Семінар 1 Історія виникнення Римської держави
 Скачать 0.76 Mb.
|
|
Поняття та загальна характеристика речових прав. Поняття і види речей. Одне з головних завдань римського цивільного права є розподіл майнових благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб’єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв’язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов’язані визнавати цей зв’явок приналежності і не порушувати його своїми діями. Класифікація майнових прав на речові і зобов’язальні римськими юристами не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam). різниця між речовим і зобов’язальним правом проводиться за об’єктом права. Якщо об’єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об’єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов’язальне. Речові та зобов’язальні права відрізняються також і за змістом, і за обсягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов’язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов’язальні (наприклад, права власника і права наймача будинку. Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об’єктом речового права і містило в собі певну цінність. Важливим, виключно римським поділом речей на окремі види був поділ на речі, які підлягали складній процедурі передачі, та речі, які не підлягали такій процедурі. До речей, які підлягали складній процедурі передачі - манципації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського рабовласницького суспільства. Наступним суто римським поділом речей було розмежування речей за їх субстанцією (суттю, матерією). Речі, які мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними, а ті, які не мали матеріальної субстанції, мали назву безтілесних речей. Однак юридично важливими є інші поділи речей, які перейшли в наступні системи права. Зупинимо свою увагу на таких видах. 1. Речі рухомі і нерухомі. Рухомими вважалися такі речі, які можна було пересувати в просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. До нерухомих речей відносили найперше землю, будинки, дороги, міські стіни. 2. Речі прості і складні. Простими оголошуються речі, усі частини яких створюють щось фізично зв’язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу (коштовне каміння, раб, кінь та ін.). Складні речі складаються із штучно з’єднаних різнорідних речей, які мають між собою матеріальний зв’язок і носять загальну назву (корабель, шафа). 3. Речі подільні і неподільні. За визначенням Ульпіана, подільними слід вважати таку річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності., неподільними є ті речі, які в разі поділу знищуються або втрачають свою цінність. 4. Речі споживні і неспоживні. 5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені 6. Речі головні і побічні (придаткові). Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або та річ, без якої інша не може вживатися. Речі побічні певним чином залежали від головної і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди і витрати. 7. Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи розрізняли речі в обороті і речі, вилучені з обороту. До першої категорії - в обороті - відносилися речі, які становили об’єкти приватної власності і обороту між окремими людьми. Вилученими з обороту називалися такі речі, які не могли бути об’єктом особистої власності в силу свого специфічного призначення, а не за своєю природою. 8. Майно. Сукупність різних речей, об’єднаних господарським призначенням римські юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали все, що належить певній особі.
Припускають, що інститут власності спочатку склався тільки щодо res mancipi, як речей найбільш цінних в архаїчному господарстві, і лише згодом був перенесений на res пес mancipi. Але слід звернути увагу на те, що саме право власності в періоді, що розглядається, ще тільки починало складатися, про що свідчить, зокрема, той факт, що в архаїчній латинській мові не існувало навіть загальновизнаних термінів для позначення юридичних інститутів посідання і власності. Більш того, не було чіткого розмежування цих двох інститутів. Лише поступово формується розуміння права власності як найбільш повного панування над річчю, що допускається цивільним правом (dominium ex jure Quiritium). Особа, що мала таке право, могла витребувати свою річ з чужого незаконного володіння будь-якої особи, подавши проти утримувача позов геі vindicatio. Крім того, власник мав право вимагати від будь-якої особи, щоб вона не перешкоджала користуванню річчю. На цей випадок йому надавався actio negatoria. Однак, зважаючи на все, спочатку індивідуалізація власності мала місце тільки щодо рухомих речей (res mobiles). Нерухомість — земельні ділянки, капітальні будівлі тощо — перебували у власності родових союзів, а в окремих осіб могла бути лише в тимчасовому користуванні. Через це варто звернути увагу на розвиток відносин власності щодо землі. З найдавніших часів Римська держава безроздільно володіла землею. Племенам, родам, а потім і сім´ям земля передавалася тільки в тимчасове користування і не більше як по 2 югери. Перша форма власності (племінна) мала форму державної власності, а право окремого індивідуума на неї обмежувалося простим посіданням, що, як і племінна власність взагалі, поширювалося лише на земельну власність. І надалі громадське землеволодіння ще довгий час залишалося основним видом власності на землю, і практично весь період республіки точилася боротьба за зміну (або збереження) статусу цих земель. Внаслідок природних процесів суспільного розвитку громадське землеволодіння з часом все ж розпалося. Однак його заступила не індивідуальна приватна, а колективна власність, що мала родинний характер. Речі належали фамілії і не могли перейти до сторонніх осіб за заповітом, якщо були живі прямі нащадки спадкодавця. Пізніше цей родинний характер власності було викорінено. Вона індивідуалізувалася, внаслідок чого pater familias дістав право розпоряджатися своїми речами на власний розсуд як за життя, так і шляхом заповіту. Слід зазначити, що це стосується землі й поширювалося на інші res mancipi. Щодо власності на res пес тапсірі, яка конституювалась пізніше, то вона, очевидно, відразу виникала як індивідуальна, а родинного характеру не мала. За даними джерел можна дійти висновку, що на ранніх етапах розвитку римського права ще не існувало практики визначення змісту права власності через встановлення переліку повноважень, що належать власнику. Сутність права власності визначалася передусім тим, що воно є найбільш повним пануванням над річчю, з тих, які допускаються цивільним правом.
Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали шляхом правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю (jus possidenti), користуватися нею за власним розсудом (jus utendi) і розпоряджатися нею (jus abutendi), продавати, заставляти, дарувати та ін. Право володіння (jus possidendi). Це право означає, що власник може фактично володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в господарстві власника і виконувати своє господарське призначення. Право володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам (наприклад, за договором), при цьому зберігаючи право власності на дану річ. Право користування (jus utendi). Користуватися річчю можна в різних формах: позичити річ, передати в оренду, споживати тощо, не завдаючи при цьому шкоди іншим особам, або користуватися річчю всупереч закону. Право розпоряджатися річчю (jus abutendi). Це право полягає в тому, що власник міг вирішувати правову долю речі всіма дозволеними способами: продати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи тощо. Право розпорядження річчю може здійснюватися в різних формах, але з однією умовою - воно не повинно суперечити закону. Обмеження виникали разом з появою самої власності або з’явилися згодом у зв’язку з особливим юридичним актом. Підставами виникнення обмежень права власності були закон і правочин. І.Закон (lex). На підставі закону обмеження права власності виникали водночас з появою самої власності з міркувань суспільного інтересу або в інтересах сусідів за так званим ІІ. Правочини. Іноді обмеження права власності виникали не разом з виникненням самої власності, а внаслідок особливого юридичного акту. Ці обмеження полягали в тому, що низка правомочностей власника надавалася невласнику шляхом правочину: невласнику надавалися речові права на чужу річ. У римському праві існувало чотири таких права: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне право. До числа обмежень права власності відносяться заборони відчуження. За законом заборонялося відчужування приданого (dos), дошлюбного дарунка (donatio). Особливий вид обмеження права власності становить спільна власність, яка виникає на підставі договору або заповіту. Враховуючи те, що річ у цілому і у всіх своїх частинах належить усім власникам разом, то з цього випливає незапречне правило: розпоряджатися, володіти і користуватися річчю можна за згодою всіх власників, при цьому кожний користується однаковим голосом, незалежно від того, яка частина права йому належить. Власність у Стародавньому Римі могла належати тільки римському народу, а згодом - окремим римським громадянам. Звідси і назва власності - dominium ex jure Quiritum - квіритська власність. Ця власність базувалася на нормах цивільного права (jus civile) і характеризувалась обов’язковим поєднанням у ній таких специфічних ознак: а) її суб’єктами могли бути тільки римські громадяни (винятком з цього правила були лише латини, наділені jus commercii, тобто ті, які визнавали себе повноправними особами в галузі майнових відносин; б) її матеріальним об’єктом були речі, які підлягали складній процедурі передачі - манципації. Від приватних осіб право власності могло бути отримане шляхом: 1) Mancipatio — урочистий обряд передачі права власності на res тапсірі, що вчинявся у присутності п´яти свідків — повнолітніх римських громадян і вагаря шляхом виголошення спеціальної формули. Дійсність угоди не залежала від фактичної передачі речі, досить було вже одного обряду. Не мала значення також підстава передачі права власності — ку-півля-продаж, дарування тощо. 2) Traditio застосовувалася для передачі права власності на res пес тапсірі. У цьому разі відбувалася проста передача речі у фактичне володіння іншої особи, поєднане з висловленням волі передати їй право власності на цю річ. Вчинення якого-небудь спеціального обряду не вимагалося. 3) In jure cessio — цей спосіб передачі права власності міг бути використаний щодо res тапсірі і res пес тапсірі. Сутність його полягала у фіктивному судовому спорі, в якому набувач заявляв про свої права на річ, а відчужувач визнавав справедливість цих вимог. 4) Usucapio — придбання речі за давністю володіння. Могло мати місце у разі, якщо річ було добросовісно отримано не від власника, або якщо при вчиненні обряду передачі власності були порушення. Допускалося за умов, що спосіб придбання в принципі був правомірним, набувач був добросовісним, закінчився необхідний термін добросовісного володіння річчю: два роки — землею, іншими речами — один рік (Закони XII таблиць. VI. 3). 5) Спадкування — полягало у переході прав на речі від померлого спадкодавця до його спадкоємців відповідно до приписів закону або заповіту (Закони XII таблиць. V. З—5)
При рабовласницькому ладі основою виробничих відносин є власність рабовласника на засоби виробництва і на робочу силу. А тому вся сила держави, в тому числі і права, найперше спрямована на захист і збереження економічної основи свого існування - власності. Способи, методи і форми захисту права власності досить різноманітні. Розглянемо лише речово-правові засоби його захисту, які розроблені римськими юристами досить Грунтовно. Це, зокрема, три спеціальні позови: віндикаційний, негаторний і публіціанський. Усі вони об'єднуються загальною назвою - речові позови. Найважливішим серед них був, безсумнівно, віндикаційний позов, (геі vindicatio). Він пред'являвся в тих випадках-, коли одна особа стверджувала, що є власником речі, яка знаходиться у володінні іншої особи, і на цій основі вимагала, щоб річ була їй повернута. При цьому позивач повинен був довести своє право власності на цю річ. Якщо він дістав право власності від іншої особи (похідне право), то він повинен був довести, що відповідач володіє річчю як юридичний володілець або як фіктивний володілець, а зробити це було не так просто. Якщо позивач доведе своє право власності, то відповідач зобов'язаний повернути річ з усіма прибутками від неї. При цьому недобросовісний володілець, крім самої речі, зобов'язувався повернути плоди, які приносила річ за весь час неправомірного володіння нею, тоді як добросовісний володілець повертав плоди, одержані лише з часу пред'явлення позову. Відповідач міг захищатися і виставляти свої зустрічні вимоги. Він міг заявити, що річ належить йому, що він придбав її законним шляхом, що він є добросовісним володільцем. Проте добросовісність брали до уваги лише у вирішенні справи про плоди і прибутки, а не про долю самої речі. Річ поверталася власнику незалежно від добросовісності володільця. Відповідач міг заперечувати претензії щодо зроблених ним витрат на річ позивача, вимагати повернення необхідних і корисних витрат. Витрати на розкіш могли бути зняті як добросовісним, так і недобросовісним володільцем, якщо таке зняття робилося з єдиною метою - не завдати шкоду позивачеві. Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності. Звичайно відповідачем за негаторним позовом був той, хто домагався користуватись якоюсь мірою чужою річчю. У Римі це траплялося в тих випадках, коли через земельну ділянку однієї особи гнали до водопою худобу сусіда, який обґрунтовував це тим, що за ним нібито закріплене таке право прогону. Відповідальність за цим позовом зводилася до обов'язку порушника припинити неправомірні перешкоди. Траплялися й такі випадки, коли треті особи не претендували на чуже майно ні цілком, ні в рамках суворо обмеженого права, а проте своєю поведінкою перешкоджали власнику нормально використувувати його. Такою є, наприклад, спроба звести стіну, яка перешкоджала б доступ світла у вікна сусідського будинку. Це було приводом для пред'явлення так званого прогібіторного позову, який за своїм змістом близько стоїть до негаторного. Визнавши його обґрунтованим суд зобов'язував порушника усунути наслідки вчинених дій і не повторювати їх у майбутньому. Публіціанський позов. Уже відзначалося, що цим позовом захищалось добросовісне володіння. Згодом ним міг користуватися і власник, якщо він не міг довести права власності свого попередника.
У римському праві поняття possessio («володіння», або ж «посідання») мало подвійне значення: 1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з пра-воможностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому — jus posidendi — право володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника — від володільця. Однак такі різні правові категорії змішувати не можна. Слід пам´ятати: посесор (володілець) — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі, який до того ж має право власності на неї. З цих міркувань доцільно визначати інститут фактичного володіння речами як посідання (possessio), а відповідну правоможність власника — як право володіння. Проте, за традицією слововживання, що склалася у праві України, тут і далі терміни «посідання» і «володіння» вживаються як рівнозначні. За необхідності їх розрізнення робиться відповідне застереження. Посідання (possessio) як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві. Припускають, що посідання, як фактичне володіння річчю, походить від освоєння земель родами. За давніх часів землябула власністю громади й окремим родам передавалася лише у посідання, тимчасове користування. Римська держава була верховним власником землі, суверенітет її визначався земельною власністю, сконцентрованою в національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приватної власності на землю, хоч і було як приватне, так і громадське володіння і користування землею. При колективній власності приватним може бути тільки посідання. Історія Риму давніх часів відображає боротьбу дрібного землеволодіння з великим. Право користування громадською землею при володінні нею спочатку належало патриціям. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, що є абстрактними відносинами приватної власності. Власне основа приватної власності, володіння, простежується як нез´ясований факт, а не як право. Завдяки юридичним визначенням, що суспільство дає фактичному володінню, останнє набуває якості приватної власності. Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне володіння річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наприклад на договорі найму речі), однак воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю — просто факт. Римські юристи слово «посідання» (possessio) виводили від sedere — сиджу як володар. «Посідання було названо, — зазначає Лабеон, — від осідання [будучи] ніби поселенням, бо воно природно утримується тим, хто на ньому стоїть...» (Д. 41.2.1). Інший юрист, Нерва-син, підкреслював, що «власність на речі походить від природного посідання» (Д. 41.2.1). Отже, посідання як фактичне володіння річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист. Склалася парадоксальна ситуація — правовий захист отримало не право, а факт (детальніше про це йтиметься далі). Однак після того, як цей факт дістав юридичний захист і, отже, став юридично значимим поняттям, необхідно було дати його визначення з правового погляду. Із багатої казуїстики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли посідання як фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю. Таке визначення містить два істотних елементи: 1) об´єктивний — corpus possessions — тобто має бути фактична наявність речі; 2) суб´єктивний — animus possessions — намір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені. У ранній період розвитку римського права юристи перший елемент посідання — фактичне володіння (corpus possessions) — трактували спрощено — тримати річ у руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Згодом такий стан почали тлумачити більш витончено — як можливість володільця речі без перешкод, безпосередньо і тривалий час впливати на річ. Наприклад, вважалося, що тварина перебуває у посіданні свого господаря доти, доки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівельний ліс, складений на вулиці проти двору володільця, вважався у його посіданні. Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного володіння річчю не обов´язково було брати її в руки. В деяких випадках достатньо окинути її поглядом і охопити подумки. При передачі землі її набувачу достатньо було з високого місця оглянути ділянку. Будинок набувачу було достатньо оглянути, щоб стати його володільцем. Посідання не втрачалось і в тому разі, якщо посесор передавав річ у тимчасове користування іншій особі. Аналізуючи багату казуїстику, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним володінням річчю вони розуміли нормальне відношення до речі й речі до володільця, в якому звичайно перебувають власники щодо об´єктів своєї власності. Другий елемент посідання (animus possessionis) характеризує суб´єктивне ставлення володільця до речі. Він має вважати річ своєю. При цьому воля володільця могла ґрунтуватися на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, переконаний, що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає, що володіє чужою річчю, однак своїм ставленням до неї намагається переконати оточуючих у тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю володіти від власного імені, показують, що річ належить їм. Отже, не всяке фактичне володіння річчю є посіданням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessionis. Тому володіння річчю від імені Іншої особи так само не є посіданням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному разі володілець речі здійснює володіння невід власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він лише держатель чужої речі — detentor. Для юридично значимого посідання вимагалася саме воля володіти від свого імені, ставитися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоч і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Володільницька воля, наприклад, незаконного загарбника землі, який усвідомлює неправомірність свого володіння, але приховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і ставленням до речі, основана на неправомірній підставі, обмані. Отже, посідання — це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю (наприклад володіння речами на підставі договору). Той, хто знайшов загублену кимось річ, буде лише її держателем, якщо у нього немає волі вважати її своєю. Проте, якщо той, хто знайшов чужу річ, захоче її привласнити (що само по собі неправомірно), то демонструватиме оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його. У римському праві розрізняли різні види володіння. Наприклад, залежно від правової підстави фактичного володіння річчю воно поділялося на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу. Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалося похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння. Наприклад, необхідність надання самостійного правового захисту заставодержателя, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов´язання, прирівняла держання заставленої речі до володіння. Заставодержа-тель, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставлене майно своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу почали називати володінням. Подібні метаморфози відбулися і з прекарієм (наданнявласником з певною метою свого майна іншим особам у тимчасове та безоплатне користування). У цьому разі користувачі чужим майном були лише його держателями, а не володільцями, проте знову ж таки необхідність надання прекаріс-там самостійного володільницького захисту потягла визнання їхнього держання похідним володінням. Інший випадок похідного володіння — секвестр. Якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі — секвестрарію, якому з тих самих мотивів надавався самостійний посесійний захист. Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про посідання у точному значенні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівняне до володіння з метою надання ефективнішого захисту. Законний володілець мав право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не мало правового титулу і ґрунтувалося лише на факті. Незаконне володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне. Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння було і незаконним, і недобросовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним, так само як і купівля краденого. Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад, придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю. Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж недобросовісний. |