семінар 1 ідпзк. Утворення та розвиток Вавилонської держави у цій дер
 Скачать 222.51 Kb.
|
|
§282 Законів Хаммурапі дозволяв рабові скаржитися па свого пана в суд, однак судові процеси між рабами та їх власниками майже не практикувалися. У порівнянні з класичним рабством, вавилонські раби могли мати сім'ю, власне майно і частково укладати угоди щодо нього, тобто раб виступав суб'сктом права у цивільних правовідносинах. Проте після смерті раба нажите рабом майно переходило до рабовласника, а отже раб не був повноправним й власником свого майна. Надання рабам права володіти своїм майном мало на мі-11 зацікавити раба в результатах його праці, підняти її продуктивність. Характерно, що серед старовавилонських рабів існувала певна соціальна градація. Так, рабиня-наложниця користувалася перевагами перед іншими рабинями, її саму та її дітей заборонялося продавати, після смерті пана вони усі ставали вільними (§§ 146, 171). Відпускалися на волю також колишні вільні вавилоняни, які потрапили в рабство за межами країни. Держава усіляко підтримувала рабовласництво, опікала работоргівлю, допомагала розшукувати рабів-утікачів, карала за переховування чужого раба, за знищення на ньому рабського тавра тощо. У "Законах Хаммурапі" нічого не говориться про те, де використовувалися раби, а докладно йдеться про сферу використання найманої праці. Сказане вище не дає приводу ідеалізувати становище рабів у Вавилоні, бо вони залишилися рабами у повному розумінні цього слова: їх продавали, купували, дарували, карали на розсуд господарів аж до смертної кари, за непослух сікли батогами. З метою запобігання втечі рабів таврували; усунення тавра без дозволу власника каралося, а саме: винному відрізали пальці (§226). Якщо ж якась людина обдурила лікаря, заявивши, шо раб належить їй, і розпорядилася ліквідувати рабське тавро, то таку людину вбивали. Якщо ж лікар знав, що ця людина пее господарем раба, то йому відрізали пальці, якщо ж не знав, його звільнили від відповідальності (§227). У нововавилонську епоху не лише збільшилася кількість рабів, але й сталися значні зміни у їх становищі. Розвиток продуктивних сил, удосконалення виробництва зробили попередні форми експлуатації малоефективними. Відсутність зацікавленості у результатах своєї праці позбавила раба стимулу до підвищення її продуктивності. Ось чому у добу ново вавилонського царства починає практикуватися таке явище, як відпуск рабів на оброк. Щорічний оброк дорівнював 20% ціни самого раба, а крім цього раби повинні були систематично робити своїм панам "подарунки". Відпущені на волю раби іноді ставали власниками підприємств, рабів, займалися лихварством, навіть наймали на роботу вільних. Отже, у рабів, відпущених на оброк, була право - та дієздатність. Раби вступали у договірні відносини, укладали різного роду угоди, судилися один проти іншого. Проте такий "оброчний" раб міг стати боржником і потрапити у боргову кабалу. Рабовласникам було вигідно відпускати рабів на оброк, бо це дозволяло їм займатися своїми справами у той час, як їх раби без нагляду давшій їм величезні прибутки. Юридичне власник мігу будь-який момент позбавити оброчного раба волі, забрати усе майно, продати тощо. Зазначимо, що загалом кількість оброчних рабів була невелика, і в основному вони продовжувати працювати під примусом наглядачів. 4. Державний лад Вавилону Стародавньовавилонське царство було централізованою державою. У руках царя була зосереджена законодавча, ви-конавча і судова влада. Але царська влада не була сильною. Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Таким чином, глава держави не був самостійним, його діяль-ність керувалось зверху, богом. Знизу царська влада обмежу-валась сильним духовенством і богатими містами. Три свя-щенних міста Вавилонії – Ніппур, Сиппар і Вавилон – мали пільгові грамоти, що забезпечували їм привілейоване стано-вище. Цар не мав права саджати у в’язницю громадян цих міст, вимагати з них солдат, змушувати працювати в храмо-вих господарствах. Недоторканість прав цих міст контролювали жерці. Стародавньовавилонські правителі створили чіткий ме-ханізм управління. Це досягалося шляхом особистої участі в найдрібніших справах держави. Тому цінувались умілі і досвідчені чиновники. Служива знать витіснила родову. Усе управління зосереджувалося в царському палаці. Особи, що керували царським господарством, займали вищі посади в державі; чіткого розмежування функцій між ними не було. Помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботу всіх відомств імпе-рії з організації громадських робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців і храмів, з управління військом та комплектування ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку. Помічник нубанди – шапір нарим – відповідав за стан систем водопостачання; мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи; глава корпорації лихварів – вакіль-тамкари – за збір царських мит і податків. Військове відом-ство очолював вакіль-амуррі. У провінціях функції місцевого управління і представ-ника царської влади здійснювали: рабианум або хазианум, шапір нарим і шаган шакканакум. Їм підпорядковувались квартальні старости, а в сільській місцевості – органи общин-ного управління. Названі чиновники очолювали у своїй місцевості всю адміністративну діяльність щодо збору податей, мобілізації населення на громадські роботи, відповідали за прибуття ополченців до армії. Зовнішня торгівля була монополією держави, її вели купці на чолі з вакіль-тамкари. У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські чиновники різних рангів і ступенів. Од-нак органи общинного управління ще не втратили своїх повноважень. Суд. Окрім реформи в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацію судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак він зберіг право общинних органів управління на розбір дрібних правопорушень, майнових спорів між об-щинниками, не скасував звичаєве право. Суд не був відділений від адміністрації. У великих міс-тах були колегії царських судових чиновників (6–10 чоловік), що розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, які перебували в царських володіннях. Судовий розгляд був від-критим. Для з’ясування істини практикувався “божий суд” – ордалії. Якщо звинуваченого кидали в річку і він тонув, його провина вважалась доведеною. Цар був верховим суддею, вищою апеляційною інстанцією. За скаргою засуджених або осіб, які опротестовували вироки місцевих суддів за цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи своїм чиновникам. У законнику Хаммурапі є лише одна стаття, яка відносить розв’язання питання винятково до царської волі. Вона стосується долі коханця невірної дружини: якщо чоло-вік не втопить дружину – перелюбницю, “то й цар може по-милувати свого раба” (ст. 129). Уже в першій частині законника передбачаються жорстокі покарання за неправдиве свідчення, за зміну суддею вироку, що набрав чинності, за хабарі та інші злочини службових осіб (передусім суддів), чиновників і воєначальників (ст. 1 – 5). Законник Хаммурапі детально розглядає становище свідка, доказову силу його свідчень, значення документів позива-ча та відповідача. Під час розгляду майнових спорів, особли-во щодо угод про купівлю-продаж землі, позику, вантаж, ви-магалося надавати суду розписки, письмові договори та інші документи. Якщо письмові документи у справі відсутні, по-зивач і відповідач повинні були давати клятву перед божест-вом у храмі в присутності свідків. Хаммурапі заохочував подання йому скарг на рішення суддів, очевидно вбачаючи в цьому форму контролю за їх діяльністю та дотриманням законності. Він міг оголосити амніс-тію, помилувати або віддати на смерть будь-якого підданого. Функції храмових суддів були обмежені ордалією (випробу-ванням водою). Судді могли примусити будь-якого учасника процесу дати клятву, привести його до присяги. Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до храму, де перед божествами давали клятву говорити правду і дотримуватись законів. Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала централізованою, майже незалежною від жрецтва, а го-ловною підставою судових рішень стало писане право. Збройні сили. Військова реформа закріпила нову органі-зацію армії, підвищилась її дисципліна, більш жорсткішими покарання за дезертирство, значно покращувалось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів. Отримані воїном земельний наділ, будинок, робоча худоба за загальним правилом не могли відчужуватись. У законнику Хаммурапі майно, надане воїну, і його обов’язки перед царем позначено терміном “ільк”. Земельний наділ становив 12 га і дозволяв мати раба або найманого ро-бітника. Наділ заборонялося продавати, дарувати, віддавати як борг. Воїн під загрозою смерті не міг ухилитися від царсь-кої служби чи послати в похід замість себе найманця. Службу за батька міг продовжити його повнолітній син (ст. 26–31). Якщо командир віддав підлеглого в найм або незаконно віддав під суд, то винного належало стратити (ст. 34). Таке ж по-карання застосовувалось до командирів, що відбирали у вої-нів їх трофеї. 5. Цивільне право: а)право власності; б)право купівлі-продажу; в)право найму, позики, оренди Основними видами власності були власністьна •землю, будівлі, рухомі речі. Розрізняють такі форми власності наземлю:
Державною землею розпоряджався цар. Прибутки від цієї землі йшли у державну казну. Цар міг наділяти нею різних осіб. Храмові землі належали храмам на правах колективної власності жерців, які здавали її в оренду. Общинну землю розподіляли між поселенцями шляхом жеребкування щороку, щоб уникнути образ і заздрощів; община могла забрати у користувача-общинника його землю; общинну землю не можна було продавати, дарувати, заставляти, віддати за борги, передати у спадок. Сама ж община за погодженням із усім колективом могла свою землю продати, чи подарувати. Приватна власність на землю існувала ще задовго до Хаммурапі. На межі приватної землі ставили "кудурру" (документ-камінь, на якому було висічено ім'я власника та державну печатку). Копії документів-каменів зберігали у храмах. Приватну землю можна було продати-купити без особливих ускладнень шляхом укладення угоди при свідках. Земля "ілку" - це різновид державної, царської землі. Власне, це не тільки земля, а й цілий маєток разом із будівлями, рабами, садами. Такий маєток цар надавав у нагороду воїнам та урядовцям за службу. Ділянка надавалася не у власність, а на час служби в користування, її могли передати у спадок синові, якщо він виконуватиме таку ж службу для царя. Все майно "ілку" було вилучене із цивільного обороту (заборонявся продаж, дарування, заповідання). Якщо хтось насмілився купити майно та землю "ілку", то угода вважалася недійсною, табличку із текстом угоди розбивали, а покупець втрачав усе заплачене (§37). У §40 було встановлено два винятки: "ілку" можна продати тамкарам (купцям) або людині, яка буде виконувати таку ж службу, як і попередній володілець "ілку". Володілець "ілку" був зобов'язаний особисто виконувати державну службу. Якщо воїн найме когось іншого, щоб той пішов замість нього у похід, то його належало вбити, найнятий чоловік може забрати його будинок (§26). Якщо воїн потрапляв у полон, а його майно до моменту його повернення вже було передане іншому, то "ілку" йому повертали (§27). Приватну власність у Вавилоні охороняли суворо. Винному у крадіжці раба загрожувала смертна кара (§15). Того, хто сховав у своєму домі раба- утікача або допомагав рабові утекти, карали смертю (§16). Людина, яка затримала раба- утікача, повинна була повернути його, отримавши винагороду у розмірі двох сиклів срібла (§17). Злодія, що викрав майно царя чи храмів, чекала смертна кара, як і того, хто прийме з його рук вкрадене (§6). Коли людина купувала або принаймні брала на зберігання щось у дитини чи раба, до того ж без свідків і договору, то її вважали злодієм і засуджували до страти (§7). Право купівлі продажу: Договору купівлі-продажу в законах Хаммурапі присвячено небагато статей. Угода укла далася в присутності свідків, зазвичай у письмовій формі. Пеівнйх де тальних зобов'язань сторін не передбачалось. У договорі лише фіксу вали волю сторін про передання права власності. Акт передачі супро воджувався символічним доторком палички, про що зазначено у дого ворі. Подібне набагато пізніше з'явилось і у стародавніх римлян з їх символічним накладанням на річ палички — УІпсНсїа. Предметом купівлі-продажу були як рухомі речі, так і нерухомі: тварини, зерно, прикраси, поля, сади, будівлі, канали тощо. Часто траплялись договори купівлі-продажу рабів. Ціни на рабів були різні — залежно від їхнього віку, статі, виучки, професії та ін. За деяких рабів іноді платили всього 4-6 сиклів, за інших 50-55, тобто майже 1 міну (міна = 60 сиклів). В середньому ціна дорослого раба ста новила 20 сиклів. Саме така ціна записана у законах Хаммурапі як відшкодування власникові у разі заподіяння смерті його рабу (ст. 252). У законах передбачені гарантії якості купленого раба. Так, якщо впро довж місяця після купівлі раба чи рабині у них виявиться хвороба, на звана "бенну" (очевидно, епілепсія), то покупець може повернути раба продавцеві і одержати назад гроші (ст. 278). Якщо хтось купив раба за межами держави, а той виявиться власністю вавилонського громадя нина, то покупець, хоч і не знав цього, мусив повернути раба власни кові. Коли цей раб є чужоземець, то власник раба повинен відшкодува ти покупцеві заплачену за раба суму; коли ж раб вавилонянин, то по купець не повинен вимагати відшкодування (ст. 280,281), У договорах могло бути також застереження щодо можливості ро зірвання договору на випадок втечі раба. Строк гарантії у такому ви падку встановлювали дуже короткий: від одного до трьох днів. Відомі також угоди щодо продажу-купівлі дітей. Часто трапляються акти продажу нерухомості з приводу боргів. Ця нерухомість — будинки, поля, сади та інше — переходили до рук кре диторів або лихварів чи спекулянтів, у ролі яких часто виступали жерці. Так, одна жриця в епоху Хаммурапі стала власницею дев'яти маєтків, а брати Шіллі — Іштар і Авіллі за двадцять років купили двадцять п'ять об'єктів нерухомості. Існують документи про купівлю частини будинку, наприклад, верхнього поверху, або продаж права на отриман ня частини храмових прибутків тощо. Договори завжди зазначали ціну предмета. Вона могла бути не тільки грошова, зазвичай сріблом, а й у вигляді продуктів сільського госпо дарства, тварин, рабів та ін. Допускали можливість купівлі-продажу в кредит з відтермінуван ням платежу на певний строк або з купівлею на виплату. Трапляються у договорах й застереження на випадок евікції, тобто вимоги до покупця про повернення речі з боку третіх осіб — справжніх власників речі. Іноді продавець своєю особою гарантував покупцеві неможливість евікції, іноді зобов'язувався компенсувати у її випадку покупцеві матеріальну шкоду. Саме з цією ж метою у договорах часто вказують на підстави права власності продавця на продавану річ, є посилання на ряд попередніх переходів права власності тощо. Договори купівлі-продажу зазвичай містять й зобов'язання обох сторін не змінювати свого рішення. Іноді встановлювався грошовий штраф для сторони, яка захоче заперечити укладену угоду. Закони Хаммурапі в окремих випадках передбачали заборону або обмеження купівлі-продажу, а саме: воїни і чиновники не могли продавати землі та будинки, одер жані від царя за службу, як і рабів, робочої худоби та все інше, отрима не від царя для обробітку цих земель (ст. 35, 36); вдова не могла продати, дарувати майно, що становило її посаг (ст. 150,171) або дарунок чоловіка. Вона могла лише користуватися цим майном у своїх інтересах і в інтересах дітей; така ж заборона стосувалася і майна (шерікту), яке батько передавав своїй дочці-жриці. Без дозволу батька вона не могла його відчужувати.Аналогічними були й умови щодо договору обміну. Договір наймання. Вавилонське законодавство передбачало наймання речей та наймання послуг. Договори оренди землі, садів були нетривалими - на рік, хоч траплялися й угоди до п'яти років за умови примноження орендованої власності новими насадженнями, ставків - рибою тощо. Найм садів, ставків здійснювався з оплатою V, або'/, частини вирощеного врожаю. При найманні цілини на перший рік орендар звільнявся від платні. Однак, орендаря не звільняли від сплати домовленої суми чи частки врожаю, якщо він з власної вини не виростив врожаю; тоді розмір оплати встановлювали за аналогією з доходами сусідів (§42). Укладалися й договори наймання житлових приміщень. Договір особистого наймання передбачав наймання рабів і вільних людей. Документи свідчать про наймання ткачів, мулярів, каменярів, столярів та ін. Оплата найманої праці коливалася від 8 до 12 сиклів на рік. Сільськогосподарським робітникам платили більше, ніж ремісникам. Оплату здійснювали сріблом або продуктами господарства -худобою, зерном тощо. Закони Хаммурапі також урегульовували розмір оплати лікарів, ветеринарів, житлобудівельників. Винагорода лікаря за лікування хворого залежала від соціального та матеріального становища хворого: чим він був вищим, тим дорожче брали лікарі. Оплату праці, як правило, здійснювали після виконання роботи. Хоч відомими є договори, які передбачали передоплату. Траплялося поєднання договору наймання із договором позики. Наймач давав найнятому наперед частину платні - ніби у позику. Тим самим він міцно тримав його у руках, бо у випадку невиходу на роботу чи її незавершення найнятий працівник ніс відповідальність як неоплатний боржник й міг потрапити у боргову кабалу чи навіть у рабство. Більшість найманих працівників були матеріальновідповідальними, бо їм вручали необхідні для виконання робіт знаряддя. А тому договори наймання передбачали встановлення відповідальності найманого працівника за цілісність цих речей. Напр., пастух ніс відповідальність за втрату худоби, відшкодовуючи вівцею за вівцю, волом за вола і т.д. Також пастух відповідав за зменшення поголів'я стада чи недостатнє його збільшення, а за вкрадену ним худобу платив у 10-кратному розмірі. Будівельник підлягав відповідальності за недобросовісну роботу. Якщо споруджена ним будівля обвалювалася, то він відшкодовував усі збитки і відбудовував її за свій кошт. Якщо при цьому загинув власник житла, то будівельник підлягав страті. За якість своєї роботи відповідали й інші фахівці -лікарі, ветеринари тощо. Договір позики. Цей договір укладали у письмовій формі (§66,93). У період Першої Вавилонської династії лихварі надавали позики під великі відсотки -50-60, іноді 80 чи й 100%. Несплата боржниками боргу чи навіть відсотків призводила до втрати ними, їхніми сім'ями волі. Це явище набуло у Вавилоні масового характеру. Оскільки Вавилон вів постійні війни, селяни, ремісники, міщани не могли працювати, а служили у війську, і змушені були позичати для своїх сімей гроші, зерно, потрапляючи при цьому у боргову пожиттєву кабалу. Значна кількість боргових рабів-вавилонян значно ускладнювала соціальні відносини у державі, почалися масові виступи проти кабального законодавства. Зрештою, таке явище почало загрожувати самій державі, бо зменшувалася кількість війська, надходження податків у царську скарбницю, оскільки селяни-общинники та ремісники були основними платниками податків. З огляду на це Хаммурапі приступив до серйозної реформи боргового права, 11 ході якої передбачалося обмежити захланність лихварів, захистити боржника, пом'якшити його правову відповідальність, призупинити збільшення масштабів боргового рабства. Закони Хаммурапі ліквідували пожиттєве боргове рабство і встановили трирічний термін для відробітку будь-якого боргу. §117 з цього приводу передбачав: "Якщо людина має борг і віддасть за срібло або дасть в боргову кабалу свою жінку, свого сина чи дочку, то вони повинні служити в домі їх покупця чи кредитора три роки. На четвертий рік належить їх відпустити на волю" .Тут нічого не сказано про самого боржника, а тому можна припустити, що або ця стаття законника стосується й самого боржника, або ж його взагалі звільняли від особистої відповідальності за борги. "Закони Хаммурапі" забороняли тримати в кабалі авелума. На ліквідації пожиттєвого боргового рабства Хаммурапі не зупинився і захистив боржника та членів його сім "і від жорстокого поводження кредитора (§§115,116): "Якщо заложник помре в домі кредитора від побоїв чи поганого ставлення, то господар заложники повинен звинуватити кредитора; якщо взятий у заклад с сином боржника, то належить убити сина кредитора, якщо рабомборжника
Законник ураховує об'єктивні підстави несплати боргу, а саме: повінь, посуху тощо, у результаті яких боржника звільняють на цей рік від сплати боргу та відсотків па нього (§48). Серйозним пом'якшенням для боржника було право боржника відшкодувати взяте у борг срібло чи зерно будь-яким іншим майном. Якщо у боржника не було грошей для сплати відсотків за грошовою позикою, то ці відсотки він міг сплатити і зерном, плодами свого саду, напр., фініками (§66). Окремі статті Законів царя Хаммурапі попереджали зловживання лихварів при видачі позики чи при одержанні позиченого. Якщо лихвар видасть менше грошей, ніж передбачено у договорі, відмірятиме зерно меншою міркою, при одержанні боргу стягатиме більше грошей, зерно мірятиме більшою міркою, то це позбавить його усього, що він позичав. Ймовірно, передача грошей, зерна проходила під контролем державного службовця (§95). Незважаючи на позитивне значення реформ Хаммурапі, відсотки за договором позики все ж залишалися чималими, а саме: для зерна - 33,3%, для грошей - 20%. Збільшення відсотків загрожувало лихвареві втратою позиченого, хоч це не зупиняло лихварів у їх намаганнях обійти закон, траплялися випадки заперечення кредитором отримання ним відсотків, невидача кредитором боржнику розписки тощо. |