готов реферат. Влада має універсальну властивість
 Скачать 43.09 Kb.
|
|
Вступ Питання реалізації публічного управління у наш час дуже актуальне.Раныше цю тему досліджували такі науковці як А. Авер'янов, Г. Атаманчук, В. Бакуменко, В. Малиновський, В. Мартиненко, М. Міненко, П. Надолішний, Н. Нижник, О. Оболенський, С. Стеценко, Ю. Сурмін, Ю. Шаров та ін. Метою реферату є розкриття засобів публічного управління як форми реалізації публічної влади у процесі трансформації суспільства. Система публічного управління сприяла появі понять «державного управління», «публічна влада», «публічного управління». У сучасних умовах відбувається якісна зміна способів і методів публічного управління. В даний час в багатьох наукових роботах і навчальних виданнях використовуються поняття публічне управління або публічне влада. Однак законодавчого закріплення жодне з них не має. Часто відбувається або поєднання цих понять, або підміна одного іншим. Тому дане дослідження набуває актуальності. 1. Влада є одна з основ людського суспільства. З перекладу грецької слово «влада» означає – планувати, управляти, володіти. Влада – право і можливість володіти чимось і кимось, підкоряючи собі. Влада – це здатність конкретних лідерів підкорятися. Влада є скрізь, де є стійкі об’єднання людей: в сім’ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі. Влада-це засіб здійснення політики,організована ії основа. Влада має універсальну властивість: -Загальність функціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах; -Здатність проникати в усі види діяльності; -Зв’язувати людей, суспільні соціальні верстви і групи і протиставляти їх; -Має і єдиний принцип діяльності командування в різних його формах (розпорядження, наказ, переконання та ін.). Поняття влада має багато тлумачень: -Можливість і здатність проводити свою волю; -Відносини між людьми, коли одні командують, а інші підкоряються; -Здатність досягати поставленої мети; По-перше, з точки зору мети визначення влади це здатність досягнення поставленої мети, одержання намічених результатів. Англійський політолог Бертран Рассел відмічає, що «влада може визначитись як реалізація наміченої мети». По-друге, влада розглядається як тип поведінки за яким одні люди командують, інші підкоряються. У владі людина бачить засіб поліпшення життя, надбання багатства, завоювання престижу, свободи, безпеки тощо. По-третє, з позицій психології влада розглядається як індивідуальна поведінка (Зігмунд Фрейд, Карл Юнг). Влада виникає як взаємодія волі до влади – одних і готовності до підкорення, добровільному рабству – інших. У психіці людини, вважає Зігмунд Фрейд, є структури, що роблять її схильною до віддання переваг свободі від рабства заради особистої захищеності і заспокоєння з допомогою любові до володаря. По-четверте, існує і системний підхід до визначення влади. такий підхід протилежний підходу з позиції поведінки людини і психологічному баченню влади. Аналіз влади – глобального, виняткового, незвичайного явища, властивого і природі і людському суспільстві показує, що влада має давно традицію в історії суспільної думки. Ще Аристотель висловлював думку, що початки владарювання і підкорення універсальні, охоплюють не тільки світ живих істот, але й неживу природу. Аристотель розглядає це явище як природну необхідність одних людей підкорятися, а інших – панувати, управляти, владарювати. Влада як суспільне явище, характерне для людського суспільства. Сутність поняття розкривають його складові елементи: підпорядковуюча сила, воля, ціле покладання, соціальна відповідальність. Проявом цієї сутності є управління. Влада є соціальним явищем, це відносини між людьми. Державна влада має усі перелічені елементи та виявляється у процесі публічного управління. Влада є постійною та невід′ємною рисою будь-якого суспільства,необхідною умовою його існування. Основними підходами до визначення влади вважаються біологічний, психологічний, соціокультурний, раціоналістичний, ірраціональний, класовий та біхевіористський. Поняття “влада” трактується по-різному філософами, економістами, юристами, соціологами, політологами, але всі вони доходять висновку що влада – це вмотивовані дії відповідних суб’єктів. У суспільстві існують різноманітні види влади – політична, суспільна, соціальна, державна, публічна, влада народу та ін. Відносини влади завжди асиметричні і припускають домінування однієї зі сторін. У великому тлумачному словнику сучасної української мови “влада” визначається як “право керувати державою, політичне панування” , М. Вебер, Дж. Френч, Б. Рейвен, П. Блау, Д. Ронг та ін. давали поняття “влада” як пануюче становище окремих соціальних груп у суспільстві (“володіння владою”). Е. Кеплен, Г. Саймон, Р. Даль, Н. Полсбі та ін. визначали поняття “влада” як засіб чи інструмент, що використовується певними соціальними одиницями суспільства для досягнення власних цілей (“використання влади”). Термін “публічний” – коли дія відбувається в присутності публіки, людей, прилюдний”.А. Селіванов акцентує увагу на те, що термін “публічність” є “юридичною ознакою присутності держави у суспільних відносинах, які врегульовані позитивним правом, коли громадянин, сприймаючи Конституцію як Основний Закон, погоджується із передачею державі окремих природних суб′єктивних прав, які можуть відчужуватися”, і таким чином публічна влада за своєю конституційно-правовою характеристикою набуває ознаки правосуб′єктності від суверенітету народу” За ствердженням В. Лісничого, публічна влада – це державна організація політичного життя, що здійснюється за допомогою спеціального ієрархічно та територіально організованого апарату, легітимноговикористання примусу та права видавати нормативні акти, обов’язкові для всього населення. Крім прямого примусу або заради його використання, держава в реалізації публічної влади спирається на матеріальні та моральні імпульси, які досить помітно впливають на ефективність реалізації владних повноважень. У демократичному суспільстві публічна влада включає три владні підсистеми: законодавчу, виконавчу і судову, які мають відмінні державні органи та структури, які виконують ці функції. Публічна влада діє постійно в правовому режимі реалізації організаційно-розпорядчих функцій і повноважень, здійснюючи безпосередньо управління державою. Існуюча багатоманітність форм реалізації публічної влади пов’язується з існуванням механізму держави, який складають державний механізм і суб’єкти публічної влади з особливим статусом. Суб’єктами публічної влади виступають органи публічної влади, що діють на трьох окремих рівнях: державному, регіональному та місцевому і складають систему органів публічної влад. Система органів публічної влади становить собою сукупність органів влади народу, які мають різні форми здійснення цієї влади. Кожен орган публічної влади створений для реалізації заданих цілей і програм, які забезпечують захист прав, свобод і законних інтересів громадян, безпеку держави і суспільства, вирішення питань соціально-економічного та культурного значення. Публічній владі притаманні такі ознаки: спрямованість на виконання суспільних завдань і функцій; функціонування через відповідні публічні інститути; легітимність; відособленість апарату, що здійснює цю владу, від населення; об′єднання підвладних за територіальною ознакою; охоплення владою всіх осіб на відповідній території; безперервність функціонування; спрямованість на вирішення всіх справ суспільного значення; обов′язковість владних рішень для всіх суб′єктів на відповідній території; функціонування у правових формах; можливість використання передбачених законодавством засобів примусу для реалізації своїх рішень; право встановлювати і стягувати загальнообов′язкові податки і збори з населення; самостійне формування бюджету. Поняття “публічна влада” характеризується тим, що воно супроводжує всі соціальні процеси в суспільстві, здійснює управління справами суспільства, реалізує свої завдання і мету – служіння Українському народові як єдиному джерелу влади, сприяє формуванню правової, демократичної держави; публічна влада є вторинною (похідною) категорією від суверенітету народу як джерела будь-якої форми владного утворення і інтереси народу повинні знаходити реальне втілення в діяльності всіх суб’єктів публічної влади. Функціональні особливості, форми і методи діяльності органів публічної влади, взаємодія між собою та іншими структурними підрозділами повинні повноцінно функціонувати в державі в різних сферах суспільного життя, в інтересах держави та заради блага суспільства. Необхідний перехід до нового розуміння функцій публічної влади, які за своїм змістом будуть спрямовані на надання державних і громадських послуг, необхідний перерозподіл функцій і повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на основі реалізації принципів децентралізації та деконцентрації. На основі викладеного матеріалу пропонуємо власне визначення: публічної влади – це цілісна система органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що здійснюють управління суспільно значущими справами від імені та за дорученням суверена - народу, постійно діють в правовому режимі при реалізації організаційно-розпорядчих функцій і повноважень через визначені Конституцією України та законами України форми реалізації управління справами держави і територіальних громад, які функціонують згідно з їх статусами у всіх сферах і в територіальних одиницях держави. 2. Публічна влада може здійснюватись двома шляхами – безпосередньо населенням (народом у цілому чи територіальними громадами) або через відповідні інституції, які називаються органами публічної влади. В залежності від форм публічної влади розрізняють органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Органи публічної влади являють собою досить жорстку, внутрішньо узгоджену і взаємопов’язану у своїх елементах систему. Система органів публічної влади в Україні – це сукупність установлених Конституцією України органів державної влади і місцевого самоврядування, що забезпечують захист прав, свобод і законних інтересів громадян, безпеку держави й суспільства, вирішують питання соціально-економічного та культурного будівництва. Відповідно до положень Конституції України, ця система поділяється на наступні ланки: І. Система органів державної влади: 1. Глава держави – Президент України. 2. Єдиний орган законодавчої влади (парламент) – Верховна Рада України. 3. Система державних органів виконавчої влади: а) Кабінет Міністрів України – вищий орган у системі органів державної виконавчої влади; б) міністерства, державні комітети, центральні органи зі спеціальним статусом – центральні органи виконавчої влади; в) місцеві державні адміністрації – місцеві органи державної виконавчої влади; 4. Система державних органів судової влади. II. Система органів влади Автономної Республіки Крим: 1. Єдиний представницький орган автономії – Верховна Рада Автономної Республіки Крим. 2. Система органів виконавчої влади автономії: а) Рада міністрів Автономної Республіки Крим – вищий виконавчий орган автономії; б) міністерства і республіканські комітети – центральні виконавчі органи автономії. IІІ. Система органів місцевого самоврядування: 1. Представницькі органи місцевого самоврядування: а) сільські, селищні, міські ради – органи місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади і здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування; очолюють їх відповідно сільські, селищні, міські голови, що обираються територіальними громадами; б) районні й обласні ради – органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; очолюють їх голови цих рад, які обираються самими радами з числа депутатів; в) районні в містах ради – представницькі органи місцевого самоврядування, які можуть створюватися за рішенням територіальної громади міста або міської ради. 2. Виконавчі органи місцевого самоврядування – виконавчі комітети, відділи, управління сільських, селищних, міських, районних у містах рад та інші створювані радами виконавчі органи. 3. Органи самоорганізації населення – будинкові, вуличні, квартальні ради і комітети, а також ради мікрорайонів – можуть створюватися за ініціативою жителів і з дозволу сільських, селищних, міських рад. Таким чином Конституція України чітко розмежує дві системи органів публічної влади – органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Згідно з положенням ч.1 ст.5 Основного Закону, народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і місцевого самоврядування. Це означає, що й органи державної влади, і органи місцевого самоврядування – суть органи влади народу, але водночас – це різні форми здійснення цієї влади. Орган державної влади – складова частина державного апарату, що бере участь у здійсненні функцій держави, діє від його імені і за дорученням, має державно-владні повноваження, відповідну компетенцію і структуру, застосовує властиві їй організаційно-правові форми діяльності. Державна влада є єдиною у тому сенсі, що вона здійснюється державним апаратом у цілому і не існує кількох конкуруючих «державних влад». Це є однією із складових державного суверенітету. Однак, по-перше, єдину державну владу здійснюють законодавчі, виконавчі і судові органи. По-друге, з історичним розвитком державності формується певний принцип взаємовідносин, диференціації та кооперації цих органів, який називається поділом влади. Єдину державну владу здійснює державний апарат, що являє собою систему державних органів. У межах цієї системи розрізняються три основні підсистеми органів або гілки державної влади: законодавча, виконавча і судова. В основі такого структурного устрою апарату держави лежить функціональна диференційованість державної влади[1]. Зазвичай цю функціональну диференційованість пояснюють як поділ праці з державного управління. Раціональна організація і поділ праці з державного управління породжують державні органи, що мають різну компетенцію: є органи, які встановлюють загальнообов’язкові норми, органи, які управляють згідно з цими нормами, і органи, які вирішують спори про право. Орган місцевого самоврядування – це орган самоврядного територіального співтовариства (територіальної громади), яким він формується і перед яким відповідає за належне здійснення своїх повноважень. Система органів місцевого самоврядування, на відміну від системи державних органів, не підпорядковується принципу поділу влад. Однак це не виключає їх функціонального і компетенційного розмежування. Змістовна класифікація цих органів зводиться до їх поділу на представницькі і виконавчі. Представницькі (ради) є виборними, їх основна функція полягає у виявленні і відображенні думок, настроїв та інтересів членів територіальної громади та їх оформленні у вигляді загальнообов’язкових рішень з питань місцевого значення. Як слушно зазначає з цього приводу російський автор В.І.Васильєв, «головна ознака представницького органу в тому й полягає, що будучи виборним органом, він один поєднує у своїй особі всю місцеву спільноту і уповноважений цією спільнотою на вирішення найважливіших питань його життєдіяльності»[3]. Втіленням цих рішень в життя займаються виконавчі органи, які можуть бути виборними або призначуваними. В організації публічної влади на місцях одночасно поєднуються два початки: суспільний і державний. Державний початок виявляється у тому, що: а) територія місцевого співтовариства є державною територією, а місцеві жителі є громадянами держави; б) статус місцевого самоврядування визначається державою в Конституції й законах; в) місцеві справи вирішуються самостійно, але в руслі єдиної державної політики; г) органи місцевого самоврядування не мають права встановлювати свою компетенцію, оскільки це прерогатива держави. У свою чергу, суспільний початок виявляється у наступному: а) органи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження і органи державної виконавчої влади не мають права втручатися в законну діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування; б) матеріально-фінансову базу їх складає комунальна власність і місцевий бюджет; в) місцеві ради самостійно встановлюють місцеві податки і збори; г) територіальні громади можуть мати власну символіку і статут, що відбивають історичні, національно-культурні, соціально-економічні особливості відповідної території; д) правові акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їхніх повноважень, обов’язкові на території місцевого самоврядування для усіх фізичних і юридичних осіб. Органи публічної влади можуть бути класифіковані за різними критеріями: 1) за належністю до однієї з підсистем публічної влади – органи державної влади і органи місцевого самоврядування; 2) за порядком формування – виборні й призначувані; 3) за порядком прийняття рішень – одноосібні та колегіальні; 4) за предметною підвідомчістю – органи загальної й спеціальної компетенції; 5) за територіальною підвідомчістю – загальнодержавні й місцеві; 6) за внутрішньою структурою – централізовані й децентралізовані; 7) за часом існування – постійні та тимчасові. 3. Сучасні тенденції реформування управлінської моделі в Україні свід- чать про те, що вона поступово трансформується в модель нового державно- го менеджменту. Однак незважаючи на те, що з моменту проголошення неза- лежності України організаційна структура апарату управління зазнала знач- них змін, нині державне управління все ще не відповідає стратегічному курсу країни, спрямованому на впровадження міжнародних стандартів демократи- чного врядування. Адже державне управління залишається неефективним, схильним до корупції, внутрішньо суперечливим через вбудований конфлікт інтересів, надмірно централізованим, закритим від суспільства, таким, що не відповідає потребам громадянина. Система демократичного врядування є основою міжнародних стандартів управління, оскільки передбачає залучення до процесу управління громадянського суспільства, тобто цей процес являє собою здійснення народовладдя. Необхідно зазначити, що сучасне українське суспільство належить до перехідних,тобто суспільств, які здійснюють перехід від однієї якості адміністрування до іншої. Основною складовою політичного розвитку перехідних суспільств на сьогодні є демократія. Побудова демократичного суспільства потребує інноваційних підходів до розробки теорії державного будівництва і формування стратегії демократичного розвитку нової держави. Ставши на шлях демократичного розвитку, українське суспільство має подолати недовіру до влади й відчуження значної частини українського народу від громадського життя й політики; позбутися пережитків тоталітарного суспільства, обмежити всевладдя державних чиновників і для того, щоб формально демократичні інститути влади почали керуватися принципами демократії на практиці.Нині рівень розвитку громадянського суспільства висуває високі правові, соціальні та функціональні вимоги до системи управління державними та суспільними справами. Це потребує не тільки оптимізації внутрішньої структури системи управління, а й виконання управлінських функцій на засадах законності, гласності, прозорості та публічності. За таких умов державне управління набуває ознак публічного як певного соціального феномену взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій та бізнес-структур, в якій відображаються інтереси держави, територіальних громад, громадянського суспільства та приватного сектора. Термін “публічний” (“publicus”) перекладається з латинської як суспіль- ний, спільний, загальний. Щодо управління це означає справляння управлін- ського впливу публічно, відкрито, гласно. В енциклопедичному словнику з державного управління феномен пуб- лічності пояснюється залежністю держави від суспільства (публіки), а управ-ління, що базується на такій залежності, пов’язується не тільки з інтересами держави, а й із задоволенням потреб суспільства, його окремих соціальних груп, індивідів, яке здійснюється спільно з органами державного управління, недержавними і громадськими організаціями, приватними структурами й агенціями. У дослідженнях Ю.П. Сурміна публічне управління розглядається як певна теорія і практика, яка характеризується реалізацією адміністративних процедур шляхом публічної діяльності, задоволення інтересів демократично- го врядування, впорядкування послуг як засобу реалізації прав та свобод гро- мадян. На думку О.Ю. Оболенського, публічне управління – здійснення сукуп- ності раціональних (тобто запрограмованих і виокремлених за певними озна- ками із можливих з урахуванням стану зовнішнього середовища) впливів на функціонування й розвиток колективу людей на основі програми управління та інформації про поведінку і стан об’єкта управління, спрямованих на підт- римку, поліпшення та розвиток об’єкта управління для досягнення наперед визначеної сукупності цілей. Відповідно до різних видів публічних колективів в умовах поширення та утвердження глобалізаційних процесів виокремлюють такі види публічно- го управління: міжнародне публічне (глобальне) управління; публічне дер- жавне управління; публічне парадержавне управління; публічне квазідержав- не управління; публічне управління в автономіях; публічне управління міс- цевими громадами, публічне управління в громадських організаціях і об'єд- наннях. Публічне управління в органах публічної влади здійснюється шляхом їх цілеспрямованої взаємодії з юридичними та фізичними особами з приводу забезпечення реалізації законних інтересів і потреб фізичних та юридичних осіб, законів та підзаконних актів і виконання основних функцій: формуван- ня публічної політики, легітимізації публічної політики в державну, що ви- значає цілі розвитку; створення правових, економічних та інших умов для ре- алізації державної політики тощо. Публічне управління є різновидом суспільно- корисної діяльності, яка здійснюється певною сукупністю суб’єктів, зокрема органами державної влади. Наочним є взаємозв’язок публічного управління та державної влади, яка відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції України реалізується органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Принцип розподілу влади вимагає також, щоб кожен з названих органів діяв у властивій лише йому формі. Для законодавчої влади – це законотворчість; для виконавчої влади – публічне управління; для судової влади – судочинство. Названі види державної влади та відповідні їм форми реалізації цієї влади, з огляду на сутність принципу розподілу влади, не можуть об’єднуватися, оскільки це буде мати своїм наслідком узурпацію влади, тобто неконституційне або незаконне її захоплення органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об’єднаннями . Іншими словами, законотворчу діяльність може здійснювати лише законодавча влада (Верховна Рада України), публічне управління – переважно виконавча влада, а на здійснення судочинства уповноважена тільки судова влада (Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції). На відміну від законотворчості та судочинства, публічне управління може здійснюватися також і іншими суб’єктами, зокрема: -органом законодавчої влади (Верховна Рада України в особі апарату надає відповідь на інформаційний запит тощо); -органами судової влади (апарат суду надає громадянину можливість ознайомитися із судовим рішенням на підставі Закону України «Про доступ до судових рішень» тощо); -Президентом України (нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними тощо); -органами прокуратури (здійснюють перевірку законності правових актів, прийнятих місцевою державною адміністрацією тощо); -іншими органами державної влади, які не входять до системи органів виконавчої влади, наприклад, Національними комісіями регулювання природних монополій (видають ліцензії на зайняттями відповідними видами господарської діяльності; здійснюють провадження у справах про адміністративні правопорушення тощо); -органами місцевого самоврядування (встановлюють місцеві податки і збори; приймають рішення про відчуження комунального майна тощо); -суб’єктами делегованих повноважень, наприклад, громадським інспектором з охорони довкілля (перевіряє документи на право використання об’єктів тваринного світу, зупиняє транспортні (у тому числі плавучі) засоби та проводить їх огляд тощо). Публічне управління є складним видом діяльності не лише, так би мовити, у зовнішньому, але й у внутрішньому вимірі, оскільки здійснюється за допомогою численних засобів, які тягнуть за собою різні юридичні наслідки для об’єктів управлінського впливу. З огляду на це, необхідно розрізняти: втручальне публічне управління, пов’язане з обмеженням прав, свобод та законних інтересів приватної особи, яке проявляється у покладанні на неї обов’язків або обтяжень. Наприклад, прийняття органом виконавчої влади рішення про примусовий викуп земельної ділянки, яка належить громадянину; проведення перевірки діяльності суб’єкта господарювання тощо; сприяльне публічне управління,котремає на меті сприяння приватним особам у реалізації наданих їм прав, свобод та законних інтересів. Воно пов’язується з наданням суб’єктами публічного управління приватним особам послуг, дозволів, пільг, довідок тощо. Як приклад, можна назвати діяльність суб’єктів публічного управління щодо надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки; видачі ліцензії на зайняття господарською діяльністю; надання субсидії; виплати державної допомоги у зв’язку із народженням дитини тощо; забезпечувальне публічне управління, що пов’язане із забезпеченням нормального (повноцінного) існування приватних осіб. Воно спрямовується на вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням населення водою, електрикою, газом; наданням інформаційних, освітніх послуг тощо. Сюди можна віднести також і діяльність суб’єктів публічного управління щодо розбудови об’єктів інфраструктури (автомобільні шляхи, парки, спортивні споруди тощо); делеговане публічне управління, що реалізується у тих сферах, де відбувається передача суб’єктами публічного управління частини покладених на них функцій для виконання приватними особами. Такими можуть виступати як фізичні особи (наприклад, громадський інспектор), так і юридичні особи приватного права (наприклад, адвокатське бюро, залучене органом місцевого самоврядування для надання безоплатної правової допомоги тощо). Разом з цим, держава або органи місцевого самоврядування можуть і самостійно утворювати юридичні особи, покладаючи на них виконання забезпечувальних функцій (Укрпошта, НАК «Нафтогаз», Укрзалізниця тощо). Делегуванню підлягають, як правило, ті функції, які реалізуються суб’єктами публічного управління у межах сприяльного та забезпечувального управління. Хоча в окремих випадках можливим є делегування і втручальних повноважень, що передбачено, наприклад, Законом України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» ; виконавче публічне управління, що здійснюється у межах впровадження суб’єктами публічного управління у життя положень Конституції та законів України. Інакше кажучи, виконавче публічне управління має на меті задоволення публічного інтересу через застосування законодавства; розпорядче публічне управління, котре реалізується шляхом видання суб’єктами публічного управління підзаконних правових актів у разі відсутності відповідних законів або їх недостатності для повного регулювання відповідних суспільних відносин. Тобто, суб’єкти публічного управління самостійно створюють правове підґрунтя для своєї діяльності, яке, однак, за будь-яких умов не повинно суперечити принципу верховенства права, порушувати засади демократії, соціальної та правової державності. Таким чином, викладене дає підстави зробити висновок, що публічним управлінням є зовнішньо орієнтована діяльність уповноважених суб’єктів, пов’язана з реалізацією політичних рішень та впровадженням у життя положень Конституції та законів України. Така діяльність може здійснюватися як у примусовому, так і позапримусовому порядку, а її правовою основою є норми адміністративного права. Висновок Таким чином, можна зробити висновок, який полягає у тому, що публічне управління є формою діяльності органів виконавчої влади. Проте це не означає, що органи виконавчої влади діють виключно у названій формі. У певних випадках вони, насамперед Кабінет Міністрів України та міністерства, приймають політичні рішення, тобто займаються політичною діяльністю, яку необхідно чітко відмежовувати від публічного управління. Подібний підхід українського законодавця обумовлений тим, що порушення порядку здійснення публічного управління та політичної діяльності тягне за собою різні правові наслідки, зокрема і різну юридичну відповідальність. У першому випадку може наступати юридична відповідальність (кримінальна чи адміністративна), а у другому, – політична відповідальність. Отже, підкреслимо, що публічне управління не поглинає собою політичну діяльність, які як за своєю сутністю, так і за особливостями правового регулювання утворюють окремі соціальні інститути, що, однак, не заважає їм взаємодіяти. Йдеться про те, що політичні рішення можуть бути реалізовані у процесі здійснення публічного управління. Публічне управління проявляється у зовнішніх відносинах органів виконавчої влади з іншими органами публічної влади, а також приватними особами. Що ж стосується внутрішньоорганізаційної діяльності органів виконавчої влади, а також інших органів державної влади (наприклад, переміщення державних службовців, реалізація дисциплінарної відповідальності тощо), то її можна називати внутрішньою управлінською діяльністю. Названі види діяльності (публічне управління та внутрішньоуправлінська діяльність) відрізняються за багатьма ознаками (правовим регулюванням, юридичними наслідками, суб’єктним складом тощо), тому не можуть бути об’єднані у межах однієї категорії. Спільним для них є лише те, що вони регулюються нормами адміністративного права. За своєю природою будь-яка система соціального управління, в тому числі і публічна, несе в собі об'єктивно закладену здатність реагувати на зміни соціального середовища (суспільства, держави) і на зміни свого внутрішнього стану. Потенційна здатність втілюватись у адаптацію системи і в її саморозвиток є необхідною умовою не тільки буття і стабільності системи, але й ефективної реалізації її функцій. Саморозвиток - об'єктивно можливий спосіб існування системи публічного управління. Процес саморозвитку не вичерпується якісними змінами інформаційної бази управління. Основне - це перетворення соціально-політичної природи і головних компонентів системи публічного управління, що пов'язане зі змінами у владних відносинах. Звідси конфліктний характер процесу.У межах однієї і тієї самої політичної системи і тим більше при переході до нової відбуваються якісні перетворення суб'єктів управління, зокрема розширюється участь в управлінні народу. До управління державними справами приходять найбільш професійно підготовлені кадри політиків і адміністраторів. Збагачуються функції управління, вдосконалюються організаційні методи і стилі управлінської діяльності. Перебудовуються державні структури влади й управління відповідно до потреб політичної і суспільної раціональності. Складаються оптимальні схеми розподілу повноважень між центральними, регіональними і місцевими органами. Список використаної літератури 1. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления: курс лекций, 4-е изд., дополн. / Г. В. Атаманчук. - М.: Омега-Л, 2006. - 584 с. 2. Базарна О.В. Поняття, суть, природа публічного управління та державного управління / О.В. Базарна // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля: Збірник наукових праць. - Луганськ: 2012. - № 1, ч. 2. - с. 59-64. 3. Босак О.З. Публічне управління як нова модель управління у державному секто- рі / О.З. Босак // Державне управління: теорія та практика: Збірник наукових праць. - Х.: Вид-во ”Магістр”, 2010. - № 2. 4. Глосарій Програми розвитку публічного адміністрування ООН [Електро- нний ресурс] // http://www.unpan.org/DPADM/ProductsServices/ Glossary/tabid/1395/ language/en-US/Default.aspx 5. Демократичне урядування та публічне адміністрування: проблеми вимірювання та аудиту: наук.-метод. посіб. / авт. кол.: А.Ф. Колодій, М.З. Буник, П.М. Петровський та ін. - К.: НАДУ, 2011. - 56 с. 6. Енциклопедія державного управління. [Текст] у 8 т. - Т. 1. Теорія державного управління / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України; наук.-редкол.: Ю.В. Ковбасюк (голова) [та ін.]. - К.: НАДУ, 2011. - 747 с. 7. Енциклопедія державного управління. [Текст] у 8 т. - Т. 8. Публічне врядування / наук.-ред. кол.: В.С. Загорський [та інш.] - Львів: ЛРІДУ, НАДУ, 2011. - 712 с. 8. Зарубіжний досвід публічного адміністрування: метод. рек. / за заг. ред. Н.М. Мельтюхової. - К. : НАДУ, 2010. - 28 с. 9. Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД-2010) [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://dovidnyk.in.ua/directories/ 2010kved 10. Малиновський В. Я. Державне управління: Навчальний посібник / В.Я. Малиновський. - Вид. 2-ге, доп. та перероб.- К.: Атіка, 2003. - 576 с. |