Подсказки кр. Тема Витоки українського народу та його державності
 Скачать 39.79 Kb.
|
Тема 2. Витоки українського народу та його державностіПлан Проблема походження слов’ян в історичній науці Перші письмові згадки про слов’ян та археологічні пам'ятки слов’янської старовини Слов’яни на початку та в середині I-го тис. н. е. Східні слов’яни на території сучасної України у переддержавну добу Історична наука про проблему походження українського народу 1. Проблема походження слов’ян в історичній науціСучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства, походження і етногенез якого на сьогодні остаточно не з’ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов’янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (ІІ-І тис. до н.е.). Але в цілому сучасна археологічна наука може простежити історію слов'янства не раніше ніж з середини І тис. до н.е. Про походження і місце початкового проживання слов’ян є кілька версій. Перша з них – дунайська - була висловлена ще Нестором-літописцем у середньовічні часи. Друга пов’язує перший етап існування цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов’яни мешкали на території між Дніпром і Віслою, а за четвертою - між Дніпром і Одером. Проте, в цілому етнологи, археологи, історики, лінгвісти останнього часу дійшли висновку, що батьківщина слов’ян була розташована між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи півночі Балтійського моря та півдня Карпатських гір. Грунтуючись на археологічних даних, багато вчених роблять також висновок, що слов’яни (протослов’яни), принаймні від часу відокремлення їх у II тисячолітті до н.е. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя (коли їх існування було зафіксоване писемними джерелами й підтверджено археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій, наймовірніше, фіксує той чи інший етап розселення слов’ян на початку їхньої історії. Але хоч нині ще не можна остаточно виділити їх старожитності в культурах бронзового й ранньозалізного періодів, дедалі чіткіше вимальовується картина входження до цього відносно раннього процесу населення поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра. Починаючи з раннього середньовіччя, ареал слов’янського населення інтенсивно збільшується, а цей етнос займає чільне місце серед інших утворень цього часу. 2. Перші письмові згадки про слов’ян та археологічні пам'ятки слов’янської старовини Вперше слов’яни згадуються лише в І ст. н.е. під назвою «венедів». Про це пише, зокрема, вчений-енциклопедист Пліній Старший (24-79 рр. н. е.). За його описами, вони мешкали поблизу Балтійського моря й ріки Вісли. Ці дані він подає в своїй «Природничій історії». Римський історик Тацит у своїй праці «Германія» (98 р. н. е.) називає венедів поміж сусідів германців. Грецький вчений Птоломей ( помер близько 178 р. н. е.) відносив венедів до числа «дуже великих племен», що посідають землі вздовж Балтійського моря ( за Птоломеєм - Венедської затоки). Термін «слов’яни» побачив світ у творах європейських істориків VI ст.: готського - Йордана, візантійських -Агафія, Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Менандра Протиктора та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавінів. Тобто на рубежі нашої ери слов’яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. Найдавніші знайдені археологічні матеріали належать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті і Десни на рубежі Ш-ІІ ст. до н. е. - І ст. н. е. Безпосереднє відношення до формування східного слов’янства мало населення північного ареалу поширення черняхівської культури (П-Vст. н. е.). Матеріальні знахідки свідчать, що крім ранніх слов’ян до черняхівської спільноти входили ще скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Перші з них в ті часи ще не мали якоїсь окремої культури, а були включені, як інші етнічні групи, до загальної культурної моделі, створеної під впливом римської цивілізації. 3. Слов’яни на початку та в середині І тис. н.е. Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VI ст. знали дві групи слов’ян, що проживали на півдні Європи: склавінів і антів. За цими авторами, перші складали західну гілку слов’янства, другі - східну. Анти посідали територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. М.Грушевський зображує їх як предків українського народу. Археологи припускають, що в IV-V ст. н. е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а в VI-VII ст. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем (можливо, що в ці часи вони поширювали свій вплив на територію сучасної Румунії і далі на Балкани). У цілому ж більшість учених вважає, що анти заклали підвалини етносів не лише східних слов’ян, а й південних і, можливо, навіть частини слов’ян західних. На початку І тис. н. е. у антів виникає державне об’єднання, до складу якого входило близько 70 племен. У антському державному об’єднанні панував демократичний лад. Згідно з письмовими джерелами, ними управляло народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішувалися спільно. За часів загальної небезпеки анти обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках. Письмові джерела згадують антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогаста та ін. Маючи досить сильну військову організацію, анти вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних. Отже, антське об’єднання було зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму із ще виразними ознаками рабовласництва. Однак рабовласництво не набрало завершального характеру і визріли прогресивніші форми відносин - зародки феодального ладу. Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у ІІ-ІV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер. У відкритому зіткненні слов’яни зазнали поразки і потрапили у залежність від готів, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали і, поступово, після занепаду готського військово-політичного союзу, анти зайняли його місце у Південно-Східній Європі. У VI ст. анти постійно загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю, не раз долаючи його, а часом навіть погрожували столиці Візантії - Константинополю. З сер. VI ст. починається слов’янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Балканського півострова повністю слов’янізується (сучасні Болгарія і Югославія). Окремі слов’янські колонії виникають на Пелопонесі й навіть у Малій Азії. Проте у боротьбі з новою хвилею завойовників з Центральної Азії - аварами анти зазнали нищівної поразки. З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Антське державне об’єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень. 4. Східні слов’яни на території сучасної України у переддержавну добу Друга половина І тис. — це час, коли загальнослов’янська спільнота остаточно розпадається на три гілки: східну, західну та південну. В нових умовах старі назви (венеди, анти) в процесі розселення поступово зникають, а їх місце займають нові найменування. Протягом VII ст. східні слов’яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Згодом, за даними літописів, вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Росії та Білорусі. Найважливішими серед них були поляни, що мешкали в Центральній Україні на берегах Дніпра (сучасні Київщина і Канівщина). До інших східнослов’янських племен України належали древляни, що жили на північному заході (Східна Волинь), сіверяни - на північному сході (північ Дніпровського Лівобережжя), уличі й тиверці - на півдні (Південне Подніпров’я, Побужжя й Подністров’я). У західній частині країни жили волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь) та хорвати (Прикарпаття та Закарпаття). Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів, які в міру свого зміцнення і консолідації перетворювалися на об’єднання державного типу («князівства», «землі»). Основу господарської діяльності східнослов’янських племен становило орне землеробство. Тому наші предки селилися поблизу річок, струмків та озер, поряд із заплавними луками - там, де були придатні й легкі для обробітку землі. Спочатку використовувалося дерев’яне рало, а згодом з’являються і залізні наральники та плуг з череслом і лемешем. Тягловою силою були воли та коні. Переважала перелогова система, коли поле обробляли і засівали аж до виснаження землі, а потім воно відпочивало до відновлення родючості, на півночі (поліська зона) — підсічне землеробство. Наприкінці цього тисячоліття перелогова система землекористування, мабуть почала витіснятися двопіллям. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Врожай збирали серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами. Поряд із землеробством традіційним для східних слов’ян було тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней. Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли (мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво). Із ремесел найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, котрі у великій мірі визначали рівень розвитку суспільства. Поширеними були ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри та кості, виробництво прикрас тощо. Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які переростали у містечка й міста, ставали центрами племінних об’єднань. Свої вироби ремісники вимінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісніших зв’язків між ремісничими центрами й сільською округою. Економічною основою східнослов’янського суспільства була родова власність на землю; роди входили до складу племені. Водночас у VШ-ІХ ст. суспільний розвиток відносин у слов’ян визначався зміцненням господарської самостійності малих сімей, які перетворювалися на головний виробничий осередок. Суспільні відносини наших предків характеризувалися переходом від первісної демократії до військово-племінного об’єднання, де влада концентрувалася в руках сильних вождів. Спершу вони обиралися громадою, а згодом їхня влада передається по спадковості. У межах союзів плем поступово долається племінна замкнутість і в процесі подальшої консолідації вони перетворюються на окремі князівства ( полян, древлян, сіверян), на основі яких формується Руська земля. Відносно високого рівня розвитку досягли давні слов’яни в ідеологічній сфері. Вже в перших століттях нової ери вони мали язичницьку міфологію, яка являла собою цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи і космос, а з часом - і суспільні процеси. Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов’язані з аграрним культом: Даждьбог - бог Сонця, Перун - бог грому, Сварог - бог неба, Стрибог - бог вітру, Род - бог природи та землеробства, Велес - бог худоби та ін. Наші предки обожнювали природу в усіх її проявах, поклоняючись горам, джерелам води, деревам, тваринам. Вони вірили, що в лісах живуть лісовики, у водах і болотах — водяники і русалки, в хатах -домовики. Одних із них вважали добрими, інших злими. Щоб задобрити богів, їм приносили жертви у вигляді їжі, напоїв, тварин. Здійснювалися і людські жертвоприношення. Відомо про існування язичницьких культових споруд - храмів, капищ, требищ, які використовувалися для молінь та жертвоприношень. Служителями тут були жерці, яких називали волхвами. Вони володіли, окрім релігійних, ще й знаннями з медицини, астрономії. Вже тоді існував календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні, коли пробуджувалася природа. 5. Історична наука про проблему походження українського народу Таким чином, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен. Всі вони залишили свій слід в історії країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довші чи коротші) історії, на різних етапах впливаючи на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди, стаючи його частинами. Що ж стосується походження власне українського народу, то стосовно цього в історичній літературі існує кілька точок зору. Головною проблемою тут є визначення часу, коли можна казати про існування українців, як окремої етнічної спільноти, а також питання про те, які народи приймали участь в їхньому етногенезі. Слід також додати, що об’єктивному розв’язанню проблеми походження українського народу заважала й заважає надмірна політизація цього питання. В Російській імперії, практичного до самого кінця її існування, офіційною та пануючою була точка зору про існування єдиного «русского народа», об’єднаного спільністю походження, віри, мови, культури. В принципі не заперечувалося існування в цьому етносі окремих частин (великоросів, малоросів, білорусів), але за ними визнавалися лише діалектичні та етнографічні особливості. Цю точку зору підтримувала і більшість російських істориків. Тут, зокрема, можна згадати теорію відомого російського історика першої половини XIX ст. М. П. Погодіна. Згідно з нею слов’янське населення Середньої Наддніпрянщині після монголо-татарської навали XIII ст. (особливо після розгрому Києва) стало масово покидати південні території Київської Русі і масово переселятися на північ, де і склало основу великоруської народності. Та ж частина слов’янського населення, яка залишилася на півдні стала згодом називатися малоросами або українцями. Щоправда, при цьому можна відзначити деяких російських істориків - головним чином представників демократичного табору (В. О. Ключевський та ін.), які не заперечували існування окремої української нації, підкреслюючи при цьому спільність походження росіян та українців. В протилежність цьому, наприкінці ХІХ - на початку XX ст. виникає автохтонна теорія М. С. Грушевського. Відповідно до неї, починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. На його основі в першій половині І-го тис. н.е. формується антське племінне об’єднання. Антів, як вже зазначалося вище, М. С. Грушевський вважав предками українського народу. Доповнена і модифікована у зв’язку з новими (особливо археологічними) матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення, теорія М.С.Грушевського є зараз однією з провідних в сучасній українській історичній науці. За радянських часів пануючою була так звана теорія «єдиної давньоруської народності». Згідно з цією теорією, протягом другої половини І-го тис. н.е. на базі східнослов’янських племен формується єдина давньоруська народність, яка склала основний масив населення Київської Русі. Після розпаду Київської Русі на окремі частини в період феодальної роздрібненості, монголо-татарської навали, та особливо після того, як ці частини опинилися у складі різних східноєвропейських держав відбувається і процес розпаду давньоруської народності. Протягом ХІV-ХV ст. на її основі формуються три сучасних східнослов’янських народи - росіяни, українці і білоруси. Слід зазначити, що ця теорія залишається, з деякими змінами і доповненнями, провідною і в сучасній російській історичній науці. З певними застереженнями та зауваженнями її підтримує і частина сучасних українських істориків (академік П. Толочко та ін.).При цьому робиться наголос на тому, що не варто перебільшувати етнокультурної єдності давньоруської народності, оскільки місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в часи її існування (ІХ-ХШ ст.) так і не були подолані. Вживається іноді й інша термінологія, наприклад, східнослов’янська етнокультурна спільність замість давньоруської народності тощо. В цілому ж говорячи про проблему етнічних українців, не потрібно її «опускати» в глибину тисячоліть, удревнювати - там народу, який би іменував себе так, нема. Наші предки мали свої самоназви , і всі вони справили свій вплив на формування духовної й матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену дещо пізніше - вже в середньовічні часи. Тема 3. Теорії походження Русі План Норманська теорія Проблема походження термінів «Русь» та «Україна» Початки державності 1. Норманська теорія Київська Русь – ранньослов’янська держава з центром у Києві виникла на рубежі VIII - IX ст. Існування цієї держави охоплює період з IX ст. по другу половину XIII ст. (хоча як єдине утворення вона перестала існувати в 30-ті роки XII ст.) Територіальні межі - від Балтики до Чорного («Руського») моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. Отже Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв. км., де проживали, за різними підрахунками, від 3 до 12 млн. чоловік. Проблема походження Київської Русі є однією з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців - «норманістами» та «антинорманістами». Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та А. Шльоцер, які працювали у другій половині XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Вони вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги - германо-скандинавська народність, яких ще називали вікінги, або нормани. В добу появи Давньоруської централізованої держави, варяги як раз вели активну військову, торгову й політичну діяльність. Свою гіпотезу «норманісти» мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов’янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських вчених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін. «Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов’янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов’ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій. Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом ІХ-ХІ ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак вони не були засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед військовими професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов’янства. Цей процес був складним та тривалим і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об’єднані (II - поч. VII ст.). Проблема походження термінів «Русь» та «Україна» Щодо того, якого коріння є термін «Русь», то ця проблема в історичній науці ще остаточно не розв’язана. Існують версії як про його суто слов’янське, так і про скандинавське, іранське і навіть кельтське походження. Достовірно відомо лише те, що в VIII-IX ст. цей етнонім перейшов на групу східнослов’янських племен Середнього Подніпров’я і став їх самоназвою. Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов’янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення. Одночасно, тривалий час, він продовжував використовуватися населенням українських земель і для позначення території своєї Батьківщини. Проте, з часом, у добу піднесення Російської імперії, нею разом з політичною і культурною спадщиною Київської Русі була фактично привласнена і назва «Русь» - «Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»). Тому поступово, спочатку за територією Середньої Наддніпрянщини, а згодом і більшою частиною Південної Русі закріпилася назва «Україна» (в офіційному російському діловодстві замість неї довго вживався термін «Малоросія»). Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви - Русь і Україна. Перша з них тепер уже стала історичною, а друга - остаточно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна зустрічається в 1187 р. у Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. Поступово термін «Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де починаючи з другої половини XVI ст. зустрічається на багатьох географічних картах. Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті терміни «русин», «руський» вживалися аж до кін. XIX - поч. XX ст.). 3. Початки державності Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнослов’янських племен, зумовлено низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Цей процес був складним і тривалим і безпосередньо пов’язаний з утвердженням феодальних відносин у східних слов’ян. Він охопив майже все І тис. н. е. і завершився в середині IX ст. та мав наступний загальний вигляд: підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Остання стала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать - князь, бояри, дружинники - поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально залежних. Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі - як внутрішньої, та і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіональних зв’язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ставали центрами племінних об’єднань. Посилення об’єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина, як об’єднання професійних воїнів, поступово стає органом примусу. Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов’янські землі до консолідації та зміцнення сил. Писемні джерела, в т. ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов’ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий. Наприкінці VIII - у перший пол. IX ст. у середньому Подніпров’ї склалося стабільне східнослов’янське державне об’єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. |