Семінар 1 Історія виникнення Римської держави
 Скачать 0.76 Mb.
|
|
12. Заставне право. Заставне право є різновидом прав на чужі речі. Це один з основних способів забезпечення виконання зобов'язань, які являють собою комплекс правомочностей (повноважень) кредитора майна, виділеного боржником як забезпечення виконання своїх зобов'язань. Кредитор як володілець заставного права на майно називається зас-таводержцем (заставодержателем), а боржник, який надає в заставу майно, що йому належить на праві власності, - заставодавцем. Заставним правом може бути названо будь-яке право на річ, встановлене на користь кредитора, у вигляді забезпечення його на той випадок, якщо кредитор не отримає своєчасного задоволення за рахунок своєї обов'язкової вимоги. Римське заставне право пройшло три історичні форми: фідуціарна угода; ручний заклад; іпотека. Первісною формою застави була фідуціарна угода. її суть полягала в тому, що боржник в забезпечення боргу передавав свою річ заставодержателю (фідуціарію) на праві власності з обумовленістю, що у випадку задоволення за зобов'язанням закладена річ має бути повернута у власність боржника. В стародавню епоху ця обумовленість мала тільки моральне значення — вірність своєму слову — fides. Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то застава залишалася у власності кредитора. Отже, становище боржника було невигідним: у разі невиконання ним зобов'язання річ залишалася у власності фідуціарія, навіть якщо сума боргу була меншою від вартості заставної речі. При такій формі, якручшй заклад, річ передавалася не у власність, а тільки у володіння до отримання задоволення за зобов'язанням. У разі задоволення за зобов'язанням річ обов'язково мала бути повернута назад. У цій формі ненадійним було становище кредитора: якщо річ ним втрачалася, то він не завжди міг вимагати її повернення. У класичний період з'являється третя форма застави — іпотека, яка була запозичена з грецького права. Суть іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не тільки право власності на річ, а й право володіння нею. Кредитор має право вимагати видачі речі лише після того, коли настає термін сплати боргу. При іпотеці можна було заставляти річ кільком кредиторам, відступати право вимоги іншому кредитору, продавати заставні речі, але в цьому випадку треба було отримати згоду від останнього кредитора. Для виникнення заставного права необхідна була наявність трьох факторів: боргова вимога, що мала бути забезпечена шляхом застави; об'єкт, який підлягав заставі; установчий правовий акт. Заставне право припинялося в разі: а) знищення самої речі; б) переходу речі у розряд речей, які вилучаються з цивільного обігу; в) поєднання в одній особі заставодержця (заставодержателя) і заставодавця; г) припинення зобов'язання, для забезпечення якого було вста новлено заставу.
Поняття і система цивільно-правових способів захисту права власності й інших речових прав. Захист права власності й інших речових прав є різновидом захисту цивільних прав. Тому їхній захист здійснюється за допомогою як загальноцивільних, так і спеціальних способів, характерних для інституту права власності. У цивільному праві також прийнято розрізняти поняття «охорона відносин власності» за допомогою всіх цивільно-правових норм, що забезпечують нормальний розвиток відносин власності, і «захист права власності» як більш вузьке, спеціальне поняття, застосоване тільки до випадків порушення зазначеного права, тобто як сукупність тих цивільно-правових способів, що застосовуються в зв'язку з порушенням права власності. У залежності від характеру порушень права власності й інших речових прав і змісту наданого захисту в цивільному праві застосовуються різні способи, що забезпечують дотримання інтересів власника. Варто розрізняти загальні і спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав. До числа загальних способів захисти відносяться: 1) витребування майна з чужого незаконного володіння (віндікаційні позови); 2) чи вимоги власника іншого законного власника про усунення всяких перешкод у здійсненні його права, хоча б ці порушення і не були з'єднані з позбавленням володіння (негаторні позови); 3) позови про визнання права власності. Спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав підрозділяються на: 1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів й інших організацій; 2) способи захисту прав у випадках несприятливого збігу об'єктивних обставин; 3) зобов'язально-правові способи; 4) захист права довічно наслідуваного володіння земельною ділянкою. У п.5 ст.48 Закону України «Про власність» міститься принципова вказівка про те, що положення про захист права власності поширюються також на особу, хоча і не є власнику, але володіє майном на праві повного господарського ведення, оперативного керування, чи довічно наслідуваного володіння на іншій підставі, передбаченою законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника. Семінар 4
Наприкінці ІІІ ст. до н.е. в джерелах римського права з’явився термін obligatio, яким позначалося зобов’язання. Зазначалося, що зобов’язання (obligatio) являє собою правові окови, які примушують нас щось виконати згідно з законом нашої держави. Відомий римський юрист Павло вказував, що сутність зобов’язання полягає не у тому, щоб зробити нашим якій-небудь предмет, а щоб зв’язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав. Отже, римські юристи робили акцент на визначені таких рис зобов’язання як скутість та зв’язаність. Іншими словами, якщо казати образно, то до виникнення зобов’язання особа була вільна, не обмежена у своїй поведінці. Вступивши ж в зобов’язання, вона, як би надівала на себе окови, що обмежували її можливість діяти вільно та змушували відчувати чужу владу над собою. У найдавніші часи слова “окови” і “зв’язаність” щодо зобов’язання розумілися буквально. За Законами ХІІ таблиць на особу, яка не виконала зобов’язання, накладалися колодки чи окови вагою не менше 15 фунтів. Боржник, якій не сплатив своєчасно борг, міг також бути захоплений кредитором, а потім проданий у рабство або вбитий. З часом, окови із фізичних перетворилися в юридичні: зв’язаність стала виражатися в майновій відповідальності боржника за зобов’язанням. Поняття зобов’язання набуло більш чіткого визначення та практично незмінним застосовується у сучасному цивільному праві. Зобов’язання – це правовідношення, за яким одна особа (особи) – кредитор має право вимагати від іншої особи (осіб) – боржника вчинити яку-небудь дію або утримуватися від дії. Визначаючи основні характерні ознаки зобов’язання в приватному праві, його порівнюють, наприклад, з обов’язками сина перед батьком або громадянина перед державою. На відміну від останніх відносинам між суб’єктами зобов’язання не притаманні такі ознаки як підпорядкованість та субординація. Як суб’єкти приватноправових відносин вони є рівним у праві, партнерстві та у судовому захисті. Дослідники римського права вважають, що у ньому не розмежовувалися права на речі (речові права) та зобов’язальні права. Як вже зазначалось, римське право представляло собою систему позовів, тому саме позови поділялися на дві основні групи: речові (actio in rem) та особисті (аctio in personam) позови. Речовий позов (actio in rem) надавався для захисту таких прав, які могли бути порушені будь-якою наперед невизначеною особою. Особистий позов (аctio in personam) по суті був позовом із зобов’язання, тому що захищав право від порушення конкретним суб’єктом, з яким позивач перебував у особистих відносинах. Отже, не заважаючи на те, що в джерелах римського права не міститься прямого розмежування прав на речові та зобов’язальні, можна вважати, що такий розподіл майнових прав все ж такі існував у римському праві. Основана відмінність речового та зобов’язального права полягає в їх об’єкті. Так, об’єкт речового права – завжди річ, зобов’язального права – дії, право вимоги здійснювати певні дії. Речове праве, і перш за все право власності, визначається як панування особи над річчю (plena in re potestas). Власник або носій іншого речового права задовольняє свої потреби безпосередньо впливаючи на річ. Характерною же особливістю прав, що виникають із зобов’язань, є той факт, що їх носій не в змозі задовольнити свій інтерес власними силами, а лише через дії іншого суб’єкта – саме того, хто виявляється по відношенню до нього зобов’язаним. Речове право, як правило, не обмежується часом його існування, а тому може бути довічним, передаватися у порядку спадкування та припиняється, як правило, за волею носія цього права. Право, що виникає із зобов’язання, як і саме зобов’язання, завжди має тимчасовий характер, тобто встановлюється на певний строк. При цьому управомочена особа заінтересована у припиненні зобов’язання шляхом його виконання зобов’язаним суб’єктом. Речове право підлягає захисту від його порушень з боку будь-якого, заздалегідь невизначеного суб’єкта, тобто користується абсолютним захистом. Зобов’язальне право, навпаки, захищається лише проти певної, конкретно визначеної особи (осіб), яка (які) є учасником (учасниками) зобов’язального відношення. Отже, захист зобов’язального права має відносний характер.
Контракти (contractus) – це формальні договори, які визнавалися цивільним правом (ius civil) і забезпечувалися позовним захистом. До числа контрактів відносилося тільки певне, визначене вичерпним чином коло договорів. Деякій відступ від цього принципу складали так звані безіменні контракти (contractus innominati). Римський юрист Гай при систематизації різних видів контрактів, визначав, що існує чотири види зобов’язань, що виникають із контрактів: 1) зобов’язання, що виникає шляхом передачі речі (res); 2) зобов’язання, що виникає шляхом проголошення певних слів (verba); 3) зобов’язання, що виникає шляхом написання певних слів (litterae); 4) зобов’язання, що виникає шляхом досягнення згоди (consensus). Виходячи з цього, римські юристи розробили закриту систему контрактів, яка включала їх вичерпний перелік. Римська система контрактів спершу складалася з чотирьох груп: 1) консенсуальні – ті, що вважаються укладеними з моменту досягнення домовленості між сторонами; 2) реальні - ті, що вважаються укладеними з моменту передачі речі; 3) вербальні - ті, що укладалися в усній формі; 4) літеральні – ті, що укладалися у письмовій формі. Кожна із зазначених груп контрактів охоплювала строго визначений перелік договорів. Однак, згодом на практиці з’явилися нові різновиди контрактів. Оскільки основна система контрактів вже була розроблена та отримала визнання, ці нові контракти були об’єднані у окрему групу – безіменні контракти. Безіменні контракти найбільше були схожі з реальними контрактами. Вони виникали з моменту вчинення однією із сторін певної дії.
Найстародавнішими з названих контрактів були вербальні, яких у римському праві виділяли три: стипуляція; обіцянка раба в разі звільнення не поривати зв'язків зі своїм патроном і надавати йому у випадку потреби матеріальну допомогу; усна обіцянка дати придане. Два останні договори спочатку не мали особливого.значення, і, навпаки, стипуляція в усій системі зобов'язань посідає значне місце. Стипуляцією, як відомо, називався усний договір, укладений за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається з запитанням. Наприклад, кредитор запитує: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідає: "Обіцяю дати 100". Ще Гай вважав стипуляцію недійсною, коли на запитання'кредитора: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідав: "Обіцяю дати 50". Ось чому зобов'язання із стипуляції було зобов'язанням суворого права і підлягало буквальному тлумаченню. Але з часом крайній формалізм був пом'якшений, і у випадку спору між сторонами з приводу суми визнавалося, що зобов'язання встановлено в меншій сумі - не 100, а 50. Римські джерела свідчать, що договір стипуляції був відомий вже Законам XII таблиць. Укладання стипуляційної форми договору вимагало присутності кредитора і боржника, свідків, які мали підтвердти його достовірність. Представництво не допускалося. Оскільки форма укладання стипуляції вимагала проголошення запитання і відповіді, то зрозуміло, що вона була недоступна глухонімим. Стипуляція характеризувалася певними ознаками: найперше - це строго формальний договір, для дійсності якого основа (causa) не мала значення. Єднальну дію стипуляції надавало дотримання точно встановленої форми, а її основа (мета) зовсім не бралася до уваги. По-друге, одній стороні (кредитору) належали тільки права, а іншій (боржнику) - тільки обов'язки. По-третє, зобов'язання, що виникало із стипуляції, мало абстрактний характер. Тут не визначалась найближча мета, не була відома і матеріальна основа, з якої виникало зобов'язання. Із запитання, поставленого кредитором, і відповіді боржника не було відомо, за що боржник обіцяє дати 100 - за куплену річ, виконану роботу чи має повернути позичені гроші. А тому стипуляційної форми можна було надати будь-яким зобов'язальним відносинам і швидко проводити їх в життя. Це зробило стипуляцію найпоширенішою формою договору. Навіть у класичний період вона була популярною формою обороту. Застосовуючись протягом тривалого часу, стипуляція, звичайно, не залишається незмінною, зокрема поступово послаблюється вимога щодо її усної форми. Договір стипуляції вважався укладеним, якщо на запитання кредитора "Обіцяєш дати 100?" боржник відповідав: "А чому би й ні". Принцип абстрактності стипуляційного зобов'язання не позбавляв боржника права доводити, що підстава, на якій він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилася. Але таке доведення не завжди можливе і вимагало багато часу. І, навпаки, кредитору було набагато легше довести факт стипуляції і здійснити своє право, тобто стягнути відповідно зобов'язанню. Щоб ще більше полегшити доведення стипуляції, римські юристи запровадили звичай складати письмовий акт - cautio, який засвідчував цю обставину. Такий письмовий документ не мав самостійної зобов'язуючої сили: боржник міг вільно доводити, що усної стипуляції все ж таки не було, а тому він нічим не зобов'язаний. Із спливом часу виникає припущення на користь істинності документа, і поступово це припущення набуває незаперечної сили. В разі наявності письмового документа доводити, що усна стипуляція не відбулася, дозволялося лише шляхом встановлення того факту, що в ці дні кредитор і боржник не були в одному місці. Отже, стипуляція породжувала обов'язкове зобов'язання відразу після усного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника. Якщо боржник проголосив своє spondeo - обіцяю, хоч грошей від стипулянта ще не одержав, він вважався зобов'язаним і за позовом із стипуляції повинен платити. Несправедливість цього рішення розуміли всі, і претор став давати боржнику право позову із стипуляції exceptio doli - заперечення. З самого початку своєї появи стипуляція стала застосовуватись не тільки в тих випадках, коли договір повинен поєднати двох осіб - кредитора з боржником, але й в більш складних відносинах, коли на тій чи іншій стороні виступають декілька учасників вимоги і боргу. Така співучасть у зобов'язанні могла мати різне значення і вилитися в різні форми. Наприклад: а) співучасть кореальна, коли декілька осіб бажають виступати як кредитори, однак з умовою, щоб кожний з них мав усі права самостійного кредитора - міг одержувати платіж, пред'являти позов тощо; б) співучасть акцесорна, коли одна особа бажає виступити в зобов'язанні як головний учасник, приєднавши іншу особу в ролі додаткового співучасника. Дуже часто трапляється приєднання додаткового боржника. Головною метою такого приєднання є порука Юридична природа літеральних контрактів полягала в тому, що зобов'язання виникають у цьому випадку не з простої згоди сторін, а з письмової форми, якої воно мало набути. Римському праву періоду республіки і класичних юристів таке літеральне зобовязання відоме у вигляді книжкового боргу. В цілому суть цієї форми полягала ось у чому. На підставі торгових зв'язків товари одного контрагента більш-менш систематично направлялися іншому, а також у зворотному напрямі. Кожна з цих операцій записувалася її учасниками в спеціальній книзі прибутків і видатків. Зрозуміло, що кредитор робив записи у своїй книзі в графі "Видатки", а боржник - у графі "Прибутки", і що такий запис робили на підставі відповідної згоди сторін, бо інакше договору не могло бути, а самозапис засвідчував лише те, що надходило або відправлялось на виконання укладеного договору. Проте запис кредитора у графі "Видатки" міг бути одностороннім, без матеріальної основи договору. Крім того, цей запис був зроблений на підставі вже існуючого договору, укладеного іншим способом. І це не забезпечувало боржника від подвійного стягнення як за поперднім договором, так і за оформленим у книзі. Отже, така форма договорів не гарантувала від зловживань з боку недобросовісних кредиторів, а тому вона вже на початку класичного періоду поступово втрачає своє значення. З втратою значення прибутково-видаткових книг припинилася і практика старих літеральних контрактів. У той час як в обороті між римськими громадянами вживалися названі книжкові операції, в обороті між перегринами досить поширеними були письмові зобов'язання іншого роду. Це, зокрема, запозичені з грецької практики боргові документи, так звані синграфи і хірографи, які згодом були поширені і на відносини між римськими громадянами. - Синграфи -«це двосторонній письмовий документ, який фіксував факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику, скріплювався підписами і печатками як кредитора, так і боржника, а також підписами свідків. Усе це свідчить про те, що процедура складання синграфа була досить складною. Тут крім наявності свідків оголошувався зміст договору, що не завжди було бажаним. Тому в імператорський період синграф поступово втрачає своє значення і натомість приходить хірограф. Хірограф - це односторонній документ, укладений самим боржником від власного імені, без свідків і ним же підписаний. Поширення на всю імперію прав римського громадянства при імператорі Каракалі позбавило цей інститут перегринського права юридичної сили. Проте він не зникає зовсім, а відродився в післякласичному римському праві у вигляді тих письмових cautio, з якими ми вже ознайомилися, розглядаючи питання про стипуляцію. |