Римське_приватне_право_курс_лекцій. Курс лекцій тема Предмет і значення вивчення Римського приватного права
 Скачать 0.75 Mb.
|
|
1 Римське приватне право КУРС ЛЕКЦІЙ Тема 1. Предмет і значення вивчення Римського приватного права. Приватне право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем: ius civile, ius gentium, ius praetorium. Виділяють І період становлення Римської держави; ІІ період республіки; ІІІ період імперії, протягом яких найбільш помітним є розвиток інституційних і нормативних складових римського права. Період становлення Римської держави (VІ-V ст. до н.е.) Діє ius civile – споконвічне національне римське право, яке регулює майнові відносини виключно між римськими громадянами. Період республіки (V-І ст. до н.е.) Перегріни – представники завойованих Римом народів, які часто мали вищу культуру, зокрема правову культуру, ніж римляни і тому зробили свій значний внесок у формування римського права. Таким чином, ius gentium як система римського приватного права, створена самими римлянами для врегулювання майнових відносин між ними і перегнінами. Період імперії (І ст. до н.е. – V ст.н.е.) Іus praetorium – преторське право, склалося в результаті практичної діяльності преторів і покликане було врегульовувати майнові відносини між римськими громадянами та між ними і перегрінами. Іus praetorium застосовувалося лише в разі нездатності врегулювати певні відносини нормами ius civile чи ius gentium. Передумовою формування ius praetorium як системи приватного права було зрівняння у правоздатності всіх вільних жителів імперії едиктом імператора Каракали у 212 р. н.е. Поступово три системи - ius civile, ius gentium та ius praetorium зближувалися, втрачали риси, які їх відрізняли і на їх основі було вироблене єдине поняття – ius privatum – римське приватне право. Предметом курсу “Римське приватне право” є приватне право, яке виникло у Римі, знайшовши врешті свій вираз у Кодифікації імператора Юстиніана (Corpus juris Civilis). Предметом римського приватного права є норми, які регулюють відносини майнові та сімейні. Норми нового Цивільного кодексу України (від 2 16.01.2003 р.), покликані врегульовувати “особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини)” (ст. 1). Розвиток наукової систематики права також пов’язаний із діяльністю римських юристів. У підручнику з права “Інституції” римський юрист Гай викладав римське право за такою системою: I personaе, II res, III actiones, яка одержала назву “інституційної” системи викладу римсько приватного права. Перша частина Особи (Personaе) містить виклад двох тем: “Особи (суб’єкти права) у Римі”, “Врегулювання сімейних відносин у римському приватному праві”; у частині Речі (Res) викладають: “Речове право”, “Спадкове право”, “Загальне вчення про зобов’язання і договір”, “Окремі види договорів”; остання частина Позови (Actiones) включає лише одну тему: “Вчення про позов”. На інституційній системі базувалися відомі кодифікації цивільного права у ХІХ ст. у Франції та Австрії. Пандектна система виникла на межі ХVIII-XIX ст. і передбачає поділ на загальну і особливу частини, в межах яких право викладають більш деталізовано, ніж за інституційною системою і дещо в іншому порядку: Поняття, Предмет, Джерела, Суб’єкти права, Поняття речі, Правові дії, Сімейне право, Речове право, Зобов’язальне право, Спадкове право. На практиці пандектна система сприйнята багатьма сучасними цивільними кодексами. Ще в давні часи у Римі називали дві галузі права: право публічне (ius publicum) та право приватне (ius privatum). Давньоримський юрист Ульпіан так розрізняє ці два поняття: “Публічне право стосується стану Римської держави чи суспільства в цілому, а приватне право – інтересів окремих осіб”. Тобто, в основу поділу права на приватне і публічне Ульпіан поклав такий критерій як характер інтересів: норми приватного права захищають інтереси приватних осіб, а публічного – інтереси держави. У зв’язку з перетворенням Риму в центр світової торгівлі, у велику світову державу система приватного права поступово набирає рис універсальності, стає дійсно універсальним (загальним). А з другого боку римське суспільство проникнуте принципами індивідуальної свободи і самовизначення, і тому приватне право характеризується також іднидвідуалізмом. Перш за все, це індивідуалізм господаря-власника, який самостійно виступає в господарському обороті і одноособово несе відповідальність за свої дії. Ще однією парою ніби-то протилежних рис, римського приватного права є консерватизм, який полягає у демонстрації непорушності і незмінності старих норм ius civile, і прогресивність, притаманна ius gentium та ius praetorium, які 3 виникли в результаті діяльності претора: формально віджилі інститути права залишались недоторканими, проте змінювалася їх суть або ж вони просто не застосовувалися на практиці. Крім того, римське приватне право, особливо така його складова як ius civile, - надзвичайно заформалізоване (наприклад, формальний і обтяжливий обряд манципації, без дотримання якого право на річ до набувача речі не переходило); характеризується точністю формулювань, логічністю викладу, аргументованістю, досконалістю юридичної форми та юридичної техніки. Належить також підкреслити, що дуже добре були розроблені такі правові інститути як інститут договору та приватної власності, оскільки вони мали особливе значення для господарського обороту Риму. Важливим для характеристики римського приватного права є право на захист свого порушеного права. Порушене право було захищене, коли претор давав одній стороні позов проти іншої сторони – порушника. Згодом зростає інтерес до римського права. Його починають вивчати в заснованому в ХІ ст. в Болонії університеті. Поступово римське право вивчають в інших державах; одночасно застосовуючи його і в судах. Воно стає основою місцевого національного законодавства. Тобто, у ХІ-ХІІ ст. починається період відродження римського права, запозичення, період рецепції римського права. Доцільність, необхідність з одного боку і можливість запозичення з другого боку зумовили відповідно 1) прогалини в місцевому, звичаєвому праві, суперечності, партикуляризм, архаїчність, неврегульованість законом таких інститутів як зобов’язання, спадкування за законом тощо; і 2) високий рівень римського права, тобто – наявність інститутів, які регулювали відносини товарообміну; чіткість і ясність правових норм; універсальний характер, а не національна обмеженість. Рецепція, як тривалий процес, виступає у певних видах, формах, проходила окремими етапами. В ранньому середньовіччі, коли панувало натуральне господарство, потреба в римському праві була невелика. Однак у Візантії застосовувались збірники спрощеного римського права (Еклога, Прохірон, Василіки). Але для раннього середньовіччя, яке вважають першим етапом рецепції римського права характерним було не збереження окремих проявів римського права, а навпаки – його заперечення і забуття. Одним із перших кроків рецепції, яка почалася в ХІ-ХІІ ст.ст., було вивчення римського права за Зводом законів імператора Юстиніана. 4 На другому етапі рецепції представники філологічної школи права, критикуючи деформації римського права, здійснені в судовій практиці і коментарях пізніх глосаторів, проводять роботу для відновлення точного змісту римських законів. Предметом вивчення знову стає римське право у тому вигляді, яким воно є в Зводі Юстиніана і творах римських юристів, а не їх інтерпретації чи коментарі. В області приватного права на третьому етапі найяскравішим проявом рецепції є – Французький цивільний кодекс (Code Civile) 1804 р. (Кодекс Наполеона). Він відтворює риси класичної форми римського права. Як і римське право містить лаконічні, чіткі формулювання, написаний простою мовою. Кодексом запозичена структура і поділ (особи, речі, позови); вирішення деяких питань; принципи: формальної рівної правоздатності громадян, непорушності умов договору; універсальний характер, абстрактність норм. В Німеччині рецепція римського права на третьому етапі проходила в умовах критики римського права школою природничого права. Історична ж школа вимагала ліквідації антинаціональних елементів рецепції. Пізніше рецепція в Німеччині знайшла своє відображення у Німецькому цивільному кодексі (1900 р.). А його фундаментом було те німецьке право, яке вже асимілювало досягнення римської правової норми. Німецький цивільний кодекс сприйняв структуру римського права: він побудований по так званій пандектній системі, яка передбачає детальніший поділ права на галузі (речове, зобов’язальне, сімейне, спадкове), а також тут передбачена загальна частина як в кодексі в цілому, так і в кожному з його розділів. Тема 2 Джерела римського права У науці римського права виділяють: І Джерела змісту римського права, якими є матеріальні умови життя, економічний лад, суспільні відносини, які склались в римському суспільстві і підлягали регулюванню правовими нормами; ІІ Джерела правоутворення (в науці теорії права їх ще називають “формою права”), у римському праві виступають: 1) звичаї, 2) закони (постанови Народних зборів, постанови сенату, розпорядження імператорів – зміни відбувались по періодах розвитку римської держави); 3) практика преторів та інших магістратів; 5 4) діяльність римських юристів (юриспруденція). ІІІ Джерела пізнання римського права: Закони ХІІ таблиць; Петеліїв закон (lex Paetelia), який скасував продаж у рабство і вбивство неплатоспроможного боржника; Аквіліїв закон (lex Aequilia), який встановив відповідальність за знищення і пошкодження чужих речей; Фальцидіїв закон (lex Falcidia) про обмеження заповітів; Кодифікація Юстиніана. Як і у всіх народів основними джерелами римського права були звичай і закон. Але до цих основних джерел права у Римі на рівних правах приєднували науку права (юриспруденцію) та практику судових та інших державних установ. Римські юристи визнавали джерелами права jus naturale (спільне для всіх народів і для всіх живих створінь право. Такими спільними інститутами вважали одруження, народження дітей та їх виховання) та aequitas (інстинктивне почуття справедливості, інстинктивне бажання загального добра, яке примушувало людей відхилятися від права формального тоді, коли воно не задовольняло згаданого почуття справедливості чи загального добра). Звичай – правило поведінки, що формується в практиці людей і стає правилом внаслідок фактичного його застосування протягом тривалого часу. Звичай – основна форма регулювання відносин в додержавному суспільстві. Дотримання звичаю забезпечувалось засобами громадського впливу. Звичаї, санкціоновані державою, складають звичаєве право. Норми звичаєвого права містять Закони ХІІ Таблиць (451-450 рр. до н.е.). Закон (lex, leges) – норма права, яка видається вищим органом влади в певній формі. Її виконання забезпечується силою державного примусу. В період принципату імператорська влада все ще використовувала республіканські форми і прагнула створити враження ніби закони видає Сенат. Розпорядження, які пропонували принцепси ставали постановами Сенату – senatus-consulta. Основним джерелом права поступово стає одноособове розпорядження імператора. Загальна назва розпоряджень імператора – “конституція”. Конституції поділялися на 4 види: 1) edicta – загальні розпорядження, які були обов’язкові як для службових осіб, так і для населення. Це розпорядження, оголошені прилюдно. Кожен окремий едикт був присвячений окремому питанню. Юридична сила едикту триваліша, ніж життя самого правителя. Поширювалися на всю територію держави; 2) decreta – імператорські рішення з конкретних судових справ. Це розв’язання принцепсом приватноправових і кримінальних судових справ, що доходили до його розгляду або через безпосереднє звертання до нього позивачів у І інстанції або в порядку оскарження (як апеляційна інстанція). Якщо 6 виносилося рішення у сумнівній справі, то декрет принцепса ставав зразком для інших суддів (як джерело права). Декрети виходили від принцепса на словах і записувалися його канцелярією в протоколи, які не оголошувалися як едикти, а зацікавлені особи брали з них витяги.; 3) mandata – інструкції чиновникам і правителям провінцій. Якщо за змістом інструкції вона повинна була бути доведена до населення, то керівник провінції оголошував її населенню своїм едиктом. Мандати мали юридичну силу за життя принцепса, який видав їх. Але щоб вони продовжували діяти, то повинні були бути підтверджені новим принцепсом; 4) rescripta – відповіді принцепса на письмі на запитання з боку як приватних осіб, так і магістратів. Приватним особам принцепс відповідав нотаткою на проханні. А до магістратів і цілих громад писав спеціальні листи. Рескрипти стали джерелом права як і декрети, бо їх використовували при вирішенні аналогічних справ. Оголошувалися прилюдно. Зацікавлені могли просити копію. В період абсолютної монархії імператорські розпорядження дістали назву leges, leges generales sanctio pragmatica. Численність імператорських конституцій вимагала їх кодифікації. Крім того причинами кодифікації були: 1) прагнення закріпити у систематизованій формі існуюче право; 2) єдиний кодекс мав бути символом єдності права, що мало політичне значення при розділенні держави на дві частини. Codex Gregorianus (Грегоріана) за ім’ям укладача, виданий 295 року, у якому зібрані імператорські конституції починаючи з Адріана і закінчуючи Діоклетіаном (від 196 до 295 р.). Codex Hermogenianus (Гермогеніана) – є доповненням до першого кодексу. Сюди увійшли імператорські конституції, видані від 295 до 324 р. Кодекс містить 120 конституцій, розділених по змісту на 69 титулів. Кодифікація здійснена між 314 і 324 рр. Codex Fheodosianus (Феодосія) – перша офіційна збірка конституцій. Кодифікація здійснена комісією із 9 чоловік, яка була сформована у 428 р. імператором Східної Римської імперії Феодосієм ІІ. Кодекс виданий 438 р. До нього увійшли імператорські конституції, видані починаючи із 313 року. Кодекс діяв в обох частинах Римської імперії (з 438 – на Сході, з 439 – на Заході). Структура: 16 книг, титули (за предметом регулювання). Практика преторів та інших магістратів як джерело права у Римі. Посада претора введена у 367 р. до н.е. Для здійснення своїх функцій перед вступом на посаду претор проголошував едикт * , у якому викладав, зокрема, правила судочинства, які були діючими протягом року (періоду перебування * Едикт – dici (говорю) – програмний документ, який оприлюднювали за 24 дні до виборів. 7 його на посаді). Після припинення його повноважень правила втрачали силу. Але, якщо вони були життєздатними, то новий претор міг покласти їх в основу своєї програми. Таким чином претор, хоч і не міг скасувати чи видати закон, проте, видавши едикт, міг надати нормі jus civile практичного значення чи, навпаки, - позбавити норму сили. Претор в едикті проголошував правила і норми, які були покладені в основу майбутньої посадової діяльності. За висловом Ціцерона едикт був “законом на рік”. Таким чином преторський едикт, формально не змінюючи норм jus civile, утверджував регулювання нових відносин і ставав формою правоутворення. Правотворча діяльність преторів розвивалася поступово: 1) спочатку претор допомагав здійсненню цивільного права, підкріплюючи позовами суспільні відносини, врегульовані цивільним правом; 2) при допомозі едикту заповнював прогалини цивільного права; 3) згодом едикт почав включати такі пункти, які були спрямовані на зміну і виправлення цивільного права. Однак, претор не відміняв норм цивільного права. Таким чином, не маючи законодавчої влади, в порядку керівництва судовою діяльністю, фактично творив нові норми та інститути права, які витісняли старі цивільні норми та інститути. Юрист Марціан називає преторське право живим голосом цивільного права в тому розумінні, що претор відгукувався на нові запити життя і задовольняв їх. У 125-126 рр. н.е. юрист Юліан за дорученням імператора Адріана уклав Edictum perpetuum (постійний преторський едикт), шляхом кодифікації преторського права. З часу видання Edictum perpetuum правотворча діяльність преторів припинилася. “Постійний едикт” в кодифікації Юліана до нас не дійшов, але були зроблені спроби реконструкції едикту за фрагментами коментарів римських юристів. Форми діяльності римських юристів Тому з’явились юристи, діяльність яких мала різні форми. Форми діяльності римських юристів визначив Ціцерон (І ст. до н.е.): respondere – консультаційна робота римських юристів – надання громадянам порад із спірних питань. cavere – консультації з питань укладення договорів та угод, складення ділових документів. agere – керівництво процесуальними діями сторін при розгляді судових спорів (але не адвокатська діяльність. Представництво довгий час було заборонене). 8 Такі обмежені завдання все ж давали можливість значного впливу на розвиток права і римським жерцям – понтифікам, які здійснювали функції юристів до виникнення світської юриспруденції. Октавіан Август надав деяким юристам jus respondendi, тобто право давати суддям від імені імператора вказівки, які мали силу закону. Висновки юристів, які були наділені jus respondenti, набули обов’язкового значення в практиці суддів, стали основою рішень суду. Таким чином правотворчість римських юристів набула офіційного визнання. А їх консультації виходили ніби від імені принцепса. Сила їх полягала у зв’язку науки і практики. Ця практика надання видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалась до V ст. Валентиніан ІІІ в 426 р. видав Lex allegatoria (закон про цитування), яким наказано керуватися творами п’ятьох юристів: Папініана, Павла, Гая, Ульпіана і Модестина, а також приймати до уваги твори Сцеволи, Сабіна, Юліана, Марцеля і тих, кого вони повчали, останніх, однак, при умові, коли є на руках кілька примірників рукописів їх творів. При розбіжностях перших п’яти юристів треба керуватися більшістю голосів; коли більшості нема, то переважає погляд Папініана; коли нема позиції останнього, то суддя сам вибирає ту позицію, яку вважає за найкращу нішу, підтверджується сила сентенцій Павла; а також про заборону керуватися коментарями Павла та Ульпіана до творів Папініана. Існували школи двох розрядів: початкові і вищі. 1) початкові, де викладали не видатні юристи, а професіонали, що отримували за це винагороду; 2) вищі, які були у кожного видатного юриста. Він займався з учнями практично, обговорюючи з ними юридичні питання, що виникали з приводу якого-небудь конкретного випадку; радилися з учнями яку відповідь дати на запитання магістрата чи приватної особи. Кодифікації римського права Закони ХІІ Таблиць (451-450 рр. до н.е.) та кодифікація преторського едикту (125-126 н.е.). У 295 р. була проведена кодифікація імператорських конституцій. Кодифікація Юстиніана Причини кодифікації: 1) прагнення створити єдине право, яке б об’єднало Римську імперію, відродило її могутність; 9 2) потреба в оновленні права. Кодифікація, проведена під керівництвом видатного юриста того часу Трібоніана протягом 529-534 рр. у результаті чого було складено три збірники: Інституції, Дигести або Пандекти, Кодекс Юстиніана. Інституції – підручник з римського цивільного права, призначений для навчальних цілей. Дигести (зібране) – створені комісією, завданням якої було переглянути всю наявну юридичну літературу, систематизувати її, усунути протиріччя і застарілі поняття. Кодекс Юстиніана, створений комісією із 10 чоловік протягом 528-529 рр. Джерелами Кодексу Юстиніана за період від Адріана до Феодосія є кодекси Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія. А також конституції, які видав сам Юстиніан. Складені збірники у ХІ-ХІІ ст. дістали загальну назву Corpus iuris civilis (Звід цивільного права) і є основою вивчення римського права в середні віки і новий час. |