семінар 1 ідпзк. Утворення та розвиток Вавилонської держави у цій дер
 Скачать 222.51 Kb.
|
|
6.Шлюбно-сімейне право. Основною ланкою вавилонського суспільства була сім'я, яка мала яскраво виражений патріархальний характер.  Шлюби були ранніми; дівчина виходила заміж у 12-14 років, а заручини відбувалися ще раніше. Шлюбному обряду передувало укладення певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нареченої. Це були свого роду заручини. Наречений робив дівчині подарунок, платив за наречену калим або тірхиту-викупну платню за наречену, а тому вважав її своєю власністю, хоч розмір приданого дівчини часто перевищував розмір калиму (§ 162-164). Заручини не передбачали обов'язкового у майбутньому шлюбу, але вони накладали на обидві сторони певну матеріальну та моральну відповідальність. Так, якщо відмовлявся від шлюбу наречений, то він не міг вимагати повернення ні тірхату, ні шлюбного подарунка (§160). Якщо ж відмовлялася наречена, то її сім'я повертала все отримане у подвійному розмірі. Дівчина у вавилонян виступає не як товар, а як рівноправна сторона у шлюбі. Про це свідчить форма укладення шлюбу: крім традиційного обряду, треба було укласти шлюбний договір, без укладення якого шлюб вважався недійсним (§128). Допускався шлюб вільного з рабинею (§70) та вільної з рабом; діти від такого шлюбу були вільними. Сімейні відносини у Стародавньому Вавилоні інтерпретувалися по-різному: від ідеалізації до визнання домашнього рабства. Придане (шерікту) ставало власністю дочки, але після одруження переходило у користування чоловіка, а після смерті дружини - до її дітей. Якщо дітей не було, придане повертали батькові  дружини, а він у свою чергу мав повернути чоловікові викупну платню. Придане також повертали жінці у випадку смерті чоловіка, розлучення з ініціативи чи з вини чоловіка. Придане залишалося чоловікові, коли розлучення було наслідком негідної поведінки дружини. Основною формою шлюбу у Вавилоні була моногамія - парний шлюб, хоч для чоловіків допускалися винятки. Зокрема, чоловік міг одружитися вдруге, а свою першу дружину залишити як рабиню, якщо "вона буде негідно себе поводити, розорятиме свій дім, нехтуватиме чоловіком та ганьбитиме його (§141). У такому випадку чоловік може розлучитися із дружиною, не повертаючи їй приданого. Чоловік міг розірвати шлюб у будь-який час, а дружина могла вимагати розлучення лише у таких випадках: Коли її необґрунтована звинувачують у зраді; Коли зраджує чоловік і нехтує нею як дружиною; Коли чоловік залишив хату та місцевість; Коли дружина хвора, а чоловік привів у дім наложницю. Жінка могла вільно укладати будь-які угоди, купувати чи орендувати майно, займатися торгівлею, лихварством, та все ж вона займала у сім'ї другорядне становище. У окремих джерелах навіть уважається, що вона була настільки затурканою істотою, вона навіть не могла сказати чоловікові те, що вона про нього думає. Як писав поет Байрон, шлюб у Вавилоні нічим не відрізнявся від рабства. Чоловік міг продати дружину та дітей у рабство, міг застосувати до дружини фізичні покарання, віддати в кабалу за свої дошлюбні борги. Сімейне майно належало чоловікові і після його смерті переходило не до вдови, а до старшого сина, на якого покладалися турботи про посмертний культ батька. Хоч закон іноді й ставав на захист жінки, він робив це не для захисту її людської гідності, а з огляду па те, Ідо наруга над жінкою сприймалася як образа її чоловіка, опікуна, суспільства. В одному із шлюбних контрактів, укладення якого було обов'язковим, читаємо: "Рімум, син Шахматума, взяв собі за жінку Баштум, доньку Белісуии, жриці бога Шамаша, дочки Ісібітума... Якщо Баштум мовить Рімуму, своєму чоловікові, "ти мені не чоловік", її зв'яжуть і кинуть у воду. Якщо Рімум скаже Баштум, своїй жінці, "ти по жінка мені", він заплатить їй 10 сиклів срібла як плату за розлучення". Покохати іншого заміжня вавилонянка могла лише ціною власного життя. Якби у чоловіка закралася підозра про подружню зраду, жінці залишалося тільки кинутися у воду (скласти "очищувальну клятву"). Будь-хто сторонній, хто бездоказно звинувачував чужу дружину у недостойних вчинках, притягався до відповідальності і суворо карався (§127). Та все ж вавилонянка у деяких випадках мала право па розлучення, могла вийти заміж вдруге, коли ставала вдовою чи коли її чоловік потрапляв у полеш (щоправда, коли чоловік повертався з полону, він міг знову забрати свою дружину до себе). Другий шлюб, укладений жінкою, перший чоловік якої втік з місцевості, залишався чинним навіть тоді, коли він повертався й вимагав повернення дружини. § 153 Законів Хаммурапі проголошував, що якщо дружина "дасть вбити свого чоловіка через іншого мужчину", то її слід "посадити па палю'". Придане належало жінці, на випадок розлучення вона забирала його собі, а заодно й частину спільно нажитого майна. Соціальний статус у Вавилоні визначався за жінкою - сип вільної вавилонянки і раба вважався вільним, а рабині і вільного - рабом (§170-171, 175). З хворою жінкою чоловік міг розлучитися, однак не міг прогнати її з дому, мав до кінця її днів утримувати (§148). Поширеним явищем у Вавилоні була проституція побутова і храмова. За свідченням Геродота, кожна вавилонянка мала бодай раз у житті віддатися за безцінь першому стрічному в храмі богині кохання Іштар. Бідняки віддавали за плату в будинки розпусти своїх малолітніх дочок. Для фахової підготовки жриць кохання Існували спеціальні школи. Вавилонська повія могла зробити непогану кар'єру, і навіть вибитися в цариці. "Закони Хаммурапі" оберігали моральність суспільства, зокрема встановлювали жорстокі покарання за наклеп, неправдиві свідчення, за образу дітьми батька чи опікуна. Діти повністю залежали від влади батька, який міг віддати їх у боргову кабалу, продати у рабство, віддати за договором найму як робочу силу, віддати дочку в храмові наложниці. Досить широко практикувалося усиновлення (удочеріння), особливо - у бездітних сім'ях, а також в сім'ях, де були потрібні додаткові робочі руки, а рабів не було за що купити. Всиновлювали також позашлюбних дітей, напр., дітей від рабині, щоб надати їм законний статус. Усиновлення здійснювалося за згодою дітей, без якої воно не визнавалося законним (§186). Усиновлювач, як правило, не міг відректися від своїх дітей, за деякими винятками, напр., після усиновлення в нього народилися власні діти1, якщо усиновлений відрікався від своїх названих батьків (за це йому відрізали язика). Усиновлений міг відмовитися від названих батьків, якщо усиновитель-ремісник не навчив його свого ремесла або не включив у число рідних дітей. могла зробити непогану кар'єру, і навіть вибитися в цариці. "Закони Хаммурапі" оберігали моральність суспільства, зокрема встановлювали жорстокі покарання за наклеп, неправдиві свідчення, за образу дітьми батька чи опікуна. Діти повністю залежали від влади батька, який міг віддати їх у боргову кабалу, продати у рабство, віддати за договором найму як робочу силу, віддати дочку в храмові наложниці. Досить широко практикувалося усиновлення (удочеріння), особливо - у бездітних сім'ях, а також в сім'ях, де були потрібні додаткові робочі руки, а рабів не було за що купити. Всиновлювали також позашлюбних дітей, напр., дітей від рабині, щоб надати їм законний статус. Усиновлення здійснювалося за згодою дітей, без якої воно не визнавалося законним (§186). Усиновлювач, як правило, не міг відректися від своїх дітей, за деякими винятками, напр., після усиновлення в нього народилися власні діти1, якщо усиновлений відрікався від своїх названих батьків (за це йому відрізали язика). Усиновлений міг відмовитися від названих батьків, якщо усиновитель-ремісник не навчив його свого ремесла або не включив у число рідних дітей. 7.Кримінальне право і процес. Злочини за Законами Хаммурапі можна поділити на такі групи:
притулку злочинцям, про недонесення на змовників, які планують антидержавний виступ. §26 під страхом смерті зобов'язує воїнів (редума і баїрума) за першим наказом властей іти в похід, їм забороняється мати заступника, якого можна послати у похід замість себе. Злочини проти порядку правосуддя. §5 передбачає. Ідо коли суддя змінить свій вирок (під чиїмось тиском чи за хабар), то він маг сплатити вартість позову у 12- кратному розмірі й його позбавляють права займати суддівську посаду. Передбачені покарання за принципом таліону за неправдиві свідчення в суді і бездоказні звинувачення. Злочини проти життя та здоров'я особи. Неумисне чи з необережності вбивство каралося смертю. §153 передбачає, що дружину за вбивство чоловіка саджали на палю. Крім вбивства, законодавство виділяло різні тілесні пошкодження, каліцтва. Напр., §218 передбачає, що якщо лікар-хірург спричинив хворому каліцтво або ж в результаті операції хворий помер, то йому відрізали руку; якщо ж хворим був раб - лікар лише від0Ікодовував вартість раба при заподіянні смерті чи сплачував господареві У% вартості раба - за каліцтво. За інші види тілесних ушкоджень карали за принципом таліону. Так, якщо хтось комусь зламав кістку, йому належало зламати кістку, за вибите око відплачували вибитим оком. Характерно, що цей принцип таліону застосовували тільки між рівними за сої вальним статусом людьми: авелум щодо авелума, мушкенум щодо мушкенума. За удар по щоці рівного за соціальним статусом і походженням винний має заплатити йому п гграф, а за такий же вчинок особі з вищих соціальних груп, винний одержував 60 ударів канчуком (§202, 203,204). Якщо ж раб ударить вільного, йому відрізали вухо (§205). Майнові злочини. До них відносять посягання на будь-яке майно - царське, общинне чи приватне. За крадіжку царського чи храмового майна загрожувала смертна кара не тільки злодієві, а й особі, яка прийняла з його рук крадене. Коли об'єкт крадіжки був незначним, то злодій повинен був повернути вартість краденого у 30- кратному розмірі, а в іншому випадку його чекала смертна кара (§6). Через загальнодоступність законів вавилоняни приохотилися до сутяжництва, особливо у справах продажу  та оренди майна, тож без роботи судді не сиділи. У державі вже склалося процесуальне право, яке вимагало від суддів не обмежуватися заслуховуванням свідків, а проводити розслідування у справі. "Закони Хаммурапі" встановили карну відповідальність за неправдиві свідчення; вони, як і неправдиве звинувачення, каралися за принципом таліону, тобто тим самим покаранням, яке чекало на звинуваченого, в разі, коли б його вину було доведено. Загалом, судові зловживання, хабарництво були звичними явищами у вавилонському суді. У Вавилоні нерідко складні судові справи вирішувалися за допомогою: /. "божого суду", тобто клятви іменем богів (вважалося, що боги неодмінно покарають того, хто дасть неправдиві свідчення, тому відмова дати клятву прирівнювалася до визнання своєї вини); 2. водних ордалій (звинуваченого кидали в річку і якщо він випливав, вважали ного невинним; у середньовічній Європі, навпаки, щоб судді визнализвинуваченого невинним, йому треба було тонути). Учені по-різному трактують "Закони Хаммурапі". Одні вважають їх своєрідним звітом царя перед богами про своє "мудре" і "справедливе" володарювання, інші - збірником добрих побажань, моральним кодексом, здатним продемонструвати "розрив між становищем (у державі) і намірами уряду", треті - чинним законодавством, покликаним доповнити й узагальнити звичаєве право міських общин. "Закони Хаммурапі" вважають казуїстичною пам'яткою, тобто вони відображали лише спірні випадки, коли був потрібен верховний арбітраж царя та його чиновників. Додатки Додаток 1. Закони царя Хаммурапі (витяги)
|