Семінар 1 Історія виникнення Римської держави
 Скачать 0.76 Mb.
|
|
Семінар 1 1.Історія виникнення Римської держави Час заснування міста Рима, яке історична традиція пов'язує з іменами легендарних Ромул і Рема і відносить до 753 році до н.е., характеризується процесами розкладання первобитнообщінного ладу у племен, що влаштувалися у річки Тибру. Об'єднання шляхом воєн трьох племен (подібне афінським сінойкізму) древніх латин, Сабіни та етрусків призвело до утворення в Римі громади (civitas). Члени найстаріших римських пологів називалися патриция. Розвиток скотарства і землеробства спричинило за собою майнову диференціацію і поява приватної власності. Виникає і патріархальні рабство, джерелами якого стають переважно війни, а разом з тим і зачатки класового поділу суспільства. З майнової диференціацією соціальна структура громади ускладнюється. У пологах виділяються окремі багаті аристократичних родини. До них переходять кращі земельні ділянки, які вважаються ще колективної власністю громади. Вони отримують і велику частку військової здобичі. Разом з тим з'являється і відокремлена соціальна група клієнтів з обедневшіх общінніков, прийнятих до складу пологів приходька, і, іноді, відпущених на волю рабів. Будучи особисто вільними, але обмеженими в правах, вони знаходилися під заступництвом патронів з патриция, за що, в свою чергу, повинні були надавати їм майнові та особисті послуги. Сприятливі для скотарства та землеробства кліматичні умови, вигідне з точки зору обміну та торгівлі географічне положення та війни залучали в Рим все зростаюче зайшлі населення з сусідніх племен. Вони не входили в римську громаду. Обмеженість земельного фонду поставила в цих умовах під загрозу саме добробут громади. Природною можливість хоча б тимчасово дозволити виникло протиріччя, було перетворення громади в замкнуту організацію, не допускає до свого складу нових пологів або осіб і захищає права тільки своїх членів. Опинилося поза римської родової громади зайшлі населення отримало назву плебсу. Плебс поповнювався і за рахунок розоряються і втратили зв'язок з громадою її колишніх членів. Плебеі залишалися вільними, але були обмежені в майнових і особистих прав. Вони могли отримувати земельні наділи лише з вільній частині общинного земельного фонду, не мали права вступати в шлюб з членами громади і були позбавлені можливості брати участь в управлінні її справами. На чолі римської громади стояв виборний вождь - рекс. Хоча за традицією його називали царем (звідси "період царів"), його повноваження були обмежені. Як і у афінського базілевса вони зводилися головним чином до військових, жреческім і судовим. Органом управління був рада старійшин родів - сенат. Загальні питання розглядалися на народному зібранні. Однак його рішення могли бути відкинуті сенатом і рекс. Останній міг видавати загальнообов'язкове постанови. В організації римської громади привертає увагу її стрункість. У громаду входило 300 пологів, що поєднують у 30 Курій, які, в свою чергу, входили в 3 Трібо. Якщо Трібо виникли в результаті об'єднання трьох племен, то стрункість організації громади носить на собі явний відбиток свідомої діяльності, викликаної потребою "замкнути" общину в умовах обмеженості її земельного фонду та необхідності його розширення військовим шляхом. Останнє підтверджується і тим, що народні збори скликаються за куріям (куріатние коміціі). Кожна курія в зборах була представлена тільки воїнами (100 піших і 10 кінних) і мала один голос. Воєнізований характер римської родової організації дозволяв їй якийсь час підтримувати свій замкнутий характер. Але в Римі розвивалися процеси, які неминуче повинні були прискорити її крах. Зростання чисельності плебсу, концентрація в його руках ремісничої виробництва і торгівлі перетворили плебеев в своєрідну, правда, етнічно строкатий, але з переважанням етрусского елемента, громаду. Соціальне значення і сила цієї громади зростали. Всередині неї, також як і в римській громаді, розвивається майнова диференціація. З'являються плебеі - багаті ремісники і торговці, які починають відігравати все зростаючу роль в економіці Риму. Вони гостро відчувають своє безправ'я. Разом з тим збільшується число плебеев-бідняків, багато з яких стають неоплатному боржниками патриция і потрапляють в боргову кабалу. Беднеющая частина плебсу в умовах зростаючої чисельності рабів стає ще більш небезпечною для римської громади силою. Положення ускладнювалося й тим, що римляни були змушені залучати плебеев до участі у військових походах. Розвивається невідповідність між великою роллю, яку в житті Рима став грати плебс, і його безправним положенням породило боротьбу плебеев за рівняння в правах з членами ослабленої внутрішніми протиріччями римської родової громади, представленою її провідною силою - патриция. Перипетії цієї боротьби невідомі, але її результат очевидний - вона закінчилася перемогою, зруйнувавши замкнуту римську родову організацію і розчистивши тим самим шлях до утворення держави. Таким чином, виникнення держави в Стародавньому Римі було результатом загальних процесів розкладання первобитнообщінного ладу, породжених розвитком приватної власності, майнової і класової диференціації. Але ці процеси були прискорено боротьбою плебеев за рівноправність із членами римської громади, остаточно зруйнувавши основи родового ладу Стародавнього Риму. На зміну полісу як політичній громаді приходить держава. Історична традиція зв'язує закріплення перемоги плебеев й виникнення держави в Стародавньому Римі з реформами рекс Серво Туллія, що відносяться до VI в. до н.е., хоча, очевидно, ці реформи були результатом досить тривалих змін у суспільному житті Риму, растянувшіхся, може бути, на сторіччя. 2.Періодизація розвитку держави і права Риму Періодизація розвитку римської держави не збігається з періодизацією розвитку римського права. Це пояснюється тим, що право виникає і існує не тому, що є держава, законодавчі органи, а тому, що певні суспільні відносини, потреби, інтереси не можуть бути виражені, структуровані, реалізовані нормально поза правових форм. Саме правові форми і являються першою об’єктивною і історично-логічною причиною виникнення, існування і функціонування права. Виходячи з цього, найбільш виваженою слід вважати наступну періодизацію розвитку римського права: - період докласичного римського права (754 - 367 рр. до н.е.), характерними ознаками якого є архаїчність і формалізм цього права. Цікавою в зв’язку з цим являється характеристика договорів, які укладаються в цей період: сторонами їх виступають ні окремі особи, а сім’ї, роди; об’єктами стає не тільки рухоме і нерухоме майно, але й знаки поваги, урочистості, військові послуги, жінки, діти, танці, свята, ярмарки; неможливо відмовиться від подарунка, а його прийняття тягне за собою необхідність віддарити дарувальника;. - період класичного римського права (367 - 27 рр. до н.е.), який характеризується розквітом римського приватного права; - період післякласичного римського права (27р. до н.е. - 476 рр. н.е.) характеризується як період прийняття конституцій імператорів і проведення перших кодифікацій законодавства. 3. Суспільний та державний устрій Стародавнього Риму 1. Державний і суспільний лад Стародавнього Риму 1.1 Станово-класовий поділ У римської республіки не було писаної конституції. Основний закон Римської держави складався переважно з окремих конституційних законів, прийнятих у різний час, частиною з конституційної практики, який увійшов у звичай. Так як Римська республіка була рабовласницькою полісом, то все її населення розпадалося на вільних і рабів. Раб був не суб'єктом, тобто носієм права, а тільки об'єктом його. При рабовласницькому ладі основою виробничих відносин є власність рабовласника на засоби виробництва, а також на працівника виробництва, тобто раба, якого рабовласник може продати, купити і навіть вбити. У «Дигестах», пізньому римському законодавчому пам'ятнику, читаємо: «Що стосується права громадян, то раби вважаються нічим». Вільні у свою чергу, ділилися на римських громадян і вільних не громадян. Ці останні складалися з не мали громадянських прав італіків, з іноземців, що знаходилися під заступництвом Риму, і, пізніше, з вільних жителів провінцій (провінціалів). Тільки римські свободнорожденниє громадяни, тобто народжені від шлюбу римських громадян або від римської громадянки, яка не перебувала у шлюбі, володіли всією повнотою цивільних прав. Ці права складалися з права голосувати, у народних зборах, права бути обраним на будь-яку державну посаду, права власності, права вступати в законний шлюб, права укладати угоди, права служити у війську і ін Вільновідпущеники (лібертіна), тобто колишні раби, відпущені на свободу, володіли обмеженою правоздатністю (наприклад, не могли бути обраними на вищі державні посади). Нобілітет, або сенаторське стан, юридично не користувався ніякими особливими політичними правами порівняно з іншими вільно народженими. У нобілів були тільки деякі почесні права побутового характеру. Наприклад, тільки нобілі могли виставляти у себе в будинку воскові маски предків (ці маски несли також на похороні), нобілі займали передні місця в театрі і пр. У III в. до н.е. з вільних почало виділятися стан вершників. За сервіанской конституції, вершниками називали найбагатших людей першого розряду, що служили в кінноті. Але з другої половини III ст. всадничество починає перетворюватися в особливий стан. Вершники перестають служити в кавалерії, яка тепер набирається з союзних з Римом племен, і тільки постачають вищих офіцерів для піхоти і кінці. У цей же час для вершників встановлюється високий майновий ценз, у дев'ять разів перевищує ценз першого розряду, тобто 1 мільйон асів, або 400 тисяч сестерціїв. У 218 р. сенаторам було заборонено вести великі торговельні операції, і тому в руки вершників перейшли фінансові справи: торгівля, відкупу та ін вершників стало римської грошової аристократією, що отримала і деякі побутові відмінності, право носити золоте кільце на руці і туніку з вузькою червоною смугою на грудях, а також право сидіти в театрі позаду сенаторів. Хоча вершники політично були абсолютно рівноправні з сенаторами, але фактично нобілі майже не допускали вершників до управління державою. Що ж стосується старих станів - патриціїв і плебеїв, то хоча деякі відмінності між ними продовжували існувати (наприклад, народні трибуни могли обиратися тільки з плебеїв; серед нобілітету розрізнялися патриціанські і плебейські роди), але політично різниця між ними зникла. У побутовому відношенні плебеїв в якості простого народу стали протиставляти земельної та грошової аристократії - сенаторам і вершникам. 1.2 Органи державного управління. Народні збори У римській республіці існувало три види народних зборів, або коміцій: куріантние, центуріантние і трибунатні. Найдавнішими на них були куріантние коміції, колись єдиний вид народних зборів патриціїв. З появою центуріантних і трибутних коміцій, куріантние зборів втратили всяке реальне політичне значення. За ними залишилися суто формальні функції вручати «імперій», тобто верховну виконавчу владу, магістратам, обраним до центуріантних коміцій. Крім того, в куріантом зборах вирішувалися питання про усиновлення громадян. Наскільки формальний характер носили куріантние коміції, показує той факт, що для їх діяльності не потрібно присутності членів курій, а досить було тридцяти лікторів і трьох жерців - авгурів. Центуріатних коміції з'явилися, згідно з традицією, в результаті реформ Сервія Тулія і довго після цього служили вищим виглядом народних зборів. Вони виникли спочатку як сходка міського ополчення і весь час зберігали військовий характер. Так, центурние коміції повинні були збиратися за межею міста, в так званому Марсовому полі. Скликати їх і головувати на них могли лише вищі посадові особи, котрі володіли військовим імперіям: диктатори, консули, претори. Голосування відбувалося спочатку в центуріях, а потім підраховували загальне число центурій, які голосували за або проти. Так як усього центурій було 193, то голосування припинялося, якщо перші 97 центурій голосували однаково. По реформі центуріатних коміцій, виробленої в 241 р. до н.е. кількість центурій у кожному розряді було встановлено однакове, і загальна кількість їх була доведена до 373. Тепер абсолютна більшість становили 187 центурій. Спочатку всі нові закони повинні були проходити через центуріатних коміції. Але після того як народні збори по трибам отримали загальнодержавний характер, законодавчі функції перейшли до них. Центуріатних коміції служили вищою інстанцією при оголошенні війни і укладення миру; вони обирали вищих посадових осіб - консулів, преторів, цензорів, нарешті, центуріатних коміції розбирали всі кримінальні справи, коли обвинуваченому загрожувала смертна кара або вигнання. Трибунатні коміції, остаточно ввійшли в практику політичного життя після 287 р. до н.е., були найбільш демократичним видом римських народних зборів, так як для участі в них не було потрібно цензу. Зазвичай вони скликалися на форумі. Голосування відбувалося таким же способом, як і в центуріатних коміцій, тобто спочатку голосували У трибу, а потім підраховували загальне число триб, що голосували за або проти. Абсолютна більшість давали 18 триб, що голосували одінаково1. Після 287 р. до трибутних коміцій перейшли законодавчі функції. Крім того, народні збори по трибам розбирала кримінальні справи, в яких обвинуваченому загрожував великий штраф (3020 ваг і вище), і вибирало квесторів, еділам і нижчих посадових осіб. Плебеї в зборах по трибам продовжували вибирати своїх посадових осіб; народних трибунів і плебейських едили. Втім, фактично різниці між трибутних коміціями і зборами плебсу по трибам не було, так як в цьому і інших зборах брало участь переважна більшість громадян. У римських коміцій було кілька загальних організаційних моментів, які послаблювали їх значення. Це стане особливо ясним, якщо римські народні збори порівняти з афінської Екклеса, як найбільш демократичним типом народних зборів в рабовласницькому суспільстві. У той час як в Афінах було єдине народні збори, в Римі їх було два (формально навіть три). Така подрібненість, звичайно, зменшувала авторитет народних зборів. Крім того, до середини II ст. до н.е. в комициях існувала відкрита подача голосів, що давало можливість багатим і впливовим людям чинити тиск на рядових виборців. Тільки в другій половині II ст. до н.е. було введено таємне голосування. До цього потрібно додати, що у римських народних зборів не було права законодавчої ініціативи, тобто жодна пропозиція, жоден законопроект не могли бути висунуті самим зборами. Коміції могли голосувати лише ті пропозиції, які вносилися тим магістром, який дане зібрання скликав і на ньому головував. Внесених пропозицій не можна було ні обговорювати, ні змінювати: текст пропозиції можна було тільки прийняти або відкинути цілком. Їх обговорення проводилося попередньо, на особливих сходках. Таким чином, сама організація римських народних зборів мала недемократичний характер. Слід додати, що центуріатних коміції були засновані на цензовой принципі. Навіть після їх реформи в 241 р. до н.е. велика частина центурій належала заможним елементам, оскільки абсолютна більшість давали голоси вершників, першого, другого і частини третього розрядів. Що ж стосується трибутних коміцій, то в них 4 голоси міських густонаселених триб завжди опинялися в меншості порівняно з 31 голосом сільських триб, що мали в порівнянні з міськими щільне населення. До цього потрібно додати, що сільське населення було менше організовано і легко міг підпасти під вплив реакційної земельної знаті1. 1.3 Сенат До 30-х років II ст. до н.е., тобто до початку громадянських воєн, сенат фактично був вищим органом Римської республіки. До часів Сулли (кінець 80-х років до н.е.) сенат складався з 300 членів. З останньої чверті IV ст. до н.е. (Закон Клуня) призначати сенаторів стали цензори. Кожні п'ять років вони переглядали список сенаторів і призначали, як правило, з числа колишніх магістратів нових членів замість вибулих. Цензори також мали право викреслювати зі списку тих, хто з тих чи інших підстав здавався їм не відповідним званням сенатора. Сенатори розподілялися по рангах, в залежності від того, яку останню магістратуру вони займали. На першому місці стояли колишні диктатори, консули, претори, цензори, за ними йшли колишні народні трибуни і квестори; на останньому місці стояли сенатори, що не посідали в минулому ніякої магістратури. Старший, найповажніший сенатор, ім'я якого стояло першим у списку, називався «принцепс сенату». Скликати сенат і головувати у ньому могли диктатори, консули, претори і, пізніше, можливо, також і народні трибуни. Головуючий доповідав сенату суть справи та іноді пропонував проект сенатського рішення. Якщо питання здавалося безперечним, сенат міг прямо перейти до голосування, яке відбувалося за допомогою відходу членів сенату в ту або іншу сторону. У випадку спірного питання починалися дебати, які відбувалися шляхом опитування головою кожного сенатора, порядок опитування визначався приналежністю до того чи іншого рангу. Засідання сенату повинні були відбуватися між сходом і заходом сонця; для їх правомочності певного кворуму, як правило, не вимагалося; час ораторів не огранічівалось1. Сфера компетенції сенату була дуже широка. До 339 р. до н.е. всі постанови народних зборів повинні були затверджуватися сенатом. Після цього року, відповідно до закону диктатора Публілій Філона, для рішень народних зборів було потрібно попереднє схвалення сенату. Сенату належало право, у разі важкого зовнішнього або внутрішнього становища держави, оголошувати надзвичайний стан. Це робилося або шляхом призначення диктатора, чи, пізніше, за допомогою вручення консулам особливих повноважень: «Хай консули спостерігають, щоб Республіка не зазнала якого-небудь збитку» 1. Цією формулою сенат наділяв консулів диктаторськими правами. Сенату належало керівництво всією зовнішньою політикою Риму: сенат відправляв посольства в інші країни і приймав іноземних послів, взагалі, відав усіма дипломатичними актами. Хоча право оголошувати війну і укладати мир належало народним зборам, але сенат вів всю підготовчу роботу, визначаючи рішення коміцій в потрібному йому напрямку. У руках сенату було зосереджено вище керівництво військовими справами: він визначав терміни набору до війська, кількість і склад військових контингентів; сенат виносив рішення про розпуск війська. Під наглядом сенату відбувався розподіл військових з'єднань між воєначальниками. Сенат визначав загальний стратегічний план кампанії. За наявності декількох фронтів сенат координував дії окремих воєначальників. Сенат встановлював бюджет кожного воєначальника, призначав тріумфи і інші почесті полководцям. У віданні сенату перебували фінанси і державні майна: сенат становив п'ятирічний бюджет, встановлював розмір податків та категорії платників податків, визначав митні збори, контролював здачу за відкуп податків і підрядів, керував карбуванням монети і пр. Незважаючи на наявність у Римі великої кількості жерців різних категорій, верховний нагляд за культом належав сенату. Це було в дусі римського державного та сакрального права, де жрецькі і цивільні посади не відділялися різко одна від одної, де багато жерці могли одночасно займати і цивільні посади, де магістри офіційно займалися ворожіннями, а деяких жерців обирало народні збори. Сенат міг засновувати нові свята, вводити або забороняти нові культи, встановлювати подячні і спокутні моління, у важливих випадках тлумачити знамення богов.1 Хоча і сенат, як ціле, не володів судовими правами, але сенатори мали пряме відношення до суду, так як до 123 р. до н.е. суди призначалися з сенаторів, і лише з часу Гая Гракха суд перейшов у відання вершників. Таким чином, сенат був найвищим адміністративним і разом з тим верховним контрольним органом держави. Але авторитет сенату пояснювався не тільки обсягом його повноважень - цей авторитет був також наслідком його соціального складу та організації. У III в. до н.е. і пізніше величезна більшість сенату належало до нобілітету, тобто до правлячій групі римського суспільства. У силу цього з усіх принципових питань сенат, як правило, виступав одностайно. Однорідний класовий склад сенату давав йому згуртованість, створював єдність його програми і тактики, забезпечував йому підтримку самої впливової частини рабовласників. Так як сенат складався з колишніх магістрів, і кожен сенатор в свою чергу в будь-який момент міг бути обраний яким-небудь магістратом, то таким шляхом створювалося тісну єдність між сенатом і магістратами. Велике значення мало й те обставина, що сенат був постійно діючим органом, склад якого змінювався дуже повільно. Це давало сенату великий адміністративний досвід і наступність традицій. Все вищесказане пояснює нам, чому римський сенат до часу Гракхів фактично був найвищим органом держави. Тільки демократичний рух до II ст. до н.е. завдало сенату перший важкий удар; з цього моменту починається падіння його авторітета.1 1.4 Магістрати Виконавча влада в Римській республіці знаходилася в руках посадових осіб, магістратів. Магістрати, сенат і народ утворювали в римській республіці три головних гілки влади. У руках магістратів була зосереджена виконавча влада, право законодавчої ініціативи і (спільна з сенатом) значна частина адміністративних функцій. У республіканський період влада магістратів, всі їхні права та обов'язки виходили від держави. Спочатку офіційні посади могли займати лише аристократи-патриції. Верховна влада належала двом щорічно избиравшимся консулам, яким допомагали приставлені до них квестори, фінансові чиновники. Боротьба плебеїв за політичні права призвела до створення плебейських магістратур - десяти трибунів, що мали право вето навіть по відношенню до консулів, і двох менш значних міських чиновників, плебейських едили. Між 421 і 300 до н.е. плебеї були допущені до всіх магістратур, перш належали виключно патриціям, а також в більшість жрецьких колегій, що призвело до виникнення нової служилої знаті. Вона витіснила колишню аристократію і створила новий сенат, до якого увійшли представники небагатьох видатних родів, котрі монополізували велику частину магістратур. Таким чином вносили розлад у систему управління плебейські магістратури влилися в традиційні форми суспільного життя. Станом на 150 до н.е. повністю розвинулися магістратури можна розділити на курульні (консул, диктатор, претор, цензор, курульні едил), які давали право на почесне (курульне) крісло і вважалися більш престижними, і менш значні посади (квестори, трибуни, плебейські еділи і т.д.) . Диктатор, офіційна особа, вбрані верховною владою, обирався лише у надзвичайних ситуаціях; претор був суддею у цивільних справах і молодшим колегою консула; цензори проводили перепис населення і допускали або відкидали кандидатів у сенат, проводили ревізію стану вершників; курульні еділи відправляли цивільні і релігійні функціі1 . За іншою класифікацією магістратури ділилися на три групи: звичайні, що обиралися щорічно або з постійними інтервалами, як цензори; надзвичайні, як диктатори і їх заступники, начальники кінноти, і спеціальні, як, наприклад, децемвіри - комісія з десяти чоловік, створена в 451 - 449 до н.е. для кодифікації права. Всі магістрати мали potestas, тобто владою, супутньої їх посади та необхідної для її відправлення. Вищим магістратам (консул, диктатор, претор) особливим рішенням куріатні коміцій давався також імперій, тобто право командування військами і влада над життям і смертю громадян. Фактично на імперій був накладений ряд обмежень, так що він міг цілком проявитися тільки на полі битви. Усередині міських стін магістрати, що володіли імперією, могли вдаватися до примусу, однак при накладенні тяжких покарань громадяни мали право апелювати до народу. Всі магістрати, крім диктатора, термін посади якого, однак, обмежувався шістьма місяцями, зобов'язані були всередині міських стін коритися вето народного трибуна, і всі магістрати, включаючи і трибунів, були зобов'язані підкорятися вето свого колеги по магістратурі, а нижчі посадові особи - і вето особи з більш високим імперією чи potestas. Все, крім цензорів, не володіли імперією і займали свою посаду протягом 18 місяців, могли відправляти свої обов'язки в місті протягом одного року. Надалі додалися й інші обмеження: заборона на повторне обрання консулом протягом десяти років (342 до н.е.) і заборону на повторне обрання цензором (264 до н.е.), проте повторне відправлення посади трибуна, хоча це траплялося рідко, залишалося законним, а повторне відправлення посади військового трибуна - навіть звичним. Заборонялося також поєднувати кілька посад (344 до н.е.). Поступово був вироблений правильний порядок заняття посад і встановлені інтервали між ними, так що кожна посада стала визначати ранг тих, хто коли-небудь її обіймав. Спеціальний закон (lex Villia annalis) в 180 до н.е. вперше визначив «вік, в якому можна претендувати на кожну посаду і займати її». Велику чіткість цим вимогам надав Сулла, незабаром цей же порядок був поширений і на плебейські магістратури. Кар'єра починалася з військової служби, та посада військового трибуна відкривалася працівників з 25 років. Мінімальний вік для квестора визначений в 31 рік, для заняття посади претора - 40, консула - 43, причому посади випливало проходити саме в такому порядку. Трибунами і еділам зазвичай ставали після відправлення посади квестора, проте ці магістратури не вважалися обов'язковими для того, щоб надалі претендувати на більш високі посади. Цензорами, як правило, ставали колишні консули. Найчастіше, коли термін служби магістрату спливав, він вирушав служити в провінцію, такі призначення відомі під назвою «промагістрат» (букв. «за магістрату», як проконсул, пропретора). Вибори посадових осіб здійснювалися народними зборами: магістратів, які мають імперією, і цензорів обирали на центуріатних коміцій; курульних еділам, квесторів і нижчих чиновників - на трибутних коміцій; народних трибунів і плебейських еділам - на зборах плебеїв. Висувати свою кандидатуру міг тільки повноправний і вільнонароджений римський громадянин, здоровий тілесно і розумово, до чого в реальності приєднувалося вимога про наявність значних статків. Обирати можна було лише представників всаднических (грошова знати) і сенаторських родів, двох станів, яким були «відкриті двері сенату» (Цицерон). У пізній республіканський період кандидат повинен був оголосити про свою участь у виборах особисто за три базарних дня (тобто за 24 дні, так як римська тиждень був восьмиденної) 1. Магістрати, керували виборами, мали у своєму розпорядженні значними повноваженнями у питанні про допуск кандидатів і проголошення переможця. Терміни виборів змінювалися, але зазвичай вони проходили в середині літа. Першими могли проходити вибори трибунів, а потім, по порядку - консулів, преторів, еділам і квесторів. Після закінчення своїх повноважень магістрат був зобов'язаний принести клятву в тому, що чесно виконував свій обов'язок і слідував законам. Магістратура вважалася почесною обов'язком, вона не оплачувалася, хоча деякі витрати магістрату відшкодовувалися. Однак величезні витрати, потрібні від кандидатів на посади, у тому числі устраивавшиеся для населення колосальні циркові ігри і роздачі, призводили до зловживань службовим становищем, до поборів при управлінні провінцією у спробі відшкодувати те, що було витрачено. Кількість служителів також залежало від рангу магістрату. Диктатора супроводжували 24 ліктора, які несли знаки влади, що називалися фасциями і складалися з пучка прутів і сокири. У консула було 12 лікторів, у претора - 6. У присутності вищих магістратів нижчі повинні були вставати і опускати свої фасції. Знаками курульной магістратури служили курульне крісло, пурпурова облямівка тоги і пурпурна смуга на туніці. Трибуни отримували особливу лаву, а квестори звичайний стілець. Осіб, які займали за життя курульні посади, хоронили зі знаками їх влади, у присутності зображень предків (їх масок, які зберігалися у всякого родовитого римлянина), також займали магістратури. У період великих воєн III і II ст. до н.е. повноваження магістратів виявилися до певної міри затіненими провідною роллю сенату в політиці та управлінні. Це сталося цілком природно, оскільки магістрати були ще й сенаторами. Формально магістрати зберігали ініціативу звернення до сенату за консультацією та винесення законопроекту на обговорення народних зборів, вони всі так само могли застосовувати насильство і зберігали судові повноваження. В якості представників держави вони могли укладати обов'язкові для народу угоди, але ці угоди підлягали ратифікації сенату і народних зборів. У період перебування на посаді магістрати користувалися недоторканністю, але після закінчення цього терміну могли бути притягнуті до суду. Республіканські магістратури зберігалися в епоху принципату, тобто імперії, створеної Августом і його наступниками, однак їхні функції поступово переходили до людей, призначеним імператором, або до комісій, відповідальним безпосередньо перед ним. Вибори фактично були перенесені до сенату і відбувалися відповідно до рекомендацій принцепса. Магістратури перетворилися на позначення рангу, який дозволяв даній особі претендувати на високооплачувану посаду в імперській бюрократії. Тільки претори почасти зберігали колишнє значення аж до правління Адріана1. Крім екстраординарних і ординарних магістратур, в Римі існували різні комісії, як постійні, так і тимчасові. З числа постійних комісій потрібно згадати так званих «кримінальних», або «нічних», тріумвірів. Це була комісія з трьох чоловік, підпорядкована міському претору і охороняла порядок у місті, що наглядали за в'язницями, яка виробляла арешти і страти. Так звані «монетні» тріумвіри завідували карбуванням монети. Із тимчасових комісій відзначимо «аграрних» тріумвірів (для наділення землею бідних громадян), тріумвірів для виведення колоній і інші комісії, які вибиралися трибутних коміціями і для певної мети. 1.5 Служителі При кожному магістраті була канцелярія, що складалася із служителів; переписувачів, лікторів, посильних глашатаїв і інших. Вони звичайно були з вільновідпущених і складалися на платню. Під проводом магістратів знаходилися також державні раби, які виконували обов'язки тюремників, служителів при храмах, а також вживалися в громадських роботах. Конституція Римської республіки, римського міста - держави, що склалася в результаті боротьби патриціїв з плебеями і перемоги останніх, містила в собі багато недемократичних елементів: розчленованість народних зборів, система цензу, примітивна структура коміцій, величезні повноваження сенату, неоплачіваемость магістратур та інше. У порівнянні з демократичною конституцією рабовласницьких Афін середини V століття до н.е. римська конституція навіть формально зберігала ряд олігархічних моментів, які втрималися в ній майже до самого кінця республіки. Ще ясніше цей олігархічний характер виступав в конституційній практиці. Такий консерватизм римського державного ладу в порівнянні з рабовласницькими демократіями пояснюється рядом причин. Основну причину потрібно шукати в аграрному характері господарства Італії, і відсутність у ній достатніх передумов для розвитку простого товарного виробництва до того ступеня, якої воно досягло в найбільш розвинених полісах Греції. Це зумовило недостатнє зростання торговельно-ремісничих елементів міста і переважання в Італії майже на всьому протязі її історії сільськогосподарських груп населення. У ранній історії Риму основою демократії було селянство, малоорганізованное і, як вказувалося вище, легко доступне впливу реакційних елементів. Міська демократія була розвинена недостатньо для того, щоб керувати селянством. Ось чому перемога плебеїв не призвела до повної демократизації політичного ладу і закінчилася компромісом - об'єднанням верхівок плебсу і патриціату і створенням нової олігархії нобілів. Пізніше, в період розквіту рабовласницьких відносин і освіти в Римській середземноморської держави, розвиток Італії йшов у напрямку зростання великих рабовласницьких господарств, пролетаризації селянства і ослаблення сільської та міської демократії. Тому масові народні рухи кінця II початку I в. до н. е.. не могли змінити основ римського конституційного права1. 2 Суспільний лад Найдавніша римська патриціанська громада і була такою своєрідною великої сусідської громадою, що утворилася в результаті злиття декількох більш дрібних громад. За переказами, у патриціанських сімей у приватній спадкової власності знаходилося тільки по 2 югера (0,5 га) землі. Ймовірно, це був тільки присадибна ділянка (двір, сад, город). Інша маса землі (орні землі, пасовища, луки, ліси) були общинної власністю. Кожна сім'я отримувала на правах володіння певну ділянку орної землі. Час від часу, по видимому, проводився переділ землі. Що ж до так званих угідь, то вони перебували у спільному володінні всіх сімей патриціанської громади. Надалі приватна власність поширюється і на ті общинної землі, які знаходилися в тимчасовому володінні. Законодавчий пам'ятник середини V ст. до н.е., закони XII таблиць, знають тільки дрібну приватну власність на землю. Однак громадська власність в якості державної землі продовжував залишатися основним земельним фондом, поповнився за рахунок завоювань, і був, як побачимо нижче, головним джерелом утворення великої земельної приватної власності. Систему управління римської патриціанської громадою Ф. Енгельс називає військовою демократією, порівнюючи її з суспільним устроєм «героїчної епохи» в Греції. «Римський народ», тобто патриції, збирався по куріях для вирішення найважливіших питань: виборів Рекса, оголошення війни, суду по важких злочинів. Курнатние зборів займалися також питаннями сімейного права. Кожна курія вирішувала питання окремо і володіла одним голосом. Загальні збори виносилося простою більшістю курій. За куріям, як зазначалося вище, відбувалися релігійні обряди і справлялися свята. Другим органом патриціанської громади був рада найстаріших, або сенат. Спочатку він, дійсно, складався з родових старійшин. Згодом членів сенату, мабуть, став призначати Рекс. Згідно з традицією, сенаторів спочатку було 100, а потім число їх зросло до 300. Сенат затверджував рішення куріатні зборів, брав участь у ізбраніірекса, знаходився при ньому в якості авторитетного дорадчого органу. У період між смертю старого Рекса і обранням нового сенатори по черзі здійснювали виконавчу владу. На чолі громади стояв Рекс. Він обирався довічно куріатні народними зборами і сенатом. Рекс був воєначальником, тобто командував народним ополченням патриціїв (легіоном), представляв громаду перед богами, тобто був верховним жерцем, і здійснював деякі судові функціі1. 2.2 Клієнти Особливою групою населення найдавнішого Риму були клієнти. Слово «клієнт» означає людину залежного, «слухняного». У клієнти потрапляли люди, які не мали громадянських прав: іноземці, які переселилися на постійне проживання в Рим, відпущені на свободу, байстрюки діти, сини, що вийшли з-під влади батька і т.д. Так як в Римі всі ці люди були безправними, тобто беззахисними, то вони змушені були шукати заступництва кого-небудь з впливових громадян. Так виникли відносини патронату, або клієнтели. Особа, яка надала заступництво, називалося «патроном», той, хто шукав заступництва - «клієнтом». Клієнт отримував через патрона землю, отримував від нього худобу, користувався захистом патрона в суді. Клієнт входив в рід патрона, брав участь у родовому культі і в куріатні зборах. За цей клієнт зобов'язаний був служити у військовому загоні патрона, виконувати на користь патрона певні роботи, у деяких випадках допомагати йому грошима, голосувати у куріях так, як поважає патрон, надавати йому повагу і т.п. Ставлення патрона були ранньої формою експлуатації економічно і соціально слабких елементів римської громади елементами сильнішими. У ранній період римської історії клієнти були великою групою, тісно пов'язаною з патриціату і служила його головною соціальною опорою. 2.3 Плебеї Від клієнтів принципово відрізнялися плебеї, хоча частина плебеїв була клієнтами патронів. Основною відмінністю було те, що плебеї клієнти входили до патриціанських громаду, хоча і на правах залежних членів, тоді як плебеї не клієнти стояли поза громади. Вважають, що слово «плебей» спільного кореня з латинським словом повний і означає «масу», «дуже багато», але ця етимологія спірна. У найдавніший період плебеї не входили в родову організацію патриціїв і не мали своєї власної єдиної родової організації. Це означало, що плебеї були безправні. Вони були особисто вільні, могли набувати власність, займатися торгівлею. Але плебеї не брали участі в народних, тобто куріатні зборах, не були представлені в сенаті і не служили в легіоні. Шлюби між плебеями і патриціями вважалися незаконними. У джерелах є навіть вказівки на деяку релігійну відособленість плебеїв і патриціїв. Так як плебеї стояли поза патриціанської громади, то вони не мали доступу до общинної землі. У них були дрібні ділянки землі, якими вони володіли на правах частої власності. 2.4 Боротьба плебеїв з патриціями. Реформа Сервія Тулія У міру зростання Риму число плебеїв збільшувалася набагато швидше, ніж число патриціїв. І соціальна диференціація плебсу йшла швидше. Общинна власність на землю гальмувала у патриціїв економічне розшарування, тоді як приватна земельна власність у плебеїв, заняття торгівлею і ремеслами призвели, з одного боку, до виділення багатою плебейської верхівки, а з іншого - до економічної деградації широкий плебейських мас. На цьому грунті, по - видимому, вже на початку VI ст. до н.е. почалася боротьба плебеїв з патриціями. Плебейська біднота домагалася збільшення земельних наділів і пом'якшення лютого боргового права, що відмовив боржника цілком у владу кредитора. Плебеї в цілому боролися проти свого безправного становища поза рамками громади, за допущення в куріатні зборів, проти принизливого заборони шлюбів з патриціями. Традиція розповідає, що шостий Рекс, Сервій Туллій, провів важливу реформу: замість трьох пологових триб було запроваджено поділ на територіальні триби, які стали адміністративними одиницями формуючого Римської держави. Був встановлений майновий ценз, згідно з яким все населення Риму - і патриції, і плебеї - було розділено на п'ять майнових розрядів. Належність до того чи іншого розряду визначала військові обов'язки громадянина: службу в важкої або легкої піхоті, у кінноті, місце в строю. Бідняки («пролетарі» за римською термінологією) до військової служби не допускалися. Хоча деталі реформи Сервія Тулія спірні, проте ми повинні визнати історичну достовірність факту великої реформи або ряду реформ, початок яких падає на VI ст. до н.е1. |