Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. Віктор Леонтійович Петрушенко філософія навчальний посібник
 Скачать 2.24 Mb.
|
|
ТЕМА 6 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ Знання - це сила. Френсіс Бекон Кожний народ тим більше є громадянським і освіченим, чим краще в ньому філософствують. Рене Декарт Філософія є донькою мислення. Томас Гоббс Ідеї і поняття не є природженими, вони також; мало народжуються разом з нами, як мистецтва і науки.ДжонЛокк Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. Узв 'язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більш диференційованою і розгалуженою, а тому — більш систематизова-нішою. Виникають національні філософії, формуються нові напрями філософського знання, такі, як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії. ключові терміни і поняття &ДЕЇЗМ -розповсюджена в Новий час позиція, згідно з якою Бог створив світ, надав йому власних законів і далі вже не втручається у його функціонування; творчі ідеї Бога в бутті світу набувають характеру необхідності, пізнання якої стає завданням людини. ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД - панівний в Європі тип мислення за умов утвердження індивідуалізму та буржуазних суспільних стосунків; він ґрунтувався на "трьох китах": а) на виключній довірі фактам ( "краще один раз побачити, ніж; сто разів почути "); б) на чіткій, ясній та зрозумілій логіці; в) на культивуванні активності (за будь-яких обставин краще діяти, аніж: нічого не робити). ОБ'ЄКТ І СУБ'ЄКТ- провідні категорії світоосмислення епохи Нового часу: об'єктом позначали частину (фрагмент) природи, на яку спрямовувалась активність людини, суб'єктом - людину як вихідний пункт проявів активності розумового та матеріального планів. ЗАКОН'- форма прояву необхідності у природі, об'єктивний, сталий, повторюваний тип зв 'язку між: процесами та явищами дійсності або всередині них; в попередні епохи закон розглядався переважно як юридичний закон або владна норма. СУБСТАНЦІЯ одне із центральних понять новоєвропейського світоосмислення, що позначало таку основу світу, яка охоплювача та пронизувала собою усі форми та явища дійсності, була самовладною та не потребувала для свого буття ніяких інших джерел або причин. РЕЛІГІЯ І МОРАЛЬНІСТЬ - унаслідок розповсюдження у духовному житті Європи Нового часу деїзму та ідей Просвітництва з 'явилась тенденція пов 'язувати релігію лише із моральністю, звільняючи від її впливу всі інші сфери життя та діяльності. Тим самим заперечувався теїзм - позиція розуміння Бога як єдиного Творця, упорядника світу та джерела усякого буття. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії Вступаючи у Європу Нового часу, ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізованого життя, які діють і до сьогодні, а деякі з них - майже без змін. Йдеться перш за все про формування основ індустріального суспільства. За часом ця епоха охоплює період із XVII ст. до кінця XIX ст.; після цього починається період так званої "новітньої історії", що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною XIX ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціально-економічними. А це, у свою чергу, свідчить про творчий характер людського мислення. 03а соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. У самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя - виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності - змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності (слово "буржуа " значить із фр. "мешканець міста "). Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі. Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: У розриваються колишні зв'язки особистої залежності людини від людини, У зникає "велика сім'я", а натомість Рз'являється вільний, автономний індивід (що є засадою явища під назвою "буржуазний індивідуалізм"). Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки. В цей час вже завершується епоха географічних відкриттів (Ф. Бекон говорив: "Принаймні в нашу епоху земна куля якимсь дивним чином стала відкритою і доступною для вивчення"), але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери прикладення своєї активності. Тому це ще й с> епоха буржуазних революцій, які брали на себе місію докорінної зміни всіх сторін життя, це також ^ епоха формування національних держав, значна частина яких існує і по сьогодні, це <Ф епоха наполеонівських походів, що сприяли швидкому руйнуванню в Європі застарілих соціальних відношень. І все це, врешті, потягнуло за собою значні зрушення у духовному житті взагалі, та у світоглядних орієнтирах людини, зокрема. Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З'являється перша завершена та експериментально підтверджена наукова теорія - механіка /. Ньютона. Вплив її на всі аспекти життя був колосальний, адже це вперше людина спро-дукувала такий інтелектуальний витвір, який дозволяв отримувати точні та незаперечні практичні результати. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що врешті виник гак званий "механістичний" світогляд. Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя: з'являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку ^ народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура; ^ виникають національні А кадеміїнаук, з 'являються перші газети та часописи, у тому числі - і наукові, з являється міський транспорт. Все це приводить до того, що один окремо взятий індивід постає основним суб'єктом життєдіяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя. Тому показовою для епохи стає фігура Робінзона - відомого персонажа літературного твору Дж. Свіфта, бо ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити, опинившись у ситуації повної відсутності соціальних умов людської життєдіяльності. На що ж спирається тепер індивід у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну активність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж: нічого не робити". По-друге, індивід спирається тепер на мислення "здорового глузду", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти {"Краще одного разу побачити, ніж: сто разів почути") та ясну, чітку і зрозумілу логіку; ми побачимо далі, що філософи даної епохи зробили багато для обґрунтування мислення "здорового глузду". Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді: ♦ світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина -як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності; ♦ світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник; ♦ людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло 'Знання є сила " стає показовим у цьому плані); ♦ природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності; ♦ нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним. У духовний світ людини XVII - XVIII ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували італійський філософ Д. Віко (1668 - 1744), французький учений Ж. Тюрго (1727 -1781), німецький філософ Й. Г. Гердер (1744 - 1803). Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох - божественної, героїчної, людської (Д. Віко) - до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж. А. Кондорсе). Можна сюди також додати такі епохальні відкриття у науці, як винахід компаса, пороху, книгодрукування, парового двигуна та ін. Свобода людини, її більша цінність порівняно з природою і соціальними інститутами — це те гасло, з яким людина Нового часу йде в майбутнє. Знаряддям досягнення свободи є знання. Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії: ♦ філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. Узв 'язку з цим чільне місце у фиюсофських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнення істини; ♦ філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів) : виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.; ♦ розгалуження фиіософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації - утворюються так звані "філософські системи ", досить типові для даної епохи. *Отже, нарис тих змін, яких зазнало життя в Європі в епоху Нового часу, засвідчує, що це справді була епоха новацій, якісних змін та зрушень в усіх сферах життя; цікаво зазначити й те, що новою себе відчувала та визначала сама ця епоха, тобто це вона сама назвала себе Новим часом. Методологічні пошуки Ф.Бекона, Р.Декарта та Т. Гоббса Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф. Бекон (1561 - 1626). У своїх творах із симптоматичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в посуспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф. Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. Ф. Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне - це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф. Бекона, знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини - процес суперечливий. Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні - із соціальною діяльністю людини. "ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття "ідоли печери" - це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення "ідоли ринку" - це омани, пов 'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації (наприклад, неправильно називаються речі, явища) "ідоли театру" - це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Ф. Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше. Так само треба діяти і в науці: > не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати; > не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності; У не користуватися тільки тим, що наявне. Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що «розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним» і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПОЗИЦІЇ Ф. Бекона Р. Декарта Вихідна основа пізнання -► Метод пізнання _^. Вихідне гасло Факти Індукція 'Знання є сила Діяльність розуму Дедукція "Мислю,отже існую' Ця ж проблема хвилює І Р. Декарта (1596 - і 650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р. Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р. Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки". Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту. S Правило перше - наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне. S Правило друге - вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. S Правило третє - скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини". V Правило четверте - передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно. Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить віддій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї. ■ вроджених —> ідеї Бога, буття, числа, протилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять та аксіоми логічного судження. ■ тих, що виникають з чуттєвого досвіду ■ тих, що формує сама людина Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р. Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р. Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р. Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення частко- вих ідей із вихідних ідей розуму. їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення. За Р. Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р. Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа "Cogito ergo sum" - "Мислю, отже існую". Виголосивши тезу "Cogito", Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність). Оскільки методологічну позицію Р. Декарта визначають як раціоналізм, то він поділяв думки Г. Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму: "Говорячи про речі лише остільки, оскільки вони сприймаються розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, складені з цих простих. Лише з них можуть бути утворені ідеї усіх речей". ■ єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла ", є Бог ■ Бог - основа світобудови і пізнання ■ світ складається з двох окремих субстанцій: * матеріальної; * духовної ■ першоосновою матеріальної субстанції є протяжність ■ протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт • матеріальна субстанція єдина і всюди одна й та сама, нескінчено подільна ■ духовна субстанція непротяжна й неподільна • головним атрибутом духовної субстанції є мислення ■ взаємодія між: субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на "первинні" (це є геометр икома-тематичні характеристики речей) і "вторинні" (чуттєві враження, що їх спричиняють речі). Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде люди-ну шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істини, так і від правильного життя. ■ Отже, перші методологічні розвідки у філософії Нового часу були і цікавими, і продуктивними. Вони подвійно орієнтували науку на факти та на незаперечну з логічної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, що функціонує на емпіричному та теоретичному рівнях. Окрім того, це були докладні розробки засад мислення "здорового глузду". Ф. Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Т. Гоббс (1588 - 1679). Як і Ф. Бекон, Т. Гоббс вбачає у знанні силу. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні); на думку Т. Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, Що вони постають особливим — точним і фіксованим використанням знаків мови. Т. Гоббс поєднував індукцію і дедукцію, бо вважав, що спочатку треба йти шляхом виділення і пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості речей): > протяжність, У місце, У рух, > якість. Теорія пізнання Дж. Локка. Скептицизм П. Бейля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі Англійський філософ Дж. Локк (1632 - 1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж. Локк намагався дістатися до самих Джон Локк підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань: Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т. Гоббс, Дж. Локк вважає, що загаль- ДЖЕРЕЛА ЗНАНЬ ЗА ДЖ.ЛОККОМ ■> відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке й т.ін.) ■>. рефлексія — діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі "складних ідей" (тіло, взаємодія та ін.) у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої «мислячої субстанції» (остання не має дослідного підтвердження). Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: ^> "первинні" - протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій; ці якості об'єктивні, оскільки однакові для всіх моделей. Ь "вторинні" - пов'язані з особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому (смак, дотик); ці якості суб'єктивні. Дж. Локк відомий в Англії як теоретик англійської системи виховання, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального імморального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність положення християнської релігії. В цілому філософію Дж.Локка відносять до емпіризму, проте його теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії. Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685 - 1753) стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального ДжорджБерклі сенсуалізму (від лат. "sensus" - відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Esse est регсірГ - "Бути - значить бути сприйнятим". Він визнавав існування світуу трьох випадках: ♦ коли цей світ сприймає «я»; ♦ коли його сприймає «хтось»; ♦ коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єди- но можливу основупояви людських відчуттів. І Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму. Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник II. Бейль (1647 - 1706) і англійський філософ Д. Юм (1711 - 1776). Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину також: і розуму. П.Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і неіснування порожнечі, протяжності, руху, субстанції, матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. П. Бейль, зокрема, вважав, що: ' істина має бути вільна від протиріч наявність двох протилежних суджень у визначенні одного і того самого дискредитує людське пізнання, висвітлює слабкість людського розуму. Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах: ■ у формі чіткого та виразного знання; ' у формі непевного, туманного знання. Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує," - підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або роз'єднуємо наші враження і тим самим ніби-то конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним. ♦ Виразні знання ми отримуємо у прямому спостереженні дійсності ♦ Непевні знання ми отримуємо у міркуваннях з приводу *(-сприйнятого ♦ Між: наданим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв 'язку ♦ Певне відчуття може породжувати у різних людей відмінні, а може й протилежні ідеї ♦ Доведення розуму постають завжди вирогідними ♦ Доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду ♦ Практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і мірилом моральності. Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них. 6.4. Б. Спіноза та Г. Лейбніц -тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б. Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б. Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спіно-зу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання. Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскільки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього. субстанція єдина і всеохоплююча, включає в свій зміст всі можливі явища дійсності мислення і протяжність постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід 'ємними якостями) єдиної субстанціїу світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолютне мислення і уся реальність в світі порядок ідей та порядок речей принципово збігаютьсявсі речі та явища - модуси, різні міри поєднання - мислення і протяжності людина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, - писав він, жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почутгя, думки і дії людини виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня. Перший - це чуттєве сприймання зовнішнього світу, уявлення про нього. Другим ступенем є судження розуму і отримання думок. І третім - істинне (інтуїтивне) і аналітичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду. Здавалося б людина приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість - воля - перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей. Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання - інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.
Німецький філософ Г. Лейбніц (1646 - 1716) захоплювався філософією Б. Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б. Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії - принцип "усезагалышх відмінностей": у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша - другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм притаманне місце у світі (так само, як крапки на лінії). Лейбніц постулює положення, згідно з якими між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На "лінії точок" немає пропусків, кожна річ "прилягає" до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності, ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципу неперервності річ прямує до нуля, а згідно з першим принципом (тотожності), - ніколи його не досягає. Тому Точка - це граничний випадок мінімальних відтинків, а лінія -границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій - це дуже "по- вільний рух"), а в пізнанні омана постає як дуже «мала» істина. На часи Г. Лейбніца цей принцип мав евристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого). Недосяжністьлуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами немає порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утримує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі сам о досконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальноїдосконалості. Г. Лейбніц постулює також принцип усезагального зв язку, коли взаємозв'язок постає як "наперед встановлена г армонія" і випливає з принципу неперервності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєднувати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ; під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище. Монади Г. Лейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого "втрачати"). Вони не фізичні точки (останні подільні), не математичні (вони абстрактні, не реальні), а особливі - "метафізичні", тобто надфізичні, водночас і тілесні, і -духовні. Монади дуже активні. Вони породжують ■ духовний рух, ■ матеріальний рух і ■ фізичні процеси. Існують три класи монад: ♦ перший становить неорганічний світ, ♦ другий - світ тварин і ♦ третій клас - це люди, причому кожному подальшому класу притаманні риси попередніх. За Г.Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад — ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш розвинутих. І тому його монадологія вступала у протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино самодосконалого. У філософії Г. Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з «наперед встановленої гармонії», Г. Лей-бніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. Ідеї Г. Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою вплинули на формування філософських поглядів /. Канта та Г. Геґеля. Б.Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі та суспільні стосунки Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623 - 1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Людина - це '''мислячий очерет", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже — мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог. Вже згаданий вище англійський філософ Т. Гоббс розробив свою теорію суспільного життя та держави, яка суттєво вплинула на подальшу громадську думку. Особливу увагу приділяє Т. Гоббс дослідженню людини. На противагу Аристотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т. Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм породжує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі. Ця суспільна угода передбачає створення єдиного централізованого органу управління суспільними процесами, який і кладе край хаосу та ворожнечі. Концепція суспічьної угоди Т. Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, поступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло. Цей спільний людський витвір - державу - Т.Гоббс вважав найскладнішим та найпотрібнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди позбавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер є те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб дотримуватися «природних законів»: сприяти самозбереженню суспільства; оберігати приватну власність; забезпечувати всім рівні права; сприяти збагаченню членів держави. Проте кращою державою все ж повинна бути монархія тому, що вона на вершину державної влади зносить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату. Водночас Т.Гоббс вважав, що вихідна причина виникнення держави краще забезпечення природних прав конкретних людей не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та принцип "дозволено все, що не заборонено. Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і державу він змальовує механістично; через це у пізнанні панує чуттєвість, а у державному правлінні - сила. Ш.Л.Монпгеск'є (1689 — 1755) вважав, що у природі й суспільстві існує усезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії «природного права», Ш.Л.Монтеск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; «універсальність» цього права, за Ш.Л.Монтеск'є, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні (клімат, поверхня Землі і т.ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова Ш. Л. Монтеск'є про принцип розподілу влади - законодавчої, виконавчої і судової. Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? Це питання намагався з'ясувати і Ж.-Ж.Руссо (1712 — 1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти. > природним станом людини є об 'єднання людей у рівноправні спільноти > рівноправ'я порушила приватна власність, яка розшарувала суспільство на багатих і бідних У нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності На захисті приватної власності стоїть Ф. Вольтер (1694- 1778). Основні погляди Ф. Вольтера: не допускав критики приватної власності; ^був противником егалітаризму; О на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії; О царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гарантом яких є держава; ^раціонально побудоване суспільство - це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "Я" і суспільного інтересу. У філософському доробку Ф. Вольтера є багато спільного з думками Д. Дідро (1713 - 1784), а саме: надія на "освіченого монарха"; критика деспотичного правління; аргументи за конституційну монархію. Д. Дідро, будучи прихильником теорії "суспільної угоди», висловлював також думки про «республіканську форму правління; «заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; «пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д. Дідро ґрунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок - молекул. Причина руху матерії - у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д. Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д. Дідро вирішував з позицій сенсуалізму. Подібних поглядів дотримувався і 77. А. Гольбах (1723 - 1789), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П.А.Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як «великих», так і «маленьких» людей; свобода — ілюзорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей. Тема виховання була однією з провідних у філософії Просвітництва, її теоретичне опрацювання знаходимо у К.Л.Гельвеція (1715 - 1771). Вважаючи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає своєрідною рушійною силою розвитку суспільства, К.А.Гельвецій постулював суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда залежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовища. Процес формування пристрастей зумовлює етика, і немає жодної людини, яка була б подібна до іншої у своїх пристрастях. Останні є результатом неповторного індивідуального оточення. Щоправда, індивідуалізм у К. А.Гельвеція не приводив до "війни всіх проти всіх", як у Т.Гоббса, а був просто фактичним змістом життя. Прагнення людей повинні скеровувати раціонально створені закони держави, або ці прагнення повинні відповідати здоровому глуздові (розумним законам природи). Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяльності, з оточення, з досвіду окремої людини. Представниками Просвітництва в Німеччині були X. Вольф (1678 - 1754), Г. Е. Лессінґ(1729 -1781), Й. Г. Гердер (1744-1803). X.Вольф викладав філософію в Галле (1706-1739) і Марбурзі, потім знову в Галле. Його особисте слідування високим моральним засадам, вміння донести складні філософські істини в доступній формі викликали у студентів захоплення і прагнення наслідувати учителя. У працях "Логіка, або Розумні думки про силу людського розсудку", "Розумні думки про Бога, світ і душу людини, а також про всі речі в цілому" X.Вольф, вихований на філософії Р.Декарта, Б.Спінози і, особливо, Г.Лейбніца, приходить до висновку, що пізнання оточуючого нас світу може здійснюватись раціонально тоді, коли кожна з наук буде мати чітко окреслений предмет дослідження і не "заходи-тиме" на терени суміжної. Прихильник освіченого абсолютизму X.Вольф: ■ в поміркованій формі проголошував теорію природного права; ■ був палким прихильником гуманізму; ■ завдання філософії вбачав у визначенні первинної основи існування всіх живих істот - Бога; ■ доводив, що немає таких процесів і явищ, яких би розум не зміг витлумачити. "Школа Вольфа", представники якої працювали майже в усіх німецьких університетах, сприяла розвитку раціоналізму не тільки в Німеччині, а й у Франції та Англії. Г.Е.Лессінґ був активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі, за вільний розвиток культури. Він наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віротерпимість поряд із просвітницьким розумом — це, за Г.Е.Лессінґом, свобода думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г.Е.Лессінґа яскраво виявився у галузі літератури. Принаймні у драмі «Натан Мудрий» (1779) Г.Е.Лессінґ різко критикував феодальний деспотизм і обстоював ідеї демократичного оновлення Німеччини. Й.Г.Гердер не обмежувався уявленням про раціоналізм як функціонування тільки розуму. Він стверджував, що людиною керує не тільки розум, а й відчуття. Це являло собою нові підходи у філософії Просвітництва, відкривало теоретичні можливості для пояснення різноманітності людської культури, яка не є шаблонною і не випливає з якогось єдиного для усіх «розуму», а є своєрідною для кожного народу. Світ для И.Г.Гердера постає як поступовий процес формування Землі й людини. Цим Й.Г.Гердер протистоїть релігійному поясненню світу. Мова людини — результат досвіду й розумової діяльності. У своєму розвитку людство повинно прямувати до встановлення гуманізму як прояву Світового Духу. Щоправда, цей шлях не простий, а суперечливий, і на рівні окремих індивідів трапляється розходження мети з результатом дії. ■ У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, - це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням " якої є людина, повинні існувати також: і в суспільстві. Висновки Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки. Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал. Філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури. | |||||||||