історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
 Скачать 4.05 Mb.
|
|
66. Злука (об'єднання) українських земель (22 січня 1919 року) та її історичне значення Кульмінацією національно-визвольних змагань українців стало 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР. Уже практично з першого дня утворення Західноукраїнської Народної Республіки між урядами УНР і ЗУНР проводились переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю". На засіданні З січня 1919 р. УНРада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку". Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало "Слава", прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту — ухвалу УНРади і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...". Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця. Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб. День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було ! чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілком лягала на їхні плечі. Поразка українських визвольних змагань 1917—1921 рр., її причини та наслідки Визвольні змагання українського народу 1917 - 1921 рр. закінчилися невдачею. 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між радянськими урядами Росії й України з одного боку та Польщею — з другого. Згідно з цим документом, що фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР, Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які містилися у Варшавській угоді, визнала Радянську Україну і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Доля Східної Галичини була вирішена у 1923 р., коли Паризька конференція ухвалила приєднати її до Польщі. Ще раніше, в 1918 р., Румунія окупувала Буковину. У 1919 р. Закарпаття дісталося Чехословаччині. Поразка українських визвольних змагань була зумовлена низкою причин. Значною мірою — це низький рівень національної свідомості українства як наслідок тривалої політичної неволі. Традиція і вага власної державності пригасли в народній масі, а провідна верства, яку здебільшого представляла національна інтелігенція, не виробила спільного напряму дій. Українцям не вистачило добре підготовлених фахівців для керівництва державними справами як у центрі, так і на місцях. Українське селянство, передусім у Східній Україні, було малоосвіченим, політично незрілим, а національно свідомого робітництва майже не було. Міста з великою перевагою чужого, ворожого українській самостійності елементу виступали проти національно-визвольних змагань українства, тоді як відомо, що результат революції визначається в місті. Не встигли українці також пройти тривалого еволюційного шляху національного розвитку, який підготував би їх до відновлення державності. Створена революційним шляхом держава значною мірою стала для них несподіванкою. На жаль, як український народ, так і його провідники не виявили єдності й витривалості, необхідних для захисту власної державності. Однак, незважаючи на значні внутрішні недоліки українського національного руху, вирішальними факторами поразки стали зовнішні. Якщо в Західній Україні це була агресія з боку Польщі та Румунії, то на східноукраїнських землях державність було втрачено через загарбницьку навалу більшовицької Росії, керівники якої добре усвідомлювали, що без людського та економічного потенціалу України, її геополітичного розташування "Росія існувати не може". Щодо позиції західних країн, то вони у кращому випадку дотримувалися нейтралітету, у гіршому — допомагали агресорам загарбувати українські землі. Результатом революції у Росії та розпаду Австро-Угорської імперії стало утворення двох далеких за міжнародними, політичними, економічними і соціальними орієнтирами, але рідних по крові держав: Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Історична доля цих земель склалася саме так, що один народ був змушений поділитися навпіл, і кожна з його частин була змушена піти своєю дорогою, своїм шляхом розвитку, надувала індивідуальних особливостей. УНР – держава соціального направлення. Її молода влада найбільше переймалася питаннями прав національних меншин, а у своїй діяльності більшою мірою сповідувала революційний романтизм. В той час коли уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, які вже мали неабиякий досвід парламентської боротьби, а у своїх потребах виходили з потреб моменту. Здійсненню мрії багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України сприяла смертельна загроза, яка, у лиці польської та румунської агресії, об’єднала настільки розбіжні у поглядах і амбіціях лідерів двох українських держав. Ініціатором об’єднання виступила ЗУНР. 6 листопада 1918р. до Києва прибула делегація національної Ради просити у Гетьмана П.Скоропадського військової і морально-політичної допомоги. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: «Державному Секретаріатові поробити потрібні заходи до з’єднання всіх українських земель і єдину державу». Реалізувати резолюцію не дали змоги перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, та і стрімкі події у Наддніпрянщині, які призвели до повалення гетьманату, теж зіграли свою фатальну роль. Новий поштовх до процесу об’єднання дало відновлення УНР і прихід до влади Директорії. Попередній договір об’єднання уклали у Фастові 1 грудня 1918 року. 3 січня 1919 року у Станіславі урочисто проголосили об’єднання ЗУНР та УНР в одну суверенну та народну республіку. А святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 року о 12 годині. Цегельський (державний секретар ЗУНР) зачитав і передав Винниченкові Ухвалу Української Національної Ради від 3 січня 1919 року. В універсалі, який виголосив представник Директорії Ф.Швець, зазначалося: «…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, ЗУНР(Галичина, Буковина і Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині українській народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу з’єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної, незалежної української держави на добро й щастя робочого люду». І універсалі також було відзначено що Акт злуки має бути затверджений Установчими зборами, скликаними з території всієї України. А до того часу західна область УНР залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах. 22 січня 1919 року було затверджено рішення про злуку на Трудовому конгресі, де Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. Уряд УНР виділив 500 млн. гривень на допомогу Галичині і надав військову і продовольчу допомогу. Через кілька днів після проголошення злуки, Директорія була змушена покинути Київ під ударами Червоної армії. На плечі ЗОУНР ліг увесь тягар війни з Польщею. Наприкінці 1919 року Євген Петрушевич денонсував акт злуки (фактично він перестав бути чинним). Хоча до справжнього об’єднання справа не дійшла, але це вже був перший крок у здійсненні мрій українців, щодо об’єднання єдиного, братерського народу! 67. Відновлення УНР. Директорія УНР: її склад, внутрішня та зовнішня політика Директорія УНР існувала з 13 листопада 1918 року по 15 листопада 1919 року. 13 листопада в ночі у Києві та інших містах з’являються відозви до українського народу від УНС з закликом до боротьби з гетьманщиною. А 15 листопада Директорія стає ініціатором боротьби. Директорія УНР урядовий орган 5-х. До її складу входили Винниченко – голова, Петлюра – військовий отаман, Швець, Андрієвський, Макаренко. 16 листопада почалось збройне повстання УСС в районі Білої Церкви. Вночі був захоплений Фастів. Проти 300 заколотників гетьман посилає біля 3000 бійців, артбатальйон та бронепоїзд. 18 листопада біля станції Мотивилівка відбулись бої між гетьманськими військами та заколотниками. Але заколотників нанесли поразку гетьманським військам. Після цього українські війська починають об’єднуватися і створюється осадний корпус на чолі з Є. Коновальцем. ІІ Запорозький полк також переходить під командування Директорії і захоплює Харків. Дивізія сірожупанників визнає владу Директорії на Чернігівщині. А 12 грудня війська Директорії захоплюють Одесу. На початку грудня Директорія мала 100 тис. армію. Під впливом останніх подій гетьман Скоропадський зрікається влади і передає її до рук Директорії. 17 грудня 1918 року Директорія приймає повноваження і 19 від’їжджає до Києва. Так було поновлено УНР. Внутрішня політика: - відновлення УНР, без ЦР; - проведення аграрної реформи, роздача землі селянам, контроль над розподілом землі; - ліквідація приватної власності на землю; - введення державного контролю над виробництвом та розподілом товарів для населення; - відновлення 8-ми годинного робочого дня; - право на діяльність профспілок та страйків. - 23-28 січня 1919 року провела засідання трудового конгресу(528 осіб), де розглядались питання про злуку з ЗУНР, та передав владу Директорії. - Заборона церкві; - У ІІ половині 1919 року авторитарність влади Директорії. Зовнішня політика: - орієнтація на країни Антанти, які не визнавали Директорії. Причини поразки Директорії: - низка конфліктів у правлячих колах за подальші політичні принципи та методи; - відсутність боєздатної армії; - погане проведення аграрної реформи, селянські повстання; - бажання більшовиків захопити владу над УНР. В травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утво-рили опозиційний гетьманові П. Скоропадському Український національно-державний союз (з серпня – Український національний союз; з вересня очолив В. Винниченко). 13 листопада на таємному засіданні УНС було вирішено підготувати збройний виступ проти П. Скоропадського і для керівництва повстанням було утворено тимчасовий орган – Директорію [названа за аналогією з Великою французькою буржуазною революцією, в ході якої у 1795 р. після повалення якобінської диктатури було утворено директорію в кількості 5 чоловік]. До Директорії увійшло 5 чоловік: В. Винниченко, соціал-демократ, голова; С. Петлюра, соціал-демократ; Ф. Швець, соціаліст-революціонер; П. Андрієвський, соціаліст-самостійник; А. Макаренко, безпартійний. Головним центром зосередження антигетьманських сил стала Біла Церква. Найбільший бій відбувся під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р., де війська гетьмана зазнали нищівної поразки і питання про владу було практично вирішено. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікається влади, і вона повністю переходить в руки Директорії, котра 19 грудня влаштовує тріумфальний парад переможців на Софіївській площі у Києві. Таким чином, після перемоги антигетьманського повстання Директорія формально повинна була скласти свої повноваження. Однак, відновивши УНР, вона не відновила Центральну Раду, оскільки та втратила свою популярність у масах. 26 грудня 1918 р. Директорія проголосила дуже важливий документ, який деякі дослідники називають «Тимчасовою Конституцією України», Декларацію, в якій: 1. Вперше після свого утворення чітко заявила про основні програмні цілі та чинники їх реалізації. 2. Зроблена спроба самоідентифікації – Директорія оголосила себе «верховною владою революційного часу», правда (функції і повноваження не було чітко окреслено), зазначивши свою тимчасовість і готовність передати свої права і повноваження трудовому народові самостійної УНР. 3. Було офіційно оповіщено про скликання Конгресу Трудового Народу України, який був «революційним представництвом організованих працюючих мас» і розглядався як Тимчасовий передпарламент. 4. Проголошено ряд «стандартних» соціально-економічних гасел, зокрема: а) робітничий контроль; б) боротьба із спекуляцією; в) «кращі форми соціальних реформ, яких досягла західноєвропейська трудова демократія; г) «національна злагода і дружнє поєднання трудової демократії всіх націй, що заселяють українську землю» тощо. 5. Скасовано всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики: відновлено 8-годинний робочий день, колективні договори, право коаліції і страйків. 6. Дрібні селянські землеволодіння залишалися непорушними, а решта земель повинна була перейти у користування безземельних і малоземельних селян. 7. Відновлювалась національно-персональна автономія. 8.Позбавлялися права голосу “класи нетрудові” (виникла проблема з тим, чи зараховувати до трудових класів представників інтелігенції, зокрема адвокатів, лікарів, журналістів тощо). За соціалістичними фразами і публіцистичною формою Декларації вгадувалась постать її автора В. Винниченка. 26 грудня 1918 р. було утворено перший уряд Директорії, який очолив соціал-демократ В. Чехівський. В уряді було 6 українців соціал-демократів, по 4 українці соціал-революціонери і соціал-самостійники, 3 соціал-федералісти, один єврейський соціал-демократ і один безпартійний. За інструкцією від 5 січня 1919 р. відбулися вибори до Конгресу Трудового Народу України (КТНУ). Було обрано: 593 делегати, в тому числі 65 від ЗУНР. Делегати обиралися на основі куріальної системи: від селян – 377, від робітників – 118, від трудової інтелігенції – 33 та ін. Слід зазначити, що, на відміну від більшовиків, які в Конституції (липень 1918 р.) закріпили принцип: один голос робітника дорівнює п'яти голосам селян, лідери Директорії вважали всі голоси рівними. 22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Соборності України (злуки УНР і ЗУНР). КТНУ ухвалив «Закон про форму влади в Україні», який був дуже недосконалий (готувався поспіхом у ході засідань Конгресу на основі фракційних резолюцій) і містив дуже багато декларативних положень. Цим законом підтверджувався статус Директорії як верховної влади (тимчасової) до скликання «слідуючої» сесії Трудового Конгресу, а також її повноваження видавати закони, що підлягали затвердженню сесією конгресу. КТНУ став державним органом молодого українського парламентаризму, останньою спробою демократичного вибору. Перші тижні перебування Директорії при владі були водночас і періодом її найвищого тріумфу, а далі її сили невпинно занепадали. Розпочалася інтервенція більшовицьких військ в Україну (17 листопада 1918 р. в Курську було створено Українську революційну військову раду, а 20 листопада – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України). 3 січня 1919 р. червоні війська зайняли Харків, більшовицька республіка отримала офіційну назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), головою радянського уряду 29 січня 1919 р. став болгарин Х. Раковський. Голова українського уряду В. Чехівський надіслав три ноти (31 грудня, 3 і 4 січня) до Ради Народних Комісарів Росії із запитанням: ”З яких причин російське совітське військо робить наступ на територію УНР?”. У відповідь 6 січня 1919 р. до Києва надійшла радіотелеграма, підписана народним комісаром закордонних справ Г. Чичеріним, в якій демагогічно заявлялось: «Ніякого війська Радянської Росії на Україні немає. Військова акція на українській території проводиться між військами Директорії і військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежним». До Москви виїхала для ведення переговорів українська делегація на чолі С. Мазуренком. Доки велись переговори, тривав наступ більшовицьких військ. І лише на сорок другий день неоголошеної агресії – 16 січня Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Але сили були нерівними, і 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого радянські війська захопили Київ (утримували до 30 серпня 1919 р.). Продовжуються безуспішні пошуки надійної зовнішньополітичної підтримки. Державна нарада у Вінниці прийняла рішення про переговори з Антантою. На вимогу Антанти про виведення із Директорії В. Винниченка, С. Петлюри як головних провідників більшовицького курсу 9 лютого В. Винниченко виходить із Директорії, С. Петлюра – із соціал-демократичної партії, а уряд В. Чехівського подає у відставку. З цього часу розпочинається період так званих «похідних кабінетів», які очолювали по черзі С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович, а місцем осідку уряду були Вінниця, Проскурів, Кам'янець-Подільський, Рівне. 15 листопада 1919р. Директорія передала свої повноваження С. Петлюрі, який фактично став диктатором (він ще 9 травня був обраний головою Директорії). 4 грудня С. Петлюра оголосив перехід до партизанських методів ведення війни, а сам виїхав у Польщу. Ще буде українсько-польська угода (квітень 1920 р.), яку слушно називають договором Петлюри-Пілсудського, бо ні в польському, ні в українському суспільстві договір не користувався підтримкою. Критики договору доречно запитували, як можна боротися з українцями під Львовом і водночас допомагати їм відвойовувати власну державу у Києві? Спільний польсько-український похід на Київ закінчився його взяттям 7 червня, але вже 11 червня 1920 р. більшовики знов оволоділи Києвом. 18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було підписано Ризький мирний договір. За ним кордон встановлювався по так званій лінії Керзона, яку в 1919–1920 рр. Антанта визнала як східний кордон Польщі. Суть устремлінь сторін добре передав один із керівників радянської делегації А. Йоффе, який заявив голові польської делегації Я. Домбовському: «Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське збіжжя (зерно - Авт.)». Таким чином, Ризький мир остаточно поховав самостійницькі плани Директорії і «узаконив» контроль радянської Росії над більшістю території України, а територія Західної України переходила під владу Польщі. |