Історія. іст. 1. Джерела права Стародавнього Вавилону. Причини розробки законів царя Хаммурапі
 Скачать 1.19 Mb.
|
|
6. Біль про права 1689 р. 16 грудня 1689 року прийнято Білль про права в Англії або «Акт, який декларує права і свободи підданих і визначає порядок передачі корони у спадок». Поява Білля про права була наслідком Славної революції 1688 року, у результаті якої замість короля-католика Якова ІІ Стюарта на англійський престол зійшов його племінник, прихильник Реформації, нідерландський принц Вільгельм Оранський. Білль про права став основною частиною британської неписаної Конституції. Цей документ обмежував владу короля на користь парламенту. Білль гарантував право носіння зброї для самооборони, свободу звернень до короля, свободу від штрафів та конфіскацій майна без рішення суду, вільні вибори в парламент без втручання короля і свободу слова і дебатів. Усі ці свободи стали значним досягненням християнського суспільства і надалі будуть прийматися християнськими парламентами інших країн. Хоча варто зазначити, що Статут Великого князівства Литовського ще у 1588 році проголошував деякі християнські свободи, які були частково забуті за часів контрреформації. «Білль про права» (Bill of Rights) (1689) — конституційний акт, що визначив розвиток Англії як парламентської монархії. Результати політичного перевороту 1688 р. (коли Якова II було усунуто від влади і його місце зайняв Вільгельм III) були оформлені у вигляді Декларації прав, що закріплювала завоювання парламенту та фіксувала умови, на яких лорди і общини погоджувалися визнати Вільгельма Оранського своїм правителем. Декларація була прийнята 13 лютого 1689 р., а в жовтні 1689 р. вона була перетворена в парламентський Білль про права. Статут переосмислював співвідношення влади парламенту і короля, що правив тепер не за »божественим правом», а згідно з актами парламенту. Згідно зі статутом, король позбавлявся права відміняти закони парламенту про покарання, а також без його санкції припиняти дію інших законів. Таким чином король позбавлявся суверенітету в законодавчій сфері. Різко обмежувалася і можливість втручання короля у сферу судочинства. Були відмінені суди Церковної комісії, що підпорядковувалися королю як голові церкви. Королівська влада позбавилася і фінансової незалежності; замість старого принципу виділення довічного доходу короля, кошти на утримання двору та армії тепер виділялися на невеликий термін, змушуючи монарха постійно звертатися до парламенту за субсидіями. Навпаки, позиції парламенту завдяки «Біллю про права» посилилися. Король зобов'язувався регулярно скликати парламент (як мінімум один раз на три роки); членам парламенту гарантувалася свобода слова. Крім того, як «незаконний» засуджувався спосіб маніпулювання виборами, коли на місцях підбиралися вірні трону кандидати. Окремі розділи «Білля про права» торкалися судової влади. У них говорилося, що суди не повинні вдаватися до надмірних застав, штрафів і жорстоких покарань. Було покладено край практиці штучного підбору присяжних. Компетенція судів присяжних розширилася, оскільки їм було передано право розглядати справи про державну зраду. Заборонялася також конфіскація майна арештованих аж до винесення присяжними вердикту. Таким чином цей документ намагався покласти край судовому свавіллю. «Білль про права» не встановлював прямого парламентського правління; король як і раніше мав право вибирати і знімати з посад міністрів, суддів, а також скликати і розпускати парламент. 7. Акт про облаштування 1701 р. Акт про спадкування престолу або Акт про влаштування (англ. Act of Settlement) — законодавчий акт, прийнятий парламентом Англії у 1701 році, який позбавив католицьку чоловічу лінію Стюартів прав на престол на користь протестантки Софії Ганноверської та її нащадків. Повна назва — «Акт про подальше обмеження влади монарха та найкращу охорону прав і свобод підданих», Акт називають також «Білль…» або «Закон про спадкування престолу в Англії». Це одна з частин британської Конституції — поряд із Хабеас корпус актом та Біллем про права 1689 року. Акт було прийнято за часів царювання короля-протестанта Вільгельма III Оранського, безпосередньою наступницею якого була його своячка Анна. Усі діти Анни померли немовлятами або в дитинстві, останній, 11-річний герцог Глостерський, помер у 1700 році. Ця смерть підіймала неминуче питання про подальше спадкування престолу, оскільки всі найближчі родичі дому Стюартів були католиками. Громадська думка в Англії та Шотландії була категорично проти зайняття престолу католиками: це могло призвести до ліквідації завоювань Славної революції 1688 року, тим паче що найближчим претендентом був однокровний брат Анни — син вигнаного до Франції Славною революцією Якова II. За умов Війни за іспанську спадщину претендент «Яків III», який проживав у Франції, перебував у таборі ворогів Англії й мав підтримку Людовіка XIV. Відповідно до Акту монархом в Англії (а потім, з 1707 року, і у Великій Британії) могла бути тільки особа, що перебуває у в євхаристичному спілкуванні з Англіканською Церквою. Від спадкування престолу усувались: особи католицького віросповідання, особи, які стали до шлюбу з католиками [1], а також потомство тих і інших. Відповідно до Акту після майбутньої королеви Анни від престолу були поступово усунуті: її брат Яків (Старий претендент), принци Савойського дому — нащадки Генрієтти, герцогині Орлеанської, дочки Карла I, принци Пфальцського дому — нащадки синів Єлизавети, дочки Якова I. Відповідно до Акту наступницею Анни було призначено її двоюрідну тітку — наймолодшу дочку Єлизавети Пфальцської — Софія Ганноверська, вдова протестантського ганноверського курфюрста Ернста Августа. Але Софія померла за місяць до Анни, і на британський престол вступив її син, ганноверський курфюрст Георг I. Таким чином, Велика Британія вступила до особистої унії з Ганновером під владою Ганноверської династії (Вельфів). 8. Формування неписаних принципів англійського конституціоналізму у ХVIIІ ст. 9. Реформування виборчого законодавства у XIX ст.: а) виборча реформа 1832 р.; б) виборча реформа 1867 р.; в) виборча реформа 1885 р. Депутати нижньої палати парламенту представляли в основному невеличкі міста і поселення (часто - "гнилі містечка"). Система виборів здійснювалася в такий спосіб, що депутати фактично призначалися землевласниками. Лондон з півмільйонним населенням мав лише чотири місця в парламенті, а в "кишенькових" містечках проживали три-чотири виборці, які обирали свого депутата. Депутатськими місцями часто торгували. До палати общин могли бути обрані особи, які мали річний прибуток у містах не менше 500 фунтів, у селах - не менше 300 фунтів. Право обирати у 1832 році мало лише 5 % дорослого населення (247 тис. чоловік). У 1793 році депутатів обрали 160 виборців. Реформа 1832 року ліквідувала 56 сільських "гнилих містечок", знизила ценз для виборців до 10 фунтів стерлінгів і передала містам 143 місця у палаті общин. Право обирати одержало 376 тис. чоловік (з 12 млн населення). Демократизація виборчого права виявилася в реформі 1867 року, проведеної під впливом чартистського руху. У результаті цього ще більше скоротилося представництво містечок і невеликих міст. Майновий ценз у графствах знизився до 5 фунтів стерлінгів річного прибутку, виборчі права одержали нові міські прошарки, у тому числі ремісники і робітники. Міста одержали 340 із 650 місць у палаті общин, виборчий корпус досяг 3 млн чоловік. Виборча реформа 1884-1885 років усунула строкатість виборчих цензів і продовжила перерозподіл округів на користь великих міст. Представництво виборчих округів було чітко пропорційним чисельності населення. Унаслідок цього в Англії встановилося всезагальне чоловіче виборче право, яке рівною мірою поширювалося на мешканців міст і графств. Вибори проходили за мажоритарною системою, коли мандат одержував депутат, який набрав відносну більшість голосів. У 1883 році було ухвалено закон про карну відповідальність за підкуп виборців. Реформи виборчого права відповідали здійсненим раніше заходам щодо демократизації політичної системи Англії і сприяли наділенню реальною владою представників буржуазних кіл. Однак у виборчому праві залишилися феодальні пережитки: жінки не мали виборчих прав, деякі категорії осіб мали подвійне представництво. Ці недоліки було усунено в Англії вже в XX столітті. 10. Судова реформа 1875 р У 1873 і 1875 рр. були прийняті Закони про судоустрій, що привели до повної реорганізації системи вищих судів королівства. Замість колишніх судових установ створювався єдиний Верховний Суд Правосуддя, якому передавалися повноваження більшості канцлерських і всіх трьох вищих судів загального права. Верховний суд мав два підрозділи: Високий суд і Апеляційний суд. Високий суд увібрав у себе компетенцію колишніх судів, а також суду канцлера, судів пробату і у справах про розлучення, адміралтейства та історичних судів ассизів. Високому судові було доручено й розгляд апеляцій на рішення місцевих судів графств. Формувався він з п’яти відділень: 1) канцлерського; 2) у справах про спадщини, розлучення та в морських справах; 3) королівської лави; 4) загальних позовів; 5) казначейства. З 1880 р. кількість відділень скоротилася до трьох (четверте і п’яте були злиті з Відділенням королівської лави). Усі відділення мали практично рівну компетенцію, а суддя одного відділення міг одночасно засідати в будь-якому іншому. Певна спеціалізація склалася у зв’язку з традиційним розходженням позовів загального права і права справедливості. Апеляційному судові була передана юрисдикція декількох канцлерських судів, особливих місцевих і спеціальних, а також Юридичного комітету Таємної ради. До складу Апеляційного суду входили кілька посадових суддів, а також лорд-охоронець судових архівів та лорд-головний суддя. Первісними повноваженнями суду був розгляд скарг на рішення Верховного суду. Однак надалі апеляційна сфера суду все більше розширювалася: у 1890 р. він отримав право приймати позови про новий судовий розгляд справ у порядку повного перегляду. У XX ст. ця тенденція матиме своє продовження: Апеляційний суд дістав право приймати апеляції на рішення судів графств (1934 р.) та у кримінальних справах узагалі (1966 р.). Зазнала змін і юрисдикція Палати лордів: її судова роль була пов’язана тільки з історичними традиціями й не відповідала новим умовам, і тому протягом XIX ст. неодноразово робилися пропозиції скасувати судові функції палати. Спочатку це було зроблено за Законом про судоустрій 1873 року. Однак палата збереглася, причому окремо від Верховного суду. Було прийнято компромісне рішення про уведення до Палати лордів нових членів з юридичною освітою (1876 р.) і про те, що лорди, котрі не мають такої освіти, не можуть брати участі у винесенні рішень. Судова система, що склалася у Великобританії в результаті цієї реформи, в основному збереглася і в подальшому: створивши центральну єдину судову установу з широкою компетенцією і правами апеляційного перегляду будь-яких справ, вона фактично покінчила з попередньою розрізненістю правосуддя. Реально зменшилися розбіжності між загальним правом і правом справедливості. Верховний суд одержав право самостійно виробляти процесуальні правила. На підставі закону ще в 1852 р. до практики єдиного суду ввійшли правила й накази, котрі раніше застосовувалися тільки в судах канцлера. Подвійність юрисдикції, коли за однією справою могли бути пред’явлені в різні суди дві різних вимоги, була виключена. Також з обігу виведено багато архаїчних юридичних процедур. Можливі збережені колізії були прямо передбачені законом, і їх наказувалося вирішувати на основі пріоритету права справедливості. У ХХ ст. судова система Великобританії не зазнала суттєвих змін. Судові реформи 1971 і 1981 рр. зумовили реорганізацію Верховного суду Великобританії, котрий був поділений на три палати: Високий суд, який розглядав, зазвичай, цивільні справи; суд Корони, що спеціалізувався на кримінальних справах; Апеляційний суд. Вищою судовою інстанцією, як і раніше, продовжує залишатися Палата лордів. |