Семінар 1 Історія виникнення Римської держави
 Скачать 0.76 Mb.
|
|
5. Загальна характеристика та основні інститути Цивільного кодексу Франції 1804 року (Кодексу Наполеона). До революції 1739 р. у Франції цивільне законодавство не було кодифіковано. Як уже зазначалося, в той час на півдні Франції діяло римське право, на півночі — звичаєве право. Деякі майнові відносини регулювались ордонансами Людовика XIV. Звісно, такий різнобій, така різноманітність правових норм могли зберігатись лише за достатньо нерозвиненої торгівлі, спонукали до революційних змін. Тому реформування правової системи Франції почалось вже у перші роки Революції, хоч робилось це не завжди логічно і послідовно. Роботи зі створення Цивільного кодексу почались ще 1790 р., однак жоден з підготовлених законопроектів не був досить вдалим. Після приходу до влади Наполеона (проголошення його 29 липня 1802 р. довічним консулом) ситуація у цій галузі істотно змінилася на краще. 12 серпня 1800 року було створено комісію, до якої увійшли видатні юристи: Біго де Преаміне, Мальвіль, Тронше, Порталіс. Двоє з них були прихильниками звичаєвого французького права, двоє — римського права, що дозволило урахувати найкращі якості як того, так і другого, однак з перевагою все таки права римського. Велику роль у створенні Цивільного кодексу відіграв Наполеон, котрий повністю поділяв погляд Порталіса щодо того, що право власності є основним правом, підґрунтям усіх суспільних інститутів, таке ж дорогоцінне для людини, як і його життя. Кодекс було прийнято по титулах, починаючи з березня 1803 р. і до березня 1804 р. Нарешті, 21 березня 1804 р. було видано закон, що з'єднав усі частини в єдиний «Цивільний кодекс французів». Кодекс побудовано за інституційною системою, що є характерною для римського приватного права. Він поділений на три книги, які, в свою чергу, поділені на титули, титули — на статті. Першій книзі передує короткий вступний титул, що містить ряд загальних положень. Самі книги досить точно відповідають інститутам римського права: І книга — «Про особи» (статті 7—515) — містить норми про правовий стан фізичних осіб, а також про сімейні відносини; II книга — «Про майно та різні зміни власності» (статті 516—710) — містить положення про речові права; III книга — «Про різні засоби набуття власності» (статті 711—2281) — присвячена зобов'язальному праву та праву спадкування і містить також норми про строки. До числа найважливіших засад приватного права, які закріплено у Кодексі, слід віднести: формальну рівність громадян перед законом (винятком з цього загального правила був правовий стан одружених жінок), необмежене право приватної власності та всебічний його захист, свободу укладення договорів, закріплення вимоги справедливості у правовідносинах. Кодекс Наполеона характеризується високою законодавчою технікою: матеріал викладено послідовно й логічно; мова проста і зрозуміла; норми, як правило, невеликі за обсягом і містять чіткі визначення або вказівки; разом з тим, немає надлишку казуїстичних рішень. 6. Загальна характеристика та основні інститути Німецького цивільного кодексу 1896 року. Питання про необхідність загального для всієї Німеччини Цивільного кодексу було поставлено вже у 1814 р. Це викликало жваве обговорення у колі юристів, що частково ініціювало появу історичної школи права, яка була орієнтована на вивчення історії римського права і створення на цій основі законопроектів. У 1874 р. було створено комісію, завданням якої стала розробка проекту цивільного кодексу. У 1888 р. такий проект було подано; складений він був на підставі ідей та положень римського права. Цей перший варіант проекту зазнав різкої критики. Але після пом'якшення «романістичних» начал проект у 1896 році було прийнято Союзною радою і затверджено імператором. З 1 січня 1900 р. німецький Цивільний кодекс набрав чинності. Німецький Цивільний кодекс складається з 2385 параграфів, згрупованих у 5 книгах. Останні діляться на розділи, деякі з розділів — на глави, а інші — на параграфи. Заголовки складають частину закону і мають бути враховані при тлумаченні. Як зазначалось, німецький Цивільний кодекс став результатом поєднання положень римського права і німецького права. Тому в ньому є відступи від класичних положень про повноту права власності, про свободу договорів та ін. Особливістю структури Кодексу є те, що він побудований за так званою пандектною системою, що її було розроблено середньовічними німецькими глосаторами римського права, а вперше було запроваджено ще раніше — у Візантії (її відлуння досить помітне у Базиліках). Відповідно до неї 5 книг, на які поділено Кодекс, містять: загальну частину, зобов'язальне право, речове право, сімейне право, спадкове право. Перевагами такої структури є наявність досить детальної загальної частини, що містить не лише вступні положення, а й норми, які визначають коло суб'єктів, об'єктів цивільного права, підстави виникнення прав та обов'язків, порядок реалізації прав тощо. Це дозволяє уникнути повторів при врегулюванні окремих видів зобов'язань, тих або інших конкретних відносин. Оскільки Кодекс став своєрідним симбіозом римського та німецького права, перша та друга книги відображають вплив римського права. Третя, четверта та п'ята створені під помітним тиском положень німецького права. Це було результатом полеміки між представниками романістичної школи (Антон Трібо та ін.) та історичної (Карл Фрідріх фон Савіньї, Рудольф фон Єринг та ін.). Кодекс містить велику кількість норм абстрактного характеру. З одного боку, це є його перевагою, бо дає можливість застосувати їх до відносин, які виникли пізніше, не були передбачені при створенні проекту. Але з другого — абстрактність норм та складність формулювань робить його малодоступним для сприйняття неюристами, через що його називають «кодексом вчених». Аналіз особливостей структури і змісту Кодексу дозволяє зробити висновок про те, що в даному випадку рецепція римського приватного права також мала місце, однак не в «чистому» вигляді, а з помітними корективами, що з'явились внаслідок урахування авторами законопроекту особливостей німецького права, ідей історичної школи права і школи оновленого природного права. Ці корективи стосуються не лише системи Кодексу (пандектна система), а й суті низки рішень, появи абстрактних формулювань, нових правових категорій тощо. Втім, наявність вказаних особливостей не впливає на визнання його давньоримського генезису. 7. Англосаксонський тип рецепції, його особливості. Торкаючись питань рецепції римського права у Західній Європі, а точніше за західноєвропейським типом, слід зазначити, що, відповідно до циклів розвитку цієї локальної цивілізації, наявності у ній «відроджень», вона відбувалась декілька разів. Перша рецепція припадає на раннє Середньовіччя, починаючись після утворення варварських королівств на місці підкореної ними Західної Римської імперії, сягає свого піку під час Каролінгського відродження. Друга починається зі злетом західного християнства, формуванням «нової Європи», особливо помітною стає у XV—XVI ст. Третя рецепція римського права цілком пов'язана з Новим часом, ґрунтуючись на підвалинах, закладених філософською революцією, сягаючи свого піку під час кодифікацій ХіХ ст. у Франції та Німеччині. Нарешті, новітня рецепція римського права припадає на кінець XX ст., коли йде процес вдосконалення національних правових систем і відбувається творення нового права Європи. Для кожної з них характерне переважання певних форм, того або іншого підґрунтя, кінцевого результату, про які мова піде далі. Перед тим як перейти до аналізу згаданих вище рецепцій римського права, слід звернути увагу на існування двох типів (різновидів) рецепції римського права у Західній Європі: континентального та англосаксонського. Якщо стосовно можливості та характеру рецепції римського права у континентальній Європі у фахівців сумнівів не виникало, то щодо Англії поширилася думка, що вона уникла рецепції права і своїм самобутнім шляхом прямує до загаль-ноєвропейської інтеграції, маючи, разом з тим, специфічну правову систему. Звичайно вказують на те, що на перших фазах розвитку там мала місце рецепція римського права, що відбувалась без особливих відхилень. Зокрема, у XII ст. в Англії мало місце захоплення римським правом, з континентальної Європи за-прошували викладачів, вивчали його в університетах тощо. Але потім перемогла опозиція щодо застосування римського права у судовій практиці, та було надано перевагу англійському звичаєвому (загальному) праву. Проте слід звернути увагу на те, що є чимало обставин, що свідчать на користь того, що теза про несприйняття Англією римського права є хибною. Аналіз особливостей формування англійської правової системи засвідчує, що рецепція відбулась і тут, але у менш звичній (з точки зору традиційних досліджень) формі. Якщо континентальні правові системи (романська, німецька та ін.) реципували римське право і шляхом прямого застосування, і при кодифікаціях, то в Англії обмежились сприйняттям духу (ідей та методології) римського права, низки його засад, врешті решт, концепції створення норм позитивного права. Слід звернути увагу на те, що коли компаративісти континентальної Європи часто зазначають про неможливість сприйняття Англією римського права, то самі англійські дослідники серед різновидів права, що переважають в Англії, вказують поряд із англійським загальним, місцевим, звичаєвим, статутним правом, правом справедливості, міжнародним, торговим, канонічним, правом Європейської спільноти також і римське право, зазнаючи при цьому, що останнє існує в університетах, тобто забезпечує формування юридичного світогляду. Тобто англійська (англосаксонська) правова система характеризується не відсутністю рецепції римського права взагалі, а специфічними формами останньої. Чинником і результатом цього, зокрема, є й те, що еволюція англійського права у своїх основних рисах відтворила розвиток римського права (аналогічна форма рецепції римського права характерна і для США). 8. Рецепція римського права в цивільному праві Російської імперії. Після приєднання України до Московської держави відповідно до Березневих статей на територію Гетьманщини дія московського законодавства не поширювалась — тут і далі діяли «колишні права», тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Однак таке становище не могло зберігатися довго, і тому було заплановано складення збірки «Права, за якими судиться малоросійський народ» з метою регулювання відносин у Лівобережній Україні таким чином, щоб це відповідало імперській доктрині права. Було створено кодифікаційну комісію на чолі з генеральним суддею І. Борозною (після його смерті комісію очолив генеральний обозний Я. Лизогуб) у складі 12, а пізніше — 18 осіб. Після 15-ти років роботи комісія у 1743 р. подала законопроект, який, однак, не влаштував царський уряд своєю оригінальністю, відмінністю від тогочасного російського законодавства, а його тому так і не було прийнято, хоч фактично він застосовувався до формування єдиної імперської системи законодавства у середині XIX ст. Судячи з усього, при складенні проекту «Прав...» було використано римські та німецькі джерела, Статути Великого князівства Литовського, польське законодавство, звичаєве право України і судову практику. Збірник (хоча точніше назвати його Кодексом) складався з ЗО розділів, поділених на 532 артикули та 1607 пунктів. На зміст «Прав...» досить помітно вплинуло римське право, а також його візантійські інтерпретації. Останні були особливо помітні у визначенні порядку подання норм: шлюбні стосунки, опіка, заповіти, спадкування за законом, договори, земельні справи тощо (пріоритет надано сімейному та спадковому праву). Вплив римського права, зокрема, відчувається у регулюванні відносин щодо речей. У відповідних розділах розмежо-вувались володіння, право власності та сервітути. Різним був правовий режим рухомості та нерухомості, чітко визначались первісні та похідні способи набуття права власності. Захищалось право власності за допомогою позовів. Допускався також посесійний захист. Подібність до римсько-правових рішень помітна була у положеннях зобов'язального права: у самому трактуванні зобов'язань, їхній системі, підставах виникнення тощо. Зокрема, передбачалась можливість виникнення зобов'язань на підставі угод (договорів) та внаслідок правопорушень. При цьому, як і в ранньому римському праві, не було чіткої межі між деліктами публічними та приватними, внаслідок чого порушення кримінального судочинства, головним чином, залежало від бажання потерпілого або його родичів. Як зазначалося, «Права, за якими судиться малоросійський народ» хоч і не набрали чинності як законодавчий акт, але фактично застосовувались аж доти, доки з введенням в дію Зводу законів Російської імперії не було формально заборонено застосування місцевого законодавства. Втім, незалежно від цієї заборони та створення імперського Зводу законів відчувалась потреба в оновленні законодавства, яке, хоч і фактично застосовувалось, однак не відповідало потребам часу, особливо вимогам регулювання економічних відносин. Тому ще у процесі створення проекту Зводу з'явилась збірка «Зібрання малоросійських прав», котра цікава насамперед тим, що відображала вплив ідей та рішень римського приватного права. В останнього було сприйнято не лише низку структурних елементів, інститутів та правових рішень, а й принциповий підхід — насиченість та гнучкість норм. «Зібрання малоросійських прав» складалось з трьох частин і структурно фактично йшло за інституційною системою (з деякими відмінностями щодо спадкування). Першу частину було присвячено визначенню правосуб'єктності, шлюбно-сімейним відносинам та опіці. Друга охоплювала норми зобов'язального права, третя — речеві права разом із спадковими. У регулюванні питань правоздатності, речевих прав, приватної власності, сервітутів, іпотеки, володіння тощо відчувався вплив ідей, характерних для буржуазного суспільства. Ще більше він був помітним у нормах зобов'язального права, що передбачали добре врегульовану систему договорів, покликану обслуговувати розвинений товарний обіг. Характерною рисою контрактного права була свобода договорів, які укладались за ініціативою сторін та в результаті їх вільного волевиявлення. Укладення угоди за наявності вад волі тягло її недійсність. Згадані вище положення свідчать про досить високу юридичну техніку та правову культуру. У цьому контексті варто звернути увагу на ті правові джерела, звідки було запозичено ті чи інші ідеї або рішення: Статут Великого князівства Литовського (515 посилань), «Саксонське свічадо» (457 посилань), хелмінське право (224 посилання), магдебурзьке право (58 посилань) та «Порядок прав цивільних» (1 посилання). Отже, в основу першого проекту цивільного кодексу України було покладено литовське право, що являло собою продукт часткової рецепції римського права у його візантійській та західноєвропейській інтерпретаціях (похідна рецепція через давньоруське німецьке та польське право), а також німецьке та польське право, де мала місце рецепція римського права західноєвропейського зразка. Якщо спробувати оцінити загальну тенденцію проектів розвитку права України у X—XIX ст., то можна зробити висновок про досить стійкий вплив римського приватного права — часткову похідну рецепцію у формі запозичення законодавчих рішень. Рецепція ця була частковою, бо сприймалися не всі, а частина ідей та рішень. Вона похідна (опосередкована), бо сприйняття положень римського права відбувалося не безпосередньо з першоджерел, а через інші системи, де ці першоджерела вже інтерпретовано відповідно до місцевих потреб. Однак, як зазначалося, цим проектам не судилося бути реалізованими й у XIX ст. у сфері позитивного законодавства, що встановлюється на підґрунті законодавства Російської імперії, все помітнішим стає візантійський вплив. Слід згадати, що це не стосується територій України, які перебували під владою Австро-Угорщини, Польщі, Румунії тощо, до діяло законодавство відповідної держави, що відображало західну традицію права, характерною рисою якої є рецепція римського права у різноманітних формах. Що стосується України того часу (Малоросії), то можна зробити висновок, що попри намагання створити концепцію права за римськими (західноєвропейськими) зразками, у XIX ст. все більше відчувається переважання візантійської традиції, обумовлене зміцненням патерналістських настроїв Росії, частиною якої фактично стала на той час Україна. Оскільки Україна тривалий час перебувала у складі Російської імперії, треба також належну увагу приділити питанням впливу римського права на право Росії. При цьому варто мати на увазі, що проникнення римського права тут могло відбуватися двома шляхами: через Церкву і через світське законодавство. Загалом більшість російських дослідників не заперечує опосередкованого запозичення (через Візантію) російським правом римсько-правових рішень у галузі шлюбно-сімейній та спадковій галузях. Посередником у цьому процесі виступала православна церква, до юрисдикції якої належала значна група відносин у цій сфері. Разом з тим, так само більшість романістів вважає, що на решту інститутів цивільного права Російської імперії римське право практично не впливало (О. Й. Покровський, А. І. Косарев). Тобто фактично заперечується вплив римсько-правових ідей у цивільному праві. Однак до цієї тези слід поставитися критично. Для встановлення дійсного стану речей варто звернутися до першоджерел: Книги X Зводу законів Російської імперії, проектів Цивільного уложення Російської імперії, підготованих наприкінці XIX — на початку XX ст. Аналізуючи книгу X Зводу Законів Російської імперії, варто звернути увагу на те, що у нормах сімейного та спадкового права більш помітне відлуння місцевого звичаєвого права, скоригованого православною (візантійською) традицією. Що ж стосується речевих прав, забезпечення зобов'язань, окремих видів зобов'язань, відшкодування шкоди тощо, то тут можна помітити деякий вплив римського права, хоч і значною мірою «відредагований» німецькою правовою думкою. Але, хоч на перший погляд проникнення римської правової думки в право Російської імперії було незначним, треба мати на увазі, що монізм ортодоксальної імперської цивілістики істотно порушувався місцевим законодавством, яке значною мірою склалося від впливом (прямим або опосередкованим) римського права. Так, у Царстві Польському діяв Кодекс Наполеона; в Остзейських губерніях, поміж інших джерел, — римське право; у Фінляндії — Шведський кодекс 1734 р.; у Бессарабії — Шестикнижжя Арменопуло, Звід Юстиніана і Базиліки; у Чернігівській і Полтавській губерніях — Статути Великого князівства Литовського. Однак ще важливішим для поширення впливу римського права в Імперії була практика Урядового сенату і швидкий розвиток російської романістики та зміцнення її позицій після реформ 1861 р. У другій половині XIX — на початку XX ст. виходять друком праці видатних романістів: Н. П. Боголєпова, С. О. Муромцева, И. А. Покровського, В. М. Хвостова та багатьох інших. Активні дослідження питань римського права проводяться в цей час також у Київському університеті св. Володимира та Новоросійському університеті, про що йшлося вище. |