Історія. іст. 1. Джерела права Стародавнього Вавилону. Причини розробки законів царя Хаммурапі

• Название: 1. Джерела права Стародавнього Вавилону. Причини розробки законів царя Хаммурапі
• Анкор: Історія
• Дата: 29.10.2021
• Размер: 1.19 Mb.
• Имя файла: іст.docx
• Тип: Закон; #259118
• страница: 1 из 9

1. Джерела права Стародавнього Вавилону. Причини розробки законів царя Хаммурапі.

Найдавнішими джерелами права давньосхідних країн були звичаї. В той же час, збереглися окремі письмові правові пам'ятки, які, датуються III—II тис. до н.е.

Джерела права Вавилону. Закони царя Хаммурапі

З найдавніших джерел права Стародавнього Сходу, що дійшли до нас, слід відзначити правові пам'ятки Міжріччя: закони Урукагінии (бл. 2400 р. до н.е.), шумерські закони часів правління династій Ісіна і Ларси (XXI—XVIII ст. до н.е.), «Закони Хаммурапі» (XVIII ст. до н.е.).

У цьому ряду центральне місце займають закони вавилонського царя Хам­мурапі. Вони були вибиті на великому (біля 2 м) чорному базальтовому стовпі. Вгорі лицьової сторони стовпа зображений рельєф царя, який стоїть перед бо­гом Сонця Шамашем — захисником суду. Під рельєфом накреслено текст за­конів, що заповнює обидві сторони стовпа.

Текст розділяється на три частини. Першою частиною є значний за обся­гом вступ, в якому Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, «щоб сильний не гнобив слабшого». Потім подається перелік благодіянь, які Хаммурапі надав містам своєї держави. Після вступу розміщені статті за­конів, які, в свою чергу, закінчуються ґрунтовним висновком.

Всього пам'ятка нараховує 282 статті. Вони не містять загальних принци­пів, відсутня система у викладі, хоч певна логіка має місце.

При складанні збірника в його основу було покладено старе звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство.

Закони Хаммурапі представляли скоріше реформоване законодавство, що так і не дійшло до всіх районів Вавилонської держави. Вони не являють собою вичерпну кодифікацію законів, отже, ще більша кількість звичаєвих правових інститутів, відомих з матеріалів інших джерел, ще не піддана обробці. Це во­чевидь залежало від характеру реформ законів, що містилися в джерелах, і бу­ло звичним явищем для законодавства більш пізніх епох. Здавна відомі і зако­ни, що мали силу, не потребували поправок і навіть не вимагали свого закріплення в письмовій формі. Всі, кому потрібні були відомості про закони, були більш-менш знайомі з основними правовими нормами, свідчення про які передавалися далі в традиційній усній, але часто досить точній формі.

Що стосується загального рівня юридичної техніки Законів Хаммурапі, то тут потрібно зазначити, що його правові норми носять явно виражений казуїс­тичний характер. Але при цьому всі представлені випадки розбираються досить докладно. Ці закони, як правило (що було типово для будь-якого казуїстичного тексту), починаються зі слова «якщо», після якого подається опис конкретної ситуації, до якої і відносилася відповідна юридична норма цивільного або кри­мінального права. Вавилонська система правових норм реалізовувалася на базі судових процесів, що проводилися державними чиновниками. Будь-який процес завжди прив'язувався до конфліктних ситуацій. Ці події мали бути сформульо­вані у вигляді простих тверджень або спростувань, яким пізніше можна було на­дати силу доказів, що підкріплювалися клятвою або доводилися божим судом.

Закони Хаммурапі на відміну від інших східних кодифікацій не містять ре­лігійного і морального елементу.

Давньоєгипетські та давньоєврейські пам'ятки права

+З інших давньосхідних царів, можна відзначити єгипетського фараона Рам-зеса II, під час царювання якого (XIII ст. до н.е.) з'явився «закон», зміст якого було направлено на зміцнення єгипетської армії, закріплення соціальної орга­нізації суспільства і бюрократизацію державного апарату.

Джерела права. Основним джерелом права тривалий час за­лишався правовий звичай. Згодом з'явилися закони. Вони являли собою письмовий виклад тих правових звичаїв, які виражали інте­реси панівного класу. Джерелами права були також судові рішен­ня і розпорядження посадових осіб.

Характерніриси права Стародавнього Сходу: класовість, синкретизм, консерватизм, казуїстичність, формалізм, відсутність поділу на галузі.

Класовість полягала насамперед у тому, що право закріплюва­ло безправ'я рабів, нерівність окремих категорій вільного населен­ня. Синкретизм проявлявся у тісному зв'язку норм права з релігій­ними, моральними та іншими соціальними нормами. Консерва­тизм означав, що стародавнє право дуже повільно розвивалося.

Серед найвідоміших джерел права Стародавнього Сходу - За­кони вавилонського царя Хаммурапі та індійські Закони Ману.
Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві.
2. Загальна характеристика законів царя Хаммурапі.

Текст Законів Хаммурапі знайшов французький археолог Жак де Морган у 1901 р. під час розкопок міста Сузи (неподалік від Перської затоки), а назву йому дав перший його видавець В. Шейль.

В 1901 р французька археологічна експедиція розкопала м. Сузи, знайшла базальтовий стовп зі всіх боків вкритий клинописом. Ця унікальна знахідка була відкриттям найдавнішого на землі збірника законів. Цей збірник був складений в часи правління царя Хамурапі в 18ст до н. е. Збірник налічує 282 статті, з яких 35 було втрачено.

Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до н.е. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст складається з трьох частин: вступу, 282 статей і висновку. У вступі Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, “щоб сильний не притісняв слабого, вдову і сироту”. Далі йдуть благодіяння, які були надані Ха-ммурапі містам своєї держави. Після вступу йдуть статті за-конів, які закінчуються висновком. При складанні збірника у його основу було покладено звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство. Закони недосконалі з точки зору їх повноти і за своєю категоричністю вони не передбачають різних явищ життя. 

Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі (м. Париж). Текст Законів складається з прологу, 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного права: • юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівності людей і рабовласництва; • казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини, а загальних норм немає); • наявність великої кількості прогалин у праві; • порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багато норм сформульовано нечітко чи суперечливо); • зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволі багато законів); • переважання кримінально-правових норм над цивільно-право вими, жорстокий і примітивний характер покарань. У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії.

3. Правове становище населення:

а) авілум і мушкенум; відмінності в їх правовому статусі;

Закони царя Хаммурапі розрізняють дві нерівні за своїм правовим становищем групи вільного населення: авілум та мушкенум.

Авілум ("людина") - вільний общинник, голова патріархальної родини. Він володів ділянкою общинної землі, мав майнові права та міг розраховувати на підтримку громади. Правовий статус авілум в основному визначався звичаєвим правом. Проте держава була заінтересована у збереженні шару вільних общинників, оскільки авілум були основними платниками податків. Закони Хаммурапі забезпечували максимальний правовий захист повноправному вавилонському населенню. За злочини проти авілум призначалися найбільш тяжкі покарання та "дорожче" оцінювалося їх майно.

Закони Хаммурапі перешкоджали соціальній деградації вільного повноправного населення та встановлювали обмеження щодо боргового рабства. Якщо авілум був змушений у забезпечення боргу продати чи віддати у рабство членів своєї родини, то строк такого рабства обмежувався трьома роками, після чого боргові раби отримували волю, а борг вважався погашеним. У разі смерті заручника від побоїв чи поганого ставлення до нього кредитор ніс відповідальність. Якщо вмирав син боржника, то страчували сина лихваря: якщо вмирав раб, то виплачувалася грошова компенсація. Крім того, кредитор втрачав право на отримання боргу.

Мушкенум ("той, хто падає ниць") - неповноправна вільна людина, яка вийшла з громади, але поступила у служіння до царського господарства. Можливо, становище мушкенум отримували раби - іншоплемінники, посаджені на двірську чи храмову землю. Мушкенум володів невідчужуваним земельним наділом з царсько-храмового фонду на умовах виплати частки врожаю до скарбниці. Тому землеволодіння мушкенум охоронялося разом із царсько-храмовою власністю. Особу та майно мушкенум у Законах Хаммурапі оцінюють нижче, ніж у авілум.

Менша правоздатність мушкенум визначалася тим, що ця категорія населення не зберігала зв'язку з громадою та не користувалася її захистом. У той же час ставлення до царської служби, високий адміністративний статус визначали особливу турботу про мушкенум з боку держави.

б) особливості правового статусу окремих груп населення за професійною ознакою.

Закони Хаммурапі розрізняють також групи населення за професійною ознакою. Це перш за все професійні воїни - редум, баірум (солдати), деккум, лубуттум (офіцери). їх правове становище докладно регламентовано Законами Хаммурапі. За свою службу вони отримували натуральну плату - будинок, поле, сад, які перебували в їх безпосередньому володінні, але власністю не були. Відмова редум, баірум виступити у царський похід каралася смертю, навіть якщо на заміну вони надавали найманця. Воїн, який потрапляв у полон, підлягав викупу, як правило, за рахунок місцевого храму чи скарбниці. Будь-які утиски редум з боку військових начальників каралися смертю останніх: воїна не можна було здати в найм, відлучити від царської служби, забрати у нього царські подарунки. За царську службу воїни отримували майно (худобу, будинок) та земельний наділ на правах ілку (службове дарування), тобто воно не підлягало відчуженню, будь-які правочини з ним вважалися недійсними. Пожалуване царем майно не могло бути передано на забезпечення боргу воїна або віддано за викуп його з полону. Боргові обов'язки редум, баірум забезпечувалися їх власними прибутками. За тривалої відсутності воїна його майно передавалося іншій людині, здатній нести царську службу. Але протягом трьох років за воїном зберігалися права на наділ. Винятки становили випадки, коли воїн потрапляв до полону під час царської служби. Воїну який повернувся з полону майно поверталося, і він, як і раніше, був зобов'язаний служити царю. Наділ редум, баірум міг бути переданий у спадщину тільки сину за умови, що спадкоємець здатний нести військову службу свого батька. Малолітній син прав на наділ не мав, але його матері передавалася третя частина землеволодіння. Дружині та донькам воїна могло бути передано лише те майно, яке він придбав самостійно.

Закони Хаммурапі виділяють ще одну категорію населення - тамкарів, торговельних агентів, що перебували на царській службі з обов'язком відраховувати до скарбниці частину прибутку від торговельних правочинів. Тамкарі були пов'язані з ринком та, крім царських доручень, могли здійснювати власні торговельні та лихварські операції.

Рабство у Вавилоні мало патріархальний характер. Раби перебували у становищі молодших членів родини, мали право на родину та майно, яке вважалося власністю їх господаря. Закони Хаммурапі розглядали раба нарівні з майном, яке могло вільно відчужуватися. Заподіяння тілесних ушкоджень або вбивство раба розцінювалося як нанесення майнового збитку та підлягало відповідному відшкодуванню. Разом з тим раб особисто відповідав за вчинені ним злочини і до нього застосовувалися найжорстокіші заходи покарання. Він міг заперечувати у суді своє рабське становище, але у разі програшу справи його суворо карали. Закони Хаммурапі особливо виділяють категорію двірських рабів та рабів мушкенум. їх викрадення та приховування каралося смертною карою. Двірські раби та раби мушкенум могли укладати шлюби з вільними жінками, і діти від таких шлюбів вважалися вільним. Удова раба мала право на своє придане та половину нажитого спільно з чоловіком майна, інша половина передавалася господарю раба. Зрівняння правового статусу двірських рабів та рабів мушкенум пояснювалося тим, що вони розглядалися як царська (державна) власність і тому підлягали правовому захисту.
4. Шлюбно-сімейні відносини.

Шлюбу передували заручини – угода між нареченим і родиною нареченої. За цією угодою нареченій дарувалась певна сума грошей (тірхату), а також їй чи її родині вручався подарунок (біблу, 139, 159). В разі відмови від шлюбу з боку нареченого, він не отримував тірхату і біблу назад, з боку нареченої і її сім’ї – на них накладався обов’язок повернути одержане в подвійному розмірі (160).

Батько зі свого майна виділяв доньці шерікту (придане), яке було власністю доньки, але після одруження переходило в користування її чоловіка. Отримання шерікту виводило таку доньку з кола батькових спадкоємців (вважалось, що свою долю зі спадку вона вже отримала, 183). Після смерті дружини шерікту переходило її дітям, а за їх відсутності поверталось батьку дружини, який зобов’язаний був повернути колишньому зятеві викупну плату (163).

Придане поверталось дружини внаслідок смерті чоловіка або при розлученні, що сталось не з винижінки (в противному разі придане залишалось у чоловіка 171, 172).

Допускались шлюби з рабами (170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними (якщо раб належав не авілуму, а був царським чи мушкенума). В разі смерті чоловіка-раба його майно ділилось навпіл: між господарем такого раба і удовицею.

В Вавилоні існував моногамний шлюб (для жінок) з елементами полігамії (для чоловіків141, 144). Негідну дружину можна було залишити в домі як рабиню, одружившись вдруге. При хворій дружині можна було також одружуватись вдруге, маючи обов’язком дбати про хвору ( в своєму будинку, або, повершувши придане, відпустити додому). В разі безпліддя дружини визнавались діти від рабині, яка: 1) не мала статусу дружини, себто, не була рівнею офіційній дружині; 2) не могла бути проданою.

Жінка в вавилонському суспільстві не була безправною. Навпаки, вона була повністю право- і дієздатною особою (з усіма наслідками, що з цього витікають: укладення договорів, зайняття ремеслами, лихварством тощо).

Розлучення було:

’ легкою справою для чоловіка;

’ здійснювалось у чітко передбачених для цього випадках – за ініціативи дружини. Про право на розлучення в разі хвороби дружини, чоловік якої взяв собі другу дружину чи наложницю, вже говорилось. Право вимагати розлучення жінка могла також:

• 
  при подружній невірності чоловіка та при безпідставних звинуваченнях у зраді з боку чоловіка;
  
• 
  коли чоловік втікав з цієї місцевості (за цієї умови другий шлюб жінки з іншою особою сумніву ні за яких умов не піддавався).
  

Без розлучення жінка, чоловік якої потрапив у полон, мала право вдруге взяти шлюб, якщо була позбавлена засобів до існування. Якщо вона брала другий шлюб, маючи засоби до існування, вона мала бути втоплена. В разі повернення чоловіка з полону дружина з його дітьми поверталась до нього, діти від нового шлюбу залишались в родині батька (135).

Вавилонська родина – патріархальна, з визначальною владою батька над дітьми (право віддати їх в найом, кабалу, зробити храмовими наложницями).

Практикувалось усиновлення (бездітними родинами). Усиновлювались власні позашлюбні діти а також бідняки – для збільшення робочих рук в родині. Усиновлення всупереч волі дітей чи їх батьків (опікунів) не визнавалось законним (186). Зречення від усиновлення, як правило³, не допускалось (особливо, у визначених в законі випадках: 185, 187, 188, 190)

7.2. Спадкування здійснювалось за законом. Про заповіт нічого не сказано, якщо, як такий, не розглядати правила статей 160, 165, 168, 169.

Доньки і сини спадкували нарівно. Так само нарівно спадкували діти від декількох жінок, а також усиновлені діти. Визнані батьком діти рабині спадкували тільки рухоме майно, а невизнані (якщо всі знали, чиї це діти) – до спадку е закликались, але разом з матір’ю відпускались на волю.

Спадкували за батьком всі (одружені і неодружені) сини та неодружені доньки. Очевидно, як я вже говорила, доля одруженої доньки в спадкові батька – придане (шерікту). Зі срібла батька неодруженому сину окремо виділялась доля для подарунків при одруженні (166).

+Удовиця отримувала придане і подарунки чоловіка, і тільки при відсутності подарунків мала право закликатись до спадкування разом з дітьми. Удовець права на спадок за покійною дружиною не мав – придане і подарунки лишались дітям (або батьку померлої). Вдовиця мала право на другий шлюб за дозволом суду, який складав опис її майна (задля гарантування інтересів її дітей від першого шлюбу).
5. Право власності та інші речові права:

а) суб’єкти й об’єкти права власності;

Закони Хаммурапі не містять загального поняття права власності. Та їхній зміст свідчить про те, що існували й охоронялися правом різні форми права власності, зокрема: царська, храмова, общинна, приватна.

 Об'єктами права власності могли бути: земля, сад, дім, раби й інше майно.