Касько 55. Вступ актуальність дослідження

• Название: Вступ актуальність дослідження
• Дата: 23.03.2022
• Размер: 62.41 Kb.
• Имя файла: Касько 55.docx
• Тип: Документы; #410278
• страница: 3 из 6

Роль виховання у становленні самооцінки дитини

Кожний із способів родинного виховання, як показали результати проведених досліджень, впливає на емоційний стан дітей. Якщо доброзичливість і делікатність у спілкуванні батьків і дітей створює гарний настрій, доливши енергії, то наказовий стиль викликає у дітей образу, роздратування, зниження загального життєвого тонусу, подавлений настрій. Від стилю спілкування залежать і виховні можливості сім’ї.

Позитивно окрашені емоційні контакти дитини з батьками полегшують виховний вплив на неї, негативні ж, навпроти, ускладнюють. Стиль спілкування в сім’ї впливає й на моральний розвиток дітей. Спілкування, засноване на повазі й довірі до дітей, сприяє формуванню в них почуття власної гідності, розвиває максимальну самостійність, доброзичливість. Наказовий же стиль формує скритність, озлобленість, жорстокість, низький рівень людської гідності, безініціативність, звичку до сліпої підлеглості.

Варто пам’ятати, що більшість батьків приходять у батьківство не зі знаком якості. Вони підносять дитині разом з любов’ю й самими благими намірами свій характер, з його вадами й кривизнами, своє неуцтво й егоїзм, хвороби, купу нерозв’язаних проблем, від побутових до духовних,

– все краще й все гірше. Дитина – дзеркало своїх батьків. І не можна все звести до схеми, що дорослі впливають, творять, а воно «утворюється». Ціль «добре виховати дитину» не можна ставити, дитина повинна зростати такою, яка вона є, щоб стати людиною, вона має навчитися бути самостійною, що зовсім заперечують деякі батьки. Вони не помічають небезпечної однобічності: безперервної вправи сугестивності своєї дитини: ти нічого не вмієш! Ти нічого собою не представляєш! Ти ще дурний! І т.д. і т.п.

Кожен з батьків завжди правий і він починає виконувати свою програму, наказувати, вимагати, домагатися, а також: переконувати, умовляти, нагадувати, звертати увагу, а також: радити, підказувати, висловлювати свої думки, побажання й пропозиції, а також: обіцяти й брати обіцянки, укладати договори тощо. От і живе дитина не по своїй програмі, це не її, не її моральність, не її характер. А потрібно просто зрозуміти закономірність, з якої зростають багато складностей. Чим сильніше наш виховний тиск, тим менше ми пізнаємо про справжнє життя

й внутрішній світ дитини й тим більше ризик упасти в непрохідні взаємні омани.

І сотні разів у день «ні», а потім раптом виявляється, що немає особистості, тому що вона зростала не по своїй програмі. У всьому зневірилася, розчарувалася, забрехалася, пішла по похилій... Все це вона, ручна, така гарна, слухняна дитина.

Негативні ефекти виховання в родині можуть бути наслідком не тільки негативних міжособистісних взаємин батьків і дітей, а й ненормального розростання позитивних емоційних контактів між ними. Батьківська любов – це певний тип ставлень до дітей, що реалізується у формі позитивного емоційного спілкування.

У відсутності батьківської любові діти самі знаходять собі дорогу на вулицю, де можна усе: голосно кричати, бігати, падати, реготати до упаду, покурити й т.д. Дитина сама обирає собі друзів й насолоджується радістю свободи. Адже таку атмосферу любові й дружби можна створити в будь- якій родині. Б. Спок намагається довести це у своїй книзі «Дитина і догляд за нею». Він пише: «Дітям найбільше у світі потрібна любов відданих батьків, діти, що стали злочинцями, страждали не від недоліку покарань, а від недоліку любові, кожна дитина – особистість».

Він не за безперечне підпорядкування дітей волі дорослого, а за батьківське тепло, волю дитини, її творчу діяльність. Уже в 50-х роках ХХ ст. Спок застерігає матерів від крайностей у вихованні дітей. «Проявляйте чуйність, ураховуйте бажання й волю дитини. Але обережно, не дозволяйте дитині перетворювати вас у рабиню. Пам’ятайте, що провідну роль повинні відігравати батьки, батьківський авторитет. Справжній авторитет, а не авторитарність...» Мова йде не про покарання дитини, а про вміння навчити її доброму та справедливому. Потрібно домогтися того, щоб у покаранні, як у методі виховання просто не було необхідності. Спостереження показують, як багато батьків роблять помилки –

культивують уседозволеність, потурають капризам, сприяють зародженню у дітей безвільності й безвідповідальності.

У повсякденній свідомості поняття «любов» дуже складно визначити. Однак дитині не потрібні неземні почуття, їй потрібно щось цілком зрозуміле, конкретне: повсякденне відношення, що дозволяє їй зростати, почуваючи себе потрібною і важливою для батьків. І ще дитині надто важливо зростати у відчутті безпеки.

Психолог В. Столін [19] надає таке визначення «Любов як відношення сполучає у собі симпатію, близькість і повагу. Це значить, що подібне відношення не дарунок божий, а набуток й утворення батьків дитини. Як кожне утворення, воно не падає з небес, воно є результат щоденного спілкування й зусиль зрозуміти один одного».

Батьківська любов – двостороннє ставлення, і її не можна оцінити з одного погляду. Це завжди два учасники – батьки й дитина, яких зв’язують взаєморозуміння, взаємоповага й взаємосимпатія. Батьківська любов припускає не тільки турботу про дітей і увагу до них, а й вимогливість, критичність, робить великий позитивний вплив на формування особистості дитини, допомагає їй зрозуміти цінність власного «Я», усвідомити свої достоїнства й недоліки, сформувати адекватну самооцінку. Однак у деяких родинах батьківська любов і прив’язаність до дітей надмірно розростаються, витісняючи інші форми взаємин між батьками й дітьми, що знаходить своє вираження в зниженні критичності й вимогливості батьків стосовно дітей.

Одна із провідних цілей всієї психокорекційної роботи з батьками – це змусити їх відмовитися від надмірної опіки й використання імперативних способів впливу стосовно своїх дітей і перейти на більш довірливі, близькі й діалогічні взаємини з ними. Цей перехід припускає створення певних умов і специфічного психологічного клімату взаємин,

що сприяють забезпеченню в сімейному вихованні діалогічних контактів, засобам створення яких часто доводиться навчати батьків.

Діагностика батьківської виховної позиції стосовно дитини, під впливом якої формується її особистість, дає можливість проаналізувати ті або інші особистісні якості й форми поведінки дітей. Так М. Хоффман показує, якщо батьки застосовують для запобігання провин погрози, силові принуки, то діти скоріше відчувають страх покарання. Якщо ж батьки звертають увагу дитини на наслідки її вчинку для іншого, то у дитини згодом з’являється почуття провини (провину М. Хоффман розглядає як неприємне переживання індивіда, викликане усвідомленням наслідків свого вчинку для іншого).

Патогенними для емоційного розвитку дитини є такі типи батьківського ставлення, як емоційне відкидання, гіперопіка, народжувана провиною, і опіка за принципом подвійного зв’язку. Дуже вимогливе ставлення, гіперопіка, відкидання, байдужість негативні для дитячої афективної сфери, і найбільш травматичним з них є відкидання.

Відкидання дитини у ранньому дитинстві, тверда регламентація її поведінки, неправильні установки виховання приводять до формування у нього почуття неповноцінності, нереалістичних уявлень про себе, залежності від оцінок довколишніх, ворожості й підозрілості стосовно навколишнього світу, егоцентризму, нерозвиненості «соціального почуття», а також створюють труднощі у встановленні теплих і довірливих взаємин з іншими людьми. А. Захаров вказує, що відкидання й неприйняття дитини з боку батьків сприяє утворенню неврозів [6].

Істотними патогенними факторами виховання є також гіперопіка з боку матері й надлишковий контроль, установка на сувору дисципліну у матері або батька. Материнська гіперопіка багато в чому має реактивний характер, компенсуючи нереалізовану потребу у визнанні й невротично загострений страх самітності. Чим більше виражена тривожність у батьків

і страх можливого нещастя з дітьми, тим більше помітна їхня опіка. На відміну від норми, гіперопіка не зменшується, а збільшується з віком дітей, перешкоджаючи розвитку їхньої самостійності й упевненості в собі.

Підвищений контроль і такі його прояви, як надмірна стимуляція, осудження, погрози й фізичні покарання обумовлені як особистісними особливостями батьків, так і взаєминами в сім’ї. У матерів підвищений контроль, як правило, тісно пов’язаний з їхнім бажанням панувати й, разом із цим, відображає їхню афективну нестійкість і нервовість. У батьків крайні форми контролю більше, ніж у матерів, залежать від тривожності та невпевненості у собі.

За підвищеного контролю вимоги обох батьків, а особливо – материнські, мають непослідовний і суперечливий характер.

Як опіка, так і контроль властиві, насамперед, інтровертованим батькам і нерідко мають захисно-реактивний характер, оскільки спрямовані на попередження можливого нещастя з дитиною.

Взаємини «сім’я – дитина» аналізуються на різних рівнях і в різних аспектах. Згідно з А. Бодальовим, В. Століним в оцінці відповідних психологічних процесів можна виокремити три орієнтації: 1) акцент робиться на міжособистісні аспекти сімейної взаємодії, на характеристики її членів; 2) підкреслюється важливість особистісних змінних (мотивів, потреб, самосвідомості); 3) акцентуються установки на стосунки членів сім’ї між собою [1].

Для того щоб у дитини не з’явилися елементи невротизації, важливим є відсутність конфліктності між батьками. Одна з основних передумов здорового щиросердечного розвитку дитини – в тому, щоб вона зростала в емоційному теплі й стабільному оточенні. Для першої умови потрібно, щоб батьки свою дитину любили. Для другої, щоб любили один одного. Про це говорить у своїй роботі «Сім’я очима дитини» Г. Хоментаускас «...без перебільшення можна сказати, що стосунки між

чоловіком і дружиною мають величезний вплив на розвиток особистості дитини. І справа тут не тільки в тому, що батьки, що сваряться між собою, не приділяють належну увагу вихованню дітей, у сім’ї немає необхідної дитині теплоти, привітної й безпечної атмосфери, вимоги батьків нелогічні, необосновані, випадкові. Не знаходячи задовільного пояснення конфліктам між батьками, діти іноді сприймають як їх причину самих себе» [23].

О. Новікова підкреслює наступний важливий аспект значення взаємодії між батьками для формування особистості дитини: у дитинстві некритично засвоюються стереотипи поведінки батьків і потім неусвідомлено переносяться дитиною у дорослості в сімейне життя [13].