Контрольна робота з дисципліни «історія українського постмодернізму». контрольна. Типологія героя в українській постмодерністській літературі
 Скачать 35.02 Kb.
|
|
Типологія героя в українській постмодерністській літературі. Рядом дослідників культури кінець XX ст. характеризується як епоха постмодернізму або постмодерну. Постмодерн — культурна течія, що обхоплює філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки. Андрухович, один із перших, хто після після розпаду СРСР звернувся до картини постколоніальної дійсності. О.Гнатюк у передмові до “Рекреацій” відзначає: “У першому своєму романі – “Рекреації” – він зобразив перетворення антиколоніального типу культури у постколоніальній дійсності, у другому – “Московіаді” – показав агонію імперії та колоніальної цивілізації…» [5.1, с.10]. В своєму романі – “Рекреації” (1990) –реалізовані всі найяскравіші характеристики постмодерну: бурлеск, балаган, буфонада, абсурд, сарказм, іронія, карнавал ремінісценції на Тичину, Сковороду, Антонича, себе самого. Помимо цього, у тексті яскраво описана історія і сучасність України, вказані авторські погляди на творчість і буття поетів. У образах головних героїв – Хомського і Мартофляка, а також другорядних – Мацапури, Немирича, Штундери письменник іронічно показує егоцентризм, харктерний творчим людям: “…хлопці вони талановиті, чесні, непродажні, цвіт нації, діти нового часу, тридцятирічні поети, кожен гадає, що він пуп землі, а направді лиш сексуальна невдоволеність і розпалене самолюбство…” [1, с.39]. Буття людини накопичує виразно постмодерного втілення – у спілкуванні головних героїв, згадуванні веселих спільних пригод, обміну новинами, планами, переказуванню сюжетів тощо. Письменник з помітною долею іронії відноситься до своїх героїв-поетів. Наприклад його слова про Мартофляка: “…аби він та не читав свої геніальні вірші – то була б національна трагедія чи щось гірше – бути в Чортополі й не потішити своє самолюбство… читанням віршів або уривка з роману у віршах, який він, слово честі, не закінчить ніколи..” [1,с.41]. Зображення духовного буття у романі являється абсурдним. Наприклад, національної свідомості, ментальності: “А хто переможе в конфлікті: католики чи православні? – Як завжди, переможуть безбожники. Бо для українця важливіша кількість рушників у його церкві, аніж якась там Нагірна проповідь” [1, с. 73]. У тексті роману розпізнаються елементи автобіографізму – герої обговорюють особу Андруховича, його творчі плани, так само як інших. Сучасні українські письменники, у романі «Рекреації» — Хомський, Мартофляк, Штундера і Немирич з’являються у ґротескний карнавальний Чортопіль з одним бажанням — «стати іншим». Вперше за за двісті років, у Чортополі повинні відбутися, повернуті народові, рекреації під загальною назвою «Свято Воскресаючого Духу», воно має стати першим кроком у відродженні давніх і прекрасних традицій нашого народу. Композиційно роман удосталь простий: спершу розповідається про кожного героя та його шлях на свято зосібна, потім лінії персонажів об’єднуються в першому контрапункті з апофеозом карнавальної процесії, після чого їхні шляхи, за замислем письменника, знову розходяться і кожен проживає ніч ініціації по-своєму, а вранці — другий контрапункт і розв’язка у вигляді грандіозного спектаклю-псевдопутчу. Головний герой другого роману Ю.Андруховича “Московіада” (1992) – український поет Отто фон Ф. – національно переконаний українець, якому неприємлива російська дійсність, навіть творити тут не виходить: “…вірші твої, певно, лишилися в атмосферних полях України, московські ж поля виявилися надто щільними для їхнього солов’їного проникнення” [1, с.115]. Стилістика Бу-ба-бу сприймається в описі столиці імперії (“У цьому місті, кажуть, живе мільйон українців. Себто Москва – найбільше у світі українське місто” [1, с.148]) й письменницького гуртожитка початку 90-х (“У нерозривній діалектичній єдності із голосами перебувають і запахи – букет гуртожитського сміттєпроводу, перегарів і сперми. Шиплять пательні, брязкають відра, ключі, гупають відра…” [1, с.115]). На перше враження, головний герой не цілеспрямовано блукає містом, але це лише на перший погляд. Насправді ж він реалізує лінію надзвичайно важливих завдань: провідати коханку, купити подарунки в магазині «Дитячий світ», а найголовніше збагнути суть того, що з ним відбувається. Ситуації, в яких він опинюється, схожі на картинки в калейдоскопі. Всі події, що відбулися з Отто упродовж дня взаємопов’язані якоюсь спільною метою безсистемного руху вперед. Проте, насправді весь світ «Московіади» остворений довкола вертикальної осі: про Отто фон Ф. читач пізнає високо «на сьомому поверсі», десь «під небом», а закінчується дія роману глибоко в підземеллі. Сюжетний час твору включає і все його минуле і не видумане, спостережливим мигцем побачене життя всієї Москви. Внутрішнє слабкість маленької людини перед вираженням соціального зла приводить до її трагедії. Глибока трагедія героя деталізується у творі протистояннями між обставинами навколишньої дійсності і «блакитними» мріями, характером героя, який не сприймав світ у реальному вимірі. Риса простору романів Андруховича об’єднана з крайніми тенденціями сюжетної і композиційної категоріїчасової картини, яка створюює складний часовий план розповіді й сприймання. Об’єктивні ознаки простору в постмодерному романі створюють своєрідну переломлюваність і виявляються в особливому просторі читача й автора: події можуть чинитися, а герої діяти у будь-якому просторі, в будь-якому географічному пункті, але простір автора завжди буде тим самим. Простір своїх художніх творів письменники часто заповнюють своїми сучасниками — наприклад, близькими людьми. Ірванець у романі «Рівне/Ровно» показує всю свою родину: дружину Оксану, батьків, сестру, племінника. Андрухович у творах пригадує своїх друзів та добрих знайомих (Неборак, Римарук, Рябчук, Соломія Павличко, Мар’яна Прокопович, Юрко Пр.[охасько?] тощо).. Слід зауважити, що в романі «Московіада», як і в інших прозових полотнах Андруховича та Ірванця , відсутній детальний опис помешкання героїв. Автори, неначе навмисно їх уникають, адже на думку Василя Ключевського, «… зовнішня обстановка, в якій живе людина… фасад будинку, який вона собі будує, речі, що ними вона оточує себе в своїй кімнаті, все це говорить їй самій, хто вона й задля чого існує або бажає існувати на світі». [9, с. 295]. Ця цікава думка науковця всебічно пояснює той факт, чому письменники-постмодерністи збігають портретних характеристик героя, розповіді їх помешкань тощо. З ціллю глибшого розкриття психологічного стану героїв використаний художній прийом яскраво використовували письменники першої пол. XX ст., наприклад, Валеріан Підмогильний («Місто», «Невеличка драма»). В його романах ми знаходимо описи помешкань Левка, Нюсі, Юрка Славенка, Марти, Ірен Маркевич, що дає можливість читачам дізнатись більше про вдачу, смаки, уподобання їх власників. Сучасні автори нпчебто навмисно уникають схожих прийомів, оскільки хочуть зобразити кожного з героївперсонально, лишивши при цьому читачам простір для фантазії. Вертаючись до питання часу і простору у творах Андруховича, слід зазначити, що фабульний час його романів тянеться від 1 дня («Рекреації», «Московіада», «Дванадцять обручів») до 5 днів («Перверзія»). Проте це його герої мають купу планів на цей достятньо обмежений період. З’являється відчуття, що всі вони поспішають жити і діяти. Навіть однієї доби досить автору роману «Рекреації», щоб розкрити внутрішній світ кожного з чотирьох героїв, що були запрошені до Чортополя на карнавалізоване свято Воскресаючого Духу. Справжння ж мета появи на цей захід кожного з них — віднайдення самототожності. Головних персонажів Андрухович реалізує у карнавальній дійсності свята аспектом постійного пошуку самих себе. При цьому творчість зображується чимось окремим, незалежним від дій та моральної поведінки поетів, що зображені у творах. [2, с.45] У постмодерній творчості Юндруховича, Ірванця зрозуміло описується поворот до нового оригінального типу мислення, обумовленого бажанням індивіда відшукати себе й своє місце у цьому світі, знайти істину та нові спроби зображення художньої дійсності, зберігаючи при цьому певну інтригу. Постмодерні романи зображують наше сьогодення, це своєрідний опис сучасного життя. Ідеї постмодернізму значною мірою протиставляються ідеї мистецтва творити вічне. Ще століття тому літератори докладали зусиль абстрагуватися від певних місць, предметів, подій: утворювалися неіснуючі міста «N». Постмодерністи назворот, стверджують на акценті на конкретних, а не абстрактних місцях та предметах. Це специфічний бунт проти вічності та мистецтва. Постмодерна ситуація в художній літературі – ситуація іронічного переосмислення та імітування культурного розуміння (як реакція) і пошук у нуртуючому хаосі сенсів глибинних, способів розуміння головного предмету художньої творчості – людини і світу, їх взаємостосунків (як інтенція).Безперечної актуальності в літературі постмодернізму дістав прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв’язки. У багатьох творах життя сформовується трагічним театром, якимось апокаліптичним карнавалом. Літературна гра дає змогу переосмислити дійсність, більше того — переграти певні ситуації, щоб відповісти на складні питання. А коли гра сполучається зі сміхом, вона трансформується на протистояння загальному абсурду. Добре відомий теоретик і практик постмодернізму У. Еко вважає, що, «коли вже минуле неможливо знищити, оскільки його знищення веде до німоти, його слід переосмислити іронічно, без наївності», позбавляючи людину страху від жахливого буття. Герой літератури постмодернізму — людина, яка загубилася і блукає в повсякденному бутті, втратила зв’язок із Всесвітом, боляче переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не усвідомлює, куди йти, у що вірити, навіть про що й думати, що відчувати, за тим що її думки й почуття здеформовані під силою трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відновлює всеосяжний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків у світі, падіння людства впрірву, без шасів на порятунок. Література: Андрухович Ю.І. Рекреації. Романи. – К.: Час, 1996. – 287 с. Дискуссия о постмодернизме // Вопросы литературы - 1991. - № 11-12. - С. 137 . Андрухович Ю. Рекреації : [роман] / Юрій Андрухович / [ред. рада : В. Шевчук та ін.] ; худож.-оформлювач С. І. Гаврилюк]. — К. : Час, 1997. — 287 Андрухович Ю. Дванадцять обручів : [роман] / Юрій Андрухович. — К. : Критика, 2006. — 275 с. Харчук Р. Сучасна українська проза: Постмодерний період : [навч. посібн.] / Р. Харчук. — К. : ВЦ «Академія», 2008. — 248 с. Гнатюк О. Авантюрний роман // Андрухович Ю.І. Рекреації. Романи. – К.: Час, 1996. – С.10-26 Зашкільняк Л. О. Постмодернізм в історичній науці // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 439. — 520 с. : Українська художня культура: Навч. посібник. — К., 1995. Український літературний постмодерн: [монографія] / Тамара Гундорова. – К.: Часопис «Критика», 2005. – 264 с 9. Ключевский В. О взгляде художника на обстановку и убор изображаемого им лица // В. Ключевский. Соч. : в 8 т. — М., 1959. — Т. 8. — 367 с. 2.2. Суспільно-історичні та культурно-мистецькі передумови виникнення постмодернізму в Україні. Постмодерністський час в історії розвитку української культури розпочався в період «перебудови» і насамперед відноситься до образотворчого мистецтва, що обернулося до зображення видимої реальності. Йому було присутнє поспішне руйнування традиційних течій і форм, лідерство живопису [1.] Взагалі постмодерна культурна епоха визначається як кризова, перехідна стадія нуртування й пошуку нових орієнтирів, епоха, до якої “важко підібрати критерії цілісних сталих художніх систем” – через те, що “вона сама перебуває в точці перелому й вибору шляху”. Постмодернізм з’явилася як інтелектуальна течія, признана збагнути не економічні, а скоріш політичні та культурологічні питання. Явище постмодернізму з’являється тоді, коли сфера культури заявила про свої претензії не тільки на особливе, а й на домінуюче становище серед інших соціальних сфер. Найсуттєвішою філософською рисою постмодернізму є перехід від класичного антропоцентристського гуманізму до сучасного універсального гуманізму, екологічний світ якого охоплює все живе - людину, природу, Всесвіт. Постмодерністська естетика суттєво анти-систематична, адогматична, позбавлена жорсткості та замкненості концептуальних побудов. Постмодернізм представляє не лише культурний феномен, але й тип мислення, притаманний людини епохи другої половини ХХ – початку ХХІ століть. Це був термін, який застосовувався для передання специфіки нової епохи, яка безкомпромісно вирізнялася від попередньої. [2:28]. Зародження постмодернізму у середині ХХ століття була викликана рядом складних соціальних, суспільних, культурних, філософських чинників. Перед очима у людства фактично формувалася нова цілісна картина світу, з’являлися потужні наукові напрями (теорія відносності, кібернетика, ядерна фізика тощо). Звісно, що це актуалізувало і інтерес до гуманітарних наук, у т.ч. до філософії та культурології, а загалом –слугувало формуванню нових гносеологічних установок тогочасної людини [3:233]. Ще однією вагомою характерного рисою постмодернізму є відсутність певних правил. Такий стиль не диктує авторові критерії для самовираження, а тому художник може обрати будь-яку форму, манеру й засіб створення свого твору. Саме через це постмодернізм у живописі є передумовою до виникнення художніх інсталяцій і перформансів. Більш того, у постмодерністському стилі відсутні чіткі особливості у художній техніці. А для україни після тоталітарних режимів це значний поштовх… Можна сказати, що постмодернізм в Україні багато в чому був викликаний ідеологічною напругою та фізичними переслідуваннями митців тоталітарним радянським режимом. Потрапивши в умови ідеологічного плюралізму та «інформаційного безмежжя», молоді українські художники засвоїли найбільш радикальні постмодерністські форми (надзвичайно суб’єктивістські та іронічні), аж до приголомлюючих громадськість. Визначений цим своєрідним досвідом тасвтоглядом, живопис нашої країни пересік межу 1991 року, коли Україна отримала свою незалежність [4:509]. Крім цього, низка українських митців постмодерністського стилю на межі ХХ-ХХІ ст. порушили з традиціями станкового живопису і перейшли у стильну, на цей час відеоарт, удосконалене фото, комп’ютерну графіку, ансамбляж, інсталяцію, перфоманс, хеппенінг тощо. Проте, саме ці жанри у певній мірі доводять до усунення авторської манери і не просто так мистецтво постмодернізму критики називають мистецтвом без автора [5:184]. Надзвичайно важливим для появи і розквіту постмодернізму в культурі є наявність деяких контекстів. Культура змінюється чуттєво та якісно: нові типи соціальних відносин, новий економічний порядок, постіндустріальність, суспільство споживання, трансатлантичний капіталізм (не соціалізм!), розвиток медійного суспільства. В сучасних подіях постмодерністської реальності стає майже неспроможним для реалізування прагнення представників влади зробити цілісну стандартизувати систему управління громадськими процесами, оскільки влада поволі лишається попередньої соціокультурної бази — людей, котрі готові іти на будь-які жертви заради здійснення волі, що походить з єдиного центру. В епоху постмодернізму неспроможними стає стандартизація, масовізація суспільства. Постмодерністська суспільно-політична реальність разом з негативними залишає й такі, характерні попереднім часам, явища, як установлена ціннісна орієнтація (політичного лідера, еліти, влади), бажання досягти кінцевої мети політики. Підставу повільного позбавлення напрямку до глобальних модернізаційної схеми, як вважає О. Панарін, треба шукати у політичній системі, яка є не тільки сукупністю інститутів, а й місцем певних очікувань, установок, ідентифікацій, які «задаовольняють готовність до керівництва і підпорядкування». На окресленому етапі громадського розвитку політичне кредо перестало виявляти напругу, через що з’явився перебій у розвитку політичної системи, який і став «початком переходу від модернізаційної парадигми до постмодерністської» [6]. Установлення постмодернізації ототожнене зі змінами, що сталися у світі в останній чверті ХХ століття, передусім у передових західних країнах. Такі зміни межують з перетворенням від суспільства індустріального типу з домінуючою в ньому цінністю інструментальної раціональності до постіндустріального, де лідеруючими стають ідеали постмодерну, які несуть із собою «ряд не схожих соцієтальних змін, від рівноправності жінок до гумонітарних політичних інститутів і занепаду державно-соціалістичних режимів» [7]. При такому слід підкреслити, що змінам підвласне не саме суспільство як основа людського буття. Воно саме лишається стійким протягом всього процесу розквіту людської цивілізації. Відбувші зміни в певних періодах, значним чином впливають на події, характеристики людського життя. Завдання такої події пояснюється тим, що значна частина цього перехідного етапу спільної перебудови від індустріальної (модерного) до постіндустріальної (постмодерного) громадскості вже здійснена і пройдена людством у високорозвинених країнах, які й показують приклади і стандарти людського співжиття в інших умовах. Нинішнє суспільство, змінюючись, поволі перестає бути прототипом суспільства традиційного типу, намагається відшукати способи для співіснування з останніми. Поборення зламу особистості, однаковості пострадянської людини, намагається відшукати прихисток у вигаданому, неспроможному для відновленні світі мрійливого суспільства, на думку українського філософа В. Горського, є страшенноморочливим, але не неспроможним завданням, яке постає в тому, щоб «залучаючись до обширного„ми” зберегти чутливість ідентичності власного „Я”. Тобто сенс завдання полягає не в тому, щоб «злитися» з Європою, а створювати свою європейкість, захищаючи позицію своєї неповторності. [8]. Отже, постмодерн з’явився через усвідомлення письменниками кінця історії, певної епохи. Це мистецький протест проти радянського, нова форма буття української ідеї. Український постмодернізм є, спершу, антитезою не модернізму, котрим допитувався і з котрим співіснував, а антитезою тоталітаризму і соцреалізму. Значущою умовою ідейно-естетичного змісту творчості українського постмодернізму стає розуміння проблеми Іншого. У спробі знищити тоталітарний радянський конверс постмодерністські автори змальовують своїх персонажів такими, що стараються приховати власну ідентичність або позначають останнімиознаками аутизму (Жадан) чи нарцисизму (Андрухович). Певною мірою український постмодернізм є наслідком новітньої парадигми, нагоди, яка не була втілена повним обсягом в українській літературі в силу короткочасної епохи волі художньої творчості в 20-ті рр. і надалі підлеглого статусу української радянської літератури зі зв’язком до загальнорадянського ідеологічного «майнстриму». Значною мірою це зумовило ще одну характеристику українського постмодернізму, а саме дповнення, продовження традицій так званих «низьких» літературних жанрів, для прикладу, бурлескна поема І. Котляревського «Енеїда» Література: 1. Бондарчук, Т. (2012). Національний прояв тенденцій постмодернізму в образотворчому мистецтві. 2. Маньковская Н. Б. Эстетика постмодернизма / Н. Б. Маньковская. – СПб. : Алетейя, 2000. – 347 с. 3. Погребная В. Я. Зарождение и функционирование постмодернистского дискурса / В. Я. Погребная // Інтелект. Особистість. Цивілізація : Темат. зб. наук. пр. із соц.-філос. пробл. – Вип. 6 / голов. ред. О. О. Шубін. – Донецьк : ДонНУЕТ, 2008.– С. 231-242. 4. Історія українського мистецтва. Т. 5: Мистецтво ХХ століття / [наук. ред. Т. Кара-Васильєва]. – К. : НАН України, 2007. – 1047 с 5. Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст. Кн. 2 / Ред.-упоряд. В. Сидоренко. – К. : Інтертехнологія, 2006. – 656 с. 21. Панарин А. С. Политология… – С. 102. 7. Инглхарт Р. Постмодерн: Меняющиеся ценности и изменяющиеся общества // Политические исследования. — 1997. : № 4. — С. 9. 8. Горський В. С. Україна на порозі планетарної цивілізації // Практична філософія. — 2001. : № 2. — С. 220. 28. Яковец Ю. В. История цивилизаций: Учеб. пособие для студентов вузов гуманит. профиля. 2:е изд., перераб и доп.—М.: Гуманит. Изд. Центр ВЛАДОС, 1997. — С. 261. 9. Пантин В. И. Ритмы общественного развития и переход к постмодерну // Вопросы философии.—1998. : № 7. — С. 12. 15. Честнов И. Л. Правопонимание в эпоху постмодерна // Правоведение. — 2002. : № 2. — С.6. 10. Модернізм після постмодерну : [зб. ст.] / Нац. акад. наук України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка ; за ред. чл.-кор. НАНУ Т. І. Гундорової. – К. : Фоліант, 2008. – 318 с. |