Национальная безопасность. Дип спец кухар НАЦБЕЗПЕК. Теоретичні засади вивчення національної безпеки
 Скачать 105.81 Kb.
|
|
главадержави, головнокомандувач національних збройних сил, верховний представник держави на міжнародній арені; -гарант дотримання Конституції, збереження суверенітету та безпеки держави, недоторканості та неподільності території. У більшості конституцій країн ЄС до компетенції президента належить право на розпуск парламенту в кризових для національної безпеки ситуаціях, здійснення загального керівництва у сфері національної безпеки та оборони. У парламентських республіках країн Європейського Союзу президент легітимізує політичні рішення парламенту й уряду, однак не має повноважень приймати їх самостійно [69]. Глава держави зберігає право звертатися безпосередньо до народу у кризових для національної безпеки ситуаціях. Рішення загальнонаціонального референдуму, ініційованого президентом, має найвищий рівень легітимності. У європейських країнах з президентсько–парламентською формою правління, де глава держави спільно з парламентом формує виконавчу гілку влади і здійснює загальний контроль за її діяльністю, керівництво у сфері безпеки та оборона є прерогативою Президента. При цьому певні повноваження делегуються уряду, однак централізована вертикаль влади зберігається. Зокрема безпосередньо президенту підпорядковуються (або у разі необхідності можуть бути підпорядковані) збройні сили та інші силові інститути [70]. Як правило, президентсько–парламентські республіки виявляються більш стабільними в умовах внутрішніх криз та змін зовнішнього безпекового середовища. Про це свідчить відмова Франції від парламентської форми правління на користь президентсько–парламентської у 1958 році. Загалом, досвід розбудови системи державного управління національною безпекою Франції є найбільш прийнятним для України, оскільки серед великої групи європейських країн зі змішаною формою правління вона є найбільш усталеною й ефективною. Наведений аналіз європейської практики у цій сфері свідчить, що головним завданням для Української держави є унормування механізмів управління політикою національної безпеки з метою підвищення його ефективності. Це завдання є комплексним і має одночасно враховувати не лише внутрішні, але й зовнішні виклики та загрози [71]. Однією з головних проблем державної політики забезпечення національної безпеки є низька ефективність механізмів її реалізації, що, з одного боку, зумовлюється загальним рівнем дієвості системи державного управління в Україні, з іншого – викликана недостатністю наявних можливостей з реагування на сучасні виклики та загрози. Удосконалення системи державного управління можливе у двох напрямах. 1. Ефективніше використання інститутами державної влади своїх повноважень та компетенції відповідно до положень чинного законодавства. 2. Підвищення дієвості системи державного управління через внесення змін до Конституції України та відповідних Законів України [72 с. 44]. Організаційно–правовою основою державної політики у сфері національної безпеки, як і в будь–якій іншій сфері, є законодавче визначення діяльності її інституцій. Закон України «Про основи національної безпеки України» (2003 р.) визначає основні принципи, напрями державної політики забезпечення національної безпеки й загрози національним інтересам України, а також перелік суб’єктів забезпечення національної безпеки, їх функції та повноваження. Положення цього Закону залишаються єдиним нормативно–правовим актом, обов’язковим для виконання всіма органами державної влади, який визначає організаційно–правові механізми управління системою національної безпеки у суспільно–політичній, фінансово–економічній, воєнно–політичній, інформаційній та інших сферах. Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів та інші органи виконавчої влади за Конституцією реалізують свої повноваженняяк у внутрішньополітичному, так і у зовнішньополітичному сегменті системи забезпечення національної безпеки з метою нейтралізації визначених Законом України «Про основи національної безпеки» загроз в економічній, соціальній, гуманітарній, науково–технологічній та екологічній сферах [73]. Такий стан справ відповідає європейській правовій традиції розподілу сфер впливу та повноважень між гілками влади й зможе стабілізувати політичну ситуацію в державі. Взагалі інституційні перетворення в Україні повинні узгоджуватися за своєю спрямованістю з рекомендаціями європейських фахівців, а за своїми масштабами не поступаються реформам, які відбувалися в країнах Європи. Так, на період набуття незалежності інституцією з найбільшою концентрацією повноважень в Україні була Служба безпеки. За час існування цієї інституції з неї виокремлено Державну прикордонну службу, Службу спеціального зв’язку та інформації, Службу зовнішньої розвідки. Сьогодні за своєю організацією і функціями СБУ наближається до аналогічних європейських структур. Відбулася майже повна демілітаризація органів державної влади. Нині кількість цивільних посад, які обіймають представники силових структур, обмежується кількома десятками. Головними інституційними відмінностями сектору безпеки України й більшості країн НАТО і ЄС є існування силових інститутів, які не входять до складу міністерств (СБУ та інші структури, відокремлені від неї), і наявність конституційного органу з широкими повноваженнями – Ради національної безпеки і оборони. Такі відмінності мають глибокі причини, пов’язані з конституційним устроєм та історією державного будівництва, і не створюють проблеми для реалізації завданя європейської та євроатлантичної інтеграції. Досвід країн НАТО та ЄС може бути використаний для удосконалення роботи Ради національної безпеки та оборони України, яка в Україні є формалізованою і спрямованою передусім на координацію діяльності органів влади у сфері безпеки та оборони. Комунікативна роль Ради національної безпеки та оборони України поки що є другорядною і зміцнення цієї складової відповідає європейським принципам [74]. У Конституції України прописані тільки основні повноваження гілок влади, решта питань управління у сфері безпеки і оборони визначається законами і нормативно–правовими актами нижчого рівня. Однак, існує низка важливих питань, які мають бути вирішені саме на конституційному рівні. По–перше, повноваження Президента як Верховного головнокомандувача Збройних Сил України мають чітко визначатися для всіх військових формувань, адже збройні сили – не єдине збройне формування в Україні. Зазначене також виявляє, що в Україні низка важливих силових структур не входить до складу міністерств. Тому унормування їх діяльності та підпорядкування має ґрунтуватися на чітко окреслених конституційних повноваженнях Президента і Кабінету Міністрів України Конституційне формулювання «Верховний головнокомандувач Збройних Сил України та інших військових формувань» усуває різночитання. По–друге. Відсутність визначеного конституційного механізму, який гарантував би виконання рішень Президента як керівника у сфері безпеки і оборони. Наявність такого механізму усуває підґрунтя майбутніх політичних конфліктів щодо управління обороною і безпекою та від криває шлях подальшим інституційним перетворенням сектору безпеки відповідно до рекомендацій Ради Європи, зокрема щодо входження всіх силових структур до системи органів виконавчої влади у складі Кабінету Міністрів України. Решта питань управління може регламентуватися правовими актами нижчого рівня. Згідно зі статтею 92 Конституції України, основи національної безпеки визначаються законом України. Тобто, на додаток до Конституції України має існувати принаймні один закон, який регулює ці основи [75]. Такий закон має відповідати конституційним положенням і конкретизувати їх зміст. З моменту прийняття Конституції у 1996р. до 2003 р. ця норма не виконувалася, оскільки основи національної безпеки в Україні визначалися на той період Концепцією національної безпеки та Воєнною доктриною. Прийняття Закону України «Про основи національної безпеки України» забезпечило принаймні формальне виконання зазначеної норми Конституції, однак не вирішило всіх проблем, пов’язаних з конкретизацією конституційних положень щодо системи державного управління у сфері національної безпеки. Таким чином, доцільно розробити окремий закон «Про національну безпеку України», який конкретизуватиме положення Конституції у частині, що стосується управління сектором безпеки. Такий закон має визначити технологію управління сектором безпеки України, уникаючи доктринальних питань, вже визначених Законом України «Про основи національної безпеки», Стратегією національної безпеки і Воєнною доктриною України. У найближчій перспективі ефективність управління сектором безпеки під час його реформування може бути забезпечена за умови незалежності процесів перебудови цієї сфери від політичної кон’юнктури і зміни політичних керівників. Цьому сприятиме також жорстке дотримання вже затверджених на державному рівні планів і програм, що потребує формування у сфері безпеки корпусу цивільних фахівців, які мають працювати на своїх посадах (в Адміністрації Президента України, апараті Кабінету Міністрів, Верховної Ради та профільних міністерств) досить тривалий час [76] Правове врегулювання державної політики безпеки та оборони можливе лише шляхом прийняття законів України або внесення відповідних положень до Конституції. Затверджені механізми управління у цій сфері не можуть змінюватися через постанови Кабінету Міністрів або укази Президента України. Системний підхід до реалізації політики національної безпеки потребує всебічного використання інститутів аналітичного обґрунтування та супроводження діяльності органів державної влади у цій сфері. За будь–якої моделі державного управління ключовими механізмами політики національної безпеки залишаються: своєчасне прогнозування та визначення зовнішніх та внутрішніх загроз (моніторинг загроз) через затвердження Стратегії національної безпеки та відповідних заходів її забезпечення; визначення та реалізація оперативних та довгострокових заходів з попередження та нейтралізації загроз. Організаційно–правове врегулювання взаємовідносин інститутів державної влади можливе лише за умови прийняття взаємоузгоджених профільних законнів,положення яких мають забезпечувати серед іншого ефективне управління національною безпекою в рамках узгодженої моделі політичної системи. Ключовим напрямом удосконалення системи державного управління залишається підвищення її дієвості через упровадження механізмів зворотного зв’язку та персональної відповідальності державних службовців усіх рівнів. За умов чинної Конституції більш скоординована позиція інститутів державної влади можлива за рахунок підвищення дієвості роботи ради Національної безпеки і оборони України шляхом залучення інформаційно–аналітичних установ та професіоналів з питань, що обговорюються та готуються до затвердження, та підвищення комунікативної ролі цієї структури. При цьому діяльність структур сектору безпеки за будь–якого розвитку подій має здійснюватися виключно на основі принципів безумовного виконання норм чинного законодавства, невтручання силових структур у політичну сферу та додержання норм демократичного цивільного контролю. Сьогодні очевидна необхідність формування Стратегії забезпечення національної безпеки, яка повинна складатись із змістовної та функціональної частин. Змістовна має бути сукупністю цілей та завдань у сфері забезпечення національної безпеки. Під неї формуватиметься функціональна частина, яка визначатиме спрямованість діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки, цілі, завдання окремих суб’єктів, предмет їх діяльності, форми та засоби досягнення поставленої мети, організацію і порядок взаємодії за чотирма основними напрямками: захист території; захист населення; захист і примноження національного багатства; захист національної самосвідомості українського народу. Конкретні засоби і шляхи забезпечення національної безпеки України обумовлюються пріоритетністю національних інтересів, необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз цим інтересам, і ґрунтуються на засадах правової демократичної держави. Для формування збалансованої державної політики та ефективного проведення комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах створюється система забезпечення національної безпеки України. При написанні найважливіших документів повстає і низка інших політичних питань таких як мова, Митний союз чи економічна співпраця з ЄС [78 с. 184]. Щоб зробити наше стратегічне планування більш ефективнішим треба вийти за рамки політики державним органам, які здійснюють заходи по гарантуванню національної безпеки (Президенту, Кабінету Міністрів, РНБО, місцевим органам влади) та державним органам, що гарантують національну безпеку (міліції, військам, СБУ тощо), і в кінці кінців, зайнятись державними управлінням, охороною держави. Отже, правильний вибір політики удосконалення доктринальної системи національної безпеки дає змогу зосередити зусилля й ресурси на реалізації потенціалу економічного розвитку і тим самим забезпечити ефективний і безпечний розвиток усіх сфер життєдіяльності людини, суспільства і держави. Наведені в данній роботі міркування щодо методології удосконалення доктринальної системи національної безпеки не претендують на вичерпність. Головною властивістю цієї методології має бути логіка та послідовність. Відсутність такої логіки і відповідного алгоритму процесу удосконалення стратегії може призвести до подальших непослідовних, суперечливих дій у разі її практичної реалізації. Розробка засад удосконалення стратегії національної безпеки відповідно до національних інтересів, базових геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів є сьогодні одним із найважливіших завдань України. Адже саме нове, удосконалене стратегічне планування може бути вигідним для всієї України в плані подолання системної політичної та економічної кризи Національна безпека є однією з найголовніших сфер відповідальності держави та вимагає до себе уваги як спеціальних державних органів, а й «непрофільних» міністерств і відомств. Діяльність у сфері національної безпеки має бути скоординованою та здійснюватись у єдиній «системі координат». Засади для цього треба закласти у методологічному підході до аналізу національних інтересів і загроз їхній реалізації, визначення функцій і структури системи забезпечення національної безпеки. Ці засади мають відповідним чином відбиватися в законодавстві України і становити норми діяльності органів державної влади. Забезпечення національної безпеки - обов'язкова складова державних концепцій, стратегій, програм у будь-якій сфері життєдіяльності, яка на етапі їх розробки має включати аналіз негативних чинників (причин, динаміки розвитку, можливих наслідків), формування необхідних функцій захисту та постановку перед виконавцями, відповідними органами завдань з запобігання впливу цих чинників на реалізацію національних інтересів. Визначення методологічних засад у сфері забезпечення національної безпеки дає на новому якісному рівні: перейти до оптимізації системи забезпечення національної безпеки, організації ефективної системи моніторингу зовнішньої та внутрішньої обстановки; розробляти прогноз змін умов і чинників, що впливають на стан національної безпеки; визначати шляхи та заходи з запобігання і локалізації загроз національним інтересам; обгрунтовувати пріоритети політики національної безпеки України. ВИСНОВКИ Питанням національної безпеки в світовій спільноті приділяється найпильніша увага. Наука і владні структури, розуміючи її значення для особи, суспільства і держави, активно працюють над її концепцією, реалізацією і постійним удосконаленням. Не залишилася в стороні від цього процесу і Україна. Потрібно відзначити, що наукова розробка теми є більш-менш завершеною, достатньо чітко окресленою. Але законодавча база, прийнята Україною за роки незалежності, є недосконалою. Так, за останні п’ять років керівництво держави намагається змінити вектор розвитку держави у новій Стратегії національної безпеки, яку досі не прийняли. До того ж реалізація всього комплексу законів, концепцій, положень, указів, знаходиться в кризовому стані. На сьогоднішній день для громадян наший країни небезпека – це норма існування. Згідно даними ООН, в 2012 році 80% українців проживають за межею бідності, (економічна безпека). І цей показник виріс на 2% за два роки. Інші складові національної безпеки не в кращому стані [79]. Слід відзначити, що національна безпека це, перш за все, державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян. В той же час, державна політика базовим принципом державної політики є національний інтерес. Національний інтерес — інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом. Національна безпека і національні інтереси — дві взаємопов'язані суспільно-державні проблеми. Вони мають важливе значення для будь-якої людської спільноти з огляду на необхідність ліквідації й попередження загроз, здатних позбавити людей матеріальних і духовних цінностей, та пошуку оптимальних способів прогресивного розвитку. Тому одним із важливих завдань нашої політичної науки є з'ясування особливостей безпеки України в постконфронтаційний, перехідний період соціально-політичного розвитку на континенті, сутності національних інтересів України в нових геополітичних умовах, трансформації головних засад її соціально-економічного розвитку. Політика держави покликана захистити права і свободи людини, базові інтереси й цінності суверенної національної держави в навколишньому світі. Проблеми національної безпеки України багатоаспектні за своєю природою. Вони пов'язані із геополітичними, економічними, екологічними, соціокультурними особливостями країни та її найближчого оточення, рівнем консолідованості керівної еліти та її консолідуючої політики. Адже багатовікова підлеглість України іншим державам зумовлена не тільки геополітичними, військовими, економічними чинниками, а й не консолідованістю керівної еліти, представники якої суперничали й конфліктували між собою не тільки в боротьбі за владу та з питань зовнішньополітичних орієнтацій та пріоритетів, а й часто на особистісному рівні. Тому важливо, щоб різноманітність платформ різних політичних партій і рухів не руйнувала консенсусу щодо національної безпеки, державотворення. Ефективна система національної безпеки передбачає наявність міцних державних інститутів та досконалої доктринальної системи, здатних гарантувати дотримання прав і свобод людини, захист населення від можливих загроз. Виходячи с цього слід зазначити: |