Історія. іст. 1. Джерела права Стародавнього Вавилону. Причини розробки законів царя Хаммурапі
 Скачать 1.19 Mb.
|
|
Оксфордські провізії (англ. ProvisionsofOxford) — постанови, прийняті радою магнатів (Великою радою) Англії у червні 1258 року в Оксфорді. Згідно з Оксфордськими провізями самодержавна влада короля різко обмежувалася на користь крупних феодалів. У країні був встановлений режим баронської олігархії; влада фактично передавалася раді з 15 баронів, які повністю контролювали короля, призначали і зміщували вищих посадових осіб. 3 рази на рік, для обговорення найважливіших державних справ, повинен був збиратися так званий парламент, що складався з 27 найбільших баронів. Король Генріх III під тиском опозиції, очоленій баронами, вимушений був санкціонувати у жовтні 1258 року Оксфордські провізії, але вже в квітні 1261 отримав у папи Римського звільнення від клятви дотримувати їх. Вирок третейського суду в особі французького короля Людовика IX Святого у січні 1264 року вирішив справу на користь скасування Оксфордських провізій. У громадянській війні між королем і опозицією, що почалася 1263 року, барони не змогли добитися відновлення провізій, оскільки вони не були підтримані блоком лицарства і містян, що зіграло вирішальну роль в боротьбі з королем. У ході війни, 1265 року, було скликано перший англійський парламент. У 1259 році були замінені Вестмінстерськими провізіями, які відповідали інтересам лицарів, міщан та верхівки селян. 20 січня 1265 року за ініціативою лідера баронської опозиції Симона де Монфора в Лондоні почав роботу парламент, на якому вперше крім баронів і лицарів графств, як це відбувалося раніше, брали участь і городяни з великих міст. Це стало початком станового представництва в Англії і формування парламентаризму в сучасному розумінні цього слова. Інститут дорадчих органів — вітенагемотів — існував в усіх англосаксонських королівствах ще з VII століття, а після їх об'єднання під владою Вессекса у IX столітті вони набули загальноанглійського значення. В них брали участь представники вищого духовенства, родова і воєнна знать, в компетенції котрих було надання порад королю з будь-якого питання, включаючи прийняття законів, встановлення податків чи ведення війни. Після нормандського завоювання Англії вітенагемоти трансформувались у Велику королівську раду, яка втратила свій вплив на прийняття рішення, проте засідала регулярно тричі на рік, забезпечуючи королю політичну підтримку еліти країни. Роль королівської ради значно посилилась після прийняття в 1215 році Великої хартія вольностей, яка гарантували права і привілеї феодальної знаті, надання свободи дій церкві і зобов'язувала короля дотримуватися прийнятих законів. Хартія також сформувала комітет для нагляду за діями короля і чітко визначила персональний склад Великої королівської ради, куди мали входити єпископи, аббати, графи, великі барони і представники лицарства графств. Приблизно в цей же час вона стала називатись "парламентом", що вперше документально було зафіксовано у 1230 році. У кітні 1258 року проти Генріха III Плантагенета повстали сім баронів, невдоволених його політикою, і домоглись скликання парламенту спочатку в Лондоні, а згодом (вже за представництва 12 чоловік) — в Оксфорді. Загроза громадянської війни змусила Генріха III 11 червня прийняти т. зв. "Оксфордські провізії", документ, який обмежував самодержавну владу короля і покладав контроль за його діями на раду з 15 баронів, які тричі на рік скликали парламент з 27 найбільших баронів Англії. Через шість років завдяки підтримці папи римського і короля Франції Генріх III домігся скасування "Оксфордських провізій", що стало приводом для Другої війни баронів, яких очолив Симон де Монфор, 6-й граф Лестер, 1-й граф Честер. 14 травня 1264 року у битві біля Льюїса Генріх ІІІ зазнав поразки і потрапив у полон, після чого Симон де Монфор був визнаний лордом-протектором Англії. Прагнучи зміцнити свою владу, він вирішив розширити представництво в парламенті, до участі в роботі якого були запрошені крім традиційних представників духовенства і знаті ще й по два виборних представника від великих міст і по чотири — від найбільших портів Англії. Великий парламент, відомий також як парламент Монфора, зібрався на своє перше засідання 20 січня 1265 року у Вестмінстерському залі в Лондоні і став першим, в роботі якого брала участь не лише знать, але й представники станів, які стали праобразом майбутньої Палати громад. Незважаючи на те, що через півроку Монфор загинув у битві під Івшемом і влада в Англії знову повернулась до Генріха ІІІ, 13 листопада 1295 року його спадкоємець Едвард І скликав парламент за принципом, закладеним Монфором, розширивши представництво за рахунок городян невеликих міст. Ця модель парламенту, де поряд із 49 лордами засідало ще й 292 представника громад, діяла до 1341 року, коли лицарі і городяни, незадоволені тим, що їхня думка не враховується при прийнятті рішень, зібрались окремо від духовенства і знаті, щоб колегіально сформулювати свої претензії до короля і лордів. І хоча ініціатори створення Палати громад були заарештовані і поміщені у в'язницю, з часом наявність двох палат у парламенті була визнана ефективною і стала традиційною для Англійського парламенту. 7. Еволюція парламентських прерогатив. 8. Особливості англійського абсолютизму. Абсолюти́зм (від лат. absolutus — необмежений, незалежний, безумовній, самодержавство, абсолютна монархія) — форма правління державою, за якої верховна влада (суверенітет тощо) належить одній особі (царю, імператору, королю тощо), та для якої характерний найвищий ступінь централізації державної влади. Абсолютизм характеризується тим, що держава досягає такого рівня розвитку, за якого створюється великий бюрократичний апарат влади, посилюються карні органи, формується професійна армія. Діяльність станово-представницьких органів влади майже припиняється або їх розпускають. Абсолютизм допускає, на відміну від деспотичних, тоталітарних режимів, наявність латентних (прихованих) обмежень влади: економічних (існує відносний плюралізм власності), соціальних (наявність багатоманітної соціальної структури та спадкоємної аристократії), політичних (абсолютизм здатний до політичної динаміки, розширеного політичного відтворювання), ідеологічних (абсолютизм не вбачає в існуванні ідеологічної багатоманітності загрози для себе). Особливості англійського абсолютизму Абсолютна монархія встановилася в Англії, як і в інших країнах, у період спаду феодалізму й розвитку буржуазних виробничих відносин. Водночас англійський абсолютизм мав свої особливості, завдяки чому одержав у літературі назву «незавершеного». Основна особливість англійської абсолютної монархії полягала у тому, що поряд із сильною королівською владою в Англії продовжував існувати парламент. Крім того зберігалося місцеве самоврядування, була відсутньою значна за кількістю постійна ар мія; державний апарат не набув такого високого рівня централізації й бюрократизації як це було на континенті. Центральними органами влади й управління в період абсолютної монархії в Англії були король, Таємна рада і парламент. Реальна влада зосередилася в цей період цілком у руках короля. Таємна рада короля, що остаточно сформувалася в період абсолютизму, складалася з вищих посадових осіб держави, представників феодальної знаті, джентрі й буржуазії. Вона мала досить широку компетенцію: управляла заморськими колоніями, регулювала зовнішню торгівлю, за її участю видавалися ордонанси; розглядала деякі судові справи як суд першої інстанції й в апеляційному порядку. Серед знов створених установ слід перш за все назвати Зоряну палату, яка була відділенням Таємної ради. Зоряна палата засновувалося для боротьби із супротивниками королівської влади, була свого роду політичним трибуналом. При цьому вона роз глядала і цивільні, і кримінальні справи. Процес носив інквізиційний характер, припускав застосування катувань. Зоряна палата здійснювала також цензуру друкарських творів. Цю функцію виконувала й Висока комісія, у веденні якої було також безпосереднє управління церквою. Поряд із зазначеними центральними органами варто назвати і парламент, хоча роль його в цей час була невеликою. Наприкінці XIV ст. була заснована посада королівського секретаря, яка набула великого значення в XVI ст. У цей час секретарів стає два і через їх руки проходять найбільш важливі державні справи. Таким чином, відповідаючи загальним ознакам абсолютної монархії, англійська мала деякі особливості, обумовлені незавершеністю англійського абсолютизму. В Англії продовжували зберігатися політичні інститути, властиві попередній епосі, а також були відсутні деякі нові елементи, типові для абсолютизму класичного, французького зразка. + Т е м а 2. Джерела й основні інститути римського права 1. Періодизація розвитку римського права. Право Стародавнього Риму, виникнення якого було пов’язане з глибинними процесами, що мали місце у римського суспільстві та державі, пройшло у своєму розвитку три періоди. 1. Найдавніший період (VI — середина III ст. до н. е.). Римське право цього періоду характеризувалося ще полісною замкнутістю, архаїчністю, нерозвиненістю й сакральним характером основних інститутів. 2. Класичний період (середина III ст. до н. е. — кінець III ст. н. е). Саме протягом даного періоду римське право поступово звільнялось від залишків патріархальності та релігійності й перетворювалося в світську юридичну систему, що характеризувалася більш високим рівнем розробки не тільки рабовласницьких, але й інших універсальних людських відносин. Досконалість цієї правової системи знайшла своє вираження і в юриспруденції, яка дала світові зразки глибокого правового аналізу і високої юридичної техніки. 3. Посткласичний період (IV—VI ст.). У цей час, у зв’язку із занепадом рабовласницького суспільства й державності, римське право практично перестає розвиватися, несе на собі відбиток загальної економічної й політичної кризи. Зміни, які відбувалися в ньому в цей час, були пов’язані, передусім, з його систематизацією і поступовим пристосуванням до нових феодальних відносин, які формувалися. Періодизація римського права - виділення в розвитку римського права певних етапів, які мають відповідний часовий проміжок і характерні риси. Нижче перераховані періоди розвитку римського права. 1. VIII-HI в. до н. е.. - Період стародавнього, або квіритського права - період початкового формування римського права. Право існувало тільки в рамках патріархальної римської громади, для членів громади і заради збереження її цінностей і привілеїв, воно нерозривно з юридичною практикою жерців-понтифіків, пронизане сакральним, і тому формально-консервативним початком. У цей період відзначається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаєвого права до державного законодавства і заснованої на ньому постійної судовій практиці. У V ст. до н. е.. була здійснена перша кодифікація - Закони XII Таблиць, які закріпили основні інститути правової системи Риму (поділ речей, способи їх передачі, делікти і т. д.). Систематизація правових норм була примітивна, і не завжди чітко виділялися правові інститути. У цей період зародилися способи здійснення права. Спочатку це було понтифікальне виробництво, яке здійснювалося жерцями. В кінці періоду з'явилася посада претора і зародився легісакціоннийпроцес. Римське право в цей період являло привілейоване право - цивільне (або квиритское) право. 2. III-I ст. до н. е.. - Предклассической період, що характеризується соціальної уніфікацією римської громади, стиранням важливих | граней між патріціанством і плебеями. У цей період складалася діяльність всіх інститутів римської державності та судової системи; джерело права поряд із загальнонародним державним законодавством - суддівське і магістратське правотворчість. Видавалися закони, розвиваючі окремі інститути римського права і створюють нові. Розвивалися інститути спадкового права, сервітути, делікти. Легісак-ційний процес перетворився на формулярний. На вимоги права впливали грецька філософія і грецькі правові доктрини. Зароджувалися традиції римської юриспруденції і пов'язаної з нею приватної практики, судового красномовства. 3. I в. до н. е.-IH в. н. е.. - Класичний період. Відбувалося формування принципів публічного права. Складалося кримінальне право з самостійними об'єктами правової охорони і принципами застосування. Сформувався загальний правовий статус вільного громадянина. Закінчений вигляд придбали інститути власності, володіння, видів дозволених і охоронюваних правом угод, правових вимог і т. д. Основні джерела права - сенатусконсульти, конституції і відповіді юристів. З'явився екстраординарний процес. До цього часу відноситься розквіт римської юридичної науки і судової юриспруденції (діяльність Цицерона). 4. IV-V в. н. е.. - Постклассический період. характеризується розвитком імператорського законодавства. Переважна форма права і джерело норм - закон. Судовий процес став нероздільний з державним адмініструванням. Робилися спроби кодифікації права. В кінці періоду була створена кодифікація імператора Юстиніана. Правові інститути змінилися незначно. 2. Загальна характеристика Законів ХІІ таблиць, причини їх розробки. З огляду на подальше вивчення навчального курсу "Основи римського приватного права" варто більше уваги приділити характеристиці публічного права Стародавнього Риму. Появу збірника "Закони XII Таблиць" історична традиція відносить до 451-450 рр. до н. е. На той час тлумачниками норм звичаєвого права були жерці-понтифіки - вихідці з патриціїв, які нерідко довільно тлумачили право на догоду власним інтересам. Тому плебеї поставили вимогу здійснити запис таких норм і надати їм публічного характеру. Під тиском плебеїв у 45і р. до н. е. було обрано комісію із 10 децемвірів для запису законів. Закони були схвалені народними зборами, після чого їх висікли на 12 мідних листах, закріпивши на дерев'яних дошках і виставивши у центрі Риму. Первісний текст законів до нас не дійшов, бо, очевидно, був знищений під час завоювання Риму галлами, але їх зміст був відновлений за працями пізніших римських авторів, які дають посилання на ці закони. У результаті, хоч і не повно, але вдалося реконструювати зміст Законів XII Таблиць. їх не можна вважати кодексом. Це, швидше за все, збірник коротких звичаєвих норм із найголовніших питань суспільного життя Риму. У цілому Закони XII Таблиць відображали соціальні відносини римського суспільства в епоху його переходу від первіснообщинного до рабовласницького ладу. Історик і мислитель Тіт Лівій назвав їх "джерелом усього публічного і приватного права". Коментуванню і тлумаченню їхніх положень присвячені численні праці римських юристів. У Законах знаходимо ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, а продовжувала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об'єктів власності - землі, будівель, робочої худоби, рабів перебували під контролем общини. Зазначені об'єкти належали до так званих манципованих речей, їх відчуження супроводжувалося звичаєвим ритуалом, у кому брали участь, крім продавця і покупця, вагар та п'ять свідків з числа римських громадян. На вагу клали злиток міді, який символізував гроші, покупець торкався рукою придбаної речі (або її символу) та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іноземцям доступ до власності римських громадян. Усі інші речі вважалися неманципованими і відчужувалися спрощеним чином. Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин. У Законах детально йдеться про межі земельних наділів, давність володіння ними, порядок успадкування. Захист прав власника забезпечувався суворими покараннями. Так, злодій, винний у нічній крадіжці врожаю, підлягав розп'яттю на дереві. За підпал будинку і зерна, що лежало поряд, на злочинця одягали кайдани, а після побиття публічно спалювали. Як пережиток минулого слід розцінювати фіксацію в Законах охорони патріархальної сім'ї і величезної влади домовладики - глави сімейства. Він мав виняткове право розпоряджатися майном сім'ї, володів практично необмеженою владою над дружиною і всіма нащадками. Батько сімейства міг убити дитину-виродка, емансипувати сина (тобто звільнити його з-під батьківської влади символічним обрядом продажу у рабство), прогнати з дому дружину. Закони забороняли шлюби між патриціями і плебеями. Із стародавніх часів у Римі існували три форми укладення шлюбу - дві стародавні і одна нова. Стародавні здійснювалися в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку шлюб відбувався в релігійній формі, в присутності жерців. Друга форма шлюбу полягала в купівлі нареченої. Новою формою шлюбу був шлюб "sine manu", тобто "без влади чоловіка". Жінка при цьому мала свободу розлучення і могла забрати особисте майно, яке вона принесла як посаг, а також майно, нажите чи придбане нею під час шлюбу. Специфічною особливістю цього шлюбу було те, що його слід було поновлювати щорічно. Для цього дружина у визначений час на три дні залишала будинок чоловіка і тим самим символічно переривала термін давності шлюбу. За будь-якого шлюбу чоловік міг розпоряджатися посагом дружини, для нього розлучення було майже безперешкодним. Після смерті домовладики майно сім'ї переходило агнатам за законом, а якщо небіжчик залишав заповіт, його слід було суворо дотримуватися. Заповіт мав затверджуватися куріатною або навіть центуріатною коміцією. Вдова небіжчика в усіх випадках одержувала якусь частину майна як для себе, так і на утримання малолітніх дітей. Спадкоємці могли і не ділити майно, а вести господарство спільно. Особливо детально регламентується в Законах XII Таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов'язаних з процентами, заставою та ін., відомий був і так званий нексум, або само-застава боржника. Це положення було скасоване у 326 р. до н. е. Законом Петелія. Відтепер боржник став відповідати перед кредитором лише власним майном. Крім зобов'язань із договорів, були відомі зобов'язання із спричинення шкоди та протиправних дій взагалі - крадіжки, потрави посівів, знищення чи пошкодження майна. Кримінально-правові постанови Законів ХП Таблиць були дуже суворі. Смертною карою карався той, хто зумисне потравив посіви або зібрав врожай з "обробленого плугом поля". Злодія, захопленого вночі, можна було безкарно вбити на місці злочину. "Якщо злодій крав уночі і був убитий на місці, то нехай його вбивство буде вважатися правомірним" (Табл. VIII, ст. 12). Злодій, затриманий вдень, піддавався фізичному покаранню і віддавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство. Закони XII Таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав на інтереси держави, скільки як дію, що завдавала приватно-май нову шкоду. Для свого часу Закони XII Таблиць були широковживаним джерелом для регулювання порівняно простих товарних, сімейних, спадкових та інших відносин. Звідси і та зовнішня повага до них у пізніший час, незважаючи на те, що багато положень стали архаїчними і практика їх застосування або зовсім виключалась, або була мінімальною. В результаті постійних війн Рим виходить за межі територій міс-та-поліса, підкоривши Італію, а потім й інші європейські, азіатські та північно-африканські землі. Відбувається зростання ремісничої і торговельної діяльності держави. Формується стан вершників, чиєю професією стає торговельна і промислова діяльність. На новій економічній основі виростає нове право. В цих історичних умовах на юридичне поле вступають претори як творці, тлумачники і охоронці права. Вони заклали основи римської класичної юриспруденції, творцями якої стали також римські "класичні" юристи - Ульпіан, Папиніан. Гай, Модестин та ін. Відходить в минуле юридичний формалізм, котрий пронизував Закони XII Таблиць. Одержують визнання принципи рівності сторін, справедливості, доброї совісті. Коли право суперечить справедливості, говорить Ульпіан, слід надати перевагу останньому, і, таким чином, справедливість матиме перевагу перед жорстким розумінням права. |