Семінар 1 Історія виникнення Римської держави
 Скачать 0.76 Mb.
|
|
Контракти реальні та консенсуальні. До реальної групи контрактів римське приватне право відносило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої догово-ра взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могли бути: позика, тимчасове користування, збереження, застава. До них відноситься: Договір позики; Договір позички; Договір схову; Договір застави Консенсуальні контракти Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших договорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'якшений. Укладення договору досягалося тут простою угодою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариства. Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди. Основна ознака, що об'єднувала Консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додаткових формальностей. До них відноситься:Договір купівлі-продажу; Договір найму речей.; Договір найма послуг; Договір підряду ;Договір доручення ; Договір товариства.
Юридична сила договору (його дійсність) залежать від дотримання сторонами при його укладенні певних вимог, встановлених законом. Такі вимоги закону ще іменуються умовами дійсності договору. У римському праві визначалися наступні умови дійсності договору: Законність договору. Зміст договору, якій укладався, повинен відповідати вимогам закону. Зокрема, договір не може укладатися з приводу дій, що порушують норми права. Вимога законності договору тлумачилася римськими юристами розширювально, тобто вони вважали, що зміст договору не повинен суперечити не тільки нормам права, але й добрим звичаям та нормам моралі. Вільне волевиявлення сторін. Воля – це внутрішнє бажання особи встановити певні права та обов’язки. У договорі воля сторін повинна бути взаємною та спрямованою на досягнення певної мети. У зв’язку з тим, що сторони у договорі мають протилежні цілі, то їх волі є зустрічними. Для укладення договору воля однієї особи має бути доведена до іншої сторони. Волевиявлення – це зовнішня об’єктивна форма виявлення волі особи. Способи волевиявлення можуть бути різноманітним: усно, письмово, жестом, певною дією, мовчанням. Для дійсності договору необхідно, щоб воля та волевиявлення співпадали. Тривалий час серед римських юристів точилася дискусія щодо того, воля чи волевиявлення (у разі їх неспівпадіння) мають враховуватися при тлумаченні договору. Врешті решт було визнано, що при розбіжності між волею та волевиявленням пріоритет надається дійсній волі. У випадках, коли воля та волевиявлення не збігалися, мова йшла про помилку (error). Помилка (error) – це неправильне уявлення однієї сторони договору про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення. Помилка була пов’язана не із незнанням права, а з незнанням фактів (обставин справи). Правові наслідки помилки залежали від того чи була ця помилка істотною (помилка щодо характеру договору, його предмету, особи контрагента) або неістотною (помилка щодо мотиву). Тільки істотна помилка могла бути підставою для визнання договору недійсним. Вчення про помилку не було у достатній мірі розроблено римськими юристами. У випадках, коли волевиявлення однієї із сторін здійснювалося не вільно, а під впливом іншої особи, вираження волі вважалося таким, що має вади (дефекти). Вплив іншої особи на формування волі контрагента та його волевиявлення міг полягати у: обмані (dolus) чи примусі. Обман (dolus) – це навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання його до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У у джерелах римського права dolus визначався як будь-яка хитрість, обман, що застосовувалися для того, щоб обійти, обхитріти, ввести в оману інших людей (D. 4.3.1.2). Примус міг виражатися у фізичному насильстві або у погрозі (metus) – психічному насильстві. При цьому юридичне значення для дійсності договору мала лише реальна, здійсненна погроза. Так у римському праві було закріплене правило, що страх має бути обґрунтований: небезпека має дійсно існувати (D. 4.2.7.pr.). Договір укладений в результаті обману завжди вважався абсолютно недійсним. У І ст. до н.е. також недійсним вважається договір, укладений в результаті примусу, як фізичного, так і психічного. Ці договори не були абсолютно недійсними. Сторони мали право на їх оспорювання. Правоздатність і дієздатність сторін договору. Волевиявлення особи мало юридичне значення тільки, якщо ця особа за законом була здатна до волевиявлення, тобто мала цивільну правоздатність та дієздатність. Визначеність змісту договору. Не має юридичної сили договір, зміст якого є не визначеним взагалі. Римське право поділяло договірні зобов’язання на визначені та невизначені. Але такій поділ стосувався тільки договорів із визначеним змістом, тобто дійсних договорів. Предмет визначених договорів визначався чітко (індивідуально-визначена річ), а предмет невизначених договір окреслювався загальним ознаками (речі, визначені родовими ознаками). Форма договору – це форма волевиявлення. У різні часи формами договорів були: манципація, стипуляція, письмова форма. Форми для окремих видів договорів встановлювалися у законі. Недодержання сторонами форми договору призводило до його недійсності. Реальна можливість виконання договору. Для дійсності договору юридичне значення мала здійсненність встановлених ним обов’язків боржника. При вирішенні питання чи має юридичну силу той чи інший договір враховувався той факт чи існує реальна можливість вчинення дії, яка передбачена у договорі. Неможливість виконання договірного зобов’язання може бути фізична (наприклад, вичерпати воду з моря) або юридична (наприклад, продати річ, вилучену з обороту). Неможливість виконання боржником свого обов’язку може настати під час існування договору. У цьому разі договірне зобов’язання припиняється у зв’язку з неможливістю його виконання. Якщо ж буде встановлено, що вже в момент укладення договору вбачалося, що він не може бути виконаний, він визнається недійсним. Виходячи із визначення поняття контракту, як домовленості сторін, можна сказати, що поєднання волі останніх і зумовлює укладення договоруУ класичний період термін contractus набуває значення домовленості. Отже укладення договору являє собою, перш за все, процес досягнення домовленості осіб, який завершується тим, що вони “сходяться в одному”. Римські юристи вважали, що сторони мають прагнути досягнення обоюдних вигод, тому що «якщо чиєсь право умаляється, необхідно вияснити, чи згоден він з цим» Погодження воль було необхідним при укладенні будь-якого договору. Поняття домовленості є настільки загальним, що… нікчемним є контракт, нікчемним є зобов’язання, яке не містить у собі домовленості, будь воно укладено шляхом передачі речі або шляхом проголошення слів; тому що і стипуляція, що здійснюється у вербальній формі, є нікчемною, якщо позбавлена згоди сторін (D. 2.14.1.3). Процес укладення договору може бути більш або менш тривалим, однак він завжди складається із певних пов’язаних між собою юридичних дій осіб, які у разі укладення договору, іменуються його сторонами. У Давньому Римі порядок укладення договору різнився залежно від його виду. Однак для всіх договорів передбачалися певні спільні дії, що здійснювалися майбутніми сторонами у процесі їх укладення. Процес укладення договору складався із певних стадій. Так, укладення договору починалося з виявлення ініціативи на це хоча б однією з майбутніх його сторін. Ця сторона пропонувала укласти певний вид договору певній особі або невизначеному колу осіб. Така пропозиція називалася офертою. Як правило, ініціатива укласти договір могла виходити від будь-якої його сторони – кредитора (creditor) або боржника (debitor). Однак, у певних випадках закон вимагав, щоб укладення договору ініціювалося конкретною стороною. Так, наприклад, укладення стипуляції (stipulatio), як одного з основних видів вербальних контрактів (verbis), починалося із запитання кредитора до боржника: «Обіцяєш сплатити мені стільки-то?». Таке запитання і вважалося офертою. Форма оферти та спосіб її вираження, як правило, залежала від виду договору, на укладення якого вона була спрямована. Для того, щоб пропозиція вважалася офертою вона повинна була відповідати певним загальним вимогам закону, а саме – бути визначеною, доведеною до відому інших осіб (конкретних або невизначеного кола) та правильно ними сприйнята. Визначеність оферти означала, що з неї однозначно вбачається бажання особи (оферента) укласти договір певного виду. Пропозиція укласти договір має бути виражена у такій спосіб, щоб вона могла бути сприйнята іншими особами. І не просто сприйнята як певна інформація, а саме як оферта. Оферта не породжувала договір, але “зв’язувала” особу, яка зробила цю пропозицію. Це означало, що оферент не міг відмовитися від укладення договору, якщо на його пропозицію пристане певна особа. Для виникнення договору необхідно було волевиявлення ще одного суб’єкта – адресата оферти. Отже, друга стадія укладення договору полягала в прийнятті пропозиції укласти договір іншою особою. Згода на укладення договору називається акцептом. Акцепт мав бути безумовним, тобто особа погоджувалася з усім, що запропоновано в оферті. У консенсуальних контрактах (consensus) акцептування оферти вважалося досягненням згоди (домовленості) сторонами. Отже, консенсуальний контракт вважався укладеним і у сторін виникали права та обов’язки щодо його виконання. Для укладення реального контракту (re) необхідно було, щоб сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а також вчинили певну дію по виконанню цього контракту. Наприклад, договір позики вважається укладеним з моменту передачі кредитором (позикодавцем) грошей чи речей, визначених родовими ознаками (genera) боржнику (позичальнику). Для укладення літерального контракту (litteris) вимагалося оформлення волевиявлення сторін у письмово, а отже момент укладення літерального контракту співпадав з моментом надання домовленості сторін відповідної форми. Для укладення певних видів договорів юридичне значення мали дії осіб, які не були сторонами договору, наприклад, затвердження контракту свідками. У римському праві навіть на останніх стадіях його розвитку визнавалося правило, що договори укладаються особисто. Однак, якщо у найдавніші часи існувала пряма заборона укладення договору через представника, то у класичний період у виключних випадках дозволявся такий порядок встановлення договірних відносин. Наприклад, допускалося укладення через представника договору позики (matuum).
Оскільки життя досить різноманітне, то з часом з’ясувалося, що зобов’язання між особами виникають не лише у випадку укладення договору чи вчинення правопорушення, а й з інших підстав. Серед них можна було виділити зобов’язання, які за своїм характером і змістом мали певні спільні риси з договорами, у зв’язку з чим нагадували їх. Ці зобов’язання виділили в окрему групу і назвали квазіконтрактами (лат. guasi ex contractu - зобов’язаннями ніби з договору). Вважається, що поняття квазіконтракту було введено тілько в Інституціях Юстиніана (I. 3.27). Їх особливість в порівнянні з контрактами полягала в тому, що для того, щоб одна особа визнавалася кредитором, а інша – боржником, згода між ними не була потрібна. Підставою виникнення квазіконтрактів слугували події або дії однієї з сторін. Останні за своїм характером могли бути як правомірними (ведення чужих справ без доручення), так і не завжди правомірними (безпідставне збагачення). Хоча в Давньому Римі було відсутнє чітке визначення поняття квазіконтракту, на підставі аналізу віднесених до нього зобов’язань можна запропонувати наступне визначення: Квазіконтракти (quasi ex contractu) – це зобов’язання, які виникають на підставі події або дії однієї з сторін і мають спільні риси з певними договорами. Віднесення до зазначеної групи досить різнорідних зобов’язань було обумовлено існуванням на думку римлян схожих рис з уже існуючими договорами. Звідси робили практичний висновок: якщо між сторонами квазіконтракту виникали спірні питання, то їх можна було вирішити аналогічним чином як і за схожим договором (наприклад, стосовно умов і меж відповідальності). Виділяють два основні види квазіконтрактів: 1) ведення чужих справ без доручення (хоча термін „negotiorum gestio”, який вживався римськими юристами для цього виду квазіконтрактів, означає „ведення чужих справ, турбота про чужу справу”, для більшої чіткості при відмежуванні від договорів до існуючого терміну в подальшій літературі добавили слова „без доручення”); 2) безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої (condicti sine causa). Ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) мало місце у випадку, коли одна особа без повноважень з власної ініціативи у зв’язку з невідкладною потребою безоплатно вчиняла дії в інтересах іншої особи, але за рахунок останньої. Такі дії могли бути як фактичні (наприклад, ремонт даху, пошкодженого стихійним лихом, з метою недопущення знищення майна, що знаходиться в будівлі; управління майном померлої особи до появи спадкоємців тощо), так і юридичні (зокрема, сплата чужого боргу для незастосування санкцій до боржника). Дане зобов’язання віднесено до квазіконтрактів у зв’язку зі схожістю цих відносин з договором доручення. Зазначене зобов’язання виникало між: непроханим виконавцем справи в чужому інтересі (так званим неуповноваженим повіреним) – гестор (negotiorum gestor) і особою, на користь якої велася справа – господар (dominus negotii). Він мав місце при одночасній наявності таких умов: по-перше, здійснювалося ведення чужої справи, а не власної; по-друге, гестор не був зобов’язаний проявляти турботу на користь господаря ні за договором (як повірений), ні за законом (як опікун), а вчинив ці дії з власної ініціативи; по-третє, ведення чужої справи без доручення було обумовлено потребою вчинити певні дії в інтересах іншої особи, оскільки сам власник був відсутній або з певних причин зробити цього не міг і прямо не заборонив зовнішнє втручання у свої справи іншої особи (з цього правила існувало виключення: витрати на поховання померлого завжди підлягали відшкодуванню); по-четверте, турбота про чужу справу повинна бути з позиції власника економічно вигідною і доцільною (гестор вчиняв такі дії, які здійснив би сам власник, якби мав таку можливість); по-п’яте, ведення справ вчинялося безкоштовно, оскільки відносини між гестором та господарем основані на взаємній довірі та повазі; по-шосте, гестор при веденні чужих справ робив витрати з наміром віднести їх на рахунок власника. Безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої - це зобов’язання, яке виникало в одному з випадків, коли без належних підстав 1) майно однієї особи збільшувалося у зв’язку з тим, що інша особа передала свої грошові кошти чи майно (наприклад, помилкова сплата боргу не тому кредитору); або 2) майно однієї особи залишилося незмінним, хоча повинно було б зменшитися, якби інша особа замість неї не передала свої грошові кошти чи майно третій особі (наприклад, замість дійсного боржника помилково борг погасила інша особа). Ознаками цього зобов’язання були: по-перше, збагачення однієї особи за рахунок іншої і, по-друге, безпідставність такого збагачення. Безпідставне збагачення (condicti sine causa) мало місце у випадках, коли певна особа без належних на те підстав збагатилася за чужий рахунок. У зв’язку з цим у неї виникав обов’язок компенсувати безпідставно набуте тій особі, за рахунок якої відбулося збагачення. Наявність певних схожих рис відносин при безпідставному збагаченні з відносинами при позиці (mutuum) послугувала підставою віднесення у римському праві безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої до квазіконтрактів. Зобов’язання з безпідставного збагачення дістали захист через кондикційний позов (condictio). Семінар 5
Спадкування, котре Юліан визначав як «не що інше, як наступність в усіх правах, що їх мав небіжчик» (Д. 50.17.62), займало проміжне становище між інститутами «Res» та «Actio». Це, зокрема, знайшло відображення у тому, що в Законах XII таблиць і в Інституціях норми щодо спадкування вміщено і там, де йдеться про речі, й у розділах, присвячених зобов´язанням. Для того, щоб глибше зрозуміти сутність спадкування, передусім звернемося до основних понять спадкового права. Спадкування — це перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном розуміють сукупність прав і обов´язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов´язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов´язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не може бути. Спадкове право — сукупність правових норм, що регулююють порядок переходу майна небіжчика до інших осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов´язане з правом власності. До поділу суспільства на стани і виникнення держави та права існували родові звичаї, за якими речі члена роду, що помер, переходили до інших членів того самого ролу. Проте спадкового права ще не було. Воно виникає, коли суспільство почало допускати приватну власність, а остання виникає тільки з появою обміну. Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Якщо припиняє свою діяльність юридична особа, спадкування після неї не настає. Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно небіжчика, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина — це сукупність прав і обов´язків небіжчика, яка визначається на момент смерті спадкодавця. Перехід майна покійного (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — за тестамен-том (заповітом) або за законом. Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадкування в одній частині майна покійного за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права було закладено ще в Законах XII таблиць і збережено в «праві Юстиніана». Разом з тим наступництво у правах і обов´язках покійного могло бути двояким — універсальним або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов´язки як єдине ціле, повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов´язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські правознавці, вирішуючи у такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжується юридична особистість спадкодавця. Разом з універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов´язками. Римському спадковому праву завжди був властивий формалізм, від якого воно частково поступово вивільнилося. Проте багато які формальні вимоги (щодо форми заповідальних розпоряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо) збереглися й у сучасному спадковому праві. |