Висновки наукового дослідження. Висновки наукового дослідження історіософія поеії ліни костенко у висновках
 Скачать 38.52 Kb.
|
|
Висновки наукового дослідження
У Висновках дисертації відзначається, що історіософія Л. Костенко базована на закладеній українськими культурнми діячами XIX-XX століть філософсько-історичній, культурологічній та мистецькій традиціях. Як форма історичного мислення історіософія Л. Костенко виявляє себе у контексті характерології, ментальних рис, етнопсихологічної організації (це персоналістські, кордоцентричні складові, релігійно-етичні, естетичні особливості національного світовідчуття і світогляду). Вона має лінеарний, а не дискретний характер. Поступове розширення кола емпіричних знань про світ, світову й вітчизняну історії, провокує щоразу перетворення емпіричного матеріалу в теоретичне знання про світ. Парадигма морально-етичних цінностей, які формують обличчя даної історіософії, позначена рисами загальнолюдського, універсального етосу, хоча такі національні ментальні риси, як антеїзм, екзистенційність і кордоцентризм, є домінуючими. Вона базована на принципах людяності, які є чинними у будь-якому конфесійному середовищі. Персонажі з Євангелія і Старого Заповіту є носіями універсальних моральних вартостей. Апелювання до Біблії є засобом увиразнення онтологічного траґізму українського історичного життя. Носієм етичних й естетичних вартостей, згідно з історіософією Л. Костенко, є людина обдарована. У сфері націософії це завжди пасіонарна особистість (Богдан Хмельницький, Іван Богун, Мартин Небаба, Павлюк, Томиленко, Сахно Черняк; Жанна Д’Арк, Кромвель), у царині культури – субпасіонарій (Маруся Чурай, Т. Шевченко, І. Сошенко, І. Миколайчук, А. Горська; Іма Сумак, Папуша; Гіпатія, Галілей, Марія Складовська, Ян Гус, Джордано Бруно). Поетеса не є прихильницею постулату про визначеність людської долі. Однак вона і не ототожнює поняття „власне буття” та „сенс буття”. Тобто її історіософія у пошуках сенсу історії, сенсу історичного буття індивіда стоїть посередині між двома декларованими у сучасній історіософії тезами і може бути окреслена таким чином: тільки виняткова особистість (а осягнення власної винятковості можливе через активне вивчення дійсності й розуміння невідворотної необхідності служити власному народові, максимально реалізувавши свій потенціал) здатна визначити поле власних можливостей, своє призначення. Історіософія Л. Костенко може бути означена як питома ознака мистецького мислення і світовідчуття поетеси, риса, притаманна – у філософсько-історичному, соціопсихічному, ментальному планах – творчості авторки як цілості, „розчинена” в ній і саме в цьому сенсі всеосяжна, всепроникна.
У ВИСНОВКАХ підсумовуються результати дослідження. Проголошення незалежності України активізувало творчі пошуки науковців у малодосліджених, досі маргінальних напрямах літературознавства. Зокрема, сферою активних студій стала епістолярна та мемуарна спадщина класиків вітчизняної літератури. Публікація щоденників Олеся Гончара, поява в наукових збірниках та періодиці його листів зробила актуальним дослідження non fiction письменника, що дало можливість увиразнити сформовані в минулі десятиліття уявлення про його творчу індивідуальність. Аналіз епістолярної творчості Олеся Гончара дає підстави віднести його листи до мемуарно-публіцистичної літератури. Жанрова специфіка листа полягає в тому, що пишеться він по свіжих слідах, адресований одній особі або значно рідше – широкому колу читачів, призначений для певного повідомлення, має особливі ознаки: орієнтація на адресата, власне ставлення до якихось подій, збереження індивідуального стилю автора, його почуттів, настроїв на момент написання. Будучи складовою частиною жанрової системи меміраної літератури, лист відрізняється від більшості інших жанрів спогадів (роману, повісті, есе, літературного портрета тощо) відсутністю дистанцію в часі між подіями та відтворенням їх в епістолі. Великий майстер художнього слова, Олесь Гончар завжди був на передових позиціях політичного й громадського життя держави, не стояв осторонь найболючіших проблем не тільки України, а й людства в цілому. Досліджуючи листи О.Гончара та враховуючи їхню тематику, проблематику й час, коли жив і творив автор, ми умовно розмежували епістолярну спадщину на декілька етапів: рання творчість у довоєнний час (до 1941 року); період Великої Вітчизняної війни (1941-1945 роки) і післявоєнний період (1946 – перша половина 50-х років); доба “хрущовської відлиги” (друга половина 50-х – початок 60-х років); роки застою (середина 60-х – кінець 80-х років); роки духовного відродження (кінець 80-х років – 1995 рік). Кожен етап характеризується своїми особливостями як в історичному плані, так і в плані розвитку й формування світоглядних позицій письменника. Так, ранні листи Олеся Гончара, які мають різнопланове спрямування й різне призначення (товариський обмін інформацією про життя, критика, коментарі, роздуми, власні емоції автора), в основному представлені тільки одним адресатом - це його друг і товариш юності молодий письменник Олесь Юренко. Листи післявоєнного періоду відзначалися більшою документальністю, але вони написані, враховуючи жорстокий сталінський час, з певною епістолярною дипломатією; поширилось коло адресатів; простежується еволюція світогляду письменника; він ділиться творчими планами та процесом їхньої реалізації, остаточно визначається з напрямком власної творчості. Доба "хрущовської відлиги” як час нереалізованих можливостей характеризується збільшенням кола адресатів (письменники, науковці, видавці, читачі тощо), також урізноманітнилася тематика листів, розширився їх жанровий діапазон. З”являються листи-рецензії, листи-відгуки, листи-поради. Роки застою були неоднозначними для Олеся Гончара, як і для багатьох митців цього періоду, що яскраво відбилось у листах письменника. Тематика й проблематика епістолярію О.Гончара середини 60-х – кінця 80-х років дуже широка й багатогранна: у них розкривається творча лабораторія, літературні плани, здійснюється самооцінка власних творів і рецензуються тексти інших письменників, ведеться мова про громадську роботу; автора хвилює все: природа, навколишнє середовище, охорона й відбудова історичних пам”яток, розвиток і виховання підростаючого покоління, загрозливий стан української мови й національного книговидання, життя простого трудівника й інтелігента і т.д. Серед його адресатів з”явилися найвищі керінвики держави. Розширились також жанрові межі листування – відкриті листи, листи-звернення, офіційно-ділові листи тощо. Ідейною домінантою стає боротьба з тоталітаризмом. Початок 90-х років є, на нашу думку, роками духовного відродження, передумовами для якого були такі події: вихід із лав комуністичної партії у 1990 році через відкритий лист-заяву, підтримка голодуючих студентів на площі Незалежності, референдум з приводу незалежності України. У цей період Олесь Гончар активно використовує жанр відкритого листа, який давав можливість звертатись до всього народу. Він великі надії покладає на молодь, спілкується з нею (учні шкіл, члени літературних гуртків, студенти училищ, технікумів, інститутів, університетів), в тому числі й через листи. Епістолярій Олеся Гончара творився 62 роки, починаючи від початку 1933 р. й до 1995 р., тобто з ранньої юності й до смерті автора. Це дало можливість простежити становлення творчої індивідуальності митця, еволюція його світогляду з урахуванням контекстів доби та у взаємозв”язку з його художньою, публіцистичною та мемуарною спадщиною. Кардинальний вплив на молодого письменника мала Друга світова війна. Вона суттєво позначилася на змінах світогляду Олеся Гончара, його моральних і духовних орієнтирів. За 4 роки війни, полону, концтабору, поранень, наявної навколо смерті Гончар з наївного хлопця перетворився на серйозного чоловіка, який знає ціну життя й усвідомлює, що треба роботи, щоб це життя було кращим. Починаючи з 1948 року, Олесь Гончар остаточно визначився з напрямком своєї творчості і назавжди поєднав себе з прозою. Поступово розвиваючи й удосконалюючи свою майстерність у художньому слові, письменник проявив себе як довершений майстер роману, повісті, оповідання, новели. Першоосновою для Олеся Гончара як письменника і громадянина України завжди біла людина й планета, на якій вона живе. Все інше пов”язане й обертається навколо цього: це і духовне й фізичне здоров”я нації; збереження й відновлення історичних та архітектурних пам”яток народу; захист природи й навколишнього середовища, покращення екології планети; розвій і вдосконалення української мови; виховання молоді й піднесення ролі інтелігенції тощо. Епістолярій, щоденники та інші твори к показують Олеся Гончара як непересічну творчу особистість з багатогранним талантом і великим життєвим досвідом. Протягом багатьох років він обіймав посаду голови Спілки письменників України, був народним депутатом, головою Українського комітету захисту миру і членом Всесвітньої Ради миру, проводив велику й плідну роботу на всіх посадах, відповідально ставився до громадських обов”язків. Досліджуючи особливості індивідуальної манери Олеся Гончара, ми брали до уваги не тільки його епістолярій (хоча цей напрямок був пріоритетним), а й художню, публіцистичну та мемуарну спадщину письменника. У творах різних жанрів є багато спілного: теми й проблеми, порушені в листах, часто перегукуються з щоденниками, публіцистичними виступами та художніми творами. Серед ознак індивідуального стилю О.Гончара провідними є: планетарність художнього стилю О.Гончара провідними є: планетарність художнього мислення; публіцистичність; світлоносність; поетичність, ліризм; звертання до народної творчості; поетичний реалізм; символічність (назви творів; заголовків виступів, статей; образи; слова-символи; кольори-символи тощо). Слід також зауважити, що творча манера Олеся Гончара є практично спільною для всіх його творів, це ще раз доводить, що джерело в них єдине – сам автор як цілісна особистість, його душа, думки, переконання, світоглядні позиції. Епістолярій О.Гончара представлений такими жанровими різновидами: дружній лист, інтимний, офіційний, діловий, побутовий, відкритий лист, лист-заява, лист-звернення, лист-привітання. Виходячи з того, що епістолярій – явище комунікативне, звідси й залежність змісту листа, його форми, теми, манери мовлення від конкретного адресата. Незважаючи на те, що сьогодні новітні технології активно витісняють з життя традиційний лист, епістолярна творчість Олеся Гончара засвідчує, що він має право на життя. Особливо це стосується листів відомих людей, майстрів художнього слова, з яких ми можемо побачити не тільки творчу індивідуальність митця, а й зануритися в особливості часу й доби, у яку жив і творив письменник.
У Висновках узагальнено результати дослідження. Зауважено, що художні розробки В. Винниченка у сфері створення образу “модерного героя” торкнулися постаті жінки. Здобутки митця у цій площині такі значні, що його ім’я можна сміливо поставити в ряд із О. Кобилянською та Лесею Українкою – визнаними у літературознавстві творцями образу нової жінки в українській літературі доби fin de siecle. У результаті дослідження доведено, що для модерної літератури межі століть притаманні дві тенденції у розгортанні образу героїні: оновлення підходів у зображенні жінки та створення нового жіночого типу. Прояви першої спостерігаємо у творчості М. Коцюбинського., І. Франка., Г. Хоткевича, та ін., які, зберігаючи традиційність сприймання жінки як об’єкта, надали її образові нових значень, представили новий ракурс її сприймання (акцент на звабливості й еротизмі жінок-вамп, фатальних жінок). Тим самим вони втілюють архетипно чоловічий (суб’єктивний) погляд на жінку як на сексуальний об’єкт. Натомість О. Кобилянська й Леся Українка переакцентували увагу з жінки-об’єкта на жінку-суб’єкта, що зумовило відповідні зміни в підходах до зображення героїні, ідейно-смислових акцентах у характерах героїнь та адекватну модернізацію зображально-виражальних засобів і прийомів. У їхніх творах постає образ емансипантки-інтелектуалки, яка відкидає або прагне модернізувати традиційні жіночі ролі, бажає внутрішнього зростання і самовдосконалення, активно шукає шляхів своєї самореалізації. Ці героїні протиставляються чоловікам: вони цілісні натури, наполегливі у досягненні своєї мети, духовно багаті. Така зосередженість на психології жінки, її рівноцінності чоловікові була властива і В. Винниченкові. Його здобутки у цій сфері суголосні з результатами творчих шукань російської (М. Арцибашев, Ф. Достоєвський та ін.) та європейської (Г. Гауптман, Г. Ібсен, Гі де Мопассан, А. Стріндберг та ін.) літератур. З’ясовано, що специфіка жіночого образотворення у В. Винниченка зумовлюється та визначається світоглядними переконаннями, розгорнутими в його щоденнику та епістолярії, які засвідчують спостережливість митця та вдосконалення ним методики психологізації портрета жінки, де вагому роль відіграє психологічна деталь, що майстерно використовувалося ним і в оповіданнях, і в романах, і у драмах, засвідчуючи його високий поетикальний дар. Записи письменника демонструють також постійне вивчення ним жіночої натури: її психології, світосприймання, поведінки. На сторінках щоденника розгорнуто концепцію жінки-мрії – гарної, вольової і творчої особистості, реальним втіленням якої для В. Винниченка стала Розалія Ліфшиць. Модерні погляди на жінку позначилися на створенні відповідних художніх образів, що засвідчено вже дебютним оповіданням “Краса і сила”, де В. Винниченко модернізує традиційний образ: психологічно увиразнює портрет Мотрі, акцентуючи увагу на силі волі, холеричності як ознаці дієвості та пристрасності її натури; наділяє її правом вибору партнера. Ці особливості характеротворення автор апробував і на героїні повісті “Голота” Килині. Дійсність давала письменникові багатий життєвий матеріал, за яким він уважно спостерігає і скрупульозно вивчає. Це – тип жінки-емансипантки, появу якого спровокували революційні перетворення в суспільстві. Боротьба за рівність представників обох статей, за можливість активної участі жінки у суспільних рухах за спостереженнями митця обертається деформацією її психіки або нищенням природного в ній. Для цього типу характерна аскетичність, маскулінізація жіночого характеру. Такі героїні йдуть проти законів і принципів природи, і саме це наштовхує В. Винниченка на трактування емансипації як штучно створеної необхідності підміни природного самоствердження можливістю суспільної самореалізації. Поряд із цим у творах В. Винниченка виведена галерея образів – пародій на жінок-революціонерок. Для них властива невиробленість світогляду, відсутність життєвої позиції, що підкреслюється прийомами сатири та іронії. Іноді революційна діяльність та емансипація відіграють роль психологічної і соціальної компенсації, що стає проявом життєвої драми жінок, яких доля не обдарувала вродою. В. Винниченко приходить до висновку, що участь жінки у громадянсько-політичному житті не мусить заперечувати її фемінну сутність. Активні жінки привертають до себе увагу вже тим, що виявляють прагнення вийти за межі своєї іманентності, бути соціально корисними. На противагу їм виступають “пушисті самочки”, котрі є втіленням традиційної жіночої сутності, а в основі їх життєвих пріоритетів лежить створення родини і народження дитини. Їм властиві інфантилізм та кволість темпераменту, що зумовлено статичністю і розміреністю їхнього буття. Проникаючи глибше у психологію “пушистих самочок”, В. Винниченко звертає увагу на такі рольові модифікації цього типу як жінка-хижачка та жінка-мати. Для першої групи героїнь притаманна гіпертрофована жіночність, яскраво виражена (часто штучно підкреслювана) сексуальність, яка стає засобом зваблення чоловіків; джерелом їхньої поведінки є інстинкти. Біологічністю поведінки у Володимира Винниченка відзначаються і жінки-матері. Вони тісно пов’язані з духом і волею роду, тому метою їхнього життя є народження дитини. У художніх творах митця вони є ідеологічними супротивниками “чесних з собою” героїв: виконують функцію індикатора нежиттєвості раціоналістичних побудов й умоглядних життєвих концепцій чоловіків, утверджують пріоритет природного в людині. Митець дослідив також причини (мораль та бажання дати культурні цінності) і наслідки переборення жінкою материнського інстинкту (трагічне саморуйнування та самознищення). Митець вдається також до моделювання образу-ідеалу “нової жінки”, суголосного принципам “нової моралі”. Він змоделював і дослідив психологію та поведінку жінок, пов’язаних зі сферою духовного – мистецтвом (тип гетери-Музи), вказав на домінування духовного над тілесним, зосередженості на чоловікові – творцеві культурних цінностей, честолюбстві. Альтернативним типом Музи є куртизанка – втілення демонічної, руйнівної для чоловіка сили. Шукаючи ідеального варіанту жіночої поведінки, в якій би поєднувалася жіночність і сила волі, традиційність і модерність характеру, В. Винниченко створює свій жіночий ідеал. Він з’являється у творах, присвячених розробці теми нових форм шлюбних стосунків. Письменник створює тип “незалежної жінки” – бунтарки проти всіх морально-етичних законів патріархального суспільства, внутрішньо вільної особистості. Модерність характеротворення жінок цього типу полягає в акценті на їхній внутрішній емансипованості – свободі від моральних догм, які суперечать їх внутрішнім потребам, бажанням і вимогам. У поглядах на подружжя вони виступають носіями та ретрансляторами поглядів самого В. Винниченка: обстоюють раціональне підґрунтя існування сім’ї, прагнуть спільної творчості у ній, ініціюють пробний шлюб. В галереї Винниченкових жіночих персонажів виокремлено і тип “нової” ідеальної жінки – художню проекцію нарцисизму “чесних з собою” чоловіків. Оскільки наявність таких жінок в реальному житті сумнівна, митець моделює шляхи їх виформовування чоловіками, що досягли гармонії почування і принципів. Таким чином, у результаті спостережень над прозовим і драматургічним доробком В. Винниченка 1902-1923 рр. утверджено актуалізацію ним жіночого дискурсу. Жінка стала невід’ємною частиною його пошуків у сфері етики, естетики, моралі. Величезний життєвий досвід, здатність до глибинного психологічного аналізу дозволили митцеві обсервувати й художньо втілити розмаїття типів, рольових моделей, психологічних станів, емоційних та вольових виявів представниць “другої статі”. При цьому домінантою бачення митцем жінки незмінно залишається ґендерна толерантність, коли вона не за постулатами тієї чи іншої ідеї, а апріорі – рівня чоловікові.
У Висновках узагальнено основні результати дослідження. Східноукраїнський поетичний “канон” започатковується неороман тич ною парадигмою В.Сосюри, маркованою образами степу, дороги, землі, інтимно-сповідальною тональністю поезій, побутовізмом, урбанізмом, що повною мірою реалізувалося у “східноукраїнському тексті” митця. У часопросторі лірики В.Сосюри домінує образ “Вчора”, відповідно частотним є звернення до власного онтологічного підґрунтя, яке взагалі виокремлює українців у колі європейської інакшості. У місті ліричний герой перебуває в стані розгубленості, душевної дисгармонії, розпачу, внутрішньо тяжіючи до степу і межі – фронтиру. Внаслідок невідповідності між зовнішніми обставинами і внутрішніми порухами актуалізується силове начало, увиразнене при змалюванні помежів’я. Мотив фронтиру транслюється через образ степу, а також заводів, шахт і залізниць, що стали новим обличчям Сходу на початку ХХ ст. Поезія В.Сосюри розбудовує складний концептуальний простір, компонентами якого виступають частково інтимізований перцептуальний простір і амбівалентний соціальний, розбудований довкола осі місто / село, Вчора / Сьогодні. Окреслені риси лірики Сосюри-неоромантика закладають підвалини східноукраїнського поетичного “канону”, що починає утвер джу ватися в 20-х роках ХХ століття в межах модерністського дискурсу. Ядром “східноукраїнського тексту” Сосюри дисертант вважає топографічні контра пункти та особливий (щирий, задушевний) емоційний тон, наголошуваний іншими митцями, які виступали в ролі ідеологічних опонентів ВСосюри (зокрема Є.Маланюк). Формування “канону” триває у 1960-тих роках. У східноукраїнській літературній традиції в цей час виокремлюється поетичний доробок Василя Стуса, естетика якого в цілому виходить з двох першоджерел – філософії екзистенціалізму та фольклорної традиції. Мотиви пошуку і невіднайдення власного “Я”, відчуття самотності, що є визначальними в дослідженнях Е.Фромма, М.Гайдеґґера, Ґ.-Ґадамера, Е.-Д.Сміта, знайшли втілення і в ліриці В.Стуса. Але Стусівська екзистенція є суто національною, відповідно до якої вибудовується концепція перцептуального простору поета з домінуванням усвідомленої націоцентричності, що уможливлює особистісну самоіденти фікацію. З екзистенційними мотивами пов’язані і фольклорні, які сягають прадавніх етико-естетичних уявлень українців. Хоча за своїм забарвленням образ землі у В.Стуса відрізняється від Сосюринського, проте зберігає інтимний колорит. Образ Батьківщини тісно пов’язаний з образом степу (як це спостерігалося у В.Сосюри) та його еквівалентами – безмежним обрієм, запахом чебрецю, полину, ковилю. Степові обрії у “Зимових деревах” згодом будуть витіснені обріями спогадів у “Палімпсестах”. У добірці ботанічних символів В.Стус відрізняється від Сосюри, в якого Схід асоціюється з акаціями і каштанами, – у Стуса натомість домінують образи сосон (як втілення гордості і безкомпромісності) і тополь (як уособлення самотності й туги). Фольклорні та екзистенційні первні простежуються в образі дороги, що також є базовим компонентом націопростору лірики Стуса. Крім того, актуальним виявляється поділ простору на “свій” / “чужий”, що спостерігаємо у “в’язничній” збірці “Палімпсести”. Відтак націопростір В.Стуса розширює межі від Донбасу до “великої України”, а тому, порівняно з накресленою В.Сосюрою парадигмою, є явищем складнішим (і на рівні тематичному, і на рівні мотивному). У поезіях Стуса фольклорні мотиви синтезуються з екзистенційними, ліричний герой прагне відшукати самого себе, а простір із суто географічного (як це було у Сосюри) переростає у філософський. До намічених Сосюрою часопросторових меж додаються нові, зважаючи на геополітичні умови 1960 х рр., стає відчутнішим ідеологічний компонент – в особистому протистоянні денаціоналізації і знеособленню. Бунт шістдесятників вплинув на світоглядні орієнтири українців, передусім це проявилось в інтелектуалізації ментального типу нації. Розбудова власного духовного світу, виокремлення його складових, постановка філософських питань і прагнення знайти відповіді на найболючіші з них спостерігаються в ліриці Леоніда Талалая. Наскрізний ліризм – провідна риса Талалаєвої лірики – загалом виходить із Сосюринської енергетики й тональності. Ліричний герой поета перебуває у стані філософського заглиблення, що є характерним, зокрема, і для В.Стуса. Географія Талалаєвого світу з домінуючим образом степу та його складових (вітру, полину, євшану, що нагадує Сосюринську образність) іноді звужується до мікропростору – Донеччини, що тісно зв’язаний з мотивом пам’яті, спогаду, які повертають ліричного героя в дитинство і відновлюють втрачену первісну свіжість душі. Лірика Талалая медитативна, з нахилом до культурної ідентифікації власного “Я”, що було спостережено у шістдесятника В.Стуса, і свідчить про те, що етичний вибір останнього був надзвичайно вагомим для Л.Талалая. Епоха постмодернізму звернулась до теми марґінесу. Художній світ П.Вольвача розбудований довкола вищезгаданого концепту, виокремлення складових якого є цікавим ще й тому, що Вольвач, поет 1990-х, як і Сосюра, поет 1920 х, – неоромантики. Втім, неоромантична парадигма протягом ХХ століття значно змінюється, деформується, що впливає на подальше ускладнення східноукраїнського “канону”. Ліричний герой П.Вольвача напо легливо шукає власну ідентичність, сутність свого “Я”. З-поміж домінантних виокремлюється образ Батьківщини, в якому спостерігаються форпости: Схід-Захід, село-місто, степ-море. У трактуванні Батьківщини особливе місце посідає тема козаччини, відповідно постає гетьмансько-козацька символіка, яка транслює вольове емоційне начало. Ліричний герой П.Вольвача протиставляє себе сірості й буденщині сучасності: його поетичний світ рясно населений представниками “соціального дна”, на рівні лексичному побут увиразнений через вульгаризми, нагромадження побутових деталей. Ностальгія за минулим, прагнення духовного братства переконливо прочитуються у багатьох віршах поета. Майбутні геополітичні й культурні зміни герой Вольвача пов’язує зі Сходом України, “марґінесом”, який посідає центральне місце в географії цього поета. Стильова домінанта східноукраїнського поетичного “канону” у творчості В.Сосюри, В.Стуса, Л.Талалая та П.Вольвача має виразно неоромантичний характер. Водночас, при характерному ліризмі В.Сосюри і задушевності Л.Талалая, у текстах згаданих представників наявні експресіоністичні акценти, що проявляють себе і на рівні образу ліричного героя (безкомпромісність, зухвалість, вибуховість темпераменту, тяжіння до “сильної особистості”, з її потягом до агресії, зумовленої ігноруванням прав Людини), і на рівні формальних засобів (останні були кодифіковані у 1920-х і 1990-х як “антиестетичні”: це зокрема прозаїчний компонент у ліриці, зображення соціального марґінесу – в опозиції до прийнятного, “нормального” світу). Відтак східноукраїнський “канон” конституюється в ХХ ст. з таких структурних компонентів як “східноукраїнський текст”, в якому виокрем люються кілька зрізів – етнокультурний (зокрема, силовий активний тип ліричної індивідуальності, топографічний, психологічний. Психологічний зріз (на рівні емоцій, настрою) увиразнюється через топографічні елементи, часопростір, які тісно пов’язані з етнокультурними особливостями Сходу. Вичерпність “канонотворення” унаочнюється в добу постмодернізму, коли опозиції “Схід” – “Захід”, “традиціоналізм” – “постмодернізм”, “естетика” – “деестетизація” ідеологізуються. Східноукраїнський поетичний “канон” ХХ століття пройшов тривалий шлях свого формування, поступового утвердження і закріплення від 20-х до 90-х років ХХ ст. У 1920-х в творчості В.Сосюри “канон” утверджувався в неоромантичній тональності, силовому характері ліричного героя через часопросторові координати, провідні образи. У 1960-ті, що яскраво демонструє поетичний доробок В.Стуса, Л.Талалая “канон” розширив свої горизонти до рівня філософської проблематики, реанімуючи автентичні корені української ментальності. У 1990-ті роки суб’єкт лірики, Автор віддаляється від Читача, тяжіючи до нігілізму як заперечення хаосу і сірості буденщини, в той же час сумуючи за втраченим героїчним минулим народу і сподіваючись на відродження в усіх сферах буття.
Дисертація завершується “Висновками”. Межа ХІХ – ХХ століть прикметна появою низки яскравих постатей у політичному та культурному житті України. М. Грушевський передусім відомий як науковець і політик. Водночас його поетична, прозова, драматургічна творчість свідчили про непересічний талант письменника. Учений не був професійним письменником. Між тим, художня спадщина засвідчила його літературне обдаровання. Митцеві й науковцеві вдалося спрямувати діяльність найактивніших кіл інтелігенції на розвиток національного життя в Україні, а його літературна діяльність ще раз підтверджує участь у великій справі європеїзації українства. М. Грушевський був насамперед фаховим істориком. Очевидно, тому його художні тексти на історичну тему є чи не найцікавішими для читача. Описи історичних подій у творах М.Грушевського засвідчують історизм і філософічність його художнього мислення, ілюструють застосування митцем чітких конкретних образів. Його поетика прикметна використанням влучної деталізації, наявністю авторських конотацій. Образи вияскравлюються як “свідомо визначені”, що відповідає пережитому й засвоєному письменником досвідові. Виразно, різновекторно виписані образи сприяють розгалуженню межі авторської ампліфікації, досягненню широких художніх узагальнень. Творам М. Грушевського властива суб’єктивно-оповідна манера викладу, що поєднує два плани: зовнішній або сюжетний (фольклорно-міфологічний і реально-побутовий аспекти); контекстуальний чи позасюжетний (асоціативний вплив). Психологізм – стильова домінанта художніх текстів автора. Навіть у драматичних творах “Ярослав Осмомисл” і “Хмельницький в Переяславі” письменник звернув увагу не на державотвірну роль історичних осіб, а передусім на внутрішні переживання героїв, інтимний складник їхнього буття (роздуми-монологи, часові екскурси. У художніх образах митець утілює: розкутість думки, ідеали свободи. Він звертався до екзистенційних мотивів, проголощуючи вільний вибір запорукою розвитку особистості. Уперше проаналізований кіносценарій М. Грушевського “Запорожці” засвідчує, що письменник по-новаторськи осмислив складну добу гетьманування Івана Мазепи, у полемічному ключі висвітлив постать цього історичного персонажа. Таким чином, у своїх прозових і драматичних творах М.Грушевський створив унікальну ментально-часову візію України, спроектовану на універсальну картину світу. Як дослідник історії письменства, М. Грушевський запропонував широку літературознавчу концепцію, висвітлену в науково-популярних розвідках і грунтовній шеститомній праці “Історія української літератури”. Уперше в історії національної культури було комплексно проаналізовано процес посування української літератури від першопочатків (фольклору) до періоду зародження модерного письменства. М. Грушевський звернув увагу на полемічні й надзвичайно важливі для національної свідомості питання, багатьма фактами довів, що культура ХІ–ХІІ ст. була виключно українською (не “общерусской”) і стала підґрунтям пізніших літератур (галицько-волинської та київської), аргументував українську природу жанру билин. Використавши “соціологічний” метод, дослідник висвітлив основні етапи розвитку національної літератури. М. Грушевський долучився також до українського художнього слова як літературний критик і публіцист. Він – автор статей як про конкретних письменників, так і про процес розвитку нашого мистецтва загалом. Літературно-критичні статті М. Грушевського засвідчують “європейськість” мислення автора. Сприймаючи тенденції модернізму й авангардизму, він підкреслював унікальність митця, його право на експеримент, пошук оригінальних шляхів у літературі. М.Грушевський засвоїв кращі здобутки української прози – традиції І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та інших корифеїв українського слова. Водночас, належачи до іншого “культурного пласту”, він сміливо оновлює, розбудовує традиційні жанрові форми: повість, новелу, оповідання, нарис, драму, сценарій, сценку. І скрізь непорушним залишається художнє осмислення особистості в її безпосередніх чи опосередкованих зв’язках із соціальним середовищем, об’єктивної зумовленості, суб’єктивних настроїв, духовних зламів, поворотних моментів у людській долі. |