Национальная безопасность. Дип спец кухар НАЦБЕЗПЕК. Теоретичні засади вивчення національної безпеки
 Скачать 105.81 Kb.
|
|
Діяльність органів державного управління у сфері національної безпеки носить досить складний характер, який обумовлюється наявністю особливих об'єктів безпеки: особистість її права й свободи; суспільства його матеріальні та духовні цінності. Специфічними рисами цих об'єктів обумовлена об'єктивна потреба створення єдиної системи гарантування національної безпеки України [48]. Загальна система суб'єктів гарантування національної безпеки охоплює: а) орган законодавчої влади — Верховна Рада і органи державного управління загальної компетенції — Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації; б) органи державного управління спеціальної компетенції — Міністерство внутрішніх справ; Служба безпеки; Міністерство оборони; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Міністерство юстиції; Національне бюро розслідувань; спеціалізовані управління і служби Міністерства закордонних справ; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи тощо; в) правоохоронні органи — органи прокуратури; суди загальної юрисдикції; Конституційний Суд; адвокатура; г) громадські структури — адвокатура; Товариство сприяння обороні України; пункти охорони громадського порядку [49]. Координаційним органом з питань національної безпеки є Рада національної безпеки і оборони України. Таким чином, механізм гарантування національної безпеки України зорієнтований на практичну координацію всіх видів діяльності державних і громадських інститутів з метою відвернення, виявлення й усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз. Обсяг і складність вирішуваних завдань у системі національної безпеки залежить від оцінки реальних загроз і ступеня їх небезпеки для життєво важливих інтересів України, зроблених на основі об'єктивного аналізу. За результатами цих оцінок завдання національної безпеки слід розділити за часовими параметрами на оперативні, тобто такі, які потребують невідкладного вирішення, тактичні, що передбачають деякий, не дуже значний часовий інтервал для їх вирішення, і стратегічні, тобто такі, вирішення яких здійснюється у віддаленій перспективі [50, с. 16]. Верховна Рада України: визначає пріоритети у захисті національних інтересів і об'єктів безпеки; розробляє систему правового регулювання відношень у сфері безпеки; встановлює порядок організації та діяльності органів гарантування безпеки; здійснює контроль за кадровою політикою державних органів та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки; заслуховує щорічну доповідь Президента України про гарантування національної безпеки України; визначає бюджетні асигнування на фінансування органів і програм гарантування національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки. До повноважень Верховної Ради України Конституція також належать питання війни та укладення миру; направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави; введення воєнного чи надзвичайного стану тощо. Загальне керівництво державними органами щодо гарантування національної безпеки здійснює Президент України, який виступає гарантом безпеки і оборони країни. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України; спільно з Верховною Радою визначає стратегію гарантування національної безпеки; контролює й координує діяльність державних органів щодо національної безпеки; приймає оперативні рішення щодо гарантування національної безпеки в межах компетенції, визначеної законодавством; не менше як раз на рік подає Верховній Раді звіт про забезпечення національної безпеки України. У разі воєнного нападу або загрози збройної агресії проти України Президент приймає рішення про оголошення стану війни, загальну або часткову мобілізацію і своїм указом вводить воєнний стан на всій території України чи в окремих її місцевостях. Про введення воєнного стану та інші заходи з цих питань Президент зобов'язаний невідкладно повідомити Верховну Раду (внести на розгляд); Президент також приймає рішення і видає наказ Збройним Силам на ведення бойових дій [51]. Рада національної безпеки і оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах безпеки і оборони. Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади, котрий відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, національної безпеки України; громадського порядку і боротьби зі злочинністю. Кабінет Міністрів здійснює також заходи щодо обороноздатності країни, гарантування національної безпеки, оснащення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою, керує мобілізаційною підготовкою й мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведення його на режим роботи в умовах воєнного стану тощо. У межах визначеної законом компетенції Кабінет Міністрів забезпечує керівництво державними органами щодо національної безпеки; організує й контролює розробку та реалізацію заходів щодо гарантування національної безпеки міністерствами і відомствами, іншими підпорядкованими йому органами України, Автономної Республіки Крим і областей. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України з відповідних питань. Суди загальної юрисдикції забезпечують захист конституційного устрою в Україні; здійснюють правосуддя у справах щодо злочинів, які посягають на безпеку особистості, суспільства та держави; забезпечують судовий захист громадян, громадських та інших організацій і об'єднань, чиї права були порушені у зв'язку з діяльністю у сфері гарантування національної безпеки. Прокуратура України здійснює свої повноваження у сфері національної безпеки і оборони відповідно до Конституції України. Національне бюро розслідувань України здійснює заходи щодо зміцнення національної безпеки держави; забезпечує належний захист конституційних прав і свобод людини й громадянина; проводить відповідно до законодавства України до судове слідство та оперативно-розшукові заходи в особливо складних кримінальних справах про злочини, які становлять значну суспільну небезпеку; виконує інформаційно-аналітичну роботу з метою виявлення й усунення причин та умов, які сприяють корупції, вчиненню інших небезпечних злочинів; прогнозує динаміку злочинності в суспільстві тощо [52]. Національний банк України розробляє й здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки України. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади у межах своїх повноважень, наявних засобів бюджетного й позабюджетного фінансування забезпечують реалізацію законів України, указів Президента України, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки; забезпечують створення, підтримання в готовності й застосування сил та засобів щодо національної безпеки, а також управління їх діяльністю; розробляють внутрівідомчі інструкції (положення) щодо гарантування національної безпеки і подають їх на розгляд Ради національної безпеки і оборони [53, с.66]. Окрім того, ці органи несуть відповідальність за якість розробки та виготовлення озброєння та військової техніки, за здійснення заходів постачання на потреби оборони у воєнний час (ст. 9 Закону України «Про оборону України»). [37] При уточненні місцезнаходження і функціональної ролі армії в системі національної безпеки з’ясовується, що сучасна війна, яка визначається широким комплексом факторів існування людських спільнот (де пріоритетне місце належить політичним мотивам необхідності усунення неадекватності соціальних і природних компонентів зростаючим потребам самореалізації особи, суспільства і держави), актуалізує значимість ефективних механізмів запобігання можливій агресії або воєнному конфлікту. Головним суб’єктом цієї практики повинна бути армія - базовий компонент воєнної організації української держави. Стан і тенденції розвитку воєнної небезпеки України актуалізують не лише потребу модернізації її збройних сил. Пріоритетне значення набуває обґрунтування основних напрямків трансформації структур національної армії, які можуть перетворитися на джерело небезпеки не тільки для держави, але й для суспільства загалом [54]. Головні проблеми надійного забезпечення воєнної безпеки зумовлені розв'язанням протиріччя між інноваційними, авангардними формами організації соціальної діяльності щодо усунення (мінімізації) загроз індивідуальному та суспільному буттю і реальними характеристиками суб'єктів захисту пріоритетних національних інтересів. Зазначені проблеми мають прояв у таких деформаціях життєдіяльності Збройних Сил України: - послаблення принципу єдиноначальності (який інколи заміщується єдиновладдям), широке розповсюдження бюрократизму, протекціонізму, формалізму, волюнтаризму та дійсної безвідповідальності; - суттєвою деформацією військово-соціальних відносин, що знижує пріоритет професійної готовності та компетентності військовослужбовця стосовно суб'єктивістських поглядів начальників по відношенню до підлеглих, відсутністю реальної правової та соціальної захищеності особового складу; - послаблення системи мотивації і стимулювання діяльності щодо забезпечення воєнної безпеки (постійне переважання духовних стимулів може існувати лише в надзвичайних ситуаціях); - значна закритість армії від громадської думки, цивільного контролю та недостатній статус збройних сил в системі забезпечення національної безпеки України. В основу створення ефективних механізмів і проведення комплексних заходів запобігання можливій агресії (конфлікту) мають стати питання виявлення та реалізації гуманістичного потенціалу забезпечення на гарантованому рівні мінімалізації загроз існуванню незалежної країни Критерії та фактори оптимізації функціонування та розвитку армії «приховані» в системі людської діяльності і набувають адекватності лише з урахуванням реалістичних інтересів індивідів та соціальних груп [55]. Під час опису і пояснення проблем оптимізації діяльності соціального суб’єкта, що аналізується з причин ефективності захисту базових цінностей життєдіяльності, слід відзначити важливість тенденції переходу від домінування соціально-економічних структур життєдіяльності до їх паритетності з культурно-історичними структурами суспільства. Для суттєвого покращення діяльності армії як суб’єкта воєнної безпеки країни необхідно: - визначити діапазон значимих соціокультурних параметрів функціонування і розвитку збройних сил (особливо показники «ідеальної», «нормативної» та «реальної» моделей структур цінностей службово-бойової діяльності), а також зміст особистісної, цільової, ціннісної і нормативної форми регулювання соціально відповідальної поведінки військовослужбовця; - виявити характер траєкторії ймовірного руху певного параметра, між його граничними значеннями та встановити чисельність варіантів щодо цього руху і швидкості; - розробити конкретну стратегію життєдіяльності української армії з метою забезпечення її відтворення на основі реальної готовності захищати національні інтереси та знання своїх життєво важливих параметрів і характеру їх зв’язків між собою (особливе значення має спроможність військово-політичного керівництва до мотивації дій суб‘єктів системи національної безпеки країни) [56,57]. Встановлено певні обмеження громадської думки (які визначаються недостатньою роллю ціннісних інтерпретацій мілітарної культури суспільства у складному процесі націодержавотворення) щодо реалій небезпеки України як негативний фактор оптимізації діяльності армії. Потреба суспільного самозбереження у складних воєнно-політичних реаліях кінця другого тисячоліття невпинно відтворює необхідність глибокого соціально-філософського аналізу проблем діяльності армії на її різних рівнях: блоковому, коаліційному, регіональному, державному. Сьогодні ще передчасно чітко визначити діяльність органів державного управління в сфері гарантування національної безпеки, але вже безперечно те, що національної безпеки України є об'єктом державного управління і йому властиві загальні для всієї системи державного управління риси та принципи [58]. Разом з тим конкретні проявлення цих загальних рис і принципів у діяльності органів державного управління щодо гарантування національної безпеки мають специфічний перелом, котрий обумовлений особливим місцем цієї сфери в системі державного управління з її виразним правоохоронним напрямком. Це означає, що правоохоронні органи та органи державного управління спеціальної компетенції багато виконують загальних завдань в сфері безпеки, але при цьому потрібно мати на увазі єдине: діяльність цих органів управління спрямована насамперед на захист основних об'єктів безпеки — прав і свобод особистості, матеріальних та духовних цінностей суспільства, конституційного устрою, суверенітету й територіальної цілісності держави. Всебічний характер загальнодержавних заходів гарантування національної безпеки України, різниця у засобах, силах і організаційних формах реалізації цих заходів визначають конкретну роль кожного органу державного правління щодо гарантування національної безпеки України [59, с. 44]. Виходячи з концептуальних підходів щодо гарантування національної безпеки та аналізу її законодавчого закріплення необхідно визначити коло завдань лише основних суб'єктів національної безпеки із всієї системи органів державного управління. Особливе місце посідає Служба безпеки України. В інтересах національної безпеки держава покладає на органи Служби Безпеки завдання захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб [60, с. 405]. До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції і організованої злочинної діяльності в сфері управління і економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави. Завданням органів служби безпеки відповідає система прав, яка містить у собі, з одного боку, права, котрі забезпечують правильну організацію і нормальне функціонування самої системи Служби безпеки (внутрівідомча управлінська діяльність у нових умовах розвитку країни), а з іншого боку , якими наділені вони безпосередньо для виконання завдань гарантування національно-державної безпеки України як суверенної незалежної країни. При цьому переважне значення мають права на проведення оперативно-розшукової, кримінально-процесуальної та зовнішньої адміністративної (виконавчо-розпорядчої) діяльності. Зовнішня адміністративна діяльність органів служби безпеки це, насамперед, їх діяльність як державного правоохоронного органу спеціального призначення [61]. Об'єктивно існуючий взаємозв'язок суспільних відносин дає змогу розглядати їх як цілісний складний об'єкт національної безпеки в сфері управління внутрішніми справами. Разом з тим у теоретичному плані та практичній діяльності потрібно мати на увазі, що ці суспільні відносини не є ідентичними. Це — самостійні інститути діяльності, що визначають головні напрямки діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення основних об'єктів національної безпеки (особистості, суспільства, держави) від явних та потенційних загроз, джерела яких можуть бути розташовані на території України або за її межами. Нормативні акти, що регулюють діяльність органів внутрішніх справ щодо національної безпеки, покладають на них ряд завдань, до яких належать: гарантування особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та законних інтересів; охорона й забезпечення громадського порядку; попередження правопорушень та їх усунення; забезпечення громадської безпеки та безпеки дорожнього руху; захист усіх форм власності від злочинного посягання; виявлення й розкриття злочинів, розшук осіб, які їх скоїли; захист природного середовища; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень та гарантування безпеки інших цінностей особи, суспільства і держави [62]. Для безпосередньо виконання завдань органам внутрішніх справ надається відповідна система прав і функціональних обов'язків. Діяльність органів внутрішніх справ містить у собі ряд організаційно-правових форм, що характеризуються специфічними ознаками й призначеннями, а саме: адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну функції. Всі функції нерозривно пов'язані між собою і утворюють єдиний комплекс діяльності органів внутрішніх справ щодо охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки та боротьби зі злочинністю як головною загрозою цим та іншим об'єктам національної безпеки. При цьому зміст і діяльність органів внутрішніх справ має визначатися рівнем та напрямком загроз життєво важливим інтересам України. У гарантування національної безпеки, і насамперед військової безпеки, важлива роль відводиться органам військового управління Збройних Сил України. Збройні сили України — це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності [37]. Збройні сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України. Це основний державний інститут, покликаний гарантувати захист України від зовнішньої збройної агресії. У даному випадку діяльність органів військового управління у цій сфері носить виконавчо-розпорядчий характер. Система військового управління Збройних Сил, яка складається із центральних органів, органів управління військових округів, органів управління військових об'єднань, частин тощо, об'єднується й керується Міністерством оборони України як центральним органом військового управління. Специфічним видом органів військового управління потрібно виділити штаб. Характер управлінських функцій та обсяг компетенції щодо забезпечення оборони й військової безпеки України визначається місцем кожного органу військового управління у централізованій системі військового управління як галузі державного управління. Як особливо важливий орган гарантування безпеки і виконання завдань оборони країни Міністерство оборони України також розробляє та подає на розгляд Президента України проекти державних програм будівництва Збройних Сил, розвитку озброєння та військової техніки, пропозиції щодо зміцнення обороноздатності держави тощо. В умовах введення військового стану завдання й повноваження органів військового управління в сфері забезпечення оборони та безпеки країни, підтримки громадського порядку можуть бути розширені спеціальним правовим актом [62]. Виконавча і розпорядча діяльність органів військового управління в цій сфері здійснюється у правових (юридичних) формах, безпосередньо виданням правових актів. З їх допомогою військові органи регулюють різносторонні суспільні відносини, які виникають у процесі забезпечення національної безпеки та оборони держави. У комплексі заходів щодо гарантування національної безпеки важлива роль відводиться Прикордонним військам, головним завданням яких є захист недоторканості державного кордону на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охорона економічної зони України. Виконавчо-розпорядча діяльність Державного комітету у справах охорони державного кордону України як центрального органу управління Прикордонних військ здійснюється безпосередньо виданням правових актів. При виконанні службових обов'язків Прикордонні війська керуються Конституцією України, Законом «Про державний кордон України» та Законом «Про Прикордонні війська України» та іншими законодавчими актами. Таким чином, надійність захисту життєво важливих інтересів України залежить не тільки від вироблення науково обґрунтованої концепції національної безпеки, а й від створення ефективної системи гарантування національної безпеки та механізму її реалізації та від практичної координації діяльності органів державного управління [63]. В цьому контексті стає актуальною політична складова. Зазначені органи державної влади, призвані забезпечувати національну безпеку української держави, часто просто не реалізують своїх повноважень. Так, Рада Національної безпеки і Оборони, під час президенства Л. Кучми був впливовим координаційним центром (тодішній голова РНБО В. Горбулін вважається одним з засновників українського безпекознавства), з часів Ющенка став «запасним аеродромом» для колись впливових політиків. З 14 лютого 2012 року цей орган очолює А. Клюєв. Аналітики вважають, що це призначення він отримав із-за конфліктів в провладній команді (раніше А. Клюєв був віце-прем’єром), що доводить останній тезис. Разом з тим нормативно-правовий базис державного управління системою забезпечення національної безпеки теж має низку проблем пов’язних з відсутністю розмежувань понять та функцій сектору безпеки та Воєнною організацією держави, визначенням головного суб’єкта управління, відсутністю критеріїв оцінки та моделювання ситуацій. РОЗДІЛ ІІІ ШЛЯХИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДОКТРИНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ Глобалізаційні фактори, висока динамічність процесів, ослаблення міжнародно–договірної системи забезпечення глобальної безпеки та глобального балансу сил, світова економічна криза, що розгорнулася наприкінці 2008 р., актуалізують завдання захисту таких життєво важливих для України інтересів, як суверенітет і територіальна цілісність, недоторканість державного кордону, демократичний конституційний лад, верховенство права, збереження повноцінного і рівноправного членства у міжнародному співтоваристві. Відповідні цілі, пріоритети та завдання держави на шляху їх забезпечення на початку 2007 р. Було окреслено ще в Стратегії національної безпеки, затвердженій Указом Президента України В. Ющенком. Разом з тим, міжнародна і внутрішня безпекова ситуація, в якій опинилася Україна протягом останніх років, загострює питання про цивілізаційний вибір України. Це вибір моделі поведінки держави у відносинах зі своїми громадянами та сусідніми державами. У політичній сфері такий вибір потребує відповіді щодо форми правління та способу ротації еліт, форм прямої й непрямої участі громадян в ухваленні політичних рішень в центрі та на місцях, визначення норм і меж розв’язання політичних конфліктів. У економічній сфері йдеться про визначення ролі держави у регулюванні відносин між суб’єктами ринку. У геополітичній сфері – це вибір між ставкою на власні сили й ресурси й пошуком зовнішнього патронату чи об’єднанням на принципах рівноправності з делегуванням частки суверенітету наднаціональним органам. Комплексне втілення чітких відповідей на поставлені запитання спроможне створити основу для сучасної ефективної системи національної безпеки [64]. Протягом перших років незалежності Україна намагалася уникнути цивілізаційного вибору і сконцентрувати свої зусилля на вирішенні поточних внутрішніх проблем. В результаті чого українська влада втратила ініціативу у формуванні власного підходу до розвитку свого суверенітету. З середини 90–х і на початку 2000–х років, провідні західні експерти починають ідентифікувати Україну як «нічийну землю» між Заходом і новою Росією. А російські експерти та політики продовжували вважати Україну «виключною зоною національних інтересів» Росії. Тобто, обидві сторони фактично відмовляли Українській державі в статусі суб’єкта міжнародних відносин, зокрема і в ролі активного учасника європейського інтеграційного процесу. Значною мірою це було пов’язано з проблемами внутрішньополітичного розвитку України, де елементи демократії та поліархії співіснували з елементами авторитарного правління та непрозорості політики. Водночас всередині самого Європейського Союзу та НАТО не було одностайності щодо темпів зближення з Україною і масштабів зовнішньої допомоги у цьому процесі, на відміну від чіткої політичної позиції щодо країн Вишеградської четвірки, країн Балтії або Південно–Східних Балкан. Росія ж, навпаки, активізувала свої реінтеграційні зусилля щодо відновлення свого домінування на теренах колишнього CРСР. При цьому РФ активно використовувала методи економічного тиску, провокування внутрішніх конфліктів з метою нав’язування власного арбітражу чи навіть відторгнення окремих територій, як це сталося у серпні 2008 р. з Абхазією та Південною Осетією. Щодо України схожі методи теж були зостосовані. Зокрема, у 2008 році російський президент В. Путін на Бухарестському саміті НАТО відкрито заявив главам держав і урядів країн–членів НАТО про те, що Україна опиниться на межі розколу в разі спроби вступу до Північноатлантичного альянсу. Саме активні зусилля російської дипломатії спрямовувалися на блокування ініціативи надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО у 2008 р. та на дискредитацію Української держави під час зупинення газопостачання до Європи на початку 2009 р. Активна позиція громадян на завершальному етапі президентських виборів 2004 р. створила нові можливості для свідомого формулювання завдань цивілізаційного вибору та розбудови демократично обраною владою відповідної безпекової політики. У результаті Українська держава отримала шанс позбутися атрибутів «сірої зони» Європи. Вибір на користь європейської цивілізаційної моделі національного розвитку став основою внутрішньої та зовнішньої політики Президента України В.Ющенка. Основні принципи нового політичного курсу були закріплені в Посланнях до Верховної Ради України у 2006 р., 2008 р. та 2009р. Сьогодні ж європейський вибір має переважно декларативний характер. Після обрання Президентом України В.Януковича керівництво держави проводить скоріш багатовекторну політику. Враховуючи переслідування політіків-опозиціонерів нинішньою владою, не важко спрогнозувати реакцію Заходу на таку «європейську інтеграцію». Це ставить під сумнів співпрацю ЕС, НАТО та США з Україною [65]. Збереження здобутих переваг вибору на користь європейської цивілізаційної моделі перед політичним класом України у безпековій сфері висуває низку завдань. По–перше, довести свою прозахідну політичну орієнтацію. Для того щоб країни Європи співпрацювали з нашою державою і не чинили опір щодо євроінтерації. По–друге, забезпечити виконання державних програм з модернізації та розвитку Збройних Сил України, Служби безпеки України, розвідувальних органів, органів кримінальної юстиції. В умовах другої хвилі кризи необхідно в стислі терміни ухвалити і розпочати втілення антикризової програми зі збереження та оптимізації існуючого оборонно-промислового комплексу, ракетно–космічної та авіаційної промисловості, які зберігають для України можливість у майбутньому бути серед ключових гравців регіональної безпеки. По–третє, розвивати енергетичне партнерство з Європейським Союзом у рамках політики національної безпеки, втілювати заходи зі зниження енергетичної залежності від Росії та підвищення енергоефективності національної економіки. По–четверте, розпочати діалог з урядами США, Росії, інших ядерних держав щодо надання Україні чітких гарантій безпеки, пов’язаних з системою договорів щодо ядерного роззброєння та підтримання балансу звичайних озброєнь на європейському континенті [66]. Узагальнюючи аналіз ситуації та існуючих тенденцій у забезпеченні національної безпеки, внутрішніми чинниками проблем у цій сфері є: неефективність системи управління сектором безпеки, яка сформувалася внаслідок незавершеності конституційної реформи; відсутність єдиного центру прийняття рішень з управління державною політикою національної безпеки; розбалансування та ослабленість інституційних механізмів через неузгодженість нормативно–правових актів, більшість з яких приймалася раніше й не враховувала зміни конституційних положень. Очевидно, що природа зазначених чинників є політико–управлінською. Недостатня ефективність державного регулювання у забезпеченні національної безпеки України загострюється деякими особливостями трансформації умов сьогодення. Зокрема політика забезпечення національної безпеки в Україні супроводжується постійними трансформаціями відповідних державних інститутів. В країні де-кілька раз змінювався Основний закон. До того ж в українському суспільстві не досягнуто консенсусу щодо зовнішньополітичних пріоритетів держави, що створює відповідне загострення у протистоянні політичних сил. Політична система країн ЄС та НАТО є досить усталеною. Діяльність державних інститутів, що визначають зміст та напрями реалізації державної політики у сфері національної безпеки, здійснюється на основі чіткого розподілу повноважень гілок влади та в умовах контролю з боку громадянського суспільства. Більшість країн ЄС є членами системи колективної безпеки – НАТО, діяльність якої ґрунтується на принципі колективної оборони, включаючи ядерний компонент. Основним внутрішньополітичним завданням національних урядів країн ЄС є збереження високих стандартів життя, демократичних прав і свобод. У зовнішньополітичній сфері країни ЄС реалізують стратегію «Єдиної Європи» – самостійного впливового центру сили. Державна політика у сфері національної безпеки в країнах ЄС трансформується під впливом сучасних взаємопов’язаних тенденцій поглиблення інтеграційних процесів та протидії новим глобальним загрозам. Фундаментальним принципом системи національної безпеки у країнах Європи є забезпечення прав і свобод громадян. Формування спільної для всіх країн–членів ЄС політики в сфері безпеки та оборони ґрунтується саме на основі визнання імперативності цього принципу [67,68]. Розподіл повноважень різних гілок влади залежить від історично зумовленої політичної системи. У парламентських країнах (як монархіях, так і республіках) роль глави держави дещо схожа. Відповідно до фундаментального для європейської правової традиції та практики принципу розподілу влади, функції президента втілюються у наступних положеннях: |