Історія. іст. 1. Джерела права Стародавнього Вавилону. Причини розробки законів царя Хаммурапі
 Скачать 1.19 Mb.
|
Види покарань у римській державіКонкретний вид і спосіб застосування покарання встановлювалися або законом, що передбачав той чи інший конкретний вид злочину, або правовою традицією, або суддівським розсудом. При цьому враховувалися характер злочину, особа злочинця і загальні засади покарання, вироблені римською правовою практикою. Головне місце відводилося покаранням, якими злочинець тим чи іншим способом піддавався громадському осуду з боку рівних йому громадян: позбавлення привілеїв, пов'язаних з належністю до римської громади; позбавлення можливості надалі зазіхати на публічні інтереси і публічний правопорядок. Перелік конкретних видів покарань виглядав таким чином: 1) страта (poena capitis). Цей вид покарань призначався або при особливій небезпеці для римської громади через надзвичайну зухвалість злочину, або при зазіханні на священні підвалини римського суспільства. Звичайним способом страти в епоху класичного Риму було відсічення голови сокирою. Для військових чи у військових умовах знаряддям страти слугував меч, що вважалося більш шляхетним способом. Спеціальними видами страти були: а) розпинання на хресті (у дохристиянські часи — для вільних громадян, що порушували релігійні приписи і були засуджені понтифіками; у християнську добу — для рабів. З цього загального правила були винятки — наприклад, хресна страта повсталих рабів тощо); б) утоплення у мішку, кинутому у воду (за вбивство своїх родичів); в) віддання на розтерзання диким звірам під час циркових вистав (це покарання вважалося рівнозначним розпинанню на хресті); г) замуровування у стіні (щодо жінок — жриць богині Вести або пізніше черниць за порушення релігійних приписів чи норм суспільної моралі); д) спалення; є) скидання зі скелі. Крім того, застосовувалися і так звані домашні види страти, що полягали у зобов'язанні злочинця до самогубства (примушування випити отруту, заколотися мечем тощо). Сама процедура страти зазнавала змін. Спочатку винесення смертного вироку тягло його негайне виконання. У період імперії традицією стало надавати відстрочку виконання вироку — від 30 днів до 1 року. Змінювалося і місце страти: спочатку вона відбувалася під відкритим небом, пізніше виконання смертного вироку проходило, як правило, у місцях ув'язнення. Тіло злочинця у поганські часи обов'язково видавали родичам для поховання, але з часом ця практика припинилася; 2) позбавлення римського громадянства. Таке покарання застосовувалося за посадові злочини, порушення моральних підвалин співжиття у суспільстві тощо. Позбавлення римського громадянина Status civitatis могло бути максимальним (злочинець повністю й остаточно позбавлявся статусу римського громадянина шляхом вигнання з громади назавжди, продажу в рабство «за Тибр» — поза римську територію) або частковим. Часткове позбавлення римського громадянства наставало або після засудження до позбавлення прав у римській родині (злочин проти родичів, безчесні вчинки), або після спеціального позбавлення прав громадянства через засудження до вигнання (deportatio). Депортація не позбавляла колишнього римського громадянина статусу вільної людини і пов'язаного з цим права на захист. Депортація звичайно полягала у примусовому переселенні на який-небудь острів. Іноді траплялися випадки примусового переселення засудженого у віддалені римські селища на нових територіях (свого часу на таке був засуджений поет Публій Овідій Назон). Режим депортації міг бути різним і передбачати різні наслідки. Зокрема, засуджений міг бути висланий взагалі з Риму без зазначення конкретного місця його проживання. Тоді він міг жити будь-де, крім Риму, звісно, якщо не було заперечень органів місцевої влади. Разом з тим, засудженого могли заслати у певне місце. У цьому випадку представники місцевої влади стежили, щоб він не залишав визначеного йому місця поселення. Вирок міг передбачати можливість повернення у Рим після закінчення певного терміну. Але якщо такого застереження у вироку не було, то засланий не міг повернутися без спеціального дозволу під загрозою нового карного вироку. Єдиною можливою підставою самовільного повернення із заслання визнавалося обґрунтоване бажання бачити імператора чи клопотатися перед ним у своїй справі (звісно, якщо раніше не було негативної реакції імператора на клопотання даної особи); 3) примусові роботи. До цього виду покарання засуджували, як правило, неримських громадян. Римські громадяни могли бути засуджені до примусових робіт за умови попереднього позбавлення їх громадянства. Лише після цього вони каралися цим, ніби рабським, ганебним заняттям — роботою не для власного задоволення, а з примусу. Існувало два основних види примусових робіт: а) праця на копальнях (за злочини проти римського народу, за військові злочини тощо). Вона вважалася за ступенем суворості наступним покаранням після страти; б) використання в школі гладіаторів як інструктора, бійця, «ляльки» для тренувань тощо. Цей вид примусових робіт був сприятливішим для засудженого, оскільки давав потенційну можливість при «професійному успіху» одержати звільнення від покарання; 4) у в'язнення. Вміщення до в'язниці як покарання за злочин практикувалося тільки щодо рабів — за дрібні делікти: непослух, відмову від свідчень тощо. В'язницями слугували, в основному, колишні храмові приміщення або підземні приміщення при цирках, школах гладіаторів тощо, які могли використовувати і не за прямим призначенням. Конкретні терміни ув'язнення нормами права не передбачалися. Можна припустити, що визначення таких строків залежало у кожному випадку від адміністративної практики, що склалася; 5) тілесні покарання. Тілесні покарання, що тягли каліцтво (відрубування рук, ніг, таврування тощо), у римському карному праві не застосовувалися (лише у ранню добу покалічення допускалося як засіб припинення найтяжчих деліктів). Тілесні покарання з метою завдання болю засудженому також зустрічалися нечасто та й то, головним чином, як додаткове покарання. Слід зазначити, що взагалі тілесні покарання як самостійна й єдина санкція за злочин застосовувалися тільки за крадіжки дітей. Взагалі тілесне покарання (бичування) вважалося ганебним і застосовувалося до рабів: їх били спеціальним бичем, що було не стільки боляче, скільки ганебно. Варто звернути окремо увагу на одну ситуацію, коли могли застосовуватися засоби тілесного впливу «меншого ступеня ганебності». Наприклад, вільних римських громадян могли бити ціпками чи різками, але не у вигляді карного покарання, а як стягнення поліцейсько-адміністративне або військове. Таке стягнення накладалося магістратом. При цьому мав значення той етично-правовий нюанс, що пучок різок (fascis), у який за межами Риму ще й вкладали сокиру, вважався ознакою влади посадової особи — магістрате, який за ним носили спеціальні слуги-ліктори. Цим ніби пом'якшувалися суспільно-моральні наслідки биття різками за вказівкою магістрата, оскільки той виступав як втілення частки величі римського народу; 6) штрафи. За дрібні злочини, що були дуже близькими до приватних деліктів, могло застосовуватися також стягнення певної кількості майна — штрафів. Штраф міг бути виражений у матеріальній формі (наприклад худобою) та у грошовій. Застосовували штрафи в основному магістрати. їх можна було накладати тільки у разі, якщо в законі точно вказаний розмір штрафної санкції за публічний делікт. 8. Судовий процес. Виникнення суду. На початку розвитку римського суспільства у Римі не було спеціального органу, який би здійснював захист прав громадян. Потерпілий сам вживав заходів для покарання кривдників, здійснюючи саморозправу. Причому до неї залучалися родичі, друзі, члени сім’ї та інші. Позаяк римляни вважали, що чинні в суспільстві правила встановлені богами і є виразом їхньої волі, то боги завжди допомагають тому, на чиєму боці правда. А звідси — хто перемагав у боротьбі, за тим була й правда. Яскравий приклад міститься в Законах XII таблиць: злодія, якого піймали на крадіжці, спершу карали нагаєм, а потім уже віддавали на розправу потерпілому. Та з розвитком правової культури таке становище не могло бути нормою. Поступово держава обмежує можливості саморозправи і допускає лише вчинки, еквівалентні вчинкам порушника. В законах XII таблиць містилася норма: «Якщо хтось завдав членоушкодження і не помириться з потерпілим, то хай йому самому буде завдано те саме». Згодом встановилась система викупів. Наприклад, той, хто переламає кістку вільній людини, повинен заплатити штраф 300 асів, рабу — 150 асів. З виникненням суду саморозправу заборонили. Існувала лише самооборона. Дозволялося своїми силами чи за допомогою різних засобів перешкоджати порушенню своїх прав. Але таке дозволялося лише під час порушення. Якщо певні насильницькі дії мали місце вже після неї, то тих, хто на це зважувався, суворо карали. Суди існували двох видів: публічні (iudicia publica) та приватні (iudicia privata). Судовий процес існував у двох видах: цивільний та кримінальний. Особливістю римського цивільного процесу в періоди республіки та принципату був його поділ на дві стадії: 1. Розгляд справи у претора (ius). 2. Розгляд справи в суді (iudicium). Розгляд справи у претора був підготовчою стадією до розгляду в суді. Тут з’ясовували всі обставини справи, відшукували свідків та встановлювали вимоги сторін. Якщо порушник визнавав свою провину та згоджувався відповідати за неї, на цьому етапі справа закінчувалася. Якщо ж порушник не визнавав пред’явленого позову, справу передавали до суду, який і вирішував її по суті і зобов’язував порушника відшкодувати шкоду. Загальні поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси. Легісакційний процес (законний) — це перший судовий процес на підставі Закону. Але не зважаючи на це, легісакційний процес був дуже обтяжений формалізмом. Для того, щоб звернутись до претора, треба було знати спеціальну форму звернення, якщо ця форма порушувалася, то позивач втрачав право на позов і процес припинявся. Позовні форми звернення до претора зберігалися жрецями (понтифіками) в суворій таємниці і могли бути передані простим людям лише за платню. Водночас із зверненням до претора, позивач був зобов’язаний доставити до претора і спірну річ. Якщо вона була рухомою, її приносили до суду. Якщо доставити річ до претора було неможливо, приносили її частку (камінь від будинку, шматок землі або вівцю з отари). Також необхідною формальністю був обов’язок позивача доставити до претора і суду відповідача. Без відповідача суд не починався. Цю доставку позивач повинен був організувати сам. Причому відповідач дуже рідко хотів приходити до суду і часто відбивався від позивача за допомогою рабів або вдавався до інших способів. До претора можна було звертатися лише у встановлені дні. Звертатися у свята, жалобні дні, під час війни та інших подій, що мали загальнодержавне значення, заборонялося. На потвердження своєї правоти сторони вносили певний грошовий заклад — сакрамент. Після розгляду справи у претора, він призначав суддю, який і приймав рішення за суттю. Воно було остаточним і оскарженню не підлягало. Формулярний процес встановився у другій половині періоду республіки. Рим уже став могутньою державою, і зміни в економіці вимагали скасування непотрібних формальностей. Позивача звільняли від необхідності складати позовну заяву за встановленими правилами — це вже був обов’язок претора. Внимание! Если вам нужна помощь в написании работы, то рекомендуем обратиться к профессионалам. Более 70 000 авторов готовы помочь вам прямо сейчас. Бесплатные корректировки и доработки.Узнать стоимость своей работы Позивач довільно переказував претору свої вимоги, той заслуховував свідків і самостійно викладав суть позову у записці, що називалася формулою. Звідси і назва процесу. Формулу передавали судді, який вирішував справу. Як бачимо, формулярний процес також складався із двох стадій. Формула завжди мала форму повеління. Претор формулою призначав суддю і давав йому вказівки, як бути, коли виявляться ті чи ті обставини. Таким чином, формула була не лише формулюванням суті справи, а й інструкцією щодо вирішення спору. Тому, коли претор припускався помилки, її обов’язково повторював і суддя. Як і в легісакційному процесі, у форму- лярному рішення суду було остаточним і перегляду не під- лягало. Екстраординарний процес. За абсолютної монархії інститут претори починає занепадати — імператори не довіряли виборним преторам. І тому суди почали розглядати справи за одну стадію. Для римлян це було дуже не звично, тому вони назвали новий процес екстраординарним. Якийсь час формулярний і екстраординарний процеси існували паралельно, але згодом останній починає переважати і витісняє попередній. Суди вже не утворюються, а імператори здійснюють судочинство за допомогою своїх адміністративних органів. В Римі і Константинополі — начальник міської поліції, в провінціях — правителі провінцій. Деякі спори імператор розглядав особисто. Справи розглядали закрито у присутності сторін та надто поважних гостей. У разі неявки позивача, справу припиняли, у разі неявки відповідача — розглядали без нього. Нововведенням був офіційний виклик до суду, можливість оскаржити рішення та введення державного мита для покриття судових витрат. Проте був обмежений принцип публічності. Поняття та види позовів. Позов — це звернення до суду за захистом прав. Виходячи з принципів добра і справедливості, претори розробили цілу систему позовів. Речові та особисті позови. Якщо предметом позову є річ, то це речовий позов (actio in rem). Коли предметом спору є певна дія, право вимоги вчинення якої належить позивачеві, то це особистий позов (actio in personam). Розрізнялися позови суворого права (actio stricti iuris) та позови доброї совісті (actio bonae fidei). При розгляді позову суворого права суддя керувався лише буквою Закону. При розгляді позову доброї совісті суддя з’ясовував всі обставини справи та те, що хотіли вчинити сторони, і керувався принципом справедливості й гуманності. Позови за аналогією (actio utilis) — якщо не існувало певного виду позовів, але існували схожі, то застосовувалися ці схожі позови. Позови з фікцією (actio ficticia) — почали застосовувати з розвитком господарського обороту, коли виникали ситуації, які не регулювалися правом, але цей спір можна було вирішити справедливо. Тоді претор допускав фікцію. Тобто надавав у часникам цих відносин певного статусу, за якого вже можна було вирішити спір. Штрафні та реіперсикуторні позови (actiones rei persecuto-riae) — позови про поновлення порушеного майнового права. Штрафні позови мали на меті покарати порушника штрафом. Ці два позови могли застосовуватися одночасно, якщо випливали з одного юридичного факту. Так, потерпілий від крадіжки міг подати і позов про повернення втраченого володіння, і позов про стягнення із злодія штрафу. Особливі засоби преторського захисту. Крім позовного захисту порушених прав в Стародавньому Римі існували і не позовні засоби захисту від правопорушень. Серед них розрізняються: інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісному стані. Інтердикти — це розпорядження претора, за допомогою яких він забороняв певні дії. Спершу інтердикти виносили щодо конкретних осіб, які порушували чужі права, а потім стали проголошуватись як загальнообов’язкове правило. Стипуляція — усна обіцянка вчинити певні дії або сплатити певну суму грошей. Таку обіцянку давали претору в урочистій обстановці. Вони були засобом забезпечення виконання вже наявних зобов’язань або попередження можливих негативних наслідків. Введення у володіння — здійснювалося за розпорядженням претора для забезпечення збереження певного майна або для виконання інших дій. Таке введення могло поширюватися як на все майно, так і на певну річ. Поновлення в первісному стані (реституція). В окремих випадках внаслідок здійснення певного юридичного факту могли виникати негативні наслідки, не вигідні або й шкідливі для сторін угоди. Наприклад: проданий будинок, мав приховані недоліки. В такому разі виникала необхідність поновити справедливість. Цей обов’язок брав на себе претор. Сторона, яка зазнала збитків від певної дії, зверталася до претора з проханням визнати договір нечинним. Претор міг визнати його недійсним і поновити сторони в становищі, яке існувало до укладення договору (покупець отримує назад свої гроші, а продавець товар). Таке рішення називалося поновленням у первісному стані або реституцією. Реституцію застосовували лише в передбачених випадках: а) неповнолітність однієї з сторін; б) обман, помилка, погроза; в) відсутність однієї з сторін. Для застосування реституції були потрібні дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування повинен бути не більше одного року після настання юридичного факту, який є підставою для реституції. Позовна давність. Позовна давність — це строк, протягом якого особа, права якої порушено, мала право звертатися з позовом до суду. Як інститут позовна давність виникла досить пізно і класичне римське право її не знало. Позовній давності передували законні строки. Вони погашали саме матеріальне право, отже, і право на захист його в суді. Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що: 1. Законні строки не такі тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — З0 років. 2. Сплив законного строку погашав не тільки можливість захисту права в суді, а й саме право. 3. Законні строки не зупинялися і не переривалися, що було притаманне позовній давності. Строк позовної давності починався з моменту закінчення дії договору або з моменту порушення позадоговірного права. Якщо термін закінчення договору не встановлено, перебіг позовного строку починався за 7 днів з вимоги кредитора. У речових спорах перебіг починається з того моменту, коли власнику стало відомо, у кого знаходиться його річ. Строк позовної давності в Стародавньому Римі міг перериватися та зупинятися. Перерва наставала у разі підтвердження боргу та відміни позову. Тоді строк переривався і перебіг починався спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не брався. Зупинення тільки на певний проміжок часу перебігу позовної давності могло бути викликане певними обставинами, після усунення яких її термін продовжувався. Час перерви до загального строку позовної давності не включався. Зупинення позовної давності могло мати місце під час військових дій, епідемій тощо. |