Семінар 1 Історія виникнення Римської держави
 Скачать 0.76 Mb.
|
|
Поняття та елементи правоздатності фізичних осіб. Особа (persona) в юридичному розумінні — це той, хто має права та може бути суб'єктом права (наприклад, може бути власником, кредитором тощо). Здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків римські юристи позначали терміном caput (правоздатна особа). Отже, правоздатність — це можливість особи мати і бути носієм закріплених у правових нормах суб'єктивних прав та обов' язків. Межі правоздатності різних категорій осіб визначаються об'єктивним правом (законами, звичаями, постановами тощо). Правоздатність, притаманна людині як життєздатній істоті, не залежить від її розумових здібностей та стану здоров'я. Правоздатність суб'єкта права починається з моменту народження і припиняється з настанням смерті. Правоздатність в римському праві складається з трьох статусів: status libertatis (статус свободи) — бути вільним, а не залежним; status ctvitatis (статус громадянства) — бути громадянином Риму; status familiae (сімейний статус). За статусом свободи розрізнялися вільні і раби, за статусом громадянства — римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним статусом особи в сім'ї поділялися на: осіб свого права (persona sui juris) — голова родини (pater familas) — та осіб чужого права (persona alienojuri subjesta) — підвладні. Повна правоздатність у вільної людини наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (paterfamilias).
Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, скористатися якими особа може самостійно тільки за наявності дієздатності. Якщо правоздатність — це здатність бути адресатом об'єктивного права, то дієздатність — це здатність проявляти свою волю, яка має юридичні наслідки, тобто здійснювати юридичні дії і особисто відповідати за власні протиправні дії. У римському праві не за кожною особою визнавалася здатність здійснювати юридичні дії. Римські юристи вважали, що особисто можуть користуватись власними правами і особисто відповідати за власні протиправні дії тільки ті особи, які своїм віком, моральним та фізичним станом можуть гарантувати, що вони ведуть себе як розумні люди. На відміну від правоздатності, дієздатність наставала у людини не з моменту її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їх, відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також від інших факторів: стану здоров'я, вчинення поганих вчинків тощо. Все населення Римської держави поділялося на такі вікові групи. Перша — це діти: хлопчики і дівчата віком до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх імені діяв опікун. Друга — дівчата віком 7—12 років і хлопці 7—14 років. Представники цієї групи вважалися частково дієздатними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін). Третю групу становили особи (з 12 років — дівчата, з 14 — хлопці до 25 років), що визнавалися неповністю дієздатними. Повноліття наставало з 25 років. На обмеження дієздатності осіб впливали їх фізичний стан, душевні хвороби (божевілля, недорозвинутість), фізичні вади (відсутність якогось органу або неправильне його функціонування, відсутність зовнішнього сприйняття. Обмежувалися в дієздатності марнотратники — особи, які в силу слабкості характеру, витрачають своє майно, і через це виникає загроза повного його знищення. Марнотратникам призначався піклувальник, який піклувався про їхній майновий стан.
равоздатність фізичних осіб купувалася шляхом народження від римських громадян, які перебували в "правильному шлюбі, а також усиновленням, звільненням з рабського стану, наданням римського громадянства особливими актами держави окремим особам, громадам, населенню тієї чи іншої провінції. Правоздатність виникала в момент народження і припинялася смертю. Правда, суб'єктом права визнавався і зачата, але ще не народжена дитина (postum). Особа, захоплене в полон, втрачало правоздатність, а над його майном встановлювалася опіка. Якщо, проте, полонений повертався до Риму, то він вважався римським громадянином, як би і не перебували в полоні. У найдавніший період римської історії неоплатний боржник, дезертир або злодій позбавлялися громадянства при продажу їх у рабство. Пізніше таке правило перестало діяти, але в рабство стали звертати і позбавляти громадянства за деякі тяжкі злочини. Засуджений до смерті втрачав права громадянства. Поряд з втратою правоздатності римському праву було відомо і обмеження правоздатності (capitis deminutio). Так, особа, яка брала участь в укладанні угоди з обрядом манципації (вагар, свідки) і відмовилася підтвердити висновок угоди, позбавлялося права бути свідком при укладенні угод; особи із сумнівною репутацією за аморальну поведінку позбавлялися, наприклад, права бути опікуном і т.д. Римляни розрізняли три види обмеження правоздатності: capitis deminutio maxima - максимальний, коли римлянин позбавлявся волі (status libertatis); capitis deminutio media - середнє, коли римлянин позбавлявся права римського громадянства (status civitatis); capitis deminutio minima - мінімальне обмеження правоздатності, коли римлянин позбавлявся свого сімейного стану (status familiae) або змінював його з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками. Крім capitis deminutio, правоздатність обмежувалася внаслідок применшення громадянської честі, відомого римського права ще з часів XII таблиць. Римські магістрати, зокрема цензори, були компетентні не допускати осіб із сумнівною репутацією до виконання посадових функцій, претори - до участі в суді. Поступово виробився і зміцнився інститут преторской infamia (безчестя). Infamia наступала в силу певних обставин (видалення з легіонів за аморальну поведінку, подвійне заручини і т.п.). У результаті infamia особа позбавлялося права бути представником у суді, опікуном, обиратися на громадські посади. Крім того, преторським едиктом обмежувалася правоздатність носіїв деяких професій і аморальних промислів: акторів, звідників, повій, тобто осіб, "покритих ганьбою" (turpitudo). Вони, зокрема, ущемлялися в спадкових правах.
Латини (latini). Ця частина населення проживала на території Італії, а потім і поза нею, в римських провінціях, колоніях. Древні латини - це жителі Лациума, які отримали латинське громадянство до середини III століття до н.е. Правове становище латина купувалося: в силу народження; актом державної влади; добровільним переходом римського громадянина в розряд latini з метою придбання земель, які роздають населенню колоній. Латини під час перебування в Римі могли брати участь у народних зборах, мали jus commercii, а деякі - jus conubii. У майновій сфері древні латини мали такі ж права, що і римські громадяни, проте мали меншими правами в публічно-правовій сфері (не мали права брати участь у народних зборах, займати виборні посади, складати народну армію Риму та ін.) Як бачимо, латини були повністю позбавлені публічних прав і дещо обмежені в майнових (наприклад, не могли становити заповітів). Саме це нерівноправність між римлянами і латинами викликало в останніх протест, що, врешті-решт, призвело до Союзницької війні (90-89 рр.. До н.е.), після якої всі латини отримали ті ж права, що мали римські громадяни. Перегріни (peregrini). Це іноземні громадяни на території Стародавнього Риму. Перегрінами також вважалися і римські піддані, які не мали ні римської, ні латинської правоздатністю. Спочатку перегріни були абсолютно безправні, так як не мали ні майнових, ні публічних прав і тому не могли захистити свої права в римському суді. Вони вступали в ті або інші майнові відносини з римськими громадянами, але так як вони не користувалися їхніми правами, то й були позбавлені правового захисту. Тому вони шукали собі покровителя або захисника - патрона з числа римських громадян. У 242 р. до н.е. була заснована посада претора у справах іноземців, який розбирав суперечки між римлянами і іноземцями чи між іноземцями. На цьому грунті й виробилося так зване jus gentium (право народів). Перегрін не був рабом, але не був і римським громадянином. Не мав він, природно, і політичними правами. Перегріни могли ставати римськими громадянами: згідно із законом; в нагороду за послуги, надані державі; чинності спеціальним акта державної влади. У міру розвитку торговельного обороту перегріни стали користуватися захистом преторського права, а в 212 р. н.е. імператор Каракалла дарував їм права римського громадянства. З цього року правоздатність римських громадян і перегринів стала однаковою. Раби (servi). Основним джерелом рабства була війна. Рабами ставали військовополонені, нерідко навіть члени родинних Риму латинських племен. Другим джерелом рабства була боргова кабала: рабами ставали вільні громадяни, які стали неоплатним боржниками. Існували інші джерела рабства: народження від рабині, рабство за злочини (кримінальну рабство). У зв'язку з завойовними війнами III ст. до н.е. (Пунічні, Македонські), раби обчислюються сотнями і тисячами і проникають в усі пори господарського життя держави. Правове становище раба давало можливість господареві мати безмежну владу над ним: він міг його не тільки безжально експлуатувати, а й у будь-який момент продати (як звичайну річ) і навіть убити. Припинялося рабство відпущенням на свободу ("мануміссія"). Колишній раб (вольноотпущеннік) повертався назад у рабство, якщо проявив грубу невдячність щодо особи, який відпустив його на свободу. Що стосується юридичного положення рабів, вони завжди вважалися речами - "servi res sunt" ("раби суть речі"). Іншими словами, раб розглядався не як суб'єкт, а як об'єкт права, не визнавався особою, тому не міг служити в армії, платити податки, створювати сім'ю. Що стосується майнового стану раба, то будь-яка річ, яка перебувала в його володінні, вважалася що належить пану. З часом правовий статус раба став змінюватися на краще: раба не можна було вбити безпідставно (це прирівнювалося до вбивства чужого раба, а за вбивство чужого раба пан відповідав, як за ушкодження чужої речі), його не можна було віддати в гладіатори без дозволу магістрату, до старості раб міг отримати свободу і т.д. В кінці принципату і, особливо в період домінату деякі раби стали отримувати в управління та користування частину маєтку рабовласника (невелику земельну ділянку, худобу або майстерню, навіть інших рабів) під умовою сплати рабом якогось оброку. Таке майно називалося пекулієм. Але пан міг у будь-який момент відібрати пекулий. Для того, щоб сплатити оброк, раб повинен був щось продавати зі своєї ділянки. Тому римське право починає визнавати за діями раба відому юридичну силу. Нерідко раби здійснювали операції в якості судноводіїв і капітанів. Звичайно, вигоди від таких угод отримував раба. Збиток лягав на пана. Стали допускати навіть позови рабів до панів (actio de peculio) у межах вартості пекулія. Як бачимо, раби отримали деякі майнові права, в тому числі і можливість зобов'язуватися за договорами. Це положення є тим більш важливим, якщо врахувати, що надалі рабовласник став відповідати за зобов'язаннями свого раба. Заповзятливий раб отримав можливість накопичити собі стан і викупити таким чином у господаря свободу. Проте становище рабів у всі часи римської історії було дуже важким. Вільновідпущеники (libertini). Відпущені на волю раби іменувалися libertini - вольноотпущенниками. У найдавніший період не існувало будь-яких обмежень у справі звільнення рабів. Але в період пізньої республіки та ранньої імперії, коли чисельність рабів помітно зменшилася, посилився контроль держави в цій області. Відпущення на волю без дотримання суворо встановлених форм [1] або з їх порушенням вважалося недійсним. А відпущений на волю раб (вольноотпущеннік) ніс ряд обов'язків щодо свого пана. Колишній пан ставав патроном, а колишній раб - клієнтом. Обов'язки клієнта виражалися в словах "повагу" і "особисті послуги". На практиці це означало заборону на звернення до суду на пана, і, отже, колишній раб залишався фактично беззахисним проти свавілля патрона; він зобов'язаний був надавати панові різного роду послуги, в тому числі і майнового характеру; патрон мав право на частину спадщини вільновідпущеника, а також на отримання від нього аліментів. Лібертіна були обмежені і в сфері публічного права: вони не служили у війську, в I столітті н.е. вони втратили jus suffragii, не мали права бути включеними до складу сенату. Колони (coloni). Колонами римські юристи називали орендарів і тих, хто отримував землю та інвентар за договором або сидів на землі з покоління в покоління, і тих великих орендарів, які обробляли землю за допомогою своїх рабів або здавали землю невеликими ділянками суборендарям. "Колонат" - складна проблема періоду імперії. Питання про юридичну природу даного інституту слід вирішувати виходячи з соціально-економічної обстановки того періоду. Поступово окремі провінції починають набувати економічну самостійність, жити своїм власним життям. Економічний ж панування Риму припиняється вже з другої половини I століття н.е. До цього часу господарство, засноване на рабській праці, починає себе зживати. Рабство не дає передумов для інтенсивної праці, бо раб не зацікавлений в результатах своєї роботи. Тому великі господарства (латифундії) дробляться на дрібні ділянки (парцели), на які і саджають рабів. Отже, раб стає самостійним виробником, а рабство в цілому переходить в якусь нову свою стадію. З іншого боку, і дрібні селяни знижуються в своєму соціально-економічному рівні. Вони також прикріплюються до землі: на цих двох коренях і створюється колонат, тобто такий юридичний інститут, при якому безпосередній виробник прикріплюється до землі. Колони вважалися вільними людьми, а за користування землею зобов'язані вносити її власнику певний оброк або подати, виконувати повинності. Колон міг мати сім'ю, самостійно вести господарство. З часу Діоклетіана відбувається поступове прикріплення колонів до землі, і протягом тривалого історичного періоду правове становище колонів наближається до феодально-залежним селянам. Освіта стану колонів - найбільш помітне прояв формування нових станових поділів в позднеримское суспільстві. Законодавство іменує колонів "рабами землі". Це означає, що якщо колон сходить із землі, то землевласник має право повернути його на землю і навіть покарати. Колонат - стан спадкове. Діти колона зобов'язані сидіти на тій же ділянці, на якому сидить батько, і зійти з цієї ділянки вони не мають права. Тенденція станової диференціації поширюється і на інші верстви вільного населення. Станові поділу поглиблюються, "вищі" більш різко протиставляються "нижчих". У 212 році імператором Марком Аврелієм Антоніном Каракаллою був виданий едикт про надання майже всім вільним жителям права римського громадянства. Завдяки цьому едикту поступово був здійснений процес перетворення величезного конгломерату племен і народностей у більш-менш однорідне суспільство. Правові відмінності між різними категоріями населення згладилися. До початку III століття н.е. відмінності між jus civile (цивільне право) і jus gentium (право народів) остаточно зникають. Ці дві гілки приватного права зливаються. В усякому разі, в період пізньої імперії питання про правоздатності значно спростився. Різниця між громадянами, латинами, перегринами втратило практичне значення. Все населення імперії відтепер ділиться лише на громадян і рабів.
Вже в найдавніший період у Римі утворюються релігійні, професійні корпорації. Але вони не володіють відокремленим від фізичних осіб майном і тому їх не можна повною мірою вважати юридичними особами. Пізніше риси юридичної особи набуває скарбниця імператора - фіск (fiscus), поступово зливається з державним майном. Правда, фіск був юридичною особою особливого роду: на його майно не поширювалися давностние терміни, вимоги фіску отримували перевагу перед вимогами інших кредиторів. Таким чином, в римському праві під юридичними особами розумілися об'єднання окремих господарів або власників (фізичних осіб), які мали окрему організацію, володіли певними майновими засобами. Їх можна іменувати корпораціями або союзами: наприклад, союзи з релігійними цілями, професійні спілки ремісників (чоботарі, пекарі, солевари). У період республіки число їх збільшується, з'являються корпорації нижчих чиновників, похоронні товариства ін З часом змінюється і правове становище різного роду господарських корпорацій. Зізнається нероздільність їх майна. Вони стають самостійними суб'єктами приватного права. Також і муніципії (міські громади) отримують правоздатність, що наближається до статусу сучасних юридичних осіб. Цей же статус незабаром придбали і приватні корпорації. Слідом за ними - установи, спочатку церковні, потім різноманітні благодійні - притулків, лікарень, виховні будинки. Порядок утворення корпорацій не був однаковий на всьому протязі історії Стародавнього Риму. За законами XII таблиць в період ранньої республіки вони виникали вільно і не потребували попереднього дозволу з боку органів державної влади. Важливо лише, щоб цілі корпорації не суперечили нормам публічного права, а для її створення досить було трьох чоловік. У період пізньої республіки і принципату (у міру поступової концентрації влади в руках принцепса) корпорації виникали з дозволу сенату. Отже, ми зобов'язані римлянам не тільки ідеєю юридичної особи, але і практичним її втіленням. Римляни також теоретично обгрунтували і сутність юридичної особи: 1) корпорація як єдине і нероздільне ціле розглядається як приватна особа; 2) юридичне існування корпорації не припиняється і не порушується виходом окремих членів з її складу; 3) майно корпорації відособлене від майна її членів; 4) корпорація як юридична особа вступає у правові відносини з іншими особами за допомогою уповноважених нею фізичних осіб; 5) юридичні особи могли бути носіями не тільки майнових, а й особистих немайнових прав, наприклад, патронаж над вольноотпущенниками. Після визнання християнства державною релігією статус юридичної особи отримали церковні установи (ecclesia), а потім лікарні і притулки. Разом з тим правове регулювання і доктринальна розробка інституту юридичної особи в Стародавньому Римі перебували в зародковому стані. Неповнота та непослідовність конструювання інституту юридичної особи в Стародавньому Римі пояснюються цілком певними соціально-економічними причинами: в ту історичну епоху вони грали незмірно меншу роль, ніж індивідуальні суб'єкти, тому не їм, а індивідуальним суб'єктам як центральній фігурі древнього суспільства і була приділена головна увага в нормах і доктрині приватного права. Однак саме римлянам ми зобов'язані прообразом юридичної особи, а найбільш поширеною формою сучасного юридичної особи є акціонерне товариство - потужний каталізатор цивілізованої економіки. Безсумнівно, до європейських та російську правові системи воно прийшло з римського права. |