Лек. 9. Лек. Тема Доходи, їх джерела та розподіл. Зайнятість і відтворення робочої сили в перехідній економіці
 Скачать 78.1 Kb.
|
|
Тема 9. Доходи, їх джерела та розподіл. Зайнятість і відтворення робочої сили в перехідній економіці
Дохід – багатогранне економічне поняття, яке застосовується у різних значеннях. У широкому розумінні дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб’єктів господарського життя. У вузькому значенні дохід – це потік грошових надходжень в одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється у запасах активів (будівлях, спорудах, знаряддях праці, цінних паперах, готівкових грошах і т. ін.), дохід передбачає приплив грошей. В економічній теорії доходи класифікуються за різними критеріями: 1. 3а рівнем формування: - доходи мікроекономічного рівня: заробітна плата, рента, процент, прибуток, амортизація, валовий і чистий дохід підприємства і т. ін.; - доходи макроекономічного рівня; національний дохід; сукупний особистий дохід; дохід кінцевого використання і т. ін. 2. За суб’єктами привласнення: - доходи індивіда; - доходи домогосподарства (сім’ї); - доходи підприємства (фірми); - доходи галузі; - доходи територіальної громади; - доходи держави; - доходи суспільства (національний дохід). 3. У залежності від цін, в яких визначається дохід: - номінальний дохід – визначається в цінах поточного періоду; - реальний дохід – визначається в цінах базового року (або в цінах поточного року за вилученням рівня інфляції). 4. Для аналізу діяльності підприємства (фірми) використовують такі форми доходу: Валовий дохід,що дорівнює виторгу від реалізованих товарів і послуг;  де ТR – валовий дохід; Р – ціна одиниці виробленого товару (послуги); (Q – кількість реалізованих товарів (послуг); ТR – сума грошової виручки від реалізації продукції. Середній дохід, що дорівнює валовому доходу, поділеному на кількість реалізованих товарів і послуг: AR =  де АR – середній дохід; Р – ціна одиниці виробленого товару (послуги); (Q – кількість реалізованих товарів (послуг). Граничний дохід – приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці реалізованих товарів чи послуг: MR =  де МR– граничний дохід; ∆R(Q) – приріст валового доходу; / ∆Q – приріст обсягів реалізованих товарів чи послуг; Р – виручка від реалізації продукції обсягом (2одиниць). 5. У залежності від включення доходу в ціну товару; - первинні доходи включаються в ціну товару: зарплата, процент, рента, прибуток, амортизація, непрямі чисті податки; - вторинні доходи виникають у зв’язку з перерозподілом первинних доходів: прямі податки, дивіденди, трансфертні виплати державою, підприємством та домогосподарством і т. ін. 6. За джерелом отримання:
- заробітна плата; - доходи працівників колективних підприємств; - доходи від індивідуальної діяльності; - доходи від підсобного господарства; - доходи від кооперативної діяльності; - доходи підприємців.
- дивіденди від акцій; - відсотки від паю; - відсотки від банківських вкладів; - доходи від облігацій; - орендна плата тощо.
- часткова компенсація виплат на освіту; - безоплатне надання послуг з охорони здоров’я; - адресна допомога малозабезпеченим верствам населення; - благодійні послуги; - соціальні пенсії тощо. 7. Доходи, що утворюються внаслідок використання певних факторів виробництва (факторні доходи); - доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів; - рентний дохід; - процентний дохід, або прибуток на капітал; - підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу. Доходи – це сума грошових засобів та натуральних надходжень до суб’єктів господарського життя. У вузькому значенні дохід – це потік грошових надходжень в одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). Слід розрізняти доходи, які мають виробниче призначення (спрямовуються на нагромадження – збільшення основного капіталу і оборотних засобів, а також створення страхових запасів), від доходів, які мають споживче призначення. Такі доходи використовуються на задоволення особистих потреб людини (харчування, одяг, взуття, житло, предмети побуту, культурно-освітні послуги, тощо).
Під функціональним в економічній теорії розуміють розподіл доходів за факторами виробництва (ресурсами), до них за монетаристською концепцією належать праця, капітал, земля і підприємницькі здібності, а за марксистською – речові фактори (земля і капітал) та особовий (робоча сила). Функціональний розподіл є первинним і тому значною мірою визначає можливості й межі перерозподілу, внаслідок чого формуються кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогосподарств. В економічній теорії є два принципово різні підходи до виявлення законів функціонального розподілу доходів: марксистський і маржиналістський. Розглянемо коротко зміст кожного з них і виявимо закони функціонального розподілу доходів. Функціональний аспект розподілу доходів передбачає дослідження розподілу сукупного національного доходу між власниками праці (робочої сили) та капіталу. Марксистська теорія розподілу доходів Марксистська концепція функціонального розподілу доходів ґрунтується на таких засадах: - капіталістичний сукупний національний дохід створюється найманою працею і капіталом; - носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по-перше, переносить частину минулої, втіленої в засобах виробництва, праці на знову створюваний продукт, а по-друге, створює нову вартість; - новостворена вартість (яка після реалізації набуває форми національного доходу) є, згідно з теорією К. Маркса, результатом тільки найманої праці; - результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить до структури сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу (новоствореної вартості); - національний дохід має дві складові (о + т), де V – затрати змінного капіталу (найманої праці), які набувають форми заробітної плати, та т - затрати змінного капіталу, які набирають форми додаткової вартості; - капіталісту додаткова вартість (т), нічого не коштує, а для найманого працівника – це неоплачена праця; - пропорція, в якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (о) і додаткову вартість (т), показує ступінь експлуатації (т', яка визначається так: ж – 100 %. Чим більша частка т в структурі (V + т), тим вищий ступінь експлуатації найманої праці капіталом; - додаткова вартість, у свою чергу, підлягає розподілу між самими капіталістами (промисловцями, торговцями, банкірами (позичковими капіталістами) та землевласниками). У зв’язку з цим додаткова вартість набуває у функціональному розподілі таких форм: Р – прибуток промислового капіталіста; Я – прибуток торговельного капіталіста; І – позичковий процент, як форма доходу позичкового капіталіста (або банківський прибуток банкіра); Я – рента – форма доходу землевласника. Розподіл додаткової вартості здійснюється за величиною капіталу. Останній забезпечує такий спосіб розподілу, за якого власники рівновеликого капіталу в різних галузях отримають рівновеликий дохід, який набирає форми середнього прибутку. За цією концепцією, визначення частки найманого працівника у вартості національного доходу здійснюється за законом вартості робочої сили. Робоча сила –сукупність фізичних та духовних здібностей людини до найманої праці. Розуміння того факту, що робоча сила є не просто здатністю до праці, а здатністю до найманої праці, досить важливе, адже підприємець, здійснюючи організацію та управління економічною діяльністю, теж працює. Однак він не наймається сам до себе, але також здатний до праці, хоч не найманої, а творчої, вільної. Отже, вивчення капіталістичної системи як суспільного устрою передбачає поділ суспільства на власників робочої сили, власників капіталу і землевласників. Власник робочої сили продає на ринку ресурсів свою здатність до найманої праці на певний проміжок часу, обумовлений договором. Ця здатність реалізується тільки в процесі трудової (економічної) діяльності. Упродовж часу, на який власник землі чи капіталу наймає власника робочої сили, перший на свій розсуд використовує необхідні для здійснення певних економічних функцій здібності найманого працівника. Оскільки об’єктом продажу найманого працівника є робоча сила, то власник її мусить отримати грошовий еквівалент вартості свого товару. Отже, заробітна плата, згідно з марксистською теорією, є формою вартості робочої сили. Остання (вартість робочої сили) визначається вартістю життєвих благ, необхідних для відтворення здатності до найманої праці. У цьому специфіка вартості товару робоча сила. Водночас робоча сила – товар, який має і специфічну споживчу вартість (корисність). Для власника капіталу споживча вартість робочої сили виявляється у здатності її в одиницю часу створювати більшу вартість, ніж вона сама варта, тобто в здатності робочої сили створювати додаткову вартість.; Пояснимо це на прикладі. На ринку праці найманий працівник продає свою здатність до праці на певний строк з обумовленими часовими інтервалами роботи і відпочинку, а також величиною і строками виплати заробітної плати. Реалізація цієї здатності е процесом праці. Відтак найманий працівник на термін, обумовлений трудовим договором, втрачає право використовувати свою здатність до праці на свій розсуд. Підприємець (капіталіст), який купив (оплатив) право тимчасового використання здатності до праці певного працівника, скористається тільки тими його здібностями, які необхідні йому для нормального процесу виробництва саме в тій галузі, яку він (підприємець) представляє. Найманий працівник не перестає при цьому бути носієм здатності до праці, оскільки вона невіддільна від нього. Відчуженим може бути тільки результат діяльності найманого виробника. Саме тому є підстави стверджувати, що підприємець купує трудові послуги, тобто право використання результатів трудової діяльності найманого робітника (функцію робочої сили). Процес використання робочої сили і процес її виробництва та відтворення не тотожні. Процес використання робочої сили для найманого працівника – це час, протягом якого він працює на підприємстві, приводячи в рух землю і капітал, що не є його власністю, але в ціні вироблених товарів та послуг є і його частка. Це час функціонального відчуження найманої праці на користь підприємства, де працює найманий робітник. Для підприємця процес використання робочої сили є водночас процесом функціонального відчуження й інших ресурсів (землі та капіталу), тоді як найманому робітникові байдуже, скільки для підприємця коштує використання всіх інших економічних ресурсів. Його інтерес полягає лише у можливості компенсувати затрати своїх фізичних і розумових здібностей, можливість не втратити здатність до найманої праці в майбутньому, а також можливість утримання сім'ї тощо. Іншими словами, йдеться про відтворення робочої сили або здатності до найманої праці. Оскільки сам працівник є носієм цієї здатності, то відтворення її можливе тільки через відтворення самого працівника. Тому затрати на відтворення здатності до праці за своїм змістом є затратами на товари та послуги, споживання яких забезпечує відтворення самого робітника з його здатністю до найманої праці. Слід зазначити, що час використання найманої праці впродовж робочого дня (тижня, місяця, року), обумовлений трудовим договором, може не збігатися з часом, необхідним для відтворення робочої сили. Ця розбіжність може проявитись двояко: - час, необхідний для відтворення робочої сили, більший, ніж час використання найманої праці; - час використання робочої сили перевищує час, необхідний для її відтворення. Перша ситуація не прийнятна для підприємця (роботодавця), оскільки потребує виплати вищої винагороди за послуги найманої праці, ніж вони того варті, відтак означає створення економічного збитку від праці (Р, < 0), де Р, – прибуток від ресурсу «праця». Друга ситуація передбачає, що протягом однієї частини робочого дня працівник створює вартість, еквівалентну вартості його робочої сили, а протягом другої – надлишок вартості, який еквівалентно привласнюється підприємцем і забезпечує йому додаткову вартість у формі прибутку (Рь> 0). Окрім описаних двох ситуацій, можлива ще одна, за якої підприємство від використання трудових послуг отримує нульовий прибуток {Р = 0). Така ситуація виникає тоді, коли час використання найманої праці дорівнює часу, необхідному для відтворення робочої сили. Так у найзагальнішому вигляді може бути представлена марксистська теорія функціонального розподілу доходів.
Джерела формування сімейних доходів та їх використання Кінцевим підсумком розподілу фонду особистого споживання є формування сімейних доходів членів суспільства. Сім’я являє собою групу осіб, які пов’язані родинними стосунками і спільно ведуть господарство для забезпечення сімейного споживання. Домашнє (сімейне) господарство утворює заключну фазу відтворення – споживання матеріальних благ і послуг. Ведення цього господарства здійснюється залежно від сімейного бюджету, що являє собою співвідношення між доходами і витратами сім’ї. Доходи формуються за рахунок заробітної плати (60-80% загальних джерел доходів), надходжень із суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, допомога, дотації) та від особистого підсобного господарства. Сімейний бюджет поповнюється також за рахунок виплат за паєм у кооперативних підприємствах, дивідендів (якщо в сім’ї є члени акціонерних товариств), доходів від індивідуальної трудової діяльності. Можуть бути й інші надходження – спадщина, аліменти, гонорар. У період переходу до ринкової економіки в умовах нестабільності та інфляції статистика збільшення номінальних доходів недостатньо характеризує рівень життя населення. У 80-х роках країна зіткнулася з наявністю бідності, критеріями якої є: доход на одного члена сім'ї (нижче прожиткового мінімуму) та структура домашнього споживання (зокрема, частка затрат на харчування), що має тенденцію до зростання. Науково-дослідні інститути використовують нормативний метод, який вимагає формування мінімального споживчого бюджету, виходячи із сукупності науково обґрунтованих нормативів споживання всього набору матеріальних благ і послуг. Розраховується також оптимальний (раціональний) споживчий бюджет. Він відображає ту величину і структуру споживання матеріальних і духовних благ, які забезпечують найповніше й розумне задоволення потреб людини за даного рівня розвитку продуктивних сил. Цей бюджет є важливим критерієм оцінки фактичного рівня й структури споживання, розрахунку основного показника рівня життя – ступеня задоволення потреб населення, а також є основою прогнозування загального обсягу й структури матеріальних благ і послуг. В умовах переходу до ринкової економіки проблеми розподілу чистого доходу і продукту набувають дедалі більшого значення. Чистий доход – це різниця між ціною всієї реалізованої продукції і витратами на її виробництво, тобто собівартістю. Реально на кожному підприємстві чистий доход виступає як прибуток. Наприклад, 1994 р. в промисловості України було реалізовано продукції на суму 1 377 503 млрд. крб. Собівартість продукції становила 1 105 933 млрд. крб. Таким чином, прибуток становив 271 570 млрд. крб. Прибуток – це реальна економічна форма додаткового продукту. Розподіл чистого доходу фактично зводиться до розподілу прибутку. На різних підприємствах і залежно від форм конкурентної боротьби він має неоднакові конкретні форми свого прояву. Так, за умов досконалої конкуренції він виступає як середній прибуток на вкладений капітал, що є результатом міжгалузевої конкуренції між виробниками. Прибуток може бути і максимально високим за умов монопольної конкуренції. В акціонерних товариствах він являє собою дивіденд, в кооперативних – чистий доход тощо. Крім прибутку, чистий доход виступає також у формі відсотка. На грошові кошти підприємств, а також різних верств населення, які вкладають грошові кошти в банки, щорічно нараховується певний відсоток. Норма його визначається як відношення одержаного відсотка до всієї суми позичкових коштів. Відсоток фактично означає ціну позички. Таким чином, він є доходом для тих підприємств, які мають на своїх рахунках у банках тимчасово вільні кошти. Водночас це – витрата для тих господарств, які беруть кредит, адже вони повинні сплачувати зі свого прибутку ставку відсотка на взяті в позику кошти. Формою чистого доходу є також рента. Вона обумовлюється природними умовами виробництва, насамперед у сільському господарстві, гірничодобувних галузях та ін. Рента, з одного боку, – це доход для власника особливих специфічних умов виробництва, з іншого – витрати для орендаря за користування земельними ділянками, рудниками, будівельними матеріалами. Причому земельна рента в чистому вигляді ніколи не буває. В реальному житті існує орендна плата, яка, крім ренти, включає в себе відсоток на вкладений раніше в дану земельну ділянку капітал. Економічний зміст прибутку, відсотка і ренти полягає не лише в тому, що вони є формами додаткового продукту. За допомогою цих показників визначається ціна основних виробничих факторів. Таким чином, у процесі розподілу чистий доход набирає форми прибутку, відсотка і ренти. Якщо сюди додати ще й заробітну плату, то одержимо всі наявні первинні форми розподілу чистого продукту. В результаті цього чистий продукт розподіляється між його безпосередніми виробниками і власниками засобів виробництва. В реальному економічному житті в нашій країні ці первинні доходи виступають як: заробітна плата робітників сфери матеріального виробництва; доходи селян від громадського господарства; прибуток підприємств; доходи селян, робітників і службовців від підсобного господарства. Первинний розподіл доповнюється перерозподілом чистого продукту, необхідність якого зумовлена: завданням концентрації ресурсів для вирішення важливих соціальних проблем; існуванням невиробничої сфери, на утримання якої кошти надходять шляхом перерозподілу доходів; важливістю залучення коштів підприємств і населення на громадські потреби; потребами НТР, прогресивних змін у структурі суспільного виробництва, розвитку окремих економічних регіонів країни. Головним знаряддям перерозподілу чистого продукту є державний бюджет, через який проходить приблизно 60% національного доходу. Важливу роль у цьому розподілі відіграє податкова система, оплата населенням послуг, механізм цін, а також Добровільні платежі в громадські організації. У результаті розподілу й перерозподілу національного доходу складаються кінцеві доходи різних груп населення, держави, підприємств виробничої і невиробничої сфери. Формуванням фондів споживання і нагромадження завершується процес розподілу й перерозподілу чистого продукту, після чого він надходить у стадію кінцевого використання. |