Семінар 1 Історія виникнення Римської держави
 Скачать 0.76 Mb.
|
|
Спадкування за заповітом. Заповіт — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником сімейного майна був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в якому порядку тощо. Заповіт не можна визнати договором Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам: заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним. Приватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони називалися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними. При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт. підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. Призначення спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту. У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право при-іначити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складеному.
Спадкування за законом —спадкування проти заповіту — мало місце в таких випадках а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини .В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно називалося ще спадкуванням «проти заповіту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не визнавалася справжньою. Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив Юстініан новелами 118 і 127. В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальна приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі. Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі. І клас — низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку, онуки та ін. II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були. III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер. IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів При цьому родичі більш близького ступеня усували родичів більш далекого ступеня. V клас — той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив померлого, закликається до спадкування за умови, що нікого із перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця група спадкоємців до спадкування закликалася дуже рідко. Отже, в праві Юстініана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за правом представлення — одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги) Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при наявності спадкоємців першого до спадкування не закликалися. Закликання до спадкування спадкоєми ів другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття спадщини до спадкування закликалися спадкоємці третього класу В разі відсутності останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадкування закликалися спадкоємці четвертого класу Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.
Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне. Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавець не повинен своїх спадкоємців у заповіті обминати. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи на це ніяких, причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недотримання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкрит тя спадкування за законом. В разі недотримання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав приєдунавались до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні. Преторський едикт не тільки сприйняв, але й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці (jus heredes) поняттям діти (liberi). Отже, за едиктом претора усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права. Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців. Досить було дотриматися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування зачастішали, в суспільній свідомості виникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральних судів, які відали справами про спадкування. Центумвіральний суд установив матеріальне необхідне спадкоємство і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншми особами, а саме: низхідні і висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати і сестри спадкодавця, необхідні спадкоємці - найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри - повинні були одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини -принципово важливий елемент сучасного спадкового права. Відомо, що імператор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши декілька змін. Зокрема, у Новелі 18 він підвищив розмір обов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4 всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини, то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки. Треба зазначити, що обидва види необхідного спадкування - формальний та матеріальний - і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстиніан у Новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він установив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спадкоємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоча б мінімальну частку. Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язкової частки спадкодавець тепер зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має перелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних 14 (різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних 8 (перважно ті ж самі). Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить через усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в Новелі 15 Юстиніана воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту - ця ідея була сприйнята і знайшла собі місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими модифікаціями.
Лежача” (hereditas jacens) спадщина. З моменту смерті спадкодавця відбувається відкриття спадщини. Саме на цей момент визначається, хто закликається до спадкування. Особи, які закликаються до спадкування, ще не набувають права на саме спадкове майно, поки не приймуть його. У період між відкриттям спадщини та його прийняттям спадкове майно не належить нікому. Це “лежача” спадщина, яка чекає свого суб’єкта. Оскільки ніякого господаря у цього майна не було, воно і вважалося безгосподарним (res nullius - ничиїм). Хоча до цього майна не застосовувалося правило щодо заволодіння безгосподарними речами, але все ж будь-яка особа, отримавши річ з “лежачої” спадщини і володіючи нею протягом року, ставала власником, незважаючи на те, що умов для набуття права власності за давністю тут не було. Згодом “лежача” спадщина стала охоронятися. ЇЇ перестали вважати безгосподарним майном. Але до прийняття його спадкоємцем воно вважалося таким, що належить померлому. Особа спадкодавця продовжувалася у спадковому майні ( “підтримувалася” спадщиною). Ця містична конструкція дозволила запобігати різним посяганням на “лежачу” спадщину. Прийняття спадщини (hereditas aditio). Прийняття спадщини не зводиться тільки до процедури, хоча і вона є не другорядною. Момент, коли наступництво вважалося встановленим, та порядок цього встановлення у римському праві неоднакові для різних категорій спадкоємців. Що стосується цивільного права, треба мати на увазі два важливих момента. По-перше, агнати, які знаходилися під владою спадкодавця, вважалися наступниками спадщини одразу ж після того, як вона “відкривається”, тобто в момент смерті патерфаміліас (спадкодавця). По-друге, ні за яких обставин агнати не могли відмовитись від прийняття спадщини. Обидва правила діяли і у відношенні закликаних до спадкування рабів. Вступ у спадщину міг бути здійснений або прямим волевиявленням, або ж самою поведінкою особи, як спадкоємця. Наприклад, особа стягує належні суми з боржників спадкодавця, сплачує борги його кредиторам тощо. Коли спадкоємець вступає у спадщину, він не тільки набуває відповідних прав, але і стає відповідальним за зобов’язаннями спадкодавця. Якщо спадщина складалася у своїй більшості з боргів спадкодавця, універсальний характер спадкового наступництва вимагав від спадкоємців їх прийняття. Уникнути такої необмеженої відповідальності спадкоємець міг тільки шляхом радикальної міри – неприйняття спадщини. Якщо відмовлявся від спадщини, в якій борги перевищували активи. Претор призначав “конкурс”, тобто розпродаж майна померлого, щоб задовольнити вимоги кредиторів. У праві Юстиніана було встановлено, що якщо спадкоємець зробить опис та оцінку спадкового майна ( за участю нотаріуса, оцінщика, кредиторів спадкодавця, легатаріїв), то його відповідальність за боргами спадкодавця обмежується розмірами актива спадщини. Такий опис мав бути складений не пізніше трьох місяців після того, як спадкоємець дізнався про відкриття спадщини. Почати опис треба було на протязі першого місяця. Для захисту інтересів кредиторів спадкодавця преторським едиктом було введено “пільгу відділення”. Вона полягала в тому, що кредиторам спадщини було надане право вимагати відділення спадкового майна від власного майна спадкоємця. Це робилося для того, щоб спадкове майно пішло, у першу чергу, на задоволення вимог кредиторів спадщини, потім на виплату легатів, і лише в останню чергу на задоволення вимог кредиторів спадкоємця. Набуття спадщини мало своїм наслідком, зокрема погашення взаємних обов’язків, які існували між спадкоємцем та спадкодавцем, оскільки в особі спадкоємця поєднувався після прийняття спадщини і кредитор і боржник за цими зобов’язаннями. Прийняття спадщини спадкоємцем призводило до припинення сервітутів, які мав спадкодавець на речі спадкоємця або, навпаки. Таке погашення здійснювалося в силу збігу в одній особі і права власності, і сервітута. Коли (за проханням спадкоємця) встановлений судом строк для прийняття спадщини спливав, суду залишалося визнати спадкоємця або прийнявшим спадщину, або таким, що відмовився від неї. До епохи Юстиніана спадкоємець, який прострочив прийняття спадщини, вважався таким, що відмовився від неї, а після Юстиніана – таким, що прийняв спадщину. Спадкова трансміссія. У римському праві поступово склався інститут спадкової трансміссії (transmissio delationis) - це перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка була закликана до спадкування, але не встигла до своєї смерті реалізувати своє право на прийняття спадщини . За стародавнім цивільним правом спадкова траснсміссія була неможливою. Якщо закликаний до спадкування спадкоємець не приймав спадщину, вона вважалася безгосподарною. За преторським правом володіння спадковим майном пропонувалося в цьому випадку іншим спадкоємцям. Якщо ж спадщину не приймав до своєї смерті спадкоємець за заповітом, то відкривалося спадкування за законом. Таким чином, право прийняти спадщину розглядалося як особисте право спадкоємця, яке є невідчужуваним та не переходить до його спадкоємців. Але з цього положення поступово допускалися винятки. Претор допустив, що якщо спадкоємець помре, не втигнувши прийняти спадщину без своєї вини, то його спадкоємцям може бути надане право прийняти спадщину. Імператор Феодосій ІІ в 450 р. постановив, що десцеденти (нисхідні спадкодавця – діти, онуки, які закликалися за заповітом і померли до моменту прийняття спадщини), передають (трансміссують) своє право спадкування власним нисхідним спадкоємцям, для яких “закликання” перетворюється у набуття спадщини. В праві Юстиніана це правило було узагальнено. Якщо смерть спадкоємця наступила протягом року від дня, коли він дізнався про відкриття для нього спадщини, право прийняти спадщину вважається таким, що перейшло до його спадкоємців. Останні могли здійснити це право на протязі строку, який ще залишився для прийняття спадщини. В тих випадках, коли внаслідок смерті до прийняття спадщини або внаслідок відмови від спадщини відпадав один із декількох спадкоємців і якщо при цьому не було трансміссії, частка спадкоємця, який вибув, розподілялася порівну між іншими спадкоємцями.
Легат (legatum)- заповідальний відказ, безоплатне заповідальне розпорядження спадкодавця, яке робилося у заповіті спадкодавцем, щодо надання спадкоємцям деяких грошових сум або речей визначеній особі, в силу чого виникало сингулярне спадкування. Легат виключає будь-яку частину спадкової маси з решти майна, яке переходить спадкоємцям. З наведеного визначення випливає, по-перше, сінгулярний характер наступництва легатарія ( так називається особа, на користь якої призначений легат) в майні спадкодавця. Це означає, що він – наступник спадкодавця в окремому праві, але не у будь-якій частці спадщини, і що отримання легату не супроводжується відповідальністю за борги спадкодавця. По-друге, оскільки легат залишається тільки у заповіті, неможливо покласти легат на спадкоємця за законом. Виникнення легату сходить до Законів ХІІ таблиць. Спадкодавець, опікуючись долею дружини та дітей, які виключені з числа цивільних спадкоємців, заповідав їм певну частину майна на прогодування. Із спливом часу легати набувають більш широкого застосування, яле як наступництво, яке не породжує для легатарія ніяких зобов’язань з боргів померлого. Легат відразу ж з моменту відкриття спадщини становить квиритську власність легатарія і може бути витребуваний з будь-якого володіння за допомогою віндикаційного позову. Предметом легату могло бути все те, що могло бути в обороті, і те, що мало для легатарія економічний або моральний інтерес. Легат включає три особи: а) заповідача; б) особу, для якої призначений легат - легатарія (honoratus або legatarius); в) особу, зобов’язану видати легат ( oneratus). Призначати легат мав право тільки заповідач. В якості легатарія (особи, яка отримувала легат) міг бути тільки той, кого можно було призначати спадкоємцем. Заповідач міг зобов’язати видати легат тільки тій особі, яка отримує будь-що з майна заповідача. Легат на користь одного з співспадкоємців (praelegatum) зобов’язував інших спадкоємців виконувати його. Від розміру частки спадкоємця залежала дійсність легату: ніхто не міг бути одночасно кредитором та боржником легатарія. В залежності від частки спадщини спадкоємець не мав права відмовлятися від спадщини і отримувати легат. На випадок смерті до набуття легату право на легат переходило до його спадкоємців. Легат міг бути призначений або в заповіті, або в кодицилі (публічне або приватне розпорядження заповідача у присутності п’яти свідків). Особливе місце мав дамнаціонний легат, який надавав право вимоги на річ або дію (будинок, поле, стадо, пенсію, чужу річ, яку спадкоємець повинен був викупити та передати легатарію, навіть боргову вимогу до третіх осіб тощо). В даному випадку легатарію надавався позов із зобов’язання. Порядок набуття легатів. В процесі набуття легатарієм його права розрізнюються два моменти: виникнення права на легат та здійснення цього права. Легатарій набував право на легат за законом без свого відома, але не супротив своєї волі. Він міг відмовитися від цього права. Легатарій набував право на легат в день смерті заповідача, але здійснити це право можно було тільки з моменту прийняття спадщини. Якщо легат залишений під умовою, то право на легат виникає з моменту настання умови. Юридичне значення полягає в тому, що якщо легатарій переживе цей момент, його право на отримання легату само стає здатним переходити за спадкуванням. Отже, якщо потім легатарій помре, не отримавши легат, право на легат переходить до його спадкоємця. Dies legati venit – це момент вступу спадкоємця в спадщину. З цього моменту легатарій або його спадкоємці отримують право вимагати здійснення їх права на легат: легатарій мав право пред’являти віндикаційний позов до будь-кого, в кого знаходиться відказана річ або зобов’язальний позов до спадкоємця про виконання легату. Обмеження легатів. Легати отримали в Римі широке розповсюдження. При цьому нерідко заповідачі призначали стільки легатів, що спадкоємцям не залишалося майже нічого зі спадкового майна. Внаслідок цього в них не було інтересу приймати спадщину. У зв’язку з цим були введені обмеження легатів. Спочатку було встановлено, що забороняється призначати легати більше 1000 асів кожний, і що ні один легатарій не може отримувати більше, ніж спадкоємець, який отримав найменшу частку у спадщині. Але ці заходи виявилися недостатньо ефективними, тому що можливим було, призначивши багато невеликих легатів, все ж таки вичерпати всю спадщину. Тому законом Фальцидія (1 в. до н.е.) була встановлена більш радикальна заборона: спадкоємець не мав права видавати в якості легатів більше ? спадщини. Чверть спадщини, яка залишалася після погашення боргів спадкодавця, повинна була залишитися спадкоємцеві. Це так звана фальцидієва чверть. Фідеїкоміси (fideicommissum) (звернення до честі іншого)- це усне або письмове розпорядження останньої волі, через яке заповідач під чесне слово зобовязував свого спадкоємця видати третій особі або всю спадщину, або її певну частку. У практиці життя траплялися випадки, коли легати залишалися без дотримання форм цивільного заповіту. Це були неформальні легати. Виконувати його чи ні, було справою совісті спадкоємця. Саме тому ці розпорядження отримали назву – фідеїкоміс, тобто доручене совісті. Вони могли бути звернені і не до спадкоємця, а й до боржника заповідача: “Борг свій віддай не моєму спадкоємцеві, а Тіберію, якому я винен уважним доглядом ... добрим вчинком ...тощо”. Довгий час подібне прохання вважалося моральним обов’язком, і тільки імператор Август надав йому юридичного значення. Хоча такі розпорядження не користувалися позовним захистом, особа, на користь якої було здійснене таке розпорядження, могла звернутися до представницької адміністративної влади – консула (у подальшому до фідеїкомісарного претора). В епоху принципату фідеїкоміси отримали позовний захист, що фактично обєднало їх з легатами. У формі фідеїкомісів спадкодавець отримав можливість створити будь-яку відчутну вигоду, яка передається у спадщину. Таким чином виник фамільний фідеїкоміс, який увійшов у феодальне право Західної Европи. 7. Даруванняна випадок смерті. Дарування є одним з найстаріших інститутів цивільного права. Так, формування інституту дарування в римському праві, як підстави виникнення права власності розпочалось в період республіки (V-I ст. до н.е.). Хоча тут воно розглядалось радше як одностороння угода, оскільки саме вчення про дарування розміщали у загальній частині цивільного права. Винятки стосувались обіцянок дарунку, якщо вони здійснювались у формі стимуляції, тоді можна було б угледіти елементи консенсуальності угоди - договору. Цікавим фактом з історії цього договору є те, що за римським правом значна кількість дарівних актів вчинялася між членами однієї сім’ї , тому значне місце у регулюванні сімейних майнових відносин приділяло саме даруванню (зокрема, обмеженню свободи дарування між подружжям, між близькими особами одного будинковолодіння)[2] Історія умов в договорі дарування сягає ще часів римського права. Стосовно безвідплатних розпоряджень майном існував інститут наказу (modus), коли мова йшла про форму вчинення дарування donatio sub modo - дарування з покладенням на обдарованого обов'язку що-небудь виконати; невиконання такого наказу дає дарувальнику альтернативне право вимагати виконання його або повернення дарунку (дарування під умовою). Зміст modus або наказу полягав у тому, що на особу, на користь якої вчинялось дарування, покладався обов'язок виконати що-небудь (наприклад, даруючи сад, наказати в певні дні дозволяти іншим людям прогулюватись ним). Метою наказу було задоволення бажання дарувальника як праворозпорядчої особи. Невиконання наказу не зупиняло юридичний ефект угоди, а лише давало право на подання позову про виконання умови або про припинення договору і повернення дарунку. Семінар 6 |