Семінар 1 Історія виникнення Римської держави
 Скачать 0.76 Mb.
|
|
Семінар 7 1. Поняття, форми та типи рецепції. Рецепцією в праві називають запозичення однією державою більш розвиненого права іншої держави. Рецепція римського права — це запозичення римського права рядом західноєвропейських країн, починаючи з ХII століття, особливо в ХV—XVI ст.; засвоєння римського права як чинного в Західній Європі в Середньовіччі та за Нових часів. Деякі фахівці вважають, що оскільки йдеться про право вже неіснуючої країни, то слід говорити не про запозичення норм римського права, а про його відродження — сприйняття духу, основних принципів і положень римського права в сучасних умовах. Історично рецепція римського права здійснювалася в різноманітних формах: створення спеціальних законодавчих збірників, заснованих на текстах римського права; вивчення та створення шкіл нового тлумачення текстів кодифікованих актів римського права (Зводу Юстиніана) — шкіл глосаторів та постглосаторів; філософське пізнання римського права; логічне, а також філологічне та історичне тлумачення його норм та ін. Відродження римського приватного права в Західній Європі було започатковане в університетах вченими-юристами й не мало на меті безпосереднє сприйняття на практиці його норм. Була відновлена концепція, згідно з якою право є основою суспільного порядку та яка виявляє цінність права, його незамінну роль у державі. Особливого успіху в цьому досягли відомі французькі романісти Куяцій та Донелл (XVI тс.), які започаткували систематичні твори з римського права й дали чудове тлумачення багатьох його текстів. Продовжуючи їхні ідеї, Жан Дома у XVІІ ст. розробив на основі римського права систему французького права; а праці Робера Жозефа Потьє (XVІІІ ст.) були покладені в основу Кодексу Наполеона (Французького цивільного кодексу 1804 р.). У Німеччині також послідовно затвердилося орієнтоване на практичні потреби життя трактування кодифікованих актів римського права (Дігестів Юстиніана). Основний розвиток цивільного права, який у подальшому втілився в Німецькому цивільному уложенні (кодексі) 1900 р., визначила школа пандектів. Цивільні та торгові кодекси континентальної системи, як вважається, поклали кінець рецепції римського приватного права та стали виразом остаточного засвоєння основ римського права сучасністю. Нині римське право (у т.ч. й осучаснене) безпосередньо не застосовується в жодній країні. Однак значення його настільки важливе, що воно зберігає свій авторитет не тільки як історична пам’ятка, що підлягає вивченню. Римське походження має більшість основних цивілістичних термінів і категорій; аналогічно регламентуються деякі правові інститути; отже, застосовуються певні види та форми його рецепції. До форм рецепції римського приватного права в широкому її розумінні належать: вивчення римського права у ВНЗах як юридичної дисципліни з метою формування світогляду майбутніх фахівців; вивчення римського права як досягнення світової культури; вивчення, аналіз і тлумачення джерел римського приватного права; безпосереднє сприйняття норм і положень римського приватного права; використання норм римського приватного права (його джерел) як взірця при створенні нормативно-правових актів (особливо кодифікованих); використання римсько-правової методики утворення нормативно-правових актів або практики їх застосування; сприйняття та використання основних засад, принципів, ідей і категорій римського приватного права. На практиці рецепція римського права здійснюється не в одній, окремо визначеній формі, а в їхній сукупності й взаємодії. Види рецепції римського приватного права: Пряма (безпосередня) рецепція — безпосереднє сприйняття ідей, правових пам’яток римського приватного права певною цивілізацією (застосовувалася дуже рідко; зокрема, пряму рецепцію застосувала лише Візантія). Опосередкована (похідна) рецепція — запозичення окремих ідей, принципів, положень із правової системи певної країни, яка вже запозичила їх з римського приватного права, тобто застосувала рецепцію раніше. Так, деякі країни запозичили положення Кодексу Наполеона (Французького цивільного кодексу) або Германського цивільного уложення (Німецького цивільного кодексу). Латентна (прихована) рецепція — запозичення принципів римського приватного права в процесі правотворчості, при офіційному проголошенні відмови від застарілого права (прикладом є кодифікація цивільного законодавства колишнього СРСР). У будь-якому разі рецепція римського приватного права не означає нав’язування певного римського правового рішення; йдеться про розуміння права, його сутності через призму його норм, принципів методів і принципів правозастосовчої діяльності римських юристів. 2. Систематизація Юстиніана. Першим було створено Кодекс, який являв собою звід імператорських конституцій. Спочатку малось на меті лише впорядкувати конституції, які накопичились за останні сто років, але потім Юстиніан змінив підхід, визначивши ширше завдання: не лише опрацювати законодавство за останні століття, а й переглянути вже наявні кодифіковані акти (кодекси). 7 лютого 528 р. Юстиніан видав едикт, яким оголосив склад комісії, а також визначив завдання останньої. Вона мала обробити матеріали, що увійшли до Кодексу Теодосія, виключити з нього те, що застаріло, а також доповнити його законодавчими актами пізнішого періоду. Кодекс другого, виправленого видання був опублікований 18 листопада 534 р. і набрав чинності 29 грудня того ж року. Він містив близько 4600 конституцій, починаючи з Адріана. Найбільша кількість з них належить Адріану — 1200, Северам — 880, Юстиніану — 400. Усі конституції, що увійшли до його видання, набули сили, ті ж, які з нього були вилучені, втратили чинність. Кодекс Юстиніана поділено на 12 книг. Впадає в око значний обсяг матеріалу, що стосується питань приватного права. Йому відведено з 2-ї по 8-му книги (сім з дванадцяти, тобто більше половини загальної кількості). 9-та книга присвячена кримінальному праву, 10—12 — адміністративному. При вивченні результатів систематизації Юстиніана більший інтерес, з погляду засвоєння положень рецепції римського права у Візантії, становлять Дигести та Інституції. Це пояснюється тим, що саме в них було збережено дух і засади римського приватного права. Концепцію створення Аигестів було визначено у конституції Юстиніана від 15 грудня 530 р. «Deo auctore». Згідно з нею всім авторитетам у галузі права минулого мала надаватись однакова увага — ніхто не визнається кращим або гіршим у всіх питаннях, але деякі кращі у тому чи іншому. «І не судіть про те, що є кращим і більш справедливим за більшістю авторитетів: бо думка одного й гіршого може переважити у якомусь питанні думки багатьох і більш високих...» Крім того, у старих працях можна було робити скорочення та заміняти застарілі терміни новими: «Якщо ви знайдете у старих законах або конституціях, вміщених древніми в їхніх книгах, щось невірно написане, ви повинні виправити й навести порядок; що ви виберете і вмістите, те й вважатиметься правдивим і хорошим і начебто написаним з самого початку, і ніхто не повинен насмілюватись на підставі порівняння із старими томами доводити хибність (вашого) писання...» 16 грудня 533 р. комісія доповіла про завершення роботи (тобто пройшло рівно три роки з дня її створення), а 30 грудня 533 р. Дигести набрали чинності. За структурою Дигести у загальному вигляді нагадують Кодекс. Приблизно схожі вони й співвідношенням обсягу матеріалу, з тією різницею, що питома вага приватного права тут ще більша. Чи не найбільша відмінність структури у тому, що Кодекс починався з церковного права, якого не було й не могло бути у Дигестах. Ось як виглядає структура Дигестів Юстиніана: книга 1 — загальні положення про право та державу, книги 2—46 присвячені питанням приватного права, матеріал тут розміщено за схемою преторського едикту, книги 47—48 — кримінальне право та процес, книга 49 — оскарження, фінансове, військове право, книга 50 — муніципальне право, кінцеві положення. Книги не мають власних найменувань, але титули, на які поділяються книги, опоряджені заголовками, що у багатьох випадках відтворюють рубрики «постійного едикту», а також часто збігаються з назвами відповідних титулів Кодексу Юс-тиніана. Титули, у свою чергу, поділяються на фрагменти, кожен з яких є витягом з одного із творів одного з правників. Якоїсь субординації (за авторитетом, часом написання твору, його обсягом тощо) не прослідковується, однак великі фрагменти для зручності поділено на параграфи. Специфічною рисою викладу матеріалів у Дигестах є те, що кожен фрагмент починається з вказівки, хто є автором витягу і з якого твору. Що стосується загальної характеристики змісту Дигестів, то тут варто звернути увагу на цікаву деталь: з одного боку, вони охоплюють ширше коло питань, ніж ті, що стосуються приватного права. Але з іншого — вони «не перекривають» повністю відносини приватного права, залишаючи частину з них Кодексу Юстиніана. Крім того, особливістю Дигестів є наявність у їхньому тексті інтерполяцій, тобто доповнень, змін або уточнень, зроблених у стародавніх текстах комісією з укладення Дигестів. Такі зміни текстів проводились на підставі вказівки Юстиніана, зробленій у конституції від 15 грудня 530 р., і, як вважають більшість романістів, мали на меті пристосування архаїчних положень до потреб практики Візантії. Робота над Інституціями тривала протягом останнього року компіляції Дигестів. Безпосередньо цим займались Трибоніан, Теофіл та Доротей. В основу Інституцій Юстиніана було покладено Інституції Гая. Порівняння оригінального тексту та переробки Комісії свідчить, що зміни й доповнення стосувались, головним чином, тих положень, де були застарілі терміни або посилання на законодавчі акти, що втратили чинність. При висвітленні окремих питань використано Інституції Флорентіна, Марціана та Ульпіана. Система Інституцій виглядала таким чином — вступ і чотири книги: 1 — особи, II — речеві права, у тому числі спадкування за заповітом, III — спадкування за законом, загальні положення зобов'язань та контракти, IV — делікти та норми процесуального права, а також деякі положення публічного права. Книги поділено на титули, титули — на фрагменти. Інституції вийшли друком навіть трохи раніше Дигестів — 21 листопада 533 p., але набули чинності одночасно з ними. Пізніше Кодекс, Дигести та Інституції було об'єднано середньовічними юристами у єдину збірку — Corpus juris civili. Проте варто замислитися над тим, наскільки виправданим було таке об'єднання. Слід враховувати, насамперед, що ні сам Юстиніан, ні комісія з питань систематизації римського права не мали на меті створення якогось єдиного «суперкодексу». Очевидно, вірним буде висновок, що під дахом Корпусу існували три самостійних законодавчих акти, кожен з яких мав не лише особливі джерела, а й своє особливе призначення: популярний виклад засад та основних положень приватного права (Інституції), зібрання вищих досягнень римської правової думки — скоріше, ідеальний закон, ніж норми позитивного права (Дигести), збірка законодавчих актів «повсякденного вжитку, прикладного характеру» — Кодекс. Цим можна пояснити і той факт, що, видавши понад півтори сотні конституцій після другої редакції Кодексу, Юстиніан за тридцять років так і не спромігся на третю редакцію цього акту. У цьому просто не було практичної потреби: систематизацію було завершено, підвалини нової правової системи закладено. Кожна частина Корпусу жила своїм життям: Інституції — навчали, Дигести — чекали свого часу, Кодекс — працював, обростаючи й доповнюючись новими нормами, що були реакцією на потреби сьогодення. Однак чи можна взагалі оцінювати праці Юстиніана як кодифікацію? Адже за сутнісними ознаками лише створення Кодексу Юстиніана можна вважати кодифікацією, оскільки остання припускає зведення актів законодавства в єдину збірку, нову не лише за формою, а й за змістом. При цьому норми переглядаються з точки зору переоцінки їх значення на новому етапі розвитку суспільства. Що ж стосується Дигестів, то про них цього сказати не можна. Насамперед тому, що не було перегляду чинного законодавства та його переоцінки. Незначні загалом інтерпретації не означали руйнування старої та створення нової системи норм. Крім того, створення Дигестів не означало скасування розрізнених нормативних актів хоча б тому, що багато фрагментів належали правникам, не згаданим у законі «Про цитування», і, отже, не були нормами права. Вони стали такими лише після включення їх у Дигести. Тому Дигести можна оцінювати як компіляцію, тобто визнати, що вони є несамостійною науково-прикладною працею, побудованою на використанні чужих творів, за якою визнано силу закону. Те саме можна сказати і про Інституції Юстиніана. Якщо з урахуванням цих висновків тепер оцінити всю систематизацію Юстиніана, то її можна охарактеризувати як сукупність кодифікації (Кодекс) та спроби рецепції римського права, що проходила у формі компіляції з римських джерел (Дигести та Інституції). Саме ця перша спроба рецепції римського права створила базу для його подальших рецепцій у різноманітних формах, у різних країнах, різних цивілізаціях. 3. Особливості візантійського типу рецепції. Звертаючись до питань значення й ролі римського права у Візантії, насамперед необхідно охарактеризувати економічні, політичні та духовні процеси, що обумовили необхідність звернення до надбань римського приватного права. Складовими внутрішньої політики імператора Юстиніана І, зокрема, були: проведення адміністративних реформ; здійснення економічних заходів, спрямованих на збільшення товарообігу та пожвавлення виробництва; обмеження земельної власності; впровадження єдності віри та віросповідання тощо. Це знайшло відображення у ліквідації останніх республіканських інституцій, посиленні одноособової влади імператора в авторитарній державі, що спиралась на величезний, централізований апарат управління. Окремі законодавчі акти імператора спрямовувалися проти великих землевласників, вплив яких іноді переростав у політичну владу, що суперечило імператорським уявленням про призначення державної влади. Разом з тим, обмеження прав великих землевласників супроводжувалося заходами із заохочення розвитку дрібного землеволодіння (шляхом встановлення податкових пільг тощо). До цього слід додати, що досить активно проводилась політика заохочення до освоєння нових земель, а також до заселення земель, що раніше були освоєні, але потім залишені. Ця політика в свою чергу спричиняла соціальну диференціацію та розклад сільської громади у візантійському селі. Що стосується боротьби Юстиніана за єдність віри та віросповідання, то однозначної оцінки вона не дістала: деякі дослідники вважають, що піклування про справи церковні він взагалі ставив понад усе — його ортодоксальність у цьому питанні оцінюють вельми критично. Втім, тут головним для Юстиніана було те, що він розглядав релігію як підґрунтя соціальної та етнічної єдності, опору політичної влади, внаслідок чого видав значну кількість указів (декретів), спрямованих на регулювання відносин у цій сфері. У радянській романістиці широкого поширення набув погляд, згідно з яким Юстиніан звернувся до кращих зразків римського права та провів його систематизацію з таких мотивів: намагаючись врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом створення сильного й жорсткого законодавства, здатного утримувати підвалини рабовласницької імперії, тримати в покорі рабів, що часто повставали і розхитували її; маючи на меті створення дисциплінованого й слухняного чиновництва, наведення порядку в судах й надання всій імперії єдиної та стрункої правової основи; пристосування до умов Візантії положень римського права, як найбільш досконалої системи права, що ґрунтується на приватній власності. Крім того, підкреслювалось, що за допомогою систематизації Юстиніан мріяв відтворити колишню єдину Римську імперію. Більшість «нерадянських» романістів звичайно нехтувала згадкою про намагання класу рабовласників зберегти існуючий суспільний лад, обмежуючись такими мотивами, як необхідність впорядкування існуючих норм, узгодження положень нормативних актів, прийнятих у різний час, забезпечення правової стабільності тощо. За такого розмаїття думок спробуємо дати відповідь на запитання: що ж дійсно було чинниками систематизаційних робіт під час правління Юстиніана, і чому останній звернувся до римського права як тезаурусу матеріалу цих робіт? Відповідь на ці питання слід шукати, оцінюючи «надзавдання», яке ставив перед собою Юстиніан, починаючи систематизаційні роботи: через єдине право як один з феноменів суспільного життя, як елемент культури прокласти шлях до відновлення Римської імперії. Саме цим пояснюється звернення до багатств римського права, принциповий підхід до організації систематизаційних робіт. 4. Характерні риси західноєвропейського типу рецепції. У романістичній юридичній літературі початок рецепції римського права у Західній Європі часто відносять на XI—XII ст. Однак уже романісти ХІХ ст. не піддавали сумніву те, що й з V по X ст. римське право не припиняло дії у Західній Європі. Дискусії точились лише щодо того, наскільки глибоким та ґрунтовним було тоді знайомство з першоджерелами, а також чи піддавались останні ґрунтовним науковим дослідженням. Отже, якими були чинники використання «варварами» чужого права? Спектр висловлювань з цього приводу в романістичній літературі вельми широкий. Від того, хто ще тільки знайомиться з римським правом, не вимагається знання усього розмаїття позицій, однак про головні слід мати уявлення. Завдання полегшується тим, що позиції можна певним чином згрупувати. По-перше, це пояснюють прагненням варварів сприйняти, по можливості, все вище, що залишилось від Римської імперії, особливо у галузі культури та політичної організації. Як писав з цього приводу С. О. Муромцев: «Вища культура породжує у представників нижчої культури нездоланне бажання до її запозичення та самовдосконалення». По-друге, вказують на те, що застосуванню положень римського права сприяла нерозвиненість законодавства у варварів, у яких ще взагалі не було цивільного права. Крім того, вважають, що «життя римському праву врятувала така особливість варварських законодавств, як так званий персональний принцип підпорядкування праву». Нарешті, називали й ідеологічні чинники. Наприклад, те, що «великі землевласники та рабовласники у середовищі самих остготів потребували для юридичного санкціонування свого володарювання застосування римського права та римських інституцій, а тому підтримували їх». Підсумовуючи та критично аналізуючи згадані погляди, можна зробити висновок, що головними чинниками запозичення положень римського права варварами у той час були недостатня розвиненість власного законодавства та прагнення варварів перейняти досягнення більш високої римської культури. Тому цей процес йшов досить активно. Разом з тим, у кінцевому підсумку він був приречений на невдачу через неготовність варварства до сприймання здобутків давньоримської цивілізації, відсутність відповідного світогляду, філософського та морально-етичного підґрунтя. Щоб оцінити тенденції законотворчості варварів, її характер та значення, потрібно хоча б коротко оглянути створені у ранньому Середньовіччі кодифікаційні акти. Як уже зазначалось вище, характерною рисою варварських законодавств того часу була «персоналізаціяь (адресованість певній групі населення) права, яка полягала у тому, що у варварських королівствах люди не підлягали дії єдиного закону, котрий поширювався б на усіх жителів її території, але кожну людину судили за правовими звичаями тієї етнічної групи, до якої вона належала: франка — за франкським (салічним) звичаєм, бургунда — за бургундським тощо. Тому римлянам, що опинились на окупованих варварами територіях, теж було надано право судитись за власним правом. Доречно звернути увагу й на ту обставину, що поступовому проникненню римського права (особливо приватного) у життя варварських королівств, що виникли на місці знищеної Західної Римської імперії, сприяло не лише усвідомлення його переваг над варварським законодавством, а й те, що церква та клір завжди й всюди жили за римським правом (Ессіеsia vivit lege Romano). Завдяки цьому римське право завше застосовувалось не лише серед римської частини населення варварських держав, а й серед духовенства, котре тоді було головним носієм римської культури. У свою чергу духовенство не лише само жило за римським правом, а й впроваджувало його у життя — опосередковано (через жебраків, вдів, сиріт, мандрівних ченців, хрестоносців тощо) і безпосередньо (через церковні суди, значення яких обумовлювалось тим, що поступово на території теперішніх Франції, Німеччини та Італії було встановлено обов'язкову юрисдикцію церкви у справах про шлюб та духовні тестаменти). Оскільки застосування кількох систем законодавства створювало небажаний різнобій, нагальною проблемою стала його систематизація. Аналізуючи характер законотворчості у варварських королівствах того часу, можна виокремити два підходи. Перший з них, більш ортодоксальний, полягав у спробах окремого вдосконалення кожної з гілок «паралельного» законодавства, зберігаючи його поділ за персональною ознакою — одне для своїх, інше — для римлян. Наприклад, у 506 р. король вестготів Аларих II затвердив збірку законів, призначенням якої була регламентація становища колишніх римських громадян, що опинились під владою вестготів. Ця збірка називалась Lex Romana Visigothorum, або Breviarium Alaricianum. До Бревіарія входили витяги з Інституцій Гая, Кодексу Теодосія, сентенцій Павла, деяких конституцій імператорів Майорина, Севера. Таким самим був підхід до нормотворчості у тодішній Бургундії, де приблизно у той самий час, що й Бревіарій (може трохи раніше), було створено збірки Lex Bnrgundionum та Lex Romana Burgonum (Papianus). Вихідний матеріал був приблизно той самий, однак у власне бургундській збірці він зазнав більших змін, був вільніше інтерпретований. Разом з тим, на обидві збірки істотно впли-нуло пізнє римське вульгарне право. Слід звернути увагу на те, що після загибелі бургундського королівства у 534 р. Papianus був витіснений Бревіарієм і, можливо, компіляцією Юстиніана. Доля ж Бревіарія була щасливішою. Спочатку він діяв на території теперішніх Іспанії, Франції, Італії, Німеччини. З VII ст. — втратив чинність в Іспанії в зв'язку з прийняттям кодексу Вестготського права (схожого за типом, але більш «варваризованого»), зате його почали застосовувати серед римської частини населення Франкської та Лангобардської держави, де не було спеціальних кодексів для римлян. Отже, у південній частині теперішньої Франції (на півночі діяло франкське звичаєве право) саме Бревіарієм було закладено ті підвалини "писаного права", що у процесі роботи над «Кодексом Наполеона» через багато століть відіграли помітну роль у формуванні засад та багатьох положень останнього. До цього слід додати, що на території теперішньої Італії після відвоювання її Юстиніаном набули чинності його Кодекс, Дигести, Інституції, котрі залишались джерелом права для римлян й після того, як Візантія знову втратила ці землі. Інший підхід до удосконалення законодавства у варварських королівствах полягав у намаганні створити акти, котрі б на відміну від «принципу персоналізації» стосувались би усіх підданих держави. Так, на початку VI ст. у державі остготів король Теодорих видав збірку (так званий «Едикт Теодориха»), складену головним чином на матеріалах римських джерел — імператорських конституцій та сентенцій Павла. Вирізнялась ця збірка тим, що її норми стосувались усіх «націй», римських та «неримських», що перебували під владою одного володаря. Для всіх було встановлено єдину юрисдикцію. Таке рішення дуже нагадувало універсалізм, «відкритість» римського приватного права. Тому Теодориха Великого іноді називають «останнім продовжувачем римської традиції на Заході». Загалом два згаданих підходи відображали тенденції регулювання за персональним та за територіальним принципами. |