Криміналістика. 1. Історія виникнення та становлення криміналістики

• Название: 1. Історія виникнення та становлення криміналістики
• Анкор: Криміналістика
• Дата: 27.09.2021
• Размер: 34.34 Kb.
• Имя файла: Криміналістика.docx
• Тип: Закон; #237411

1. Історія виникнення та становлення криміналістики.

Окремі рекомендації криміналістичного характеру відомі здавна і зустрічаються в законодавчих пам’ятках. Історія виникнення криміналістичних знань розпочинається з появою перших типів держави і права, коли встановлювались і порушувались певні правила поведінки, звичаї і закони. Виникнення перших порушників законів зумовило потребу у введенні спеціальних правил і методів щодо розкриття і розслідування злочинів, встановлення злочинців. Призначаються певні чиновники, які повинні були розкривати окремі види злочинів, встановлювати істину (наприклад, у Стародавньому Єгипті — чиновники-писці, нубійські негри та ін., у Стародавньому Вавилоні — писці та судді). Правові документи (Закони царя Хаммурапі, Артхашастра, Книга законів та ін.) містили деякі рекомендації криміналістичного характеру щодо збору, дослiдження та оцінки доказів судом, але вони мали окремий, розрізнений характер і були пов’язані з певними клятвами, випробуванням вогнем, каліченням та клеймуванням засуджених.

Формування криміналістичних знань здійснювалося в межах процесу (процедури), який був притаманний суспільству (наприклад, інквізиційний процес був пов’язаний з отриманням зізнання від допитуваного за допомогою тортур). Безумовно, поява криміналістичних засобів, прийомів і методів пов’язана з відправленням правосуддя, слідчої, розшукової та експертної практики.

Цікава історія виникнення розшукових органів. Так, у Франції першу розшукову бригаду «Сюрте» («Безпека») в паризькій поліцейській префектурі очолив колишній рецидивіст Франсуа Єжен Відок. Бригада була створена з колишніх кримінальних злочинців за принципом: «Лише злочинець може побороти злочин». В історії російського розшуку відоме прізвище Ваньки Каїна (Івана Осипова) — злодія-рецидивіста, який не лише виконував розшукові функції, а й сам вчиняв злочини. Лише згодом виникло правило: особи, які притягувались до відповідальності за обвинуваченням у кримінальних злочинах, не приймаються на службу в розшукову поліцію.

Деякі засоби та прийоми криміналістичної спрямованості знайшли своє відображення у правових актах Київської Русі, а саме — у «Руській правді». Літописи XV—XVI ст. свідчать про використання криміналістичних знань, зокрема, при порівнянні підписів у рукописах, виявленні підробок документів. У XVIІІ ст. вже були здійснені спроби щодо узагальнення судової практики. Так, І. Т. Посошков у праці «Про бідність і богатство» (1724) аналізує не лише судочинство, а й прийоми проведення слідства: випробування вогнем і залізом, позбавлення їжі та води тощо.

Для ХІХ ст. характерною є консолідація криміналістичних знань. У 1841 р. виходить друком праця Я. Баршева «Засади кримінального судочинства з застосуванням до російського кримінального судочинства», в якій були розкриті способи проведення слідчих дій. У 1882 р. А. Бертільйон (працівник Паризької поліцейської префектури) запропонував метод антропометричної реєстрації й ототожнення злочинців (бертільйонаж), розробив методи сигналітичної та метричної фотозйомки, принципи словесного портрета. Дещо пізніше виникає дактилоскопічний метод реєстрації злочинців: Вільям Гершель (1877 р.), Генрі Фолдс (1879—1880 рр.), Френсіс Гальтон, Едвард Генрі та ін.

Розвитку криміналістики сприяли праці Г. Гросса, Р. Рейса, А. Вейнгарта, Ничефоро, С. Оттоленги та багатьох інших, які досліджували засоби і методи збирання доказів, особливості розслідування злочинів. Так, Г. Гросс започаткував термін «криміналістика» і розкрив його зміст у своїх працях «Керівництво для судових слідчих, чинів жандармерії та поліції» (1892) і «Керівництво для судових слідчих як система криміналістики» (1898).

Важливим напрямом розвитку криміналістики є розробка методів дослідження речових доказів. Першою криміналістичною установою в Росії була судово-фотографічна лабораторія Є. Ф. Буринського (1889). У 1892 р. вчений був нагороджений Академією наук премією ім. М. В. Ломоносова за відкриття у галузі судово-дослідницької фотографії. Фундаментальна праця Є. Ф. Буринського «Судова експертиза документів» (1903) є актуальною й нині.

На початку ХХ ст. виходить друком ряд праць М. С. Бокаріуса: «Судово-медичні мікроскопічні та мікрохімічні дослідження речових доказів» (1910), «Короткий курс судової медицини» (1911), «Судова медицина у викладі для юристів» (1915). Протягом життя М. С. Бокаріус провів велику кількість судово-медичних і криміналістичних експертиз, зробив розтин понад 3000 трупів, а також до 5000 досліджень речових доказів. Головними науковими працями М. С. Бокаріуса є «Довідковий підручний альбом для працівників карного розшуку і міліції при складанні словесного портрета» (1924), «Початковий зовнішній огляд трупа на місці події або виявленні його» (1929), «Судова медицина для медиків і юристів» у двох частинах (1930). У 1925 р. Уряд УРСР присвоїв М. С. Бокаріусу почесне звання Заслуженого професора.

На початку ХХ ст. виходить друком ряд фундаментальних праць з криміналістики: П. С. Семеновський «Дактилоскопія як метод реєстрації» (1923), М. П. Макаренко «Техніка розслідування злочинів» (1925), С. М. Потапов «Судова фотографія» (1926). У цей же час виходить друком перший вітчизняний підручник з криміналістики І. М. Якiмова «Криміналістика. Керівництво по кримінальній техніці і тактиці» (1925).

У 1935—1936 рр. у Москві видано систематизований підручник з криміналістики, в який увійшли кримінальна техніка, тактика і методика розслідування, а у 1938—1939 рр. цей підручник був перевиданий.

У 1940—1960 рр. здійснюється формування ряду криміналістичних теорій і вчень. Так, у 1940 р. видані монографія А. І. Вінберга «Криміналістична експертиза письма»; у 1946 р. — брошура С. М. Потапова «Вступ до криміналістики»; у 1947 р. — праця Б. І. Шевченко «Наукові основи трасології»; у 1949 р. — книга М. В. Терзієва «Вступ до криміналістичного дослідження документів»; 1955 р. — праця М. О. Селіванова «Судово-оперативна фотографія»; 1956 р. — книга С. Д. Кустановича «Судова балістика»; 1958 р. — монографія Р. С. Бєлкіна «Теорія і практика слідчого експерименту»; 1965 р. — монографія Я. Пещака «Слідчі версії» та ін.

У 1960—1980 рр. починається інтенсивний розвиток теорії криміналістичної тактики (Р. С. Бєлкін, О. М. Васильєв, А. В. Дулов, В. О. Коновалова, М. І. Порубов, А. Р. Ратинов), наукових основ судової експертизи (Л. Ю. Ароцкер, О. Р. Шляхов, О. О. Ейсман). З 60-х років починається розробка методологічних проблем криміналістики, що знайшло відображення у виданих працях: С. П. Митричева «Теоретичні основи радянської криміналістики» (1965); Р. С. Бєлкіна і А. І. Вінберга «Криміналістика і доказування» (1969); О. М. Васильєва і М. П. Яблокова «Предмет, система і теоретичні основи криміналістики» (1984); Р. С. Бєлкіна «Криміналістика: проблеми, тенденції, перспективи» у двох частинах (1987, 1988) та ін. У 1970 р. проходить дискусія про предмет криміналістики (м. Свердловськ).

Великим досягненням криміналістичної наукової думки є видання Р. С. Бєлкіним «Курсу криміналістики в 3-х томах» (1997 р., Росія).
2. Поняття, об’єкт та предмет вивчення науки криміналістики. Принципи криміналістики.

Криміналістика є самостійною галуззю наукового знання, яка має власний предмет і методи дослідження. Криміналістику можна розглядати у трьох аспектах: як науку, як навчальний курс і як практичну діяльність у боротьбі зі злочинністю.

Термін «криміналістика» (від лат. criminalis — те, що стосується злочину) вперше вживається наприкінці ХІХ ст. судовим слідчим, а згодом університетським професором Гансом Гроссом, який у 1898 р. видав книгу «Керівництво для судових слідчих як система криміналістики», де були використані численні публікації щодо слідчого мистецтва, пошуку й ідентифікації злочинців. Її видання ознаменувало собою народження нової самостійної науки. який вважав її допоміжною щодо кримiнального права та визначав як вчення про реалії кримінального права.

Зародження криміналістики пов’язане із соціальним замовленням держави і суспільства науці — розробити нові засоби і методи розкриття і розслідування злочинів в умовах появи професіональної та організованої злочинності. Історично криміналістика постала з надр кримінально-процесуальної науки й тому тісно пов’язана з теорією доказів. Цим визначається її призначення, коло закономірностей, що входять до її предмета.

Предмет криміналістики є багатогранним і складним. У юридичній літературі мають місце різні визначення предмета криміналістики: як науки про розслідування злочинів, або науки про розкриття злочинів, або науки про сукупність технічних засобів, тактичних прийомів і методичних рекомендацій.

Останнім часом криміналістику визначають як науку про технології та засоби практичного слідознавства у кримінальному судочинстві. Однак усі ці визначення звужують реальний предмет криміналістики та закономірності, що вивчає ця наука.

Питання про предмет криміналістики тривалий час залишалося дискусійним (наприклад, дискусії про предмет криміналістики 50-х чи 70-х рр.), що пов’язано зі складністю об’єкта пізнання (вивченням злочинної діяльності та діяльності щодо протидії злочинності). У 1967 р. Р. С. Бєлкін сформулював нове визначення предмета криміналiстики, яке стало панівним. Ця дефініція враховувала цілий ряд закономірностей, охоплювала головний зміст кримiналістики. У криміналістиці розглядають двоєдиний об’єкт пізнання — злочинну діяльність, злочинну поведінку і діяльність щодо їх розкриття, розслідування, встановлення істини у справі.

Криміналістика — це наука про закономірності злочинної діяльності та її відображення в джерелах інформації, які слугують основою для розробки засобів, прийомів і методів збирання, дослідження, оцінки і використання доказів з метою розкриття, розслідування, судового розгляду та попередження злочинів.

Злочинна поведінка відбивається в різних слідах, які можуть стати у встановленому законом порядку джерелом доказів. Тому важливим елементом предмета криміналістики є процеси збирання, дослідження, оцінки та використання доказів.

Збирання доказів — це перший етап роботи з доказами, який складається з таких стадій:

1) виявлення доказів — їх відшукання;

2) фіксація доказів, їх закріплення;

3) вилучення доказів — дії, які забезпечують можливість використання доказів, приєднання їх до справи та дослідження;

4) збереження доказів.

Дослідження доказів являє собою пізнання дізнавачем, слідчим, прокурором та судом їх змісту, перевірку вірогідності існування тих фактичних даних, які є змістом доказів.

Оцінка доказів — це логічний процес встановлення допустимості та відносності доказів, наявності та характеру зв’язків між ними, визначення шляхів використання доказів з метою встановлення істини.

Використання доказів — це оперування ними у процесі доказування, встановлення істини. Воно здійснюється протягом усього процесу доказування.

Сучасна криміналістика розглядається як наука, яка має об’єктом вивчення два взаємопов’язаних види людської діяльності:

1) кримінальну діяльність (підготовка, вчинення та приховування злочинів);

2) діяльність правоохоронних органів з виявлення й розслідування злочинів.

Таким чином, предмет криміналістики становлять закономірності:

1) механізму злочинної діяльності;

2) закономірності виявлення та розслідування злочинів. З урахуванням цього криміналістика може бути визначена як наука, що вивчає закономірності механізму вчинення злочинів і збирання доказів і формує на їх основі з використанням досягнень різних наукових галузей теоретичні положення та практичні рекомендації щодо методів, прийомів і засобів розслідування злочинів.

3. Система науки криміналістики.

Система криміналістики являє собою сукупність взаємопов’язаних теоретичних положень і практичних рекомендацій з розслідування злочинів, структуровану на чотири розділи, які під час формування навчального курсу можуть утворювати змістовні модулі.

1. Загальна теорія криміналістики (загальнотеоретичні положення) – це сукупність теоретичних положень найбільш загального характеру, які є базовими для інших розділів. По-перше, до неї віднесено положення наукознавчого характеру: вчення про предмет та історію розвитку криміналістики, методи й систему криміналістики, її зв’язки з іншими науками та деякі інші знання про криміналістику як науку. По-друге, до загальнотеоретичних належать учення про загальні криміналістичні методи, які використовуються для розслідування злочинів: діагностика, ідентифікація й установлення групової належності, висунення версій і прогнозування, використання спеціальних знань (спеціальних методів інших наук) та деякі інші.

2. Криміналістична техніка – це сукупність теоретичних положень про механізм утворення окремих видів слідів злочину та розроблювані на їх основі технічні засоби (інструменти й матеріали), прийоми їх використання для виявлення, фіксації, вилучення та дослідження доказів. У підґрунті криміналістичної техніки лежать знання закономірностей утворення інформації про злочин і використання досягнень природничих і технічних наук у практиці боротьби зі злочинністю. Криміналістична техніка містить такі елементи: криміналістичну фотографію, звуко- й відеозапис, трасологію, судову балістику та вибухотехніку, криміналістичне дослідження документів, криміналістичне ототожнення людини за ознаками зовнішності та деякі інші.

3. Криміналістична тактика є розділом, який містить теоретичні положення та практичні рекомендації щодо визначення й вирішення окремих (тактичних) завдань розслідування на шляху реалізації стратегічного завдання кримінального провадження, визначеного у ст. 2 КПК України. У підґрунті криміналістичної тактики лежать знання закономірностей формування слідчих ситуацій, визначення завдань розслідування й вибору засобів їх вирішення, якими виступають окремі слідчі дії, тактичні прийоми та їх комплекси (комбінації, операції). Криміналістична тактика містить у собі положення щодо підготовки та проведення слідчих (розшукових) дій: огляду, обшуку, допиту, пред’явлення для впізнання, слідчого експерименту тощо.

4. Криміналістична методика є особливим розділом (частиною), який являє собою сукупність теоретичних положень і практичних рекомендацій щодо планування й організації розслідування окремих видів (груп) злочинів. У методиці реалізуються положення криміналістичної техніки й тактики з урахуванням особливостей завдань, що вирішуються під час розслідування різних злочинів. У підґрунті криміналістичної методики лежать знання закономірностей механізму вчинення окремих видів злочинів, а також закономірностей їх розслідування, пов’язаних з формуванням слідчих ситуацій та їх впливом на проведення слідчих (розшукових) дій. Криміналістична методика містить у собі методики розслідування злочинів окремих видів (убивств, зґвалтувань, крадіжок, грабежів, розбоїв, шахрайств та інших).

5. Техніко-криміналістичний засіб – пристрій або матеріал, який використовується для збирання та дослідження доказів або для створення умов, які перешкоджають скоєнню злочину. У практиці боротьби зі злочинністю застосовуються технічні засоби трьох видів:

– універсальні або загальнотехнічні, які використовуються з криміналістичною метою без їх пристосування та переробки (наприклад, побутова фотоапаратура, звичайні засоби зв’язку та освітлювальні пристрої) тощо;

– спеціально пристосовані для досягнення криміналістичної мети (наприклад, лупа з підсвіткою, пристрої для масштабної та метричної фотозйомки);

– спеціально розроблені для досягнення криміналістичної мети (наприклад, криміналістична валіза, портативний набір «Молекула», пересувна криміналістична лабораторія).

6. Криміналістичний прийом – найраціональніший та найефективніший спосіб дії або найбільш обґрунтована лінія поведінки у процесі збирання, дослідження, оцінювання та використання доказів, а також попередження злочинів. Існують техніко-криміналістичні прийоми, тактико-криміналістичні й тактичні прийоми.

До перших належать прийоми використання техніко-криміналістичних засобів (наприклад, прийоми роботи з порівняльним мікроскопом) та прийоми використання наукових положень криміналістичної техніки (наприклад, прийоми знаходження слідів).

До других належать прийоми організації та планування розслідування, підготування та здійснення окремих слідчих та судових дій. Умовами застосування як техніко-криміналістичних засобів, так і криміналістичних прийомів є їхні обґрунтованість і допустимість.

7. Криміналістична рекомендація – науково обґрунтована та апробована практична порада, яка стосується вибору та застосування засобів, методів і методик збирання, дослідження, оцінювання та використання доказів. Такі рекомендації можуть бути загальними для використання будь-яким учасником доказування та в будь-якій ситуації, незалежно від обставин справи. Окрім того, рекомендації можуть бути спеціальними, які розраховані на конкретного адресата (слідчого, експерта) або на конкретну ситуацію, або загальними.

8. Тактична комбінація (операція) – низка тактичних прийомів або слідчих чи інших дій, які переслідують мету вирішення конкретного завдання розслідування, обумовлена цією метою та слідчою ситуацією.

9. Слідча ситуація – сукупність умов та обставин, в яких на певний момент має перебіг процес доказування. За змістом слідча ситуація складається із сукупності компонентів: психологічного характеру, інформаційного характеру, процесуального і тактичного характеру, матеріального та організаційно-технічного характеру. Слідчі ситуації поділяються на початкові, проміжні, кінцеві, конфліктні, безконфліктні, а за змістом їх значення для розслідування – на сприятливі та несприятливі.

10. Тактичний ризик – можливість негативного наслідку у проведенні слідчої дії або тактичної комбінації. Завдання слідчого полягає в тому, щоби діяти, унеможливлюючи ризик, або звести його до мінімуму.

11. Механізм злочину – складна, багатокомпонентна, динамічна система, яка утворюється: – діями суб’єкта злочину, скерованими на досягнення певного наслідку щодо конкретного предмета злочинного посягання; – діями потерпілого та осіб, які стали випадковими учасниками події, що мала перебіг у конкретних умовах та обставинах, сукупність яких обумовлює спосіб скоєння та приховування злочину.

12. Спосіб скоєння злочину – обумовлена особою, предметом та обставинами злочинного посягання система дій суб’єкта, що скерована на досягнення злочинної мети та об’єднана одним злочинним задумом. У цій системі можуть бути вирізнені дії з підготування безпосередньо скоєного та приховування слідів злочину.

13. Слід злочину (злочинця) – відображення в обстановці злочинного діяння елемента механізму злочину, матеріальні та ідеальні відображення події, що підлягає розслідуванню.

4. Завдання криміналістики.

У самому загальному вигляді головним завданням цієї специфічної науки називають криміналістичне забезпечення боротьби зі злочинністю відповідними потребам практики засобами, прийомами і методами отримання доказової інформації.

Крім того, до загальних завдань відносяться – захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 1 КПК України).

Загальні завдання є основою для виділення окремих (спеціальних) завданьдля кожної юридичної науки, у тому числі і криміналістики.

Окремі завдання характеризують конкретну юридичну науку, слугують орієнтиром і програмою її розвитку і вдосконалення. До окремих завдань криміналістики належать:

1) подальше вивчення об’єктивних закономірностей дійсності, що складають основу предмета криміналістики;

2) розробка нових і вдосконалення існуючих техніко-криміналістичних засобів, тактичних прийомів та методичних рекомендацій щодо збирання, дослідження, оцінки та використання доказів;

3) розробка заходів щодо припинення та попередження злочинів;

4) розробка і удосконалення організаційних, тактичних і методичних основ досудового та судового слідства, організаційних і методичних основ судової експертизи;

5) активне вивчення і узагальнення слідчої, експертної, оперативно-розшукової та судової практики, зарубіжного досвіду у боротьбі із злочинністю, розробка автоматизованих інформаційних баз.

Із наведених положень випливає, що завданням криміналістики є формування науково обґрунтованих знань – теоретичних положень і практичних рекомендацій щодо збирання й дослідження доказів під час розслідування злочинів. Криміналістика покликана своїми науковими розробками на підставі використання досягнень сучасної науки й техніки зробити діяльність правоохоронних органів і суду спроможними вирішити стратегічне завдання кримінального судочинства – забезпечити швидке, повне та неупереджене розслідування й судовий розгляд із тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини (ст. 2 КПК України).

5. Місце криміналістики у системі наук .

За своєю природою криміналістика пов’язана з природничими, технічними, а також із різними правовими науками. Найбільш тісний зв’язок криміналістики простежується з юридичними науками кримінального циклу (кримiнальним правом, кримінальним процесом, кримінологією, кримінальною соціологією, юридичною психологією та ін.). Криміналістика посідає важливе місце в системі юридичних наук, її положення зумовлене природою та предметом криміналістичної науки, залежностями в системі наук.

Криміналістика пов’язана з наукою кримінального права. На підставі ознак складів злочинів, які містяться в кримінальному праві, розробляються окремі криміналістичні методики. Щоб вирішити питання про те, як розслідувати злочин, необхідно знати, що він собою являє, які ознаки йому притаманні. Положення кримінального права про види злочину, його мотиви, способи тощо враховується криміналістикою при розробці криміналістичних характеристик злочинів, формуванні типових версій, запропонуванні найбільш оптимальних рекомендацій в розкритті й розслідувані певних видів злочинів. Кримінальний закон встановлює відповідальність за вчинення різних діянь, викриття яких можливе лише за допомогою прийомів, засобів і методів криміналістики.

Також існує суттєвий зв’язок криміналістики з наукою кримінального процесу. Історично криміналістика зародилась у надрах кримінального процесу. Кримінально-процесуальна наука для криміналістики є материнською наукою. Процесуальні приписи і криміналістичні рекомендації взаємозумовлені. Прийоми і методи криміналістики повинні ґрунтуватись на загальних положеннях кримінального процесу і особливо теорії судових доказів (про сутність доказів, предмет і межі доказування, відносність і допустимість доказів та ін.). Кримінально-процесуальна наука визначає межі застосування тактичних прийомів, науково-технічних засобів, методичних рекомендацій, розглядає порядок проведення слідчих і судових дій, компетенцію учасників кримінального процесу.

Криміналістика враховує положення процесуальної теорії і водночас сприяє її розвитку, вдосконаленню. Криміналістичні рекомендації сприяють оптимізації розслідування та судового розгляду і у певних випадках можуть здійснювати відповідний вплив на закон, його змiнення. Саме криміналістичні рекомендації сприяли виникненню нових слідчих дій (наприклад, перевірки показань на місці, слідчого експерименту, зняття інформації з каналів зв’язку тощо), визначенню їх оптимальної процесуальної процедури. У цьому випадку криміналістичні рекомендації набували нового «статусу» — як норма закону. Завдяки криміналістиці нові науково-технічні засоби й методи виявлення, фіксації та дослідження доказів знайшли відображення в кримінально-процесуальному законодавстві (наприклад, використання відеозйомки, звукозапису тощо).

Взаємопов’язані певним чином криміналістика і кримiнологія, їх співвідношення визначається завданнями щодо попередження злочинів. Проте предметом криміналістики є тільки спеціальні (технічні) заходи попередження злочинів. Доволі інтенсивно в криміналістиці використовуються дані кримінології про особу злочинців, про віктимологію жертви, причини й умови, що сприяють учиненню злочинів, при розробці криміналістичних характеристик і методичних рекомендацій окремих видів злочинів.

На криміналістику здійснює вплив юридична (судова) психологія. Цей вплив особливо чітко виявляється в криміналістичній тактиці. Розробка і застосування тактичних прийомів і комбінацій неможлива без урахування психічних процесів, властивостей і станів особи. Дані психології сприяють формуванню науково обґрунтованих рекомендацій криміналістики.

Криміналістика пов’язана також і з такими правовими науками, як цивільне і цивільно-процесуальне право, адміністративне й адміністративно-процесуальне право, кримiнально-виконавче право та ін. Криміналістика вже вийшла за межі циклу кримінальних наук. Рекомендації криміналістики є суттєвими не тільки для розслідування злочинів. Це особливо стосується можливості використання спеціальних знань у цивільному або адміністративному процесі, проведення різних судових дій, повної фіксації судового процесу технічними засобами та ін.

2. Практичне завдання.

Схематично зобразіть основні етапи розвитку науки криміналістики, та коротко наведіть основні події, які вплинули на розвиток науки криміналістики на кожній із стадій її становлення.
http://elar.naiau.kiev.ua/bitstream/123456789/1700/1/%D0%9F%D1%96%D0%B4%D1%80%D1%83%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0.pdf


Питання для самостійної роботи:

1. Роль Ганса Гросса у виникненні та розвитку криміналістики як науки.

Вперше система спеціальних знань, покликана протистояти злочинності, була офіційно проголошена в кінці ХІХ ст. австрійським судовим слідчим Гансом Гроссом (1847–1915) у праці «Керівництво для судових слідчих як система криміналістики» (1892 р.) і названа криміналістикою (від лат. сrimen – злочин). На переконання Г. Гросса, криміналістика покликана вирішувати практичні завдання – встановлення істини за кожною кримінальною справою та теоретичні – вивчення злочинця. Г. Гросс вважав, що криміналістика має вивчати речові докази, характер, звички та способи діяльності учасників кримінального процесу, методи виявлення та дослідження різних слідів, підроблених документів. На його думку, «німі свідки» злочину (речові докази) не можуть помилятися. 5 У літературі того періоду з’явилися рекомендації щодо порад у розпізнанні дописок, підчисток, інших змін у документах про спадщину.

Предметом будь-якої науки є вивчення закономірностей об’єктивної дійсності, пов’язаних з її метою та завданням. Вперше визначення предмета криміналістики зробив Г. Гросс у своїй фундаментальній праці «Керівництво для судових слідчих як система криміналістики» (1892 р.): «Криміналістика за своєю суттю починається там, де встановлюють, яким саме способом учиняються злочини». Як досліджувати ці способи і розкривати їх, які були мотиви, що спричинили злочин, яка була мета – про це не говорить ані норма права, ані процес. Все це становить предмет криміналістики. Подальші визначення предмета криміналістики були вдосконаленням запропонованого
2. Основні напрями розвитку науки криміналістики після виникнення та їх представники.

Перший напрям було представлено переважно дослідженнями у галузі антропометрії, дактилоскопії, опису зовнішності людини, фотографії. У 1882 р. працівник Паризької поліційної префектури Альфонс Бертільйон запропонував метод антропометричної реєстрації та ототожнення злочинців, побудований на висновках статиста Адольфа Кетле, який стверджував, що у світі немає двох людей з однаковими розмірами всіх частин тіла. А. Бертільйон запропонував проводити 11 вимірів, яких, на його думку, було достатньо, щоб за повторного затримання цієї людини встановити її особистість. Метод бертільйонажу було застосовано в більшості передових країн, зокрема і в Росії (до складу якої входила Україна), де в 1890 р. відкрилося перше антропометричне бюро. Одночасно з бертільйонажем виник дактилоскопічний метод реєстрації, засновниками якого були Вільям Гершель (1877 р.), Генрі Фолдс (1879), Френсіс Гальтон, Едварт Генрі (1880 р.), в Росії – В. І. Лебедєв. Наступні десятиріччя він повністю витіснив антропометрію як в Європі, так і в Америці. У Росії в період 1906–1908 років 6 було створено дактилоскопічні бюро. Перші російські експертизи проводились у Варшаві (1909 р.), Одесі (1911 р.) та СанктПетербурзі (1912 р.– експерт В. І. Лебедєв). У 1914 р. Міжнародний поліційний конгрес рекомендував дактилоскопію як основний метод кримінальної реєстрації.

Другий напрям – розроблення методів дослідження речових доказів («німих свідків») – пов’язаний з іменами таких вчених, як Є. Ф. Буринський, Рудольф Рейсс (Швейцарія), Чезаре Ломброзо та Отто Ленгі (Італія), Гендель (Німеччина), Локар (Франція) та ін. Зокрема, Є. Ф. Буринського визнано «батьком судової фотографії». У 1903 р. він видав свою працю «Судова експертиза документів», яка відіграла важливу роль у становленні криміналістичної науки. У 1895 р. вийшла у світ книга Чезаре Ломброзо «Графологія», в якій стверджувалося, що почерк – це дзеркало особи.

Третій напрям – розроблення та систематизація засобів і методів збирання доказів, організації та планування розслідування, що пов’язаний з іменем Ганса Гросса. Його ідеї підтримали багато послідовників. Швейцарський криміналіст Р. Рейсс започаткував у Лозані школу для чинів поліції та судових відомств. У 1911–1912 pp. його лекції слухала група високопоставлених російських судових діячів, серед яких був і С. М. Потапов (1873– 1957 pp.), який у 1914 р. очолив київський кабінет науково-судових експертиз, а в подальшому став одним із основоположників радянської криміналістики.

3. Концепції про природу науки криміналістики.

За своєю природою криміналістика — це юридична наука. Такий погляд сформувався в 1952—1955 рр. і згодом став панівним у правовій науці. Зміст цієї концепції та її обґрунтування полягають у таких тезах:

1) криміналістика — правова наука, оскільки її предмет і об’єкти пізнання належать до сфери правових явищ;

2) криміналістика — правова наука, тому що її службова функція і завдання належать до правової сфери діяльності державних органів, правових процесів розслiдування та судового розгляду;

3) усі рекомендації криміналістики мають правовий характер, засновані на законі, відповідають його духу і букві;

4) головним «живильним середовищем» для криміналістики є право;

5) багато наукових рекомендацій криміналістики запроваджуються у змісті правових норм;

6) історично криміналістика була народжена у межах саме правової — кримінально-процесуальної науки.

Історія криміналістики знає й інші погляди на природу криміналістики. Одним із таких напрямів є визначення природи криміналістики як технічної або природничо-технічної науки. Ці погляди характерні для етапу становлення криміналістики як самостійної галузі знань (представники таких поглядів — Р. А. Рейс, Е. Локар, Г. Ю. Маннс, В. І. Громов, Є. У. Зіцер). Причина такої оцінки природи криміналістики — у її змісті на той час (поліцейська чи кримінальна техніка), а також прагнення відмежуватися від кримінально-процесуальної науки у самостійну галузь, створити власний предмет і методи дослідження. Причиною є також суттєвий вплив на криміналістику природничих і технічних наук (математики, фізики, хімії, біології, психології та ін.), використання методів і прийомів цих наук.

Криміналістику розглядали також як науку подвійної природи — правову і технічну (найчіткіше цей погляд сформулював П. І. Тарасов-Радіонов). Прибічники такого підходу наполягали на двох напрямах у криміналістиці:

1) розкриття і розслідування злочинів;

2) методи дослідження речових доказів. Помилковість поглядів концепції подвійної природи криміналістики полягає у механічному розподілі єдиної науки на правові та неправові її розділи.

Розвиток криміналістики, особливості її предмета, складність закономірностей, які вона вивчає, залишають дискусійним питання про природу науки. В останні роки з’явилися нові погляди на природу криміналістики, згідно з якими криміналістика — це наука синтетичної природи (Р. С. Бєлкін та ін.). На думку цих вчених, в криміналістиці неможливо виділити суто правові та суто природничо-наукові, або технічні розділи, комплекси знань як певні фіксовані структури.

4. Зв’язок криміналістики з іншими (неюридичними) науками (філософією, логікою, етикою, психологією, судовою медициною, судовою психіатрією, наукою управління).

Криміналістика безпосередньо пов’язується з іншими юридичними науками, зокрема з адміністративним правом, цивільним процесом, виправно-трудовим правом, судовою статистикою. До того ж вона має міцні зв’язки з багатьма природничими та суспільними науками, які не є правовими. Судова медицина і судова психіатрія, психологія, етика, логіка та наукова організація праці пов’язані з криміналістикою, їхні теоретичні посилання та наукові положення неодноразово використовувались криміналістикою для розроблення тактичних прийомів, створення засобів і методів збирання, дослідження і використання доказової інформації в розслідуванні злочинів. Дані природничих і технічних наук здавна використовуються безпосередньо для розкриття і попередження злочинів. Наприклад, фотографічна, мікроскопічна, рентгеноскопічна та інша техніка використовується без будь-яких переробок або зі спеціальними переробками, змінюється методика її використання для розв’язання спеціальних криміналістичних завдань.

Криміналістика та судова медицина. Криміналістика і судова медицина мають найбільш давні та міцні зв’язки. Судово-медичні знання використовувались у розкритті злочинів значно раніше, ніж виникла криміналістика. Тому деякі медичні методи виявлення слідів злочину на тілі людини були запозичені кримінaлістикою і, навпаки, багато кримінaлістичних методів і технічних засобів з успіхом використовуються у судовій медицині. Криміналістика та судова психіатрія. Судова психіатрія, як і судова медицина, сформувалась окремо від криміналістики, і вони залишаються самостійними з огляду на чітке розмежування їхніх предметів дослідження. Судова медицина досліджує тканини та різні об’єкти життєдіяльності людини, а також трупи. Судова психіатрія досліджує психіку людини, її поведінку за розладу психічної діяльності. Психічний стан злочинця безпосередньо пов’язаний із призначенням міри покарання і взагалі притягненням людини до кримінальної відповідальності.

Криміналістика і судова психологія. Дані психології широко використовуються в криміналістичній тактиці і методиці розслідування окремих видів злочинів, а також для формування часткових методик, теорії спілкування на попередньому слідстві, вчення про навички, методи розпізнання інсценування, способи вчинення злочинів, детектування емоційного стану допитуваного тощо.

Криміналістика, логіка та етика. Криміналістика широко і творчо запозичує положення формальної та діалектичної логіки, особливо такі методи мислення, як аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, гіпотезу і аналогію, узагальнення і абстрагування тощо. Логічні закони та методи мислення входять у методологічні основи криміналістики, до того ж їх використання дозволило розробити «логіку слідства», вчення про криміналістичну версію, логіку доказування у кримінальному судочинстві. Глибоке проникнення психології та логіки в криміналістику стало передумовою для розроблення програм розслідування конкретних видів злочинів, створення автоматизованих систем пошуку інформації та забезпечення інформацією процесу прийняття процесуальних рішень слідчим та судом. Експертні системи підтримки прийняття рішень автоматизують працю слідчого для класифікації зібраних доказів, дозволяють автоматично групувати їх та будувати зіставлювані ряди кількісних показників їхніх взаємозв’язків. Розроблення тактичних прийомів не є можливим без уpaxyвання етичних правил спілкування і поведінки в суспільстві. Тактичні методи роботи з об’єктами живої та неживої природи розрізняються за етичними особливостями. Те, що можна використати для дослідження неорганічного об’єкта, треба простежити через принципи етики, щоби використати для дослідження об’єкта живої природи, особливо людини. Крім того, криміналістика пов’язана з наукою організації праці, оскільки діяльність слідчого, судді, прокурора підпорядковується загальним закономірностям наукової організації праці (НОП), її машинізації та автоматизації, вона широко використовується для планування навантажень і розслідувань конкретних справ. Останнім часом на основі принципів НОП в слідчу практику впроваджено мережеве планування.

Отже, криміналістика у своєму розвитку пройшла складний історичний шлях зародження та становлення. Маючи власний предмет дослідження, криміналістика виконує специфічні для неї завдання. За змістом криміналістика складається з певних складових частин, які тісно між собою взаємопов’язані. Як самостійна сфера наукових знань криміналістика розвивається за певними законами і керується в своїй діяльності певними принципами. Для більш ефективного виконання своїх завдань криміналістична наука використовує певні криміналістичні категорії. Наука криміналістика посідає важливе місце в системі наукових знань.