Римське_приватне_право_курс_лекцій. Курс лекцій тема Предмет і значення вивчення Римського приватного права
 Скачать 0.75 Mb.
|
|
Тема 5. Речове право Важливим у римському праві є поділ майнових прав на речові і зобов’язальні, а тому треба здійснити порівняльний аналіз цих двох груп майнових прав. Речове право виникає, коли особа має таке право на річ, яке дає їй можливість безпосередньої дії на цю річ. Зобов’язальне право виникає, якщо у суб’єкта немає безпосереднього права на річ, а лише право вимагати від іншої особи надання речі. Об’єктом речового права є річ. Об’єктом зобов’язального права – дія іншої особи з приводу речі. Речові права, переважно строками не обмежені, вони набуваються назавжди Зобов’язальні права тимчасові. Права, які виникають з цих відносин припиняються разом з припиненням зобов’язання. Наприклад, борг повернуто і зобов’язання за договором позики припинялося. Захист речового права має абсолютний характер (від усіх, хто Захист зобов’язального права - відносний характер (проти конкретної 21 посягає на річ) особи, яка взяла на себе зобов’язання) Зміст речового права встановлюється законом. Зміст зобов’язального права встановлюється договором Власник речі – суб’єкт речового права тісно пов’язаний з річчю і може витребувати її з чужого незаконного володіння Види речових прав: право власності, права на чужі речі Види зобов’язальних прав: договірне право; деліктне право; зобов’язання, які виникають з позадоговірних правомірних дій. Основними об’єктами цивільних правовідносин є речі. Річчю, на яку можна мати речове право римляни визнавали предмети матеріальні (res corporales), а також права (res incorporales), які не існують у матеріальному світі (до них не можна доторкнутися). Річ (res) – все, що оточує людину, може бути об’єктом речового права і містить в собі певну цінність (створену як природою, так і людиною). Крім речей виділяли: Товари – об’єкти, яких в момент продажу може ще й не існувати (майбутній урожай), в той час як речі – те, що є в наявності в даний момент. Майно – сукупність різних речей, об’єднаних господарським призначенням. Римські юристи вважали майном все, що належало одній особі. Поступово майном вважають сукупність прав і обов’язків власника, тобто воно складалось з активу і пасиву, з вимог і боргів. Це мало особливе значення під час спадкування. Види речей Видів речей у римському праві є дуже багато. Але треба пам’ятати, що деякі із класифікацій так і залишилися у римському праві. Проте більшість використовується і сьогодні, зокрема у Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. (гл.13 «Речі. Майно»). Види речей: речі за їх матерією: res corporales (речі тілесні); res incorporales (речі безтілесні) 22 Манципні (res mancipi) – які підлягали складній процедурі передачі – манципації (земельні ділянки, худоба, будівлі, раби, земельні сервітути та інші цінні речі, які становили економічну основу римського суспільства); res nec mancipi – усі інші речі. Рухомі – речі, які можна було пересувати у просторі (раби, худоба); нерухомі Подільна річ, яка може бути поділена на частини без шкоди для її господарського призначення (вино, молоко, м’ясо); неподільна, яка при поділі на частини втрачає свої властивості і не може служити за своїм початковим призначенням. Річ індивідуально визначена (species) – якимось чином виділена річ (картина, ваза як витвір мистецтва...); річ наділена родовими ознаками (genus) – її мінова цінність визначена такими параметрами як вага, міра, кількість. Неспоживні в процесі користування не знищуються або споживаються (зношуються) непомітно (будівлі, земля, знаряддя праці); споживні – згідно з їх призначенням зменшуються або знищуються зовсім. Головна річ – яка дає назву цілому або така, без якої інша не вживається. Побічні певним чином залежали від головної речі і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди, витрати. Прості – усі частини яких створюють щось фізично зв’язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу. Складні – складаються із штучно з’єднаних різнорідних речей, які мають між собою матеріальний зв’язок і носять загальну назву (корабель). Сукупності роздільних речей матеріально між собою не пов’язані. Сукупність – об’єднана тільки загальною назвою або ім’ям. Речі в обороті – які були об’єктами приватної власності і об’єктами обороту між окремими особами. Речі, вилучені з обороту, які не могли бути об’єктом приватної власності в силу свого специфічного призначення. Згідно з римським правом панування над речами могло мати фактичний або правовий характер. І. Формами фактичного панування були: 1) володіння (possessio) і 2) держання (detentio). ІІ. Правове панування виражалося у так званих речових правах. До них належали: право власності і права на чужі речі (обмежені речові права) “Речові права на чуже майно” (розділ ІІ книги ІІІ ЦК від 16.01.03 р.). 23 Вважалося, що володіння складають такі два елементи: 1) об’єктивний (corpus possessionis) – фізичне володіння річчю. 2) суб’єктивний (animus possessionis) – вольовий елемент – особа вважає дану річ своєю. Якщо річ перебуває у певної особи, але вона не ставиться до неї як до своєї, то це не є володіння (відсутній суб’єктивний елемент), а держання (detentio). Володіння, яке ґрунтується на праві, є правом власності. І володілець, і держатель – мали річ фактично, але володілець мав волю володіти річчю від свого імені, не визнаючи над собою влади іншої особи; а держатель має волю володіти від імені іншого. Держатель міг мати такий захист від чужого імені, тобто через власника (основна відмінність). Володіння від держання відрізняється правовою основою, залежно від того, що є підставою володіння чи держання (чи купівля-продаж чи договір найму). Види володіння Критерієм поділу на види було в Римі покладено спосіб набуття володіння: 1) законне (possessio justa); 2) незаконне (possessio injusta). Види незаконного володіння: а) незаконне добросовісне ґрунтується на помилковій думці про те, що особа дійсно має право володіти даною річчю (добросовісний володілець не знає, що купив крадену річ); б) незаконне і недобросовісне. Така особа знає, що не має права володіти річчю (злодій). Ця різниця в римському праві мала неабияке значення. Добросовісний володілець міг набути за давністю право власності. У випадку вимоги власника повернути річ недобросовісний володілець відповідав суворіше, ніж добросовісний (останній мав повернути всі наявні плоди на момент пред’явлення позову і одержані прибутки після пред’явлення позобу; а недобросовісний – всі одержані прибутки, а також ті, які міг би одержати, але не одержав. Захист володіння Для захисту володіння претор мав встановити факт володіння з одного боку і факт порушення володіння – з другого. Існувала презумпція: “Той, хто володіє річчю, має на неї право”. 24 Захист володіння відбувався в Римі не лише позовами, а й преторськими інтердиктами 1 . Види інтердиктів (три групи): І. інтердикти, спрямовані на збереження володіння. ІІ. інтердикти про поновлення володіння, для повернення втраченого володіння. ІІІ інтердикти, спрямовані на встановлення нового володіння. Похідними володільцями вважалися: 1) особи, яким заставляли речі; 2) особа, якій було передано річ до вирішення спору між двома особами про належність речі. Суб’єктами володіння могли бути особи, які мали свою власну волю. Отже, не були суб’єктами володіння діти до 7 років, божевільні, юридичні особи. Об’єкт володіння – тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Набуття володіння залежало від його виду. Так законне володіння набувалося такими ж способами як і право власності. Незаконне добросовісне володіння набувалося такими ж способами як і право власності, але право власності до набувача не переходило. Припинення володіння Відбувалося 1) із фізичною втратою речі corpus (тобто фізичне перебування речі в особи); 2) втратою бажання володіти річчю animus (тобто небажання вважати і відностись до речі як до своєї); 3) загибель речі; 4) вилучення речі з цивільного обороту. Інститут права власності, зокрема приватної власності – центральний правовий інститут правової системи кожної демократичної правової держави. Зміст права власності. Елементи змісту права власності. Права, які має власник: 1) право володіння (jus possidendi); 2) право користування (jus utendi); 3) право розпорядження (jus abutendi). Римляни відносили ще - право одержання плодів (jus fruendi); - право повернути собі річ від кожного фактичного володільця (jus 1 Інтердикт – один із засобів преторського захисту – наказ про заборону здійснення певних дій. 25 vindicandi). Обмеження права власності могли відбуватися підставі закону чи правочину разом з появою самої власності чи пізніше, у зв’язку з появою особливого юридичного акту. Види права власності: квіритська власність; преторська (бонітарна) власність; власність перегринів; провінційна власність. Способи набуття права власності Їх римське право ділить на дві групи: первинні і похідні Первинні способи набуття права власності Первинним спосіб набуття права власності є тоді, коли право власності на певну річ виникає вперше або проти волі іншого власника. Такими є: а) заволодіння. б) давність володіння. Умови набуття права власності за давністю володіння: 1) володіння повинно мати законні підстави 2) добросовісність володільця 3) володіння має бути безперервним протягом всього встановленого часу для набуття права власності за давністю володіння. в) переробка речі (специфікація). г) придбання плодів (б/о, вовна, хліб). д) приріст. Похідні способи набуття права власності Цей спосіб полягає в тому, що право власності переходить від однієї особи до іншої за їх взаємною угодою і бажанням та право набувача ґрунтується на праві попереднього власника. Право власності переходить тільки в тому випадку, якщо попередник справді був власником, оскільки ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам. Форми похідного набуття права власності І. Процедура манципації ІІ. Уступка права ІІІ. Традиція Способи припинення права власності - знищення речі (в результаті спожиття, загибелі чи інших причин). Право 26 власності припинялось в однієї особи, але не виникало в іншої. Так само - дерелікція (відмова власника від права на річ, яка йому належить). Але річ не знищується і нею може заволодіти хтось інший. У нього за певних умов може виникнути право власності. - відчуження. Припинялося право власності на річ у відчужувача і виникало у набувача за договором купівлі-продажу, дарування, міни, надання приданого та ін. Це не просто припинення права власності, а перехід права власності. - вилучення речі з обігу. Припинялося право власності. Це, наприклад, включення приватної землі до складу державної. Власність не переходила від однієї особи до іншої. Вилучення речі з обороту було причиною припинення права колишнього власника. Захист права власності Віндикаційний позов повернення речі з чужого незаконного володіння. Негаторний позов – для усунення перешкод, які заважають власникові при здійсненні права власності. Права на чужі речі Суттю прав на чужі речі є здійснення обмеженого панування над річчю, яка є власністю іншої особи. Сервітут – право на чужу тілесну річ. Це право, за яким річ крім свого власника служить ще й іншій особі. Емфітевзис в класичному праві – тривала (100 і більше років) спадкова оренда. Суперфіцій – буквально: те, що знаходиться на поверхні землі. Якщо за емфітевзисом земля передавалася під обробку для виробництва сільськогосподарської продукції, то за суперфіцієм міська земля передавалася під забудову. Суперфіцій – довгострокове, відчужене, таке, що переходить у спадщину, право користування чужою землею для забудови. Заставне правоу римському праві різновид права на чужі речі. Але це не є правом користування чужою річчю. Заставне право не допускає можливості користуватися її предметом. Форми застави: 1) фідуціарна застава. 2) ручна застава (pignus). 3) іпотека (hipoteka). 27 Тема 6. Спадкове право Спадкове право – це сукупність правових норм, які встановлюють порядок переходу майна, майнових прав і обов’язків померлої особи (спадкодавця) до її спадкоємців. Спадкове право у Римі належало до майнових прав. Спадкодавець – особа, яка залишала спадщину. Спадкоємець (heres) – особа, яка її отримувала. Спадщина (heredias) – майно померлого як єдине ціле, сукупність усіх прав і обов’язків. Форми спадкування в Римі Спадкування у Римі існувало у двох формах: універсальної наступності (hereditas) і сингулярної наступності (legutam). При універсальній наступності спадкоємець одним актом одержує всю сукупність прав і обов’язків померлого, в тому числі і такі про існування яких він міг до того і не знати. При сингулярній наступності певна особа у відповідності з волею померлого або за законом одержує лише окремі майнові права чи частки майна померлого. Видами сингулярної наступності є легат і фідеїкаміс. Підставами для виникнення спадкування був закон (lex) і заповіт (testamentum). Правила співвідношення двох підстав спадкування (за законом і за заповітом): 1) спадкування за заповітом могло поєднуватися з необхідним спадкуванням; 2) спадкування за заповітом виключало спадкування за законом, але поступалося місцем необхідному спадкуванню. 3) якщо призначалося кілька спадкоємців, з яких хтось відмовився від прийняття спадщини, то його частка розподілялася між іншими спадкоємцями за заповітом (так зване "право збільшення"). 4) якщо за заповітом передавалась тільки частина майна, то й друга частина переходила до спадкоємців за заповітом, а спадкування за законом відхилялось. Спадкування за заповітом (поняття, умови дійсності заповіту) Заповіт (testamentum) – односторонній акт, розпорядження особи щодо свого майна на випадок смерті з обов’язковим призначенням спадкоємця. Умови дійсності заповіту: 28 1) правоздатність спадкодавця; 2) вимоги щодо форми заповіту; 3) призначення спадкоємця. Допускали призначення спадкоємця з певною умовою. Спадщина відкривалася не в момент смерті спадкодавця, а з настанням цієї передбаченої умови. Допускали також призначення запасного спадкоємця. Спадкодавець міг писати спадкове розпорядження на випадок смерті, не призначаючи конкретного спадкоємця. Але це вже не був заповіт, а розпорядження щодо передачі різних часток майна (речей) різним особам. Такі розпорядження мали назву кодицилів і були звичайно, додатком до заповіту. Таким чином кодицил – спадкове розпорядження на випадок смерті про передачу різних часток майна різним особам без призначення конкретного спадкоємця. Випадки визнання заповіту недійсним. 1) capitis dominutio спадкодавця; 2) якщо спадкоємець втрачає право спадкувати або вмирає раніше від спадкодавця; 3) якщо спадкодавець ліквідує свій заповіт (шляхом заяви у суді або перед трьома свідками); 4) якщо буде складений новий заповіт (то попередній автоматично втрачає силу). Принципи римського спадкового права 1) свобода заповіту, які згодом була обмежена на користь кровних родичів; 2) спадкування за заповітом виключало спадкування за законом, але поступалося місцем необхідному спадкуванню; 3) незважаючи на заповіт обов’язкова частка надавалася дітям і тому з подружжя, який пережив померлого, тобто, ці особи мали право на обов’язкову частку; виступають як необхідні спадкоємці, чиє право на спадщину захищається у судовому порядку; 4) при спадкуванні за законом (за преторським правом) було встановлено право на спадкування в порядку певної черговості залежно від ступенів кровного споріднення; 5) наступність спадкування (означає, що при відсутності близьких родичів спадкує наступний клас, а не як за jus civile, коли в такому випадку спадщина визнавалася вимороченою і переходила до держави); 6) універсальне наступництво – разом з майном переходять і права та обов’язки спадкодавця; 7) надзвичайного спадкування. Спадкування за законом наставало за умов: - відсутності заповіту; - якщо заповіт визнаний недійсним; 29 - якщо спадкоємці, вказані у заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися від спадкування. Прийняття спадщини Спадщина відкривалась у момент смерті спадкодавця. А з відкриттям спадщини для зацікавлених осіб виникало право її набуття. Умовами, необхідними для прийняття спадщини, були: 1) здатність покликаних спадкоємців прийняти спадщину; 2) виразити певним чином свою волю про це. Способи вираження волі на прийняття спадщини: 1) заява про бажання прийняти спадщину (усна, письмова) у довільній формі, але при свідках; 2) фактичний вступ в управління спадщиною, тобто вираження своєї волі конкретними діями. Вступ у спадщину означав, що спадкоємець прийняв на себе все майно, всі обов’язки спадкодавця, тобто прийняв не тільки права, майно, але й обов’язки. Надзвичайне спадкування 1) спадкування дітей від конкубіни та 2) спадкування того з подружжя, який пережив іншого. Форми сингулярної наступності Легат – розпорядження для спадкоємця (яке містилося в заповіті) про надання будь-якої майнової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі. Об’єктом легату – є будь-яке майнове благо. Фідеїкоміс – неформальний легат; міг бути покладений і на спадкоємців за законом; міг бути складений як до, так і після складення заповіту (у формі додаткового до заповіту розпорядження). |