої продукції, надання послуг з перекручуванням витрат, застосування необґрунтованих пільг, використання заснованих на державній чи будь-якій іншій власності засобів виробництва, матеріальних ресурсів, робочої сили, що користується державною підтримкою та іншими загальнодержавними пільгами; • нелегальну економіку, яку представляють законспіровані, тобто свідомо приховані легітимні види економічної діяльності, що включають виробництво, розподіл товарів і послуг, дозволених законом. Друга група тіньових видів діяльності має чітко виражений кримінальний характер. До них належать виробництво, розподіл, обмін і споживання соціально небезпечних і руйнівних для розвитку особистості заборонених видів продукції і послуг, крадіжки, розкрадання, наркобізнес, корупція, відмивання коштів і фальшивомонетництво, торгівля людьми тощо. Тіньова економіка — це результат порушення рівноваги між суб'єктами держави з приводу створення і розподілу продукту, що відбулося внаслідок дерегуляції економіки і порушення на цій основі балансу інтересів, а також внаслідок недостатності чи недосконалості засобів ефективного контролю за дотриманням чинного законодавства. Основні причини й особливості поширення тіньової економіки в Україні: 1. Неефективна економічна політика, низька якість державних економічних програм і результативність економічної діяльності у всіх сферах і галузях економіки; недосконалість, неповнота, нестабільність, неузгодженість законодавчої бази. 2. Втрата довіри до економічних програм, державної економічної політики, до державних структур влади і бажання діяти виходячи з особистих інтересів за умов неможливості одержання доходів законними методами. 3. Недосконала податкова політика; недосконалість, неповнота, нестабільність законів про оподатковування; високе загальне податкове навантаження, у тому числі на фонд оплати праці, що веде до багаторазового зменшення офіційної заробітної плати і здійснення доплат готівкою. 4. Низький рівень офіційної заробітної плати у державному секторі економіки, у державних установах та організаціях, пенсій, інших соціальних виплат; високий, щодо офіційних доходів, рівень цін на споживчі товари і послуги. 5. Низький рівень життя і соціальної захищеності абсолютної більшості населення. 6. Політична нестабільність у державі. 7. Незадовільна діяльність усіх структур влади щодо забезпечення виконання законів, низька ділова кваліфікація і некомпетентність значної частини їхніх працівників. 8. Високий рівень корупції. 9. Відсутність значних капіталів, необхідних для реалізації підприємницьких інтересів за умов реформування економічних відносин. 10. Відсутність інвестиційних альтернатив для тіньових капіталів. 11. Відсутність ефективного контролю за економічною діяльністю. 12. Утворення кримінальних структур, зрощування із суб’єктами підприємницької діяльності, переростання в організовані злочинні угруповання і їх легалізація в суспільно-політичному житті; транс-націоналізація злочинності, створення міжнародних кримінально-економічних і адміністративно-економічних груп. 13. Правова незахищеність громадян і суб’єктів підприємницької діяльності від організованих злочинних угруповань і протиправних дій з боку корумпованих державних чиновників. 14. Значний ступінь деформації суспільної та особистої моралі; втрата історичних традицій, моральних і етичних норм, що лежать в основі поваги до приватної власності і підприємницької діяльності; слабкі внутрішні обмеження щодо протиправної діяльності. Зростання обсягів тіньової економіки викликає поряд з її конструктивними проявами і низку негативних наслідків. Найбільш вагомими негативними наслідками тіньової економіки є: • втрата податкових надходжень, і як результат — ускладнення виконання державою своїх фінансових зобов'язань перед суспільством і посилення нерівномірності податкового тиску; • недієвість та невідповідність дійсності управлінських рішень через відсутність повноти та об'єктивності офіційної інформації про розвиток економічних процесів в Україні; • скорочення інвестиційних ресурсів в Україні через утруднення відкритого витрачання тіньовими структурами прихованого від оподаткування доходу та його витік за кордон; • можливість монополізації економіки через зниження ціни продукції тіньового сектора на величину несплаченого податку; • несправедливий та непрозорий розподіл національного доходу в суспільстві, нераціональне розміщення наявних суспільних ресурсів • моральна і духовна деградація суспільства; • поширення правового нігілізму, незахищеності громадян, недовіри до влади; • неможливість швидкої інтеграції України до європейської спільноти через викривлений розвиток принципів демократичного суспільства. Одним з найнебезпечніших наслідків розвитку тіньової економіки є криміналізація суспільства: збільшення кількості економічних злочинів, широкомасштабний розвиток організованої злочинності, що веде до втрати державою своїх регулювальних, контрольних та інших соціально важливих функцій.
Зайнятість, її суть і форми. Неповна зайнятість та рівень безробіття. Причини та форми безробіття. Сутність та фактори розширеного відтворення робочої сили. Зайнятість — це трудова діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий дохід). Згідно з Законом України «Про зайнятість населення» відносини зайнятості в Україні ґрунтуються на таких принципах:
У забезпеченні економічного зростання визначальну роль відіграє людський фактор. Робоча сила – це головний рушійний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві. В умовах ринкової економіки основна маса робочої сили (більше 90 %>) набуває товарної форми, виступає як товар. Тобто її поєднання із засобами виробництва здійснюється виключно через купівлю-продаж цього специфічного товару на ринку праці. Ринок праці є системою, у якій формується як пропозиція робочої сили, так і попит на неї. Пропозиція подана носіями, власниками індивідуальної робочої сили. Попит на неї представлений власниками засобів виробництва, тобто підприємцями або капіталістами. Ринок праці в кожній країні має власну організаційну структуру. Найчастіше це так звані біржі праці. У нашій державі це система організацій, яка має назву служба зайнятості. Так, в Україні служба зайнятості, окрім зведення продавця і покупця робочої сили, займається питаннями підготовки й перепідготовки робочої сили, її перекваліфікації, надає різноманітну допомогу тим, хто вирішив розпочати власну підприємницьку діяльність, надає допомогу у випадку безробіття, веде статистику останнього, здійснює аналітичні дослідження стану й перспектив ринку праці тощо. Працездатне населення, яке на даний момент працює, належить до категорії зайнятих. Зайнятість – це діяльність людини, що дає їй дохід і, як наслідок, задоволення своїх потреб і потреб суспільства. Зайнятість, як процес здійснення діяльності, що може бути різною як за формою, так і за тривалістю, має певні ознаки. У нашій країні до зайнятих належать громадяни, які відпрацювали протягом тижня не менше 40 год. Якщо людина працює в особистому підсобному господарстві, то тут межа зайнятості – не менше 30год. на тиждень. При цьому характер зайнятості (сезонна, випадкова, тимчасова чи якась інша робота) не має значення. Стосовно всього населення серед працездатних визначають зайнятість за її рівнем. З цього погляду виділяють повну і неповну зайнятість. Повна зайнятість має місце тоді, коли всі, хто здатен працювати, потребує праці і хоче працювати, мають роботу. Неповна зайнятість має місце тоді, коли частина працездатного населення бажає працювати, але не має такої можливості. Стан зайнятості характеризується низкою показників. До них відносять такі: економічно активне населення, економічно неактивне населення, зайняті, безробітні та рівень безробіття в суспільстві. До економічно активного населення відносять усіх, хто здатний до праці, віком від 15 до 70 років, і пропонує свою робочу силу на ринку праці. Економічно активне населення включає як зайнятих, так і безробітних. Економічно неактивне населення включає дітей, що ще не досягли 15 річного віку, тих, хто недієздатний (пацієнти психічних лікарень) або хто позбавлений волі (в’язні), а також домогосподарок, пенсіонерів і тих, хто навчається, якщо вони не працюють і не шукають роботу, тобто не бажають працювати. Зайняті – ті, хто працює й отримує відповідний дохід. |