Історія. іст. 1. Джерела права Стародавнього Вавилону. Причини розробки законів царя Хаммурапі
 Скачать 1.19 Mb.
|
|
б) правовий режим майна «ілку»; "ілку". Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам ш умов їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном "ілку", але не мав права його продати, обміняти, заповідати, оплачу-нати ним борги, використати як викуп з полону тощо. Згідно із Законами X аммурапі, якщо хтось купив поле, сад, дім, волів, овець, подарованих рсдуму, баїруму (тобто воїну) царем, то така купівля вважалася недійсною, продане майно повертається назад воїну, а покупець втрачає заплачене за нього срібло (статті 35-37) в) захист права власності. Суворо охоронялася приватна власність у Вавилоні, посягання на яку каралося різними видами покарання. Стратою каралась крадіжка раба (ст. 15), його переховування (ст. 16), крадіжка майна царя або храму (ст. 6) Піл особливою охороною перебувало майно храмів і царського палацу (власність правителя), зазіхання на яке однозначно каралося смертною карою. При цьому не мала значення вартість і цінність вкраденого: "Якщо людина вкраде надбання бога або палацу, то цю людину треба вбити" (ст. 6). Такому ж покаранню підлягали скупники краденого. Інша стаття (ст. 8), на перший погляд, нібито суперечить ст. 6, оскільки у казуїстичній формі деталізує характер злочинної дії злодія і покарання за неї. "Якщо людина вкраде або вола, або вівцю, або осла, або свиню, або човна, то коли це боже або палацове, вона може віддати його у 30-кратному розмірі". Насправді штраф у вигляді стягнення багатократної вартості вкраденого був рівноцінний смертній карі, оскільки така компенсація була фактично неможливою, і винний платив своєю головою. Навіть 10-кратна компенсація майна, вкраденого у мушкенума, була не під силу всякому злодію. 6. Зобов’язальні відносини: а) види договорів і порядок (форма) їх укладення; б) договір позики: умови договору, відповідальність боржника; Зобов'язання виникали із договорів і деліктів (правопорушень). Договірне право досягло значного розвитку, існувала відлагоджена правом і життєвою практикою система договорів. Якоїсь формальної процедури при їх укладенні не існувало, вони укладались просто, зрозуміло для всякого, в усній або письмовій формі. Але при цьому присутність свідків, кількість яких не обумовлювалася, була обов'язковою. З урахуванням поширення писемності в країні і наявності грамотних людей частіше намагалися укладати договори у письмовій формі - у вигляді запису на глиняній табличці чи фіксації на камені. При укладенні окремих угод додатково вимагалося проголошення клятви у присутності жерців, що підкріплювало непорушність договору. В тексті угоди зазначалися імена свідків і писця. Сторони скріплювали угоду підписами чи печатками. Все це робилося на табличці з сирої глини, яка після висихання на сонці ставала документом і могла довго зберігатися. Документи свідчать, що можна було "розмочити договір", тобто змінити його умови. Глиняна табличка розмочувалася водою, після чого наносився інший текст. Вираз "розбити табличку" означав анулювати угоду. Невиконання договору тягло за собою різні види відповідальності аж до обернення в рабство. Договір купівлі-продажу укладався, як правило, у письмовій формі, при свідках. Сам факт передачі цінної речі від продавця до покупця супроводжувався символічним дотиком до предмета паличкою, що означало завершення операції. Предметами купівлі-продажу були рухомі, нерухомі речі, а також діти і раби (вартість останніх коливалася від 4 до 20 сиклів срібла). Закон стояв на захисті інтересів покупця при купівлі рабів: якщо впродовж місяця від операції у раба чи рабині виявиться "падуча" хвороба (епілепсія), покупець може повернути товар продавцю, отримавши назад заплачені гроші, (ст. 278 Законів Хаммурапі). Гарантією такої операції будуть свідки. Договори найму передбачали найм речей, послуг та особистий найм. Оскільки земля у переважній більшості перебувала у колективній власності або взагалі не відчужувалася, значного поширення набули орендні відносини. Оренда земельних ділянок, садів, виноградників була нетривалою - на один рік, хоча мали місце і п'ятирічні терміни, коли вимагалося примноження орендованої власності чи удосконалення предмета оренди (наприклад, вирощення молодого саду чи зариблення ставка). Орендна плата була досить високою - від половини до третини врожаю. При наймі цілини перший рік орендатор звільнявся від платні. Однак якщо він з власної вини не виростив урожай, він не звільнявся від орендної плати, яка встановлювалася по аналогії з доходами сусідів (ст. 42). При стихійному лихові, котре призвело до втрати врожаю, орендар теж не звільнявся віл платні, але не сплачував відсотки за поточний рік (ст. 48). Незважаючи на значне поширення рабської праці, договори особистого найму вільних працівників були звичним явищем. Документи свідчать про найм мулярів, будівельників, столярів, пастухів, оплата праці яких коливалася від 8 до 12 сиклів на рік. Винагорода лікаря залежала від соціального і майнового становища пацієнта: з бідних бралася невелика платня, з багатих - значно більша. Навіть за відсутності клятви Гіппократа, яка зобов'язує лікаря надавати медичну допомогу за велінням совісті, у Стародавньому Вавилоні було ганебним для лікаря відмовити хворому у лікуванні на тай підставі, що він був не в змозі оплатити послугу. Наймані працівники відповідали власним майном за цілісність речей, з якими вони працювали (худоби, реманенту, знарядь тощо). Так, пастух, який допустив втрату худоби з власної вини, ніс відповідальність за принципом "рівне за рівне" (тобто компенсував утрачене). Але за крадіжку худоби він відповідав 10-кратною компенсацією. Закон стояв на сторожі добросовісного і якісного виконання роботи найманим працівником. Будинки у Вавилоні будувалися здебільшого з глини, рідше - з каменю. Якщо споруджена майстром будівля обвалювалася, то він відбудовував її власним коштом, відшкодовуючи таким чином збитки господаря. А при загибелі господаря під уламками неякісно спорудженого будинку майстер підлягав страті (ст. 229). Розвиток торговельно-грошових відносин у Вавилоні спричинив виникнення банків, розгалуженого лихварства, а відтак - поширення договорів позики. Статті 66, 93 Законів Хаммурапі вказують на те, що вони укладалися у письмовій формі. Відсотки були високими - від 50-60% до 100% суми позики. Несплата боргу чи навіть відсотків могла призвести до втрати боржником особистої свободи. Боргове рабство набуло загрозливих для держави розмірів, оскільки в неволю попадали, як правило, селяни-общинники, ремісники чи дрібні торговці, які були платниками податків і складали основну масу ополчення у війську. З огляду на це Хаммурапі здійснив реформу боргового рабства, відповідно до якої була ліквідована довічна боргова кабала і встановлений трирічний термін для відробітку боргу (ст. 117). Авілуми взагалі не піддавалися борговому рабству. Не побоявшись гніву і невдоволення лихварів-кредиторів, Хаммурапі намагався стати на захист боржника та його родини від свавілля кредитора. Статті 115, 116 вказують, що коли боржник буде силою взятий кредитором під варту у якості заложника і той помре в домі кредитора від побоїв чи поганого ставлення, то, якщо вбитий буде сином боржника, слід піддати смертній карі сина кредитора; якщо ж це буде раб боржника, то належить відважити третину міни срібла. При цьому борг автоматично погашався. Закон також стояв на захисті майна боржника від самовільного його захоплення кредитором. Якщо той без відома і згоди боржника забере з його господарства позичене, він був зобов'язаний не тільки повернути забране назад, а й втрачав право вимоги боргу (ст. 113). На боці інтересів боржника також була норма, за якою боржник мав право відшкодувати взяте в борг срібло чи зерно іншим майном з власного господарства. При цьому кредитору не дозволялося відмовлятися від такої компенсації (ст. 66). Ймовірно, операції, пов'язані з отриманням боргу, проходили в присутності свідків, а його повернення відбувалося з участю державного чиновника, який здійснював нагляд за дотриманням законності операції. Свідченням цього є ст. 95, яка застерігала лихварів від зловживань під час видачі позики і одержання позиченого. Так, коли лихвар обмірюватиме чи обважуватиме боржника, вимагатиме більше грошей, ніж позичав, він втрачав все, що позичив, і боржник звільнявся від відповідальності. Боржник, не маючи грошей для погашення боргу, міг розплатитися з кредитором зерном, за відсутності зерна - іншим майном або передати кредитору засіяне поле. І лише як крайній захід доводилося віддавати в боргову кабалу строком до трьох років когось із членів сім'ї. Коли врожай боржника гинув внаслідок стихійного лиха, він не звільнявся від сплати боргу, але відсотки за поточний рік не сплачував. в) деліктні зобов’язання. 7. Злочини і покарання: а) поняття й види злочинів; Поняття злочину у Законах Хаммурапі відсутнє, але сам зміст статей підказує, що під злочином розумілося порушення перед писань законів. Правова думка вавилонян не досягла такого рівня, щоб закріпити загальні принципи кримінального права: форми вини, співучасті, замаху на злочин, обставин, які посилювали чи пом'якшували покарання, тощо. Все ж деякі згадки про це можна знайти, наприклад, у розрізненні навмисного і ненавмисного злочину (статті 206, 207), пособництва, підбурювання, недонесення про злочин, його приховування. Якщо побої, нанесені людині у бійці, спричинили її смерть, це не тягло обов'язкового покарання зловмисника смертною карою (як цього вимагало, наприклад, звичаєве право чи правило кровної помсти). Винний сплачував штраф, розмір якого залежав від соціального стану потерпілого. Ненавмисне нанесення рани у бійці звільняло винного від покарання. В той же час з особливою жорстокістю (спалювання заживо) каралася крадіжка під час пожежі, замовне вбивство жінкою свого чоловіка (жінку садовили на палю). Злочини, за Законами Хаммурапі, можна класифікувати на такі групи. o Злочини проти особи. Це - навмисне чи ненавмисне вбивство (вбивство дружиною свого чоловіка, невдала операція лікаря, доведення кредитором до голодної смерті боржника), тілесні ушкодження, образа словом або дією, брехливі звинувачення, наклеп. o Майнові злочини. Піл особливою охороною перебувало майно храмів і царського палацу (власність правителя), зазіхання на яке однозначно каралося смертною карою. При цьому не мала значення вартість і цінність вкраденого: "Якщо людина вкраде надбання бога або палацу, то цю людину треба вбити" (ст. 6). Такому ж покаранню підлягали скупники краденого. Інша стаття (ст. 8), на перший погляд, нібито суперечить ст. 6, оскільки у казуїстичній формі деталізує характер злочинної дії злодія і покарання за неї. "Якщо людина вкраде або вола, або вівцю, або осла, або свиню, або човна, то коли це боже або палацове, вона може віддати його у 30-кратному розмірі". Насправді штраф у вигляді стягнення багатократної вартості вкраденого був рівноцінний смертній карі, оскільки така компенсація була фактично неможливою, і винний платив своєю головою. Навіть 10-кратна компенсація майна, вкраденого у мушкенума, була не під силу всякому злодію. Щодо деяких майнових злочинів Закони Хаммурапі дозволяли застосовувати самосуд. Тут явно проглядається вплив звичаєвого права, яке вважало самосуд найсправедливішою формою відплати. Злодій, схоплений на місці крадіжки через зроблений ним пролом у будинку. Підлягав негайній страті і закопуванню на місці злочину (ст. 21). До майнових злочинів належали пограбування (ст. 22), зняття з невільника рабського знака (статті 226-227), пошкодження чи знищення чужого майна (статті 53-55), потрава посівів худобою (ст. 57). o Злочини проти моралі, честі і гідності людини. Найпоширенішими з цієї групи були злочини проти сімейних устоїв: кровозмішування, невірність дружини, її розпусна поведінка (статті 129, 133, 143), зґвалтування (ст. 130), крадіжка і підміна дитини (статті 14, 194), втеча дружини від чоловіка, переховування втікачки, викрадення заміжньої жінки. o Злочини проти порядку відправлення правосуддя. Неправдиві свідчення в суді, брехливі звинувачення каралися за принципом таліону. Стаття 5 передбачає покарання для судді, який змінив своє рішення у суддівській справі (під тиском чи за хабар) - сплата ним 12-крат-ної вартості суми позову і звільнення з посади. o Професійні злочини. Йдеться про злочинні дії лікаря, будівельника, корчмарки, орендаря, пастуха тощо. Важливо з'ясувати різноманітність думок авторів щодо трактування державних злочинів. Хаммурапі згадує про покарання за надання притулку злочинцям, про недонесення на змовників. Під страхом смерті для воїнів (редума і баїрума) вони були зобов'язані за першим наказом царя виступити в похід (ст. 26). При цьому їм заборонялося виставляти замість себе іншу особу. Чи можна такі злочини віднести до розряду державних? Покарання відзначалися своєю жорстокістю. Лише смертна кара застосовувалася у понад 30 випадках. Неумисне чи необережне вбивство каралося смертю. Застосовувалися тілесні та калічницькі покарання, майнові відшкодування у багатократному розмірі, покарання за принципом таліону, штрафи. Судовий процес був переважно змагальним. Справа порушувалася з ініціативи потерпілої сторони. У державі вже склалося процесуальне право, яке вимагало від судців не обмежуватися заслуховуванням свідків, а проводити розслідування. Встановлювалася карна відповідальність за неправдиві свідчення. Вони, як і неправдиві звинувачення, каралися за принципом таліону. Основним видом доказів вини були власні зізнання, документи, судові клятви, речові докази, сліди вчинених дій, показання свідків. Складні і суперечливі судові справи нерідко вирішувалися з допомогою "божого суду" (випробування розпеченим залізом, киплячою водою, киданням у воду). Судді несли відповідальність за зміну прийнятих ними рішень. б) кваліфікуючі ознаки злочинів; в) мета покарань та їх види. Покарання – смертна кара застосовується в різних варіантах: спалення, утоплення, посаження на кілок; членоушкоджувальні покарання: відрубування руки, відрізання пальців, язика; штрафи, вигнання. Мета покарання – відплата. Докази: свідчення свідків, клятва, ордалії. Кримінальне право за законами Хамурапі засновувало свої вимоги на 2 принципах: карається те, що порушує встановлений традицією порядок і те що завдало шкоди людині. Кримінальному стягненню міг піддатися будь-хто. З особливою жорстокістю каралася крадіжка під час пожежі. Існував самосуд. В законах Хамурапі близько 30 злочинів каралися смертною карою. Смертна кара передбачалася у формі спалення втоплення, садінням на кіл. Ці покарання мали місце поряд з іншими:оберненням у рабство, вигнанням з общини, штрафом, примусовою працею. Були встановлені злочини проти особи. серед яких це: Умисне вбивство, Невдала операція лікаря, Тілесні ушкодження, образа словом, дією, лжесвідченням, наклеп. Іншу групу становили злочини проти власності. До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, належали зняття з раба знака рабства. Третя група-це злочини проти сімейних устроїв: кровозмішування, невірність дружини. 8. Історичне значення законів царя Хаммурапі. 1. Збірники феодального звичаєвого права. Салічна правда.  Найвідомішою із “варварських правд” є “Салічна правда” – збірник правових звичаїв салічних франків (див. додаток). Її оригінальний текст не зберігся, тому вона відома у більш пізній редакції. Текст рукопису поділений на 65 титулів (глав), написаних латинською мовою. Капітулярії як доповнення до документа написані франкським діалектом. Правове регулювання власності У тексті “Салічної правди” немає однозначного поняття власності. До рухомих речей, окремих осіб, які були власністю, або сімей застосовувався термін “свій” на відміну від терміну “чужий”. Рухоме майно безперешкодно відчужувалося, передавалося у спадок одному з членів сім’ї або родичеві з боку матері чи батька. Більшість приписів присвячено охороні права на різні рухомі речі, зокрема, докладно розглянуто випадки крадіжки великої рогатої худоби, а також овець, кіз, собак, голубів, бджіл, свиней тощо. “Салічна правда” відобразила нововведення щодо землеволодіння. Право на землю мала сім’я. Розрізнялися такі види земельної власності, як присадибна ділянка, орна земля, луки і ліси. Передбачено великий штраф за підпал і руйнування огорожі земельної ділянки. Високим штрафом каралася не лише крадіжка в межах будинку або двору, але й просте проникнення на територію маєтку після заходу сонця. Це свідчить про велику увагу до захисту приватної власності. Франкам був відомий інститут давності володіння. Якщо протягом року і одного дня жоден з членів общини не висловлював протесту проти поселення “чужака”, його землеволодіння набувало юридичної сили. Зобов’язальне право у “Салічній правді” відображене слабко. Згадуються такі види договорів, як міна, купівля-продаж, дарування, особистий найм, позика. Передача права власності проходила публічно шляхом передання речі від однієї особи до іншої. Невиконання зобов’язань передбачало майнову відповідальність. 2. Злочини проти особи за Салічною Правдою. Кваліфікуючі ознаки.  “Салічна правда” також передбачає такий вид покарання, як вигнання з общини та оголошення поза законом. Такій людині не можна було давати їжу і притулок, навіть дружині і батькам, які штрафувалися за допомогу їй. Страта застосовувалася як покарання переважно до рабів. Під злочином у Салічеській Правді розуміється образа, шкода, заподіяна особистості або майну іншого, порушення «королівського миру». Відповідно під покаранням розуміється відшкодуванням за образу, за шкоду, своєрідний відкуп від можливої помсти з боку скривдженого або його родичів. А також штраф, що сплачується за порушення «Королівського миру». Для злочинів і покарань за Салічеською Правдою характерні такі риси: 1. Як правило, кровна помста і вигнання з общини у вигляді основного засобу примусу при первіснообщинному ладі заміняються системою штрафів. Проте ще зберігають ся пережитки первіснообщинного ладу: а) якщо вбивця не в змозі сплатити штраф за вбивство, то він розплачується своїм життям; б) найближчі родичі беруть участь у сплаті «вергельду» (штрафу) і в його одержанні; в) у випадку оголошення людини поза законом, вона підлягає вигнанню з общини із забороною кому б то не було приймати її. 2. Розмір штрафу встановлюється в залежності від соціального і правового становища злочинця і постраждалого, а також від статі і віку постраждалого. Там, де для раба передбачалася страта, вільна людина сплачувала штраф. 3. Салічеська Правда не встановлює загальних принципів для кваліфікації злочинів і призначень покарань. Проте аналіз її статей дозволяє виділити деякі загальні принципи: а) суб'єктами злочинів були не тільки вільні, але й за лежні люди (мети) і раби; б) відповідальність перед королем за порушення "Королівського миру" наступала з 12-ти річного віку; в) покарання, як правило, не :залежало від провили і призначалося лише за кінцевий результат дії, яка спричиняє шкоду особистості або майну. Але в ряді випадків при призначенні покарання враховувався характер наміру і тяжкість заподіяної шкоди. Заподіяння «злого» наміру тягло за собою тяжке покарання. Наприклад, за крадіжку із закритого приміщення передбачався штраф утричі більший, ніж за крадіжку з відкритого приміщення. Каралося також підбурювання до крадіжки або до вбивства. Обставиною, що обтяжує покарання., було вбивство «юрбою». 4. Завертає на себе увагу надмірна тяжкість матеріального покарання. Найнижчий штраф за крадіжку, складав 3 соліди, а за вбивство - 200 солідів. Якщо мати на увазі те, що вартість бика становила 2 соліди, а корови — 3 соліди, то ці штрафи були надто обтяжливі. Виникнувши при родовому ладі, штрафи в умовах переходу від колективної власності до приватної стають ефективним засобом захисту приватної власності й особи імущих людей, знаті, яка феодалізувалася. Аналіз Салічеської Правди дозволяє виділити такі види злочинів і покарань. 1. Злочини проти особи, до ;яких відносяться убивства, зґвалтування, нанесення каліцтва, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність і свободу. 2. Злочини проти власності, серед яких особлива увага приділяється крадіжці, пограбуванню, підпалу і заподіянню шкоди майну. Особливим захистом користується майно, що знаходиться в будинку і на обгородженій ділянці. Крадіжка зі зломом або з обгородженої ділянки каралася підвищеним штрафом. При встановленні розміру штрафу враховувалася також вартість викраденого: у випадку крадіжки речі поза домом на суму 2 динари штраф становив 15 солідів, на суму 40 динарів - 35 солідів. 3. Злочини проти порядку відправлення правосуддя: неявка в суд, лжесвідчення й ін. 4. Порушення приписів короля. Наприклад, якщо король видавав комусь грамоту на право поселення в якомусь селі, то той, хто цьому противився, карався штрафом у 200 солідів, тобто в такому ж розмірі, як за вбивство. Основним видом покарання, що застосовувався до вільних людей, був штраф. Він ділився на дві частини; одна йшла потерпілому або його найближчим родичам, а друга, в розмірі 1/3 штрафу, надходила на користь держави в особі короля. Крім того, в усіх випадках, пов'язаних із злочинами проти власності, передбачалися повернення і сплата вартості знищеного майна. У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом передбачалася також конфіскація майна. Основний текст Салічеської Правди не знає для вільних такого виду покарання як страта, членоушкодження і тілесні покарання. Страта, членоушкодження (кастрація), тілесні покарання (удари батогом) застосовувалися лише до рабів. Страта в найболісніших формах застосовувалася і при придушенні повстань селян. Казуїстичний характер Салічеської Правди виключав чіткі формулювання загальних положень, які стосувалися б усік злочинних дій. Але з аналізу ряду конкретних складів злочинів, виділених у Салічеській Правді, можна зробити висновок, що у франків вже існували поняття форми провини - наміру і необережності, замах на злочин, співучасті, обставин, які обтяжують або пом'якшують злочин. 3. Злочини проти власності за Салічною Правдою. Поняття єдиної власності у Салічній правді відсутнє. Вона відбила процес трансформації родової, общинної власності в індивідуально-родинну, феодальну приватну власність. Виділяються рухоме майно і земельне володіння. Салічна правда вказує на збереження у франків общинної власності на землю. Общинні землі розподілялися між родинами. Вони одержували у володіння орні ділянки - "обгороджене місце". Оселитися на території общини можна було лише за згодою всіх її членів. У той же час якщо протягом одного року та одного дня жоден общинник не протестував проти "чужинця", переселенець ставав повноправним членом общини. Заборонялося висловлювати протест проти переселенців на підставі королівського розпорядження. Про перетворення общинної власності на землю в індивідуальну (алод) свідчать відповідальність за порушення меж ділянок, самовільне орання, посів на чужому полі. Однак після збирання врожаю загорожа знімалася і ділянка переходила у загальне користування. Алод не міг відчужуватися, передавався у спадок тільки за чоловічою лінією. В разі відсутності синів алод переходив у розпорядження громади. Родинною власністю вважалися будинок та присадибна ділянка. Незаконне вторгнення на територію вілли, крадіжка у межах подвір'я каралися, як і вбивство вільної людини. Ліси, пустоті, луки, шляхи знаходилися в загальному володінні. Рухоме майно могло перебувати як у родинній, так й індивідуальній власності. Салічна правда містить значну кількість статей, присвячених захисту прав власності щодо рухомих речей (викрадення худоби, рабів, човнів, дичини, самовільне користування чужим конем). Рухоме майно вільно відчужувалося і передавалося у спадок. Передбачалося успадкування тільки за законом. Переважним правом наслідування рухомого майна володіли сини, потім - найближчі родичі. Салічна правда не згадує про заповіти, але вводить інститут анатомії - майно віддавалося на зберігання третій особі (яка не була родичем тому, хто заповідав) із зобов'язанням останнього передати його спадкоємцям. Оформлення передавання майна супроводжувалося формальними процедурами: про спадкоємців слід було заявити публічно в суді перед тунгом або королем. Підтвердити передавання майна повинні були дев'ять свідків. Салічна правда передбачала процедуру відмови від споріднення. У цьому випадку людина позбавлялася права на родинне успадкування, а її майно після смерті (у разі відсутності дітей) переходило до королівської казни. 4. Судовий процес за Салічною Правдою: а) процесуальні відносинисторін; б) виклик до суду; в) види доказів. Судовий процес мав змагальний характер. Розшук вкраденої речі, виклик до суду відповідача і свідків були обов’язком самого потерпілого. “Салічна правда” передбачала штраф за неявку відповідача і свідка до суду без поважних причин. До поважних причин відносилися королівська служба, хвороба, смерть родичів, пожежа в будинку. Лжесвідки оголошувалися поза законом і штрафувалися. Гарантією правдивості показань свідків була клятва свідка в суді. За відсутності свідків вступав в силу інститут співприсяжництва. Співприсяжники – родичі, сусіди, друзі, які захищали одну з сторін, виходячи не із знань обставин справи, а з нібито властивих відповідачеві, обвинуваченому та іншим чеснот. “Салічна правда” передбачає ордалії (“божий суд”) за допомогою казанка з киплячою водою, в яку опускалася рука обвинуваченого. Якщо обпалена рука погано гоїлася, це свідчило про його винуватість. Від випробування казанком можна було відкупитися. Сума викупу залежала від суми передбачуваного штрафу у випадку програної справи, але була значно нижчою, ніж сам штраф. Можливість “викупу руки від казанка” була привілеєм заможного злочинця. До рабів застосовувалися тортури. Салічна правда закріплювала обвинувач у вально-змагальний процес. Він розпочинався на підставі приватного розшуку. Виклик до суду відповідача та свідків, а також пошук доказів були обов'язками позивача. Неявка до суду однієї зі сторін або свідків каралася штрафом (поважною причиною вважалася королівська служба). Не допускалося представництво сторін. Позивач самостійно формулював сутність обвинувачення. Відповідач повинен був висловити свої заперечення. Процес мав обвинувачу вально-змагальний характер, тобто відповідач вважався винним, доки не доведе зворотнє. Для цього процесу характерні рівність сторін та їхня активність на всіх його стадіях. Судовий процес міг бути припиненим на будь-якій стадії шляхом укладення добровільної згоди між сторонами. Система доказів при такому процесі включала: 1) об'єктивні докази (політичні, королівська грамота на землеволодіння); 2) інформацію свідків; 3) зуприсяжництво; 4) ордалії ("суд Божий") - випробування за допомогою сил природи. Свідчити могли тільки рівні проти рівних (раб не міг свідчити проти вільної людини). Відмова від свідчення або неправдиве свідчення каралися штрафом і проголошенням поза законом. До зуприсяжництва вдавалися у тому разі, коли були відсутні докази або свідки. Зуприсяжниками виступали родичі та сусіди (іноді до 72 чоловік). Вони відстоювали чесність і порядність однієї зі сторін, не знаючи обставин справи. Якщо хоча б один із них, присягаючись у "добрій славі сородича", збивався, процес вважався програним. Зуприсяжники несли відповідальність разом зі стороною, яка програла справу. Ордалії полягали головним чином у випробуванні вогнем, водою. Іноді випробування проводилося за допомогою хреста, хліба та сиру. Вони застосовувалися тільки за відсутності "достовірних" доказів. Відмова від ордалій призводила до програшу справи. Від випробування за допомогою води, що кипить, можна було відкупитися за згодою сторін, натомість представивши зуприсяжників. Функції суду у франків виконували судові збори - сотенні суди. Вони являли собою народні збори під представництвом виборної особи -тунгіна. У судових зборах були присутніми всі вільні повноправні общинники. Неявка на збори каралася штрафом. Знавці права з числа впливових общинників - рахінбурги - виносили правове судження (вирок), яке схвалювалося або не схвалювалося народом. Рахінбурги, які постановили несправедливе або незаконне рішення, засуджувалися до сплати штрафу (привід - позов однієї зі сторін). Пізніше бідні стани усуваються від участі в судових зборах, туди стали допускатися тільки заможні общинники (скабіни, потім шефени). Сотенні суди проходили під контролем королівського представника - сотника (центарія), який збирав третину судових штрафів на користь короля. Вища судова влада у графстві (окрузі, який об'єднував декілька сотень) належала королівській посадовій особі - графу. Рішення сотенних судів можна було оскаржити у вищих інстанціях - королівському суді. У разі відмови однієї зі сторін виконувати судове рішення слід було звернутися по допомогу до графа. Непідкорення графу суворо каралося штрафом та позбавленням "королівського покровительства". 5. Державний устрій Німеччини за Золотою буллою 1356 р. “Золота булла” 1356 р., видана німецьким імператором і чеським королем Карлом IV. Після загибелі династії Штауфенів у боротьбі з папами в Німеччині з 1250 по 1273 р. не було імператора. У цей період міжцарів'я було втрачено багато коронних земель і регалій, що відійшли до князів. Надалі до 1356 р. імператорський титул по черзі присвоювався представникам багатьох династій, поки в 1438 р. остаточно не закріпився за Габсбургами. Імператор продовжував залишатися главою держави, уособлював єдність імперії, але не мав реальної влади. Він виконував в основному функції військового і зовнішньополітичного координатора дій німецьких феодалів. Це становище було юридично санкціоноване «Золотою буллою» 1356 р., виданою німецьким імператором і чеським королем Карлом IV. «Золота булла» закріпила історично сформовану практику, за якої управління Німеччиною фактично зосереджувалося в руках семи курфюрстів: трьох архієпископів — Майнцького, Кельнського і Трирського, а також маркграфа Бранденбурзького, короля Чеського, герцога Саксонського, пфальцграфа Рейнського. Князі-виборці більшістю голосів визначали вибір імператора. «Золота булла» детально регламентувала процедуру виборів імператора курфюрстами. У разі рівності голосів ухвальний голос належав архієпископу Майнцькому. Він подавав голос останнім, був головою колегії курфюрстів і мав скликати збори всієї колегії у Франкфурті-на-Майні. Архієпископ Майнцький міг заздалегідь запитувати згоду інших курфюрстів на ту чи іншу кандидатуру. Булла передбачала перетворення колегії курфюрстів на постійно діючий орган державного управління. Щорічно протягом одного місяця мав проходити з'їзд колегії для обговорення державних справ. Колегія мала право суду над імператором і його усунення. «Золота булла» визнала повну політичну самостійність курфюрстів, їхню рівність імператору. Вона закріпила права їхнього територіального верховенства, встановила неподільність кур-фюрств, перехід їх у спадщину. Курфюрсти зберегли за собою захоплені ними регалії, особливо такі, як власність на надра та їх експлуатація, стягнення мита, карбування монети. Вони мали право вищої юрисдикції у своїх володіннях. Васалам було заборонено вести війни проти сеньйорів, містам — укладати союзи проти курфюрстів. Отже, у Німеччині була юридично оформлена олігархія кількох найбільших феодалів, що склалася ще до «Золотої булли». Курфюрства були об'єднані тільки загальним підданством імператору і не володіли правом самостійно оголошувати війну й укладати мир з іноземними державами (ця прерогатива зберігалася за імператором). 66. Органи станового представництва в Німеччині (рейхстаг і ландтаг). З XIV—XV ст. у Німеччині крім імператора існували ще дві загальноімперських установи — рейхстаг та імперський суд. Рейхстаг був загальноімперським з'їздом (букв, «імперський день»), що з XIII ст. скликався імператором досить регулярно. Його структура остаточно оформилася в XIV ст. Рейхстаг складався з трьох колегій: колегії курфюрстів, колегії князів, графів і вільних панів та колегії представників імперських міст. Характер представництва цих імперських станів, або чинів, відрізнявся від представництва трьох станів інших західноєвропейських держав. Передусім у рейхстазі були відсутні представники дрібного дворянства, а також бюргерства неімперських міст. Духовенство не утворило окремої колегії і засідало в першій чи в другій колегії остільки, оскільки великі прелати входили до складу князівського прошарку. Усі три колегії засідали окремо. Разом збиралися іноді тільки палати курфюрстів і князів. Отже, рейхстаг виступав не стільки як орган станового представництва, скільки як орган представництва окремих політичних одиниць — курфюрсти представляли інтереси своїх держав, князі — князівств, а бургомістри імперських міст були представлені за посадою. Компетенція рейхстагу не була точно визначена. Імператор запитував його згоду у військових, міжнародних і фінансових питаннях. Рейхстаг був наділений правом законодавчої ініціативи. Укази, видані імператором спільно з членами гофрату (імператорської ради), подавалися на затвердження рейхстагу. Акти рейхстагу, як правило, не мали обов'язкової сили і носили, скоріше, характер імперських рекомендацій. Наприкінці XV ст. рейхстаг здійснив низку невдалих спроб ввести хоча б деякі елементи централізації в політичний устрій імперії. Ці спроби відбили стурбованість деякої частини феодальної знаті ослабленням центральної влади в умовах зростання соціальної напруженості в суспільстві. Вормський рейхстаг 1495 р., що проголосив «вічний земський мир» (заборона приватних війн), заснував імперський верховний суд у справах імперських підданих і підданих окремих князівств. Члени суду призначалися курфюрстами і князями (14 осіб), містами (2 особи), а голова — імператором. Імперію вирішено було поділити на 10 округів на чолі з особливими охоронцями порядку з князів, які мали виконувати вироки суду. Їм надавалися для цього військові контингенти. Крім того, був введений особливий податок на потреби управління імперією — «загальноімперський пфеніг». Однак значна частина цих заходів так і не була втілена в життя. Слабкість центрального апарату знайшла відображення й у принципах створення армії імперії. Імперія не мала постійного війська. Військові контингенти у разі потреби постачалися імперськими чинами за особливими рішеннями згідно із силами країни. З XV ст. основою імперської і князівських армій стають загони найманців. Водночас рішеннями рейхстагу довільне вербування солдат до імперської армії без згоди князів було заборонене. Наймані армії утвердилися на всіх німецьких землях, будучи уособленням повної політичної роздробленості. Спроби введення загальноімперського податку на утримання армії імператора і створення військових округів для формування імперського війська були заблоковані князями.ї Отже, відсутність професійної бюрократії, постійного війська, достатніх матеріальних коштів в імперській казні призводили до того, що центральні установи не могли домогтися виконання своїх рішень. До кінця XVIII ст. політичний устрій імперії зберігав видимість станової монархії, що прикривала багатовладдя курфюрстів, за своєрідної конфедеративної форми державної єдності. 6. Кароліна 1532 р.: а) система злочинів і система покарань; Кароліна передбачала значне коло злочинів: • державні (зрада, заколот, порушення земського миру тощо); • проти релігії (богохульство, чаклунство тощо); • проти приватних осіб — проти особистості (вбивство, отруєння тощо), • проти моральності (кровозмішення, згвалтування, двошлюбність, порушення подружньої вірності тощо), • проти власності (підпал, здирство, злодійство, привласнення), а також деякі інші види злочинних діянь. В Кароліні одержали більш-менш точне визначення не тільки окремі злочини, але і деякі загальні поняття карного права: замах, співучасть, необережність, необхідна оборона тощо. У період абсолютизму в Європі вже існувала відносно цілісна система злочинів. Як загальне правило, одержав визнання принцип, згідно з яким для відповідальності за вчинення злочину необхідна була провина правопорушника. Але при цьому припускалися винятки; наприклад, процеси проти тварин. Встановлювався принцип особистої відповідальності злочинця. Проте і тут припускалися винятки. У XVII ст. склалося поняття образи його величності. За вчинення такого роду злочину передбачалася колективна відповідальність, тобто не тільки винного, але і його спадкових родичів. Покарання, які застосовувалися в середньовіччя, відрізнялися крайньою суворістю. Досить частим була страта. Також широко застосовувалися членоушкоджувальні покарання. Тяжкість покарання залежала від соціального стану злочинця або потерпілого. Найбільш жорстокі і болісні їх види майже не застосовувалися до осіб вищих станів. Особливою жорстокістю відрізнялися покарання, які передбачалися Кароліною, згідно якої багато злочинів каралися стратою. Причому види страти були кваліфікованими: колесування, четвертування, закопування живим у землю, утоплення, спалення тощо. Значне місце серед покарань займали тілесні. Досить часто застосовувалося виривання язика і відсікання руки. Страта і членоушкодження здійснювалися привселюдно. За проступки практикувалося позбавлення честі, причому, засудженого виставляли до ганебного стовпа або в нашийнику на привселюдне осміяння. Привертає увагу встановлення жорстоких покарань за посягання на імператорську владу і на власність. Вибір покарання досить часто передавався на розсуд судді, але суддя при цьому не мав права створювати нові покарання, він міг застосовувати лише ті, що були передбачені чинними джерелами права. Серед інших покарань, що застосовувалися феодальними судами, варто виділити відправлення на галери, де кожні 5—6 чоловік були прикуті до однієї лави й одного весла, там же вони їли і спали. Відправлення на галери почали застосовувати з ХV—ХVI ст. Каторга була, як правило, довічною. Хворих зносили в трюм, де, позбавлені повітря, світла і потрібної їжі, вони швидко гинули. Важко сказати, яка смерть була більш бажаною — на галерах або на ешафоті. За часів правління Людовика XIV у Франції на галери засилали не стільки злочинців, скільки протестантів, що не бажали змінювати віри, а також авторів і видавців книг, які з будь яких причин не сподобалися уряду. З часом галери стали замінятися каторжними роботами в портах. Улюбленим засобом покарання в Німеччині були розги. Вони застосовувалися до осіб «податного стану». У Франції винних проганяли через шеренги солдатів. В’язниця стала знаряддям покарання не раніше XVI ст. (до цього часу вона була тільки місцем утримування до суду. — Л. Б., С. Б.). Жінки і чоловіки, дорослі і діти, новачки і закоренілі злочинці утримувалися разом. Досить часто (особливо в Англії) в одній і тій же в’язниці, в одній і тій же камері розміщалися неоплатні боржники і рецидивісти, що чекали суду за злочини. Надання роботи не передбачалося. Для того щоб заарештовані не робили спроб втікати, застосовувалися кандали. Середньовіччя зберегло і «підсилило» звичай, який існував ще в рабовласницькому суспільстві, коли карному переслідуванню піддавалися і тварини. Пояснювали його по-різному. Одні — тим, що всякий злочин потребує очисного покарання, інші — впевненістю в наявності свідомості, психічної діяльності у тварин. Звичайним було обвинувачення тварин у «чаклунстві», церковні суди досить часто розглядали справи про злочини, здійснені комахами, гризунами, коли вони заподіювали шкоду землеробству тощо. Метою покарання було, насамперед, залякування, тобто прагнення не тільки заподіяти страждання злочинцю, але і жорстокістю покарання вплинути на інших для запобігання вчинення ними злочинів. Типовим прикладом таких методів можна назвати покарання фальшивомонетників, що застосовувалося досить довгий час. Цей злочин, найвищою мірою небезпечний для суспільства і такий, що важко розкривається, переслідувався нещадно. Навіть на початку XVII ст. покарання фальшивомонетників в окремих країнах Європи полягало в тому, що їх мали заживо зварити в олії або воді. Фальшивомонетник мав бути розплавлений так само, як він розплавляв метал, із якого карбував фальшиві монети. У багатьох місцях Європи на стіні міської ратуші висів як застереження «міський казан», в якому варили фальшивомонетників. б) судовий процес. У першій половині середньовіччя при розгляді цивільних справ залишався порядок судочинства, який застосовувався в королівстві франків. Відмінною рисою його був формалізм — сторони і свідки зобов’язані були вимовляти установлені формули, найменша помилка могла спричинити за собою невдачу при розгляді справи. Такий порядок мав, проте, і позитивні сторони: процес відбувався гласно й усно. З XIII ст. це судочинство поступалося місцем іншому, що складалося значною мірою під впливом канонічного і римського права. Судовий поєдинок як засіб доказу, було скасовано, замість нього використовували свідчення свідків і документи. Так виникала нова форма судочинства змішаного характеру. Підготовка до розгляду справи (допит свідків, огляди тощо) проводилася уповноваженим на те суддею, непублічно і письмово — у вигляді складання протоколів. У карному процесі зберігалися деякі риси звинувачувального процесу. Потерпілий, або інший позивач, міг пред’явити карний позов, а обвинувачуваний — оскаржити і довести його неспроможність. Сторонам давалося право подавати документи і свідчення свідків, користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалося, позивач мав «відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові витрати». Але незабаром домінуюче положення почав займати слідчий (розшуковий) процес. Характерними рисами слідчого процесу континентальних країн були: • значна ініціатива судових органів у порушенні карного переслідування і розслідування справи (збирання доказів цими органами), • негласність судочинства, • писемність, • обмеження процесуальних прав обвинувачуваного. У Кароліні обвинувачення пред’являлося суддею від імені держави «з обов’язку служби». Слідство велося з ініціативи суду і не було обмежене термінами. Процес поділявся на три стадії: дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування. Дізнання полягало у встановленні факту вчинення злочину і підозрюваної в ньому особи. Загальне розслідування складалося в стислому допиті заарештованого про обставини справи і мало на меті уточнити деякі дані про злочин. Спеціальне розслідування, що засновувалося на теорії формальних доказів, являло собою докладний допит обвинувачуваного і свідків, збір доказів для остаточного викриття й осуди злочинця. Визнання розглядалося першим і кращим доказом (regina probationum — лат. цариця доказу). Свідчення двох свідків, якщо вони збігалися, розглядалися як повний доказ. Один свідок подавав тільки половину доказу, а виключно один побічний доказ взагалі не мав сили доказу. Обвинувачуваний не міг заперечувати свідчення свідків, якщо тільки йому не загрожувала страта. Якщо обвинувачуваний не признавався і не можна було виставити проти нього двох свідків, то і засудити його було неможливо. Вже в XII ст. широко здійснювалися засоби фізичного впливу на підозрюваного, наприклад допит під катуванням. Кароліна, зокрема, докладно регламентувала умови застосування катування. Щоб докази були визнані достатніми для застосування допиту під катуванням, їх мали довести два «добрих» свідка. 7. Канонічне право. Канонічне право-це право церковне за походженням, однак не виключне церковне за змістом право, яке походить від церкви в епоху Вселенських соборів. Церква виробила і своє право, що отримало назву канонічного, оскільки основні її положення викладалися в постановах церковних Соборов (канонах). Канонічне право регулювалао внутрішньоцерковні відносини, і навіть значну частину поза церковних, переважно цивільно-правових і навіть кримінальних правовідносин. 8. Міське право. Канонічне право-це право церковне за походженням, однак не виключне церковне за змістом право, яке походить від церкви в епоху Вселенських соборів. Церква виробила і своє право, що отримало назву канонічного, оскільки основні її положення викладалися в постановах церковних Соборов (канонах). Канонічне право регулювалао внутрішньоцерковні відносини, і навіть значну частину поза церковних, переважно цивільно-правових і навіть кримінальних правовідносин. |