Курсова. Особливості регулювання фінансового ринку в Німеччині. Особливості регулювання фінансового ринку в Німеччині
 Скачать 67.34 Kb.
|
|
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАНННЯ УКРАЇНИ Економічний факультет КУРСОВА РОБОТА з дисципліни: «Фінансовий ринок» з теми: «Особливості регулювання фінансового ринку в Німеччині» Виконав: студент економічного факультету 2 курс 13-а група Ременець Денис Сергійович д (прізвище, ім’я, по батькові) Перевірив: Доцент кафедри фінансів, кандидат б (науковий ступінь, посада) Економічних наук_____________ (науковий ступінь, посада) ж (прізвище, ім’я, по батькові) Київ – 2022 Зміст Вступ……………………………………………………………………………….3 Розділ 1. Перший рівень банківської системи Німеччини……………………..4 1.1. Основні етапи становлення банківської системи Німеччини……………..4 1.2. Особливості банківської системи Німеччини………………………………6 Розділ 2. РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ НІМЕЧЧИНИ………16 2.1. РЕГУЛЮВАННЯ ФОНДОВОГО РИНКУ НІМЕЧЧИНИ………………..16 2.2. СИСТЕМА РЕГУЛЮВАННЯ……………………………………………...18 2.3. РЕГУЛЮВАННЯ ГРОШОВОГО РИНККУ НІМЕЧЧИНИ……………...20 2.4. ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ ГРОШОВОГО РИНКУ НІМЕЧЧИНИ…………………………………………………………………….23 Висновок………………………………………………………………………….28 ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………………………….29 ДОДАТОК А……………………………………………………………………..30 Вступ Як і всіх розвинених країн, національна банківська система Німеччини є дворівневою. Перший рівень – центральний банк Федеративної Республіки Німеччина (Німецький Бундесбанк). Другий рівень становлять комерційні банки. Необхідно відзначити, що процеси дерегулювання у фінансово-банківському секторі економіки Німеччини проходять у тому ж руслі, що і в інших розвинених країнах: скасовуються обмеження на проведення тих чи інших фінансово-банківських операцій різними фінансовими та банківськими інституціями; уніфікуються наглядові вимоги до банків та фінансових компаній; проходять процеси злиття банків, банків та фінансових компаній; відбувається уніфікація національних та міжнародних норм регулювання та умов діяльності фінансового сектору на основі рекомендацій Європейського центрального банку та Міжнародного валютного фонду. Мета дослідження цієї курсової роботи полягає у вивченні особливостей банківської системи Німеччини. Для досягнення вказаної мети в рамках курсової роботи поставлено такі завдання: - розглянути природу та будову банківської системи ФРН з урахуванням історичних особливостей її становлення та розвитку; - розглянути рівні банківської системи Німеччини; Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають під час здійснення законодавчими, правозастосовними органами, а також Центральним банком ФРН діяльності у сфері впровадження норм директив Євросоюзу. Предметом дослідження є норми сучасного німецького банківського права, які зазнали докорінних змін. Розділ 1. Перший рівень банківської системи Німеччини 1.1. Основні етапи становлення банківської системи Німеччини Початок формування загальнонімецької держави у його сучасному вигляді було покладено на початку ХІХ століття. Так, Наполеоном 1 з 1803 по 1806 було проведено укрупнення значної кількості дрібних німецьких князівств, що послужило посиленню найбільш сильного з них - Прусського герцогства. З цього історичного моменту саме Пруссія стала безпосередньо впливати на створення національної фінансової та банківської системи в сучасному її розумінні. У період із 1765 по 1846 р. центральним емісійним банком Пруссії фактично був Королівський Банк. Одним із найважливіших досягнень Прусського банку було заснування монополії на емісію грошей. 9 липня 1873 кайзером Вільгельмом I був підписаний Закон «Про монету», який проголосив введення з 1 січня 1876 нової валюти - німецької марки. Законом від 14 листопада 1875 був заснований Банк Німецької Імперії, що сприяло одноманітному веденню банківської справи на території держави. Банк Імперії внаслідок підписаного 18-19 травня 1875 р. договору став наступником Прусського банку. Поява Рейхсбанку стала заключним етапом проведення успішної грошової реформи, завдяки якій у Німеччині було вперше запроваджено єдину національну валюту — марку. У 1871 р. 25 німецьких князівств, що об'єдналися, заснували єдину державу (Deutsche Kaiserreich). Спочатку у створеній державі налічувалося сім видів внутрішньонаціональних валют, близько 119 видів золотих, срібних та інших монет, 117 видів банкнот та 33 емісійні банки. У 1876 р. по всій території Імперії запроваджено єдину національну валюту — марка. У 1875 р. на основі Прусського банку було створено Рейхсбанк. З початком Першої світової війни центральні банки держав — учасниць Паризької валютної системи припинили обмін банкнот на золото та збільшили їхню емісію для покриття військових витрат, що спровокувало сильну інфляцію та хаос валютних відносин. На підставі Закону від 4 серпня 1914 р. уряд отримав доступ до банківських кредитів завдяки казначейським зобов'язанням середньої терміновості. Найважливішими фінансовими джерелами на той час були військові позики (меншою мірою — податкові збори), продаж боргових зобов'язань Рейхсбанку, завдяки чому останній різко зріс золотий запас. Паралельно з цим стався стрибок інфляції. У 1922 р. була введена друга світова валютна система, побудована на золотовалютному стандарті, заснованому на золоті та провідних валютах, що конвертуються в золото. Девізами стали називати гроші у іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, тобто. прирівняні до золота. Закон «Про валютне регулювання», прийнятий 30 серпня 1924 р., започаткував епоху рейхсмарки. З 1924 аж до 1929 головним завданням Рейхсбанку було збереження цінової стабільності і контроль над інфляцією. Після захоплення влади у 1933 р. націонал-соціалістами розпочалося активне втілення політики масового працевлаштування та переозброєння. Незалежність Рейхсбанку було скасовано, відбулася відмова від міжнародно-правових зобов'язань, посилено валютний контроль. Законом від 10.02.1937 Рейсхбанк перейменовувався на Німецький Імперський Банк, випущені ним банкноти забезпечувалися золотом. У аналізований період приватні банки здебільшого були націоналізовані після видання указу 1937 «Про націоналізацію». Після закінчення війни Рейхсбанк, як центральний банк держави, було ліквідовано союзниками, і відновлено фактично лише 1961 р. У жовтні 1947 р. урядом Сполучених Штатів, за якими у трьох західних окупаційних зонах було визнано провідну роль, було запроваджено німецьку марку. Радянським Союзом, своєю чергою, емітувалися спеціальні купони, куди обмінювалися банкноти Третього рейху. Після закінчення війни відділення Рейхсбанку було скасовано, а замість них у 1946-1947 роках. засновано центральні банки земель. Вони виконували, власне, всі функції центрального банку держави, саме: функцію регулювання грошового обігу; функцію банку банків; у певному обсязі – функцію банку держави; функцію забезпечення платіжного обороту до виготовлення та емісії банкнот. 1 березня 1948 р. було засновано Банк німецьких земель для британської та американської окупаційних зон із центральним відділенням у Франкфурті. 16 червня 1948 р. до Банку німецьких Земель було приєднано центральні банки земель французької окупаційної зони. Валютно-фінансова реформа 1948 р. передувала підставі Федеративної Республіки Німеччина 1949 р. Слід особливо наголосити, що Банк німецьких земель перебував у власності інших земельних банків. Йому слід було визначати грошово-політичний курс за результатами проведеної валютно-економічної реформи. Конституцією ФРН 1949 (ст. 88) був заснований центральний федеральний банк, що виконує функції валютного та емісійного центру. 26 липня 1957 р. Бундестагом було прийнято федеральний закон про центральному банку ФРН. У цьому законі було визначено його незалежність та змішану форму структурної організації. З ухваленням цього законодавчого акта банками земель було втрачено статус незалежних юридичних осіб. Закон про Бундесбанк з незначними змінами діє і зараз. Прибуток Німецького федерального банку у 2009 році склав 4,1 мільярда євро. Роком раніше цей показник становив 6,3 мільярда євро. Рекордного показника прибутку (12,4 мільярда євро) Бундесбанк досяг у 1997 році. 1970-ті роки, навпаки, кілька років поспіль супроводжувалися фінансовими збитками. 1.2. Особливості банківської системи Німеччини Бундесбанк організований на децентралізованій основі та складається з центрального управління (у Франкфурті-на-Майні), дев'яти офісів, званих Центральними банками земель, та 126 відділень у найбільших містах. Чисельність персоналу системі Федерального банку — близько 16 000 людина, з низ 2600 людина працюють у центральному управлінні. Відповідно до Закону Бундесбанк є Федеральною корпорацією. Статутний капітал банку повністю належить Федеральному уряду. Бундесбанк є складовою Європейської системи центральних банків і вирішує завдання ЄСЦБ насамперед у підтримці стабільності цін та організації внутрішніх та міжнародних платежів. Органами управління Бундесбанком є: Рада Центрального банку (Zentralbankraf), Рада директорів (Direktorium) та Правління Центральних банків земель (Vorsttinde). Рада за Центральний банк визначає ділову політику банку. Він випускає загальні директиви ведення справ та адміністративного управління банком і розмежовує у межах закону компетенцію Ради директорів та Правлінь Центральних банків земель, а окремих випадках може давати їм прямі розпорядження. При визначенні засобів проведення грошово-кредитної політики Президент Бундесбанку як член Ради керуючих Європейського Центрального банку незалежний від державних органів. До складу Ради входять Президент та віце-президент Бундесбанку, члени Ради директорів та президенти Центральних банків земель. Головує на засіданнях Президент, а за його відсутності - віце-президент Федерального банку. Таким чином, у найвищому органі Центрального банку забезпечено представництво всіх економічних регіонів країни. Рішення Ради приймаються простою більшістю голосів. Рада директорів - центральний виконавчий орган Бундесбанку, який відповідає за виконання рішень Ради Центрального банку. Він здійснює безпосереднє управління банками, крім тих питань, що у компетенції Правлінь Центральних банків земель. До компетенції Ради директорів віднесено: • операції з федеральними органами влади та їх спеціальними фондами; • операції з кредитними інститутами, які виконують завдання федерального значення; • міжнародні розрахунки та розрахунки з нерезидентами; • операції на ринку. До складу Ради директорів входять Президент та віце-президент Центрального банку, члени Ради директорів (не більше шести осіб). Члени Ради директорів повинні мати спеціальні професійні знання. Президент є одночасно головою Ради Центральних банків і Ради директорів. Членів Ради директорів пропонує на посади Федеральний уряд після слухання кандидатів на Раді Центральних банків, а призначає Президент ФРН зазвичай на строк на вісім років, але як мінімум на два роки. До закінчення цього терміну їх не можна відкликати: як виняток можлива відставка з особистої ініціативи або ініціативи Ради Центральних банків. Раду очолює Президент Бундесбанку або віце-президент (без Президента), рішення приймаються простою більшістю голосів. Головний Офіс (Центральний банк землі) очолює Правління, яке складається з Президента та віце-президента. До складу правлінь великих Центральних банків земель входить ще один член правління. Члени правління, як і члени Ради директорів повинні мати високу професійну кваліфікацію. Призначення Президентів, які є за Законом одночасно членами Ради-Центральних банків, відбувається аналогічно до призначення членів Ради директорів. Проте право висування у разі належить не Федеральному уряду, а бундесрату (палаті парламенту). Кожен Центральний банк землі відповідає за операції, що здійснюються з владою земель та з кредитними інститутами на його території. При кожному Центральному банку землі є дорадчий орган - консультативна Рада, яка обговорює з Президентом Центрального банку землі питання валютної та кредитної політики, а з Правлінням банку - способи вирішення завдань, що входять до компетенції банку. До складу Ради входять 14 осіб, які мають достатні професійні знання. Не більше половини з них обирають із кредитних інститутів землі, решту — із сфери промисловості, торгівлі, системи страхування, вільних професій, сільського господарства, а також із найманих працівників. Головні офіси Бундесбанку (Центральні банки земель) розташовані в Берліні, Гамбурзі, Ганновері, Дюссельдорфі, Франкфурті, Майнці, Штутгарті, Мюнхені та Лейпцигу. Центральні банки земель проводять операції з місцевими органами влади, з кредитними установами у підвідомчому регіоні. Відділення, які Німецький федеральний банк має у великих населених пунктах країни, підпорядковані Центральним банкам земель. Уряд має право призначати осіб на дві вищі посади у Бундесбанку: Президента та віце-президента Ради. Відбиваючи ідеї прибічників як федеральної, і централізованої системи, Бундесбанк повинен у межах своїх завдань підтримувати загальну економічну політику федерального уряду. Однак закон однозначно визначає, що при виконанні своїх обов'язків банк повинен бути вільний від інструкцій уряду. Основним завданням Бундесбанку як центрального банку будь-якої розвиненої країни є підтримання стабільності національної валюти, регулювання грошового обігу та кредиту. Із запровадженням євро завдання підтримки стабільності валюти ускладнилося – Бундесбанк вирішує її спільно з Європейським Центральним банком та центральними банками інших країн зони євро. Для регулювання використовуються такі інструменти: • встановлення процентних та дисконтних ставок за операціями Бундесбанку; • операції на ринку; • резервні вимоги до кредитних установ, які зобов'язані тримати мінімальні резерви на рахунках у Бундесбанку у розмірі, що визначається Бундесбанком; • надання послуг як фінансового агента Федерального уряду та урядів земель. Банк може надавати їм пільгові готівкові позички у межах визначених у законі лімітів, а ці державні органи зобов'язані тримати свої ліквідні кошти на рахунку Бундесбанку. Банк може видавати кредити і позички під цінних паперів, крім кредитів інститутам федеральної сфери. Центральні банки федеральних земель наділені і додатковими функціями: вони обслуговують, передусім, відповідні федеральні землі та виконують завдання, поставлені перед ними владою. Наприклад, Земельний банк Гамбурга покликаний проводити кредитну політику, що сприяє зростанню економічної та інвестиційної привабливості міста. Таким чином, керівники банку є одночасно підприємцями та державними чиновниками федеральної землі, що зумовлює особливо суворий контроль за їх діяльністю. Проте поєднання підприємництва та управління, як показує світовий досвід, не завжди є ефективним. Позитивна роль Центральних банків земель як інструменту державної економічної політики зовсім на безперечна і заперечується прибічниками «чисто» ринкової економіки. Європейські комерційні банки навіть зверталися зі скаргами до Європейської комісії в Брюсселі, вказуючи на неприпустимі конкурентні переваги, якими користуються Центробанки земель, оскільки в результаті їх поручителем на відміну від будь-якої приватної компанії є платники податків. Таким чином, вони можуть приймати він ризики, не несучи відповідальності за можливі втрати. Ця відмінність ще очевидніша, коли Центробанки земель вторгаються у традиційну сферу діяльності комерційних банків, проводячи, наприклад, емісію акцій. Водночас Центральні банки земель змушені займатися торгівлею цінними паперами, оскільки клієнти ощадних кас вимагають надання їм такої послуги. Найбільш доступний варіант вирішення даного конфлікту, що викликає найбільше схвалення, полягає в поділі Центральних банків земель на установи, що займаються наданням послуг тільки для ощадних кас (наприклад, наданням ним готівкових коштів або здійсненням переказів) і не проводять при цьому власних банківських операцій, і звичайні кредитні інститути без державних гарантій. Основні операції Бундесбанку: • операції із кредитними інститутами: а) купівля та продаж векселів та чеків; б) купівля та продаж казначейських векселів Федерального уряду; в) видача ломбардних кредитів терміном трохи більше трьох місяців; г) прийом безвідсоткових депозитів на рахунки; ґ) прийом зберігання активів, насамперед цінних паперів; д) приймання чеків, векселів, платіжних вимог, цінних паперів відсоткових купонів для отримання оплати; е) виконання інших банківських операцій на користь третьої сторони після надходження покриття; є) купівля та продаж платіжних документів в інвалютах, включаючи векселі та чеки, а також золота, срібла та платини; ж) проведення всіх банківських операцій із нерезидентами; • операції із державними органами. Бундесбанк проводить для Федерального уряду, федеральних спеціальних фондів, місцевих органів влади операції г) - ж). Для цього він має право видавати одноденні кредити. Плата за проведення операцій не стягується (за винятком Поштового банку та муніципалітетів); • операції на ринку використовуються регулювання грошового ринку. З цією метою Бундесбанк купує та продає за ринковими цінами боргові цінні папери Федерального уряду, урядів земель та муніципалітетів, власні цінні папери. Усі папери, випущені до 1999 р., номіновані у євро, а операції проводяться за погодженням з Європейським Центральним банком та Центральними банками інших країн єврозони. Юридичною основою банківського бізнесу та фінансових послуг, а також регулювання цього сектора економіки у Німеччині є Банківський Акт. На цей час прийнято вже шість поправок до Банківського Акту. Акт спрямовано підтримку стабільності фінансового сектора, забезпечення захисту кредиторів. До прийняття Банківського Акту (10 липня 1961 р.) у ФРН не існувало єдиних норм регулювання банківської діяльності. Основні положення Банківського Акту зводяться до наступного. • Усі організації, резиденти або нерезиденти, що здійснюють банківський бізнес і надають фінансові послуги, діють на підставі Банківського Акту. На території Німеччини філії інституцій інших країн Євросоюзу можна відкривати без авторизації та внесення додаткового капіталу. Водночас для відкриття філій інститутів країн, що не входять до Євросоюзу, потрібна авторизація (реєстрація) у Федеральному офісі банківського нагляду (ФОБН) та внесення додаткового капіталу. Нагляд за філією нерезидентів здійснює ФОБН у тому порядку, як і за резидентами. Деякі спеціалізовані кредитні інститути (іпотечні банки, банки суднових іпотек, будівельні та позичкові асоціації, спільні інвестиційні компанії) є суб'єктами спеціального законодавства, що доповнює Банківський Акт. Ощадні банки підпорядковуються як Банківському Акту, а й регіональним (земельним) законам про ощадні банки. • Ліцензування. Ліцензуючим органом фінансової складової діяльності Німеччини є Федеральний офіс банківського нагляду (ст. 32 Банківського Акту). Ліцензія може бути обмежена певними видами банківської чи фінансової діяльності. Проведення банківських чи фінансових операцій без ліцензії є кримінальним злочином (ст. 54 Акта). У Банківському Акті не передбачено будь-які спеціальні юридичні форми освіти інститутів, хоча з 1976 р. кредитним установам у формі «повного товариства» заборонено проводити банківські операції. Ліцензія може бути анульована лише через недостатність капіталу (ст. 33 Банківського Акту), якщо керівництво банку має недостатню професійну підготовку або погану репутацію, якщо акціонери ненадійні або інститут не має щонайменше двох рівних у правах керуючих (принцип подвійного контролю). • Капітал та ліквідність. Четвертою поправкою до Банківського Акту було запроваджено розмежування капіталу за якістю — на основний капітал (тобто сплачений капітал, фонди (резерви), добровільні внески до капіталу) та додатковий капітал (непідтверджені фонди (резерви), капітал у формі прав участі, довгострокові. субординовані позики). Шоста поправка до Банківського Акту значно розширила визначення капіталу та дозволила включати до складу капіталу короткострокові субординовані позики та чистий прибуток від закритих позицій щодо цінних паперів та валюти. Якщо субординовані позики реально збільшують капітал, то закриття позицій щодо цінних паперів та валюти збільшує капітал потенційно, бухгалтерськими проводками, і потребує створення додаткових резервів на можливі втрати. Ці джерела належать до додаткового капіталу третього рівня. Проте розмір додаткового капіталу третього рівня неспроможна більш ніж 2,5 разу перевищувати основний капітал. Запропоновано процедуру збільшення капіталу. Якщо, наприклад, капітал збільшується з допомогою прав участі, ця сума одразу належить до капіталу третього рівня і вимагає попередньої реєстрації у ФОБН. Акт наказує порядок організації захисту від розрахункових та ринкових ризиків. Для обмеження розрахункових ризиків щонайменше 8% ризикових активів мають покриватися капіталом першого та другого рівня. Крім кредитів, цінних паперів та участі до складу ризикових активів включаються фінансові свопи, ф'ючерсні контракти та опціони. Кредити «зважуються» за групами ризику та включаються до розрахунку активів, зважених з урахуванням ризику. Споживчі кредити резидентам, а також малому бізнесу окремих країн вважаються вільними від ризику і не включаються. Фінансові свопи, ф'ючерси та опціони перераховуються в кредитний еквівалент та включаються до розрахунку «зважених» активів аналогічно кредитам, проте максимальний розмір ризику становить 50%. Піддаючись ризикам під час здійснення операцій, інститути повинні мати власні фонди покриття процентних і цінових ризиків з цінних паперів і валюті, і навіть резерви на можливі втрати з іншим операціям, що у процесі діяльності. Встановлено стандартні методи розрахунку навантаження ринкових ризиків на капітал. Порядок оцінки ліквідності грунтується на припущенні, що ліквідність банківських та фінансових установ залежить від трансформації ресурсів, тобто. співвідношення активів і пасивів за термінами залучення та розміщення, і навіть наявності достатніх запасів своїх ліквідних коштів та доступу до рефінансування на ринку. Відповідно до цього порядку вимоги та зобов'язання, включаючи відображені на позабалансових рахунках, поділяються на чотири групи за строками настання виконання. Різниця підсумків вимог та зобов'язань за групами відображає очікуваний приплив чи відтік коштів у період. Як резерв ліквідності розглядаються високоліквідні цінні папери та інші цінності, які можна звернути у готівку максимально короткий термін. За нормальних умов відтік та надходження ліквідних коштів протягом календарного місяця мають щонайменше балансуватися. ФОБИ встановив мінімальне значення коефіцієнта ліквідності, що публікується щомісяця, у вигляді 1,0. • Нагляд за кредитуванням. Кредитування традиційно найважливіша сфера діяльності банківських установ. Однак воно є і джерелом найбільших ризиків. На додаток до лімітування обсягів операцій із достатності капіталу Банківський Акт містить спеціальні положення щодо кредитування. Ключовим становищем є обмеження кредитного ризику однієї позичальника у вигляді до 25% капіталу. Великим кредитним ризиком вважається кредит у вигляді понад 10% капіталу банку (кредитної установи). Загальний обсяг великих кредитних ризиків не може перевищувати розмір капіталу більш ніж у вісім разів. Ці ліміти зобов'язані дотримуватися як кредитні і фінансові установи, а й банківські і фінансові групи і фінансові холдинги. Важливе джерело інформації як банківських контролюючих органів, так кредиторів — кредитний регістр, куди відповідно до ст. 14 Акту заноситься інформація про кредити, що перевищують 1,5 млн. євро. Ця стаття зобов'язує кредитні та фінансові установи, страхові компанії повідомлятимуть Бундесбанк про такі кредити. Бундесбанк веде зведений облік кредитів за позичальниками, установами, банківськими та фінансовими групами. Кредити фізичним особам або підприємствам, які тісно пов'язані юридично чи організаційно особистими чи фінансовими зв'язками з банківською установою, вважаються позиками з підвищеним ризиком. До видачі таких кредитів необхідно отримати схвалення власного органу нагляду (внутрішнього аудиту). Відповідно до ст. 18 Банківського Акту при видачі кредиту загальну суму понад 250 000 євро позичальник зобов'язаний розкрити свій фінансовий стан, особливо рух коштів за рахунками. • Місячна звітність. Для забезпечення безперервного нагляду за станом як окремих установ, і фінансово-банківської системи загалом все кредитно-фінансові інститути зобов'язані представляти Бундесбанку щомісячні звіти. Бундесбанк виходячи з одержуваних звітів здійснює пруденційний нагляд діяльності установа становить зведену звітність для ФОБН. • Аудит кредитних установ. Бундесбанк та ФОБН не мають у своєму штаті аудиторів для перевірки кредитних установ. Усі фінансово-банківські структури підлягають перевірці незалежними зовнішніми аудиторами. Детальні звіти про ці перевірки надходять до ФОБН. При цьому особлива увага надається перевірці дотримання стандартів діяльності та нормативів пруденційного нагляду. У Банківському Акті визначено особливі обов'язки аудиторів. Ощадні банки та кредитні кооперативи зазвичай перевіряються аудиторами відповідних асоціацій. ФОБН за необхідності може самостійно призначати аудиторські перевірки кредитних установ без зазначення причини. Повноваження для втручання у діяльність інститутів. ФОБН має право випускати для кредитно-фінансових інститутів та їх менеджерів інструкції, які необхідні та суттєві для запобігання або виправлення порушень та недоліків у діяльності інститутів. У разі конкретних порушень банківські органи нагляду мають значні та різні права для втручання. У Банківському Акті передбачені заходи впливу при недостатності капіталу та за браку ліквідності (ст. 45). Якщо виконання зобов'язань інституту перед кредиторами безперечно перебуває під загрозою, ФОБН може вжити заходів, передбачених ст. 46 Акту. Відкликання ліцензії можливе лише як останній спосіб захисту прав кредиторів. Для боротьби з неліцензованою банківською та фінансовою діяльністю ФОБН має поліцейські повноваження. Він має право проводити перевірки діяльності, збирати докази тощо. • Міжнародне співробітництво наглядових органів. Міжнародне співробітництво та кооперація банківських наглядових органів у Європі розпочалися у 50-ті роки. XX ст., насамперед в обміні інформацією. Подальша гармонізація банківського регулювання на Європейському економічному просторі (ЄЕА), що веде до взаємного визнання банківського нагляду, пов'язана з більш тісною кооперацією банківських регулюючих органів ЄЕА. Якщо німецькі інститути проводять операції в іншій країні ЄЕА, ФОБН та Бундесбанку необхідна взаємодія з банківськими органами нагляду цієї країни (ст. 8 (3) Банківського Акту). Особливо тісна взаємодія та обмін докладною інформацією здійснюється щодо німецьких банківських та фінансових установ, що мають філії в інших країнах ЄЕА та філій інших країн ЄЕА на території Німеччини. Укрупнений перелік інформації, що підлягає передачі, зазначений у Банківському Акті. Детально міжнародне співробітництво регулюється двосторонніми угодами між банківськими наглядовими органами. Наявність двох самостійних федеральних відомств, здійснюють контроль за кредитними установами, є дієвим механізмом запобігання монополізму та безконтрольності в управлінні кредитною системою. Банківський нагляд у Німеччині протягом більш ніж 40 років здійснював заснований Банківським Актом Федеральний офіс банківського нагляду (ФОБН) у співпраці з Бундесбанком, і в цьому тандемі ФОБН була відведена провідна роль. Звіти ФОБН надсилаються безпосередньо Федеральному міністерству фінансів. Під спільним контролем ФОБН та Бундесбанку перебувають близько 2700 кредитних установ та понад 1200 фінансових. Проте саме система Бундесбанку з його головними офісами та відділеннями забезпечує ефективний нагляд за діяльністю суб'єктів фінансового ринку на локальному рівні. ФОБН випускає адміністративні акти щодо загальних питань регулювання діяльності фінансових інститутів. До випуску таких документів ФОБН має провести консультації з Бундесбанком. Ступінь участі Бундесбанку у підготовці цих документів залежить від того, якою мірою вони впливають на виконувані Бундесбанком функції. Наприклад, при випуску директив щодо капіталу та ліквідності ФОБН зобов'язаний досягти угоди з Бундесбанком, тоді як в інших випадках він може обмежитися консультаціями. Бундесбанк здійснює постійний нагляд за кредитними та фінансовими установами, моніторинг їх операцій, аналізує річні та інші звіти, готує інформаційні матеріали. Розширення діяльності німецьких кредитних інститутів, насамперед за межі Німеччини, вимагало адекватних зростаючих ризиків методів регулювання банківської системи. Крах Банкірського Будинку Herstatt в 1974 р. виявив недостатність норм і методів банківського нагляду, що діяли. Поправки до Банківського Акту 1976 р. усунули відставання банківського нагляду від умов діяльності, що змінилися. Федеральне міністерство фінансів у листопаді 1974 р. заснувало комісію з підготовки другої поправки до Банківського Акту. У завдання комісії входило дати відповіді на «основні банківські питання», а також визначити, чи потребує змін структура банківської системи Німеччини. У доповіді, опублікованій у травні 1979 р., комісія дійшла висновку, що підвищення ефективності банківська система країни потребує поліпшення. У Поправці 1976 були підвищені вимоги до кредитних установ з позицій контролю за ризиками, що приймаються. Проте виникла потреба домогтися, щоб кредитні установи та банківські групи мали адекватний обсягам операцій капітал, недостатність якого виявилася з досвіду практичної діяльності. У Третій поправці до Банківського Акту, що набула чинності 1 січня 1985 р., на додаток до системи нагляду за окремими кредитними установами, що існувала, була введена консолідована система нагляду: до того кредитні установи могли будувати «кредитні піраміди» через взаємні позики між материнськими та дочірніми компаніями. без реального збільшення капіталу і цим обходити обмеження обсягів операцій, засновані на розмірі власного капіталу. Наступними законодавчими актами, останнім із яких є Шоста поправка до Банківського Акту від 1 січня 1998 р., запроваджувалися директиви Європейського Союзу і цим уніфікувався («гармонізувався») банківський нагляд на Європейському економічному просторі. Внаслідок цього склалися єдині юридичні умови свободи банківської та фінансової діяльності на єдиному європейському ринку. В даний час на всьому Європейському економічному просторі застосовуються єдині наглядові вимоги до всіх банківських та фінансових установ та їх філій на території Євросоюзу та за його межами, а також до філій та підрозділів установ, штаб-квартири яких знаходяться за межами Євросоюзу. Визначення «фінансова установа» у Банківському Акті не співпадає з визначенням інвестиційної фірми у Директиві інвестиційних послуг (Investment Services Directive) Євросоюзу. Поняття «фінансова установа» у Німеччині ширше і включає фірми, які надають інвестиційні послуги, брокерські послуги поза Євросоюзу, переказ коштів, валютний дилінг. Відповідно до рекомендацій Ради Європейського валютного інституту до банківських організацій належать фірми, що займаються пластиковими картками, а також інтернет-банки. Включення цих інститутів у сферу банківського нагляду дозволяє на ранній стадії нейтралізувати розвиток небажаних аспектів нових форм електронних платежів і забезпечити надійність безготівкових розрахунків. Скасування законодавчих обмежень на діяльність учасників ринку, диверсифікація їх операцій вимагали подальшої реорганізації системи нагляду. На підставі Закону від 22 квітня 2002 р. про інтеграцію нагляду за фінансовими послугами з 1 травня 2002 р. Федеральний офіс банківського нагляду (BAKred), Федеральний комітет з нагляду за страхуванням (ВА V) та Федеральний офіс з ринку цінних паперів (ВА We) були об'єднані до Федерального відомства з нагляду за фінансовим ринком (BAFin). Таким чином, створений єдиний орган нагляду над усім національним фінансовим ринком, зі створенням BAFin об'єднані в єдине ціле захист кредиторів та нагляд за платоспроможністю. Новий федеральний інститут має зробити значний внесок у забезпечення стабільності фінансового ринку Німеччини та посилення її конкурентоспроможності. BAFin є федеральним інститутом у структурі Міністерства фінансів Німеччини, розташований у Бонні та Франкфурті-на-Майні та має штат у кількості 1000 осіб. Під наглядом BAFin знаходяться близько 2700 кредитних установ, 800 фінансових установ та понад 700 страхових компаній. Утворення єдиного наглядового органу викликано кількома причинами, пов'язаними з необхідністю підтримання стабільності фінансової системи Німеччини в умовах швидких змін на фінансових ринках, появи нових фінансових продуктів: • клієнти банків, фінансових та страхових компаній вимагають сьогодні вибору більш надійних фінансових продуктів. Пропозиція адаптується до потреб, що викликає розвиток та зміна як усіх фінансових стратегій, і всіх фінансових продуктів. Чіткого раніше поділу між кредитними та небанківськими установами в індустрії фінансових послуг та страхуванні вже немає: наприклад, страхові компанії активно вторгаються на класичний кредитний ринок, пропонуючи комплексне фінансове обслуговування. У свою чергу банки з новими продуктами вторгаються в галузі діяльності, які раніше належали виключно страховим компаніям. Рівень такого взаємопроникнення відображає зрослу конкуренцію між постачальниками подібних або навіть однакових фінансових продуктів тому самому споживачеві. Ця конкуренція додатково посилюється можливостями "електронних засобів через Інтернет. З позицій споживача байдуже, хто надає йому послуги - банк або страхова фірма. Грають роль лише якість, ціна, надійність; • результатом такого розвитку є, з одного боку, розширення числа учасників ринку, що пропонують в тому самому секторі подібні фінансові продукти, а з іншого — формування потужних фінансових конгломератів. У Німеччині розвивалися вільні, не засновані на юридичній підпорядкованості відносини між банками та найбільшими страховими фірмами. У зв'язку з цим можна виділити такі групи, як "Альянс/Дрезднербанк" або розташований у Мюнхені "Рюк/ХіпоФерайнсбанк", які за біржовою капіталізацією відносяться до найбільших фінансових груп світу. ("Альянс" - одна з найбільших страхових компаній світу, заснована в 1890 р.) Слід очікувати такого розвитку ситуації у формуванні фінансових груп і в майбутньому. Внаслідок подібного розвитку ситуації поділ наглядових функцій між BAKred, BAV і BAWe більше не відповідав умовам, що змінилися; В останні роки більшість країн повністю модернізували структуру фінансового контролю. Фінансовий контроль розширеного фінансового сектора буде суцільним завдяки всебічному охопленню як учасників, так і операцій. Він також дозволить уникнути конкурентних спотворень, викликаних різними юридичними правилами діяльності різних інститутів (банків, фінансових та страхових компаній) в одній і тій же сфері. Істотно важливо, насамперед для іноземних фірм, і те, що у Німеччині створено фактично єдиний центр всім учасників ринку. Крім того, полегшується обмін інформацією із наглядовими органами інших країн. Федеральний інститут з нагляду за фінансовими послугами має три основні цілі. Перша, найтрадиційніша і звичайнісінька мета — гарантувати дієздатність фінансового сектора Німеччини. Дві інші випливають із першої: з одного боку, забезпечити надійність та платоспроможність банків, фінансових та страхових компаній, а з іншого — забезпечити захист споживачів послуг та інвесторів. |