Римське_приватне_право_курс_лекцій. Курс лекцій тема Предмет і значення вивчення Римського приватного права
 Скачать 0.75 Mb.
|
|
Тема 3. Особи (Суб’єкти права) Виникнення, набуття і втрата римського громадянства: виникало римське громадянство внаслідок народження дитини в сім’ї римських громадян. Дитина, народжена в законному шлюбі римських громадян, набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом поділяла статус матері. набуття – актом державної влади римське громадянство надавалось чужоземцям за особливі заслуги перед Римською державою; усиновленням чужоземця; звільненням римським громадянином свого раба (звільнений раб набував статусу свого колишнього господаря, який надав йому свободу). припинення – смерть особи; продаж у рабство; полонення; вигнання з Риму; засудження до найтяжчих видів кримінального покарання. У сфері цивільно-правових відносин правоздатність складалася із двох основних груп прав: вступати в законний шлюб і торгувати (ius connubii та ius commercii). Що ж стосується негромадян, то вони не забезпечувалися охороною з боку Римської держави. 10 Вільновідпущеники – це відпущені на волю раби. Вони одержували правовий статус особи, яка надала їм свободу. Тобто, колишні раби могли набувати правового статусу римського громадянина, латина чи перегріна. Але і далі вільновідпущеник залежав від свого господаря. Колони – це категорія юридично залежних людей, яка виникає в період імперії. Це орендарі землі. Вільні були суб’єктами права, а раби – об’єктами. Вони прирівнювались до речей. Виникнення рабства (джерела рабства): 1) захоплення в полон; 2) перетворення іноземців у рабів (якщо вони не мали захисту Римської держави, оскільки між державами не було договору); 3) дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько вільний (правовий статус батька набували діти від законного шлюбу. А вступати в шлюб з рабинею заборонялося. Таким чином, дитина вважалася народжена поза шлюбом, тому діти, народжені від рабині, набували статусу матері); 4) глава сім’ї міг продати в рабство підвладного члена сім’ї за непослух; 5) боржника кредитор (пізніше тягар у боргових зобов’язаннях перемістився з особи боржника на його майно і продаж боржника замінено заставою майна і перестав бути джерелом рабства); 6) злодія потерпілий; 7) в рабів перетворювалися особи, засуджені до пожиттєвого ув’язнення або каторжних робіт; 8) вільні жінки, які вступали у зв’язок з рабами і продовжували їх всупереч заборони рабовласника та ін. Для ефективності експлуатації рабської праці їм надавали певну господарську самостійність з умовою, що раб платитиме господарю необхідний оброк. Таке майно було відоме в стародавньому Римі як пекулій. Пекулій юридично захищався майном рабовласника, який ніс відповідальність по договорах, укладених рабом, але в межах пекулія. Способи припинення рабства: - звільнення за заповітом; - коли раб викривав вбивство громадянина; - при досягненні рабом сану єпископа та ін. Особа – носій певних прав і обов’язків, тобто є суб’єктом права. Особа в Римі позначалася терміном persona. Persona – суб’єкт права. Суб’єктами права могли виступати як фізичні, так і юридичні особи. Фізичні особи – громадяни Риму; юридичні особи – організації. 11 В Римі тільки вільні люди визнавалися суб’єктами права. Але і вони мали неоднаковий обсяг прав. Останній залежав від багатьох факторів, про що вже йшла мова в питаннях про статус різних категорій населення. Здатність бути суб’єктом права – правоздатність (caput) визначалася трьома станами: свободи, громадянства і сімейного стану: за станом свободи населення Риму поділялося на дві групи: вільних і рабів; за станом громадянства вільні утворюють п’ять груп: римські громадяни, латини, перегріни, вільновідпущеники, колони; за сімейним станом – глави сімейств та інші члени родини. Стани могли змінюватися і тоді відповідно змінювався і обсяг правоздатності. Зміна станів дістала назву capitis dominutio. Три види зміни правоздатності: - capitіs dominutio maxima. Це найбільші зміни, які вели до набуття статусу суб’єкта права (особи) чи до його повної втрати (це була втрата особистих і майнових прав). - Стан громадянства (status civitatis) Зміни в цьому стані приводили до зміни громадянства. Ці зміни правового статусу називалися середніми (capitis dominatio media) і впливали лише на обсяг прав. - сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на осіб свого права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris) – члени сім’ї (підвладні), бо знаходилися під владою глави сімейства (pater familias). Capitis dominutio minima – наставали із зміною сімейного стану. Правоздатність як здатність бути носієм певних прав – виникала з моменту народження. Зразу треба зазначити, що римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності. Отже, правоздатність виникала з моменту народження. Але в деяких випадках і до народження (в спадкових справах). Момент народження (який має юридичне значення) римські юристи визнавали – відділення дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Припинення правоздатності: смерть людини; продаж у рабство; полон; засудження до такого покарання, як довічна каторга. Повна правоздатність наставала за наявності свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім’ї (pater familias). Правосуб’єктність = правоздатність + дієздатність. 12 Наявність правоздатності – лише одна сторона правосуб’єктності. Правоздатність лише наявність прав, а скористатися ними самостійно особа може при наявності ще й дієздатності. Дієздатність – це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати на них. Дієздатність настає з досягненням певного віку, а також залежить і від інших обставин. Чинниками, які впливали на дієздатність, були: І. громадянська честь, якої можна було позбавити. Розрізняли: 1) повне позбавлення честі – це результат покарання судом і пов’язане з втратою громадянства; 2) припинення честі – могло наступати у таких формах: а) infamie – безчестя, яке наставало внаслідок засудження за злочин або порушення договорів доручення, товариства, схову; в результаті порушення деяких правови норм, які стосуються шлюбу; б) turpitudo – безчестя таврування ганьбою певних дій особи або її способу життя. Ця форма безчестя була підставою суттєвих обмежень в галузі спадкування; в) infestobilis – наступало тоді, коли особа брала участь при укладенні договору як свідок, а в суді відмовлялася засвідчити цей факт. В результаті infestobilis особа не могла виступати більше в подібній ролі, що обмежувало її дієздатність. ІІ. Обмеження за статтю. Жінки в Римі обмежувалися в дієздатності. І лише за законодавством Юстиніана було встановлено рівноправність чоловіка і жінки. ІІІ. Обмеження за релігійною приналежністю. За християнських імператорів обмежувалася правоздатність язичників та єретиків. IV. Вікові обмеження. За віком дієздатність громадян поділялася на три групи: а) недієздатні (діти до 7 років) – infantes; б) дівчата з 7 до 12 років, хлопці з 7 до 14 років – обмежено дієздатні. Могли вчиняти дрібні правочини. Для здійснення правочинів, спрямованих на припинення прав або виникнення обов’язків, то потрібна була згода опікуна. Правочини, здійснені без згоди опікуна, забов’язували неповнолітніх тільки в межах збагачення, одержаного за цією угодою. 13 в) дієздатні, але неповнолітні (повноліття наставало у Римі в 25 років) – особи жіночої статі з 12 до 25 років; чоловічої – з 14 до 25 років. Вони могли укладати угоди, але уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і провести двосторонню реституцію (повернути в попереднє становище). З ІІ ст. н.е. таким особам почали призначати піклувальників. V. Обмежувались в дієздатності або не були дієздатними особи психічно хворі, із значними фізичними вадами (вадами слуху, зору, мови) недорозвинуті. VІ. Обмежувалися в дієздатності марнотратники, які не здатні розумно розпоряджатися своїм майном. Їм призначались піклувальники. VII. Деяке обмеження дієздатності залежало від постійного місця проживання. Інститути опіки (tutela) і піклування (cura) в сучасному праві належать до галузі сімейного права. Опіка чи піклування призначається в разі неможливості чи нездатності особи в силу перелічених вище причин самостійно здійснювати своє право. В римському праві суттєвої різниці між опікуном і піклувальником не було. В наш час критерієм розмежування опіки і піклування є об’єм тієї дієздатності, яку необхідно поповнити. В основу розмежування опіки (tutela) і піклування (cura) Римські юристи клали вікову ознаку. Опіка і піклування встановлюються: за законом; за заповітом; за розпорядженням влади. Випадки відмови опікуна від виконання доручення: 1) якщо особа вже здійснює опіку чи піклування над майном трьох осіб; 2) при управлінні державним або імператорським майном; 3) якщо особа займає надзвичайно відповідальну посаду; 4) має вік понад 70 років, матеріально незабезпечена, неосвічена, хвора. Призначенням і звільненням опікунів займався суд першої інстанції. До особистості піклувальника і опікуна були досить суворі вимоги. Це і повага в суспільстві, чесність, порядність, безкорисливість, турботливість. До того ж ця людина повинна була бути забезпечена майново. Обов’язки опікуна 14 Обов’язком їх була турбота про майнові інтереси підопічних, про особу підопічного, його виховання, розвиток. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося найнепоряднішим вчинком і призводило до безчестя. Юридичні особи Це союзи з релігійною метою, професійні союзи ремісників, державна казна та ін. Ознаки юридичних осіб: 1) в галузі приватно-правових відносин корпорації осіб прирівнювалися до фізичних осіб; 2) вони є суб’єктом прав і обов’язків; несуть відповідальність за себе; 3) вихід із складу об’єднання окремих осіб не впливає на юридичне становище корпорації (universitas); 4) майно корпорації було відокремлене, не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. За особисті борги своїх членів корпорація відповідальності не несе. А члени її не відповідають за борги корпорації; 5) корпорація від власного імені може вступати в будь-які приватно-правові відносини як з фізичними, так і з юридичними особами. Це здійснювалося через фізични осіб, уповноважених на це у встановленому порядку. Для утворення досить було трьох осіб. Для виникнення юридичної особи потрубно: 1) дозвіл державного органу (сенат, імператор); 2) виділення самостійного майна; 3) наявність установчого акту, де зазначалася мета корпорації, союзу. Правоздатність юридичної особи обмежувалася тільки майновими правами, які не для всіх були однаковими. Дієздатності юридичні особи не мали. Ця нездатність самостійно здійснювати свої права і нести обов’язки компенсувалася представництвом фізичних осіб, діям яких право надавало такого ж значення, як діям самої юридичної особи. Припинення юридичної особи: 1) після досягнення поставленої мети; 2) якщо її діяльність набувала незаконного характеру; 3) після вибуття всіх її членів; 4) коли втрачалося майно. 15 Тема 4. Сімейні правовідносини В Римі сім’я об’єднувала під владою глави сім’ї – батька (pater familias) дружину, дітей, онуків та інших родичів, кабальних, а також рабів. На чолі римської сім’ї стояв pater familias. Вище йшла мова про те, що за сімейним станом римські громадяни поділялися на осіб власного права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris). Всі члени сім’ї крім pater familias були особами чужого права (persona alieni juris). Вони мали право укладати договори про набуття певного майна (правда, воно вважалося таким, що належить pater familias (домовладиці)). Така сім’я називалася агнатичною, а члени сім’ї – агнатами. Агнатами були навіть чужі по крові люди, які підпадали під владу домовладики (pater familias). З часом на зміну агнатичній спорідненості прийшла когнатична. Це є кровне споріднення. Когнатське споріднення визначається за лініями і ступенями. Серед дітей розрізняють повнорідних (спільні батьки) та неповнорідних (різні батьки). Неповнонідні можуть бути: - єдиноутробні (спільна мати); - єдинородні (спільний батько). Якщо ж різними є і батько, і мати, то діти – зведені. Родина дружини з одного боку і родичі чоловіка з другого боку – є свояками. Свояцтво відрізняють від родинної спорідненості. Шлюб римським юристом Модестіном визначається як союз чоловіка і жінки, поєднання всього життя, спільність Божого і людського права. Римське право розрізняло два види законного римського шлюбу: 1) cum manu (шлюб з чоловічою владою). Шлюб, в якому жінка цілком підпорядковувалася владі чоловіка. Цей шлюб характерний для стародавнього періоду історії Римської держави; 2) sine manu (шлюб без чоловічої влади). Вступаючи в такий шлюб жінка не змінювала своєї правоздатності. Якщо до того вона була особою своїх прав, то нею і залишалася, або ж продовжувала підкорятися своєму батькові. Агнатське споріднення між жінкою і родиною її чоловіка не виникало. Чоловік не мав влади над жінкою. В особистих відносинах вони обоє 16 вважалися рівними суб’єктами. Ці два види шлюбу по-різному укладалися і припинялися. Від виду шлюбу cum manu чи sine manu залежав і спосіб його укладення. Але про це дещо пізніше. Для створення сім’ї повинні були володіти jus conubii. При відсутності хоча б у однієї із сторін jus connubii шлюб, звичайно, не допускався. Але фактичні шлюбні відносини виникали. Це конкубінат – фактичні шлюбні відносини з наміром створити сім’ю. Діти відповідно набували статусу матері, а не батька, хоч не були для нього юридично сторонні як позашлюбні діти. За певних умов діти від конкубіни мали право на утримання від батька та могли спадкувати частину його майна. А якщо батько їх узаконив, то повністю підпадали під його владу. способи узаконення дітей від конкубіни: 1) при укладенні шлюбу з матір’ю дітей (якщо одержала сторона право); 2) шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном (декуріон – особа, яка погашала за свій рахунок податки місцевого населення); 3) шляхом видачі рескрипту імператором. Умови та порядок укладення шлюбу Умови укладення шлюбу: 1) згода обох сторін. В період ранньої республіки – згода домовладик, якщо мова йшла про persona alieni juris. Проте, якщо згоди він не давав, то дозволу можна було просити в магістрату; 2) досягнення шлюбного віку – жіноча стать 12 років; чоловіча стать 14 років; 3) наявність права вступати у римський шлюб (jus connubii). До 212 р. цим правом були наділені тільки римські громадяни; 4) відсутність попереднього неприпиненого шлюбу. Кількість шлюбів була необмежена. Вдова повинна була витримати траурний рік (10 місяців) до вступу в новий шлюб. Але якщо це порушувалося, то шлюб не визнавали недійсним, проте вдова піддавалася безчестю; 5) відсутність близького споріднення. Споріднення по прямій лінії, по боковій лінії до шостого ступеня були перешкодою до вступу в шлюб, між опікуном і підопічною, між заміжньою жінкою, яка допустила перелюб і її спільником. Не допускався також між особами, які були в близькому свояцтві, яким визнавалося відношення між одним із подружжя і родичами другого з подружжя (брат не міг одружитися з вдовою свого брата). Порядок укладення шлюбу 17 Перед одруженням робили заручини. Розрив заручин покладав безчестя на винну сторону, а друга сторона мала право на відшкодування збитків, пов’язаних із заручинами. Способи укладення шлюбу: Укладення шлюбу з чоловічою владою (cum manu) можна було здійснити такими способами: 1) формальний ритуал релігійного характеру; 2) вдавана купівля чоловіком дружини з процесом манципації; 3) через usus, який не був пов’язаний з обрядовістю як перші два. Цим способом шлюб cum manu вважався укладеним після року фактичного співжиття. Вважається, що usus був історично першим способом укладення шлюбу sine manu. В Законах ХІІ таблиць передбачалося, що жінка, яка була відсутня в домі чоловіка три ночі підряд, перериває сплив річного строку, необхідного для встановлення manus (руки = чоловічої влади). Щорічно повторюючи це жінка відвертала виникнення над нею влади чоловіка, хоч шлюбні відносини між ними вважалися такими, що виникали юридично, і діти не бути поза законом. Для укладення шлюбу sine manu досить було звичайної згоди сторін. Припинення шлюбу: 1) смерть одного із подружжя (до смерті прирівнювалася втрата свободи одним із подружжя: продаж у рабство, полон, засудження до вічної каторги); 2) розлучення. Від способу укладення залежав спосіб розірвання. а) cum manu розривався з певними формальностями. При шлюбі шляхом купівлі, вимагався продаж зворотний. Вимагати розірвання шлюбу cum manu міг тільки чоловік. З часом було виролено правила, коли саме чоловік міг вимагати розлучення. У випадках коли жінка 1) порушує вірність; 2) займається чаклуванням дітей; 3) утруднює чоловікові доступ до спиртного; б) sine manu – розлучення без особливих формальностей, за згодою сторін або однієї столрони. Не вимагалось ніяких обгрунтувань. А розлучення за згодою обох сторін звільняло від будь-яких штрафів. Від негативних наслідків звільняли також такі причини: 1) імпотенція чоловіка протягом трьох років з часу одруження; 2) полон чоловіка, якщо протягом п’яти років про нього нема звісток; 3) постриження в ченці; 18 4) посягання на життя другого з подружжя; 5) порушення подружньої вірності; 6) нездатність до дітонародження; 7) нездатність до шлюбного життя. Особисті та майнові відносини між подружжям у шлюбі. Особисті відносини У шлюбі cum manu: жінка була підвладною чоловіка і її становище прирівнювалось до становища дітей. У шлюбі sine manu принцип підлеглості змінився на принцип рівності. Майнові відносини У шлюбі cum manu дружина не мала майнової правоздатності і її майно надходило в повну власність чоловіка, зливалося з його дошлюбним майном. У шлюбі sine manu майно подружжя залишалося роздільним. Придане (dos) – майно, яке передавалося дружиною або третьою особою чоловікові на покриття спільних витрат по господарству. Пізніше римська юриспруденція встановила, що під час шлюбу чоловік є власником приданого і розпоряджається ним. З припиненням шлюбу придане поверталося. При розлученні придане поверталося особі, яка не була причиною розлучення. Дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias - подарунок з причини шлюбу). В період імперії склався звичай дарувати передшлюбний подарунок з боку чоловіка як внесок в сімейне майно. Дарування з боку чоловіка малона меті забезпечити дружину на випадок розлучення з вини чоловіка як штрафна компенсація. Вимоги до “подарунку з причини шлюбу” (імператор Юстиніан): 1) за своєю вартістю має дорівнювати приданому; 2) його має давати батько чоловіка, як і придане батько дружини; 3) нерухоме майно, яке входить до подарунка відчуженню не підлягає; 4) під час шлюбу жінка не може вимагати видачі подарунка. Взаємовідносити батьків і дітей Діти повністю підпорядковувалися владі батька. Вона була безмежною. 19 Батьківська влада встановлювалася над дітьми, народженими в законному римському шлюбі. Це були законнонароджені діти. Такими вважалися діти, народжені в шлюбі, а також ті, які народилися зі сплином 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. В Римі існувала презумпція: батьком дитини вважається чоловік її матері доки не буде доведено протилежне. Батьківська влада також могла встановлюватися узаконенням дітей від конкубіни. Узаконення – це встановлення батьківської влади над власними дітьми, породженими поза шлюбом. Воно відбувалося: 1) укладенням шлюбу батьками дитини; 2) на підставі імператорського рескрипту, виданого на прохання батька, якщо одруження було неможливим і при відсутності в батька своїх дітей. В цьому випадку узаконений набував усіх прав, але батьківська влада встановлювалася над ним лише за його згодою. Узаконення давало статус законних дітей власним дітям, народженим поза шлюбом. Усиновлення – ще один спосіб встановлення батьківської влади, але над чужими дітьми. Розрізняли усиновлення у формі: 1) arrogatio – усиновленя осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому розумінні; 2) adaptio – усиновлення осіб чужого права, тобто тих, які перебували під владою домовладики. Усиновлення і узаконення дітей прирівнювалося до народження їх в шлюбі. Тобто, вони отримували правовий статус, ім’я усиновителя; право взаємного спадкування; поділяли його соціальний та громадянський стататус. Поширювалася батьківська влада. Зміст батьківської влади Зміст батьківської влади (patria potestas) складався із особистих та майнових відносин. Майнові відносини Спочатку pater familias був виключним власником у родині і всі прибутки дочки чи сина підпадали під його владу. Батько часто надавав окремі елементи своєї власності синові (земельну ділянку, худобу), а іноді і дочці (ткацький верстат, кравецьке приладдя) у володіння з правом використання одержаних прибутків. Право власності належало pater familias, а майно - батьківський пекулій. 20 В період принципату порушується принцип єдності сімейного майна. Август встановив можливість відокремленої власності сина на майно, одержане на війні чи на військовій службі - військовий пекулій. Син мав право розпоряджатися тим військоим пекулієм за життя, а також розпорядитися на випадок смерті. Костянтин І (326 р.) визнав власність сина, який перебував під батьківською владою, на майно, одержане на службі (публічній, цивільній чи духовній). Від військового пекулія цей ніби військовий пекулій відрізнявся тільки походженням, але не правовим режимом. Батько відповідав по зобов’язаннях сина, як і по зобов’язаннях в аналогічних випадках, раба. Батько відповідав і за правопорушення підвладної дитини, але міг видати дитину потерпілому з метою відпрацювання шкоди і тим самим звільнитися від обов’язку грошового відшкодування. Особисті відносини між батьками і дітьми Батько мав право життя і смерті своїх дітей. Міг продати новонароджену дитину в рабство; карати на власний розсуд. |