історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
 Скачать 4.05 Mb.
|
|
Склад Директорії Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року) Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року). Федір Швець — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР був виведений зі складу Директорії. Панас Андрієвський — 4 травня 1919 року вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 року). Андрій Макаренко — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. Євген Петрушевич — як президент ЗО УНР з 22 січня 1919 до кінця червня 1919. Голови Ради міністрів Директорії Володимир Чехівський (26 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року) Сергій Остапенко (13 лютого 1919 року — 9 квітня 1919 року) Борис Мартос (9 квітня 1919 року — 27 серпня 1919 року) Ісаак Мазепа (27 серпня 1919 року — 26 травня 1920 року) В'ячеслав Прокопович (26 травня 1920 року — 10 листопада 1920 року) Політичний курс Директорії Внутрішня політика У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко. Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, попри ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації. Зовнішня політика Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР. 68. 4 Універсал Центральної Ради й проголошення незалежної держави українського народу. Крути: трагізм української історії Передумови проголошення незалежності УНР. Незалежність і суверенітет УНР були проголошені Українською Центральною Радою в IV Універсалі. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Українська Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Основними передумовами проголошення незалежності УНР були: - віковічні прагнення українського народу до свободи і незалежності; - традиції національно-визвольної боротьби; - довготривала антиукраїнська політика імперського центру; - руйнівні наслідки Першої світової війни для України; - наступ більшовицьких військ на Україну, якій розпочався в грудні 1917 р., позбавив керівництво Центральної Ради ілюзій щодо можливості перетворення Росії в демократичну федеративну республіку й автономії України у складі такої республіки; - зовнішньополітичні умови потребували участі делегації УНР у мирній конференції щодо припинення воєнних дій на фронтах Першої світової війни; така участь ставала реальною тільки в тому разі, коли Україна здобувала правовий статус незалежної суверенної держави; - тільки як незалежна держава, як суб'єкт міжнародного права УНР могла сподіватися на міжнародну допомогу, у тому числі воєнну, для захисту від агресії ззовні, зокрема від московсько-більшовицької інтервенції. 2. Прийняття IV Універсалу. 11 (24) січня 1918р., коли більшовицькі війська, які рвалися до столиці України, знаходилися уже на підступах до Києва, Мала Рада прийняла ІV Універсал. Остаточний текст було розроблено на основі проектів Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, М. Шаповала. Можна визначити такі основні положення IV Універсалу: а) у зовнішньополітичній сфері: - Універсал ставив за обов'язок уряду довести до кінця переговори з Центральними державами й укласти мир; - декларував прагнення до дружніх стосунків із сусідами України - Росією, Австро-Угорщиною, Туреччиною та іншими країнами; б) в аграрній сфері: - проголошувалася націоналізація (перехід власності до рук держави) усіх природних ресурсів (лісів, вод, надр тощо), ліквідація права власності на землю; - гарантувалася передача селянам землі без викупу до початку весняних робіт; в) у сфері промисловості: - проголошувалася демілітаризація підприємств (переведення підприємств на мирні рейки, випуск мирної продукції); - боротьба з безробіттям; - надання соціальної допомоги безробітним, потерпілим від війни; - проголошувалася монополія держави на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами; г) у військовій сфері: - проголошувався намір після закінчення війни демобілізувати армію і замінити її народною міліцією; д) у сфері фінансів: - проголошувалося встановлення державного контролю над банками; е) у сфері міжнаціональних відносин: - підтверджувалося право національних меншин на національно-персональну автономію. Ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР. У день проголошення IV Універсалу Мала Рада прийняла закон про національно-територіальну автономію; право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками; білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли дістати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів. 3. Історичне значення IV Універсалу Української Центральної Ради. - Вперше в новітній історії український народ дійшов до найважливішого рішення - проголошення незалежної суверенної Української держави, остаточно розірвавши відносини з імперським центром і заклавши основи наступного державного будівництва. - 3 проголошенням IV Універсалу автономізм і федералізм у складі Росії остаточно йде в минуле української суспільно-політичної думки. - IV Універсал надав нового якісного статусу Українській державі; державна влада стала єдиною в межах своєї території, незалежною від інших держав. - Українська Центральна Рада нарешті відкинула коливання і пішла на радикальне вирішення земельного питання - головного для країни, у якій переважало сільське населення. - Український національний рух знову підтвердив свій демократичний характер: у найважчі для революції дні Центральна Рада продовжувала відстоювати демократичні свободи, права національних меншин (у тому числі - росіян). - IV Універсал містив конституційні засади державного будівництва, став значним кроком на шляху побудови української державності. На жаль, історичні рішення Української Центральної Ради були прийняті тоді, коли доля українського демократичного уряду була уже вирішена. Уроки Української національно-демократичною революції взагалі і діяльності Української Центральної Ради зокрема є дуже цінними для сучасної незалежної Україні. Проголосивши III Універсалом Українську Народну Республіку, лідери Центральної Ради неодноразово підкреслювали її федеративний зв'язок з іншими державними утвореннями, які виникли на території Росії після більшовицького перевороту. Українські лідери взяли на себе ініціативу створення федерального уряду з представників революційної соціалістичної демократії. Проте наступні події кінця 1917 р. показали нежиттєздатність цієї ідеї. Агресивна політика Раднаркому змусила Всеукраїнський з'їзд рад публічно оголосити, що централістські наміри більшовицького уряду "загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки". В грудні самостійницькі групи створили Українську партію соціалістів-самостійників, в програмі якої було оголошено, що "партія стоїть на ґрунті повної незалежності Української Народної Республіки". На восьмих загальних зборах УЦР сформувалась фракція самостійників на чолі з С.Шелухіним. Самостійницькі настрої почали оволодівати українською політичною елітою, і на початку 1918 р. Центральна Рада почала схилятися до проголошення УНР незалежною державою. 24 січня 1918 р. Мала рада ухвалила IV Універсал, який проголошував незалежність України. У голосуванні Універсалу взяло участь 49 членів Малої ради. 39 із них голосували "за", "проти" - 4, утрималося - 6. Проти голосували меншовики та Бунд, утрималися російські есери та члени єврейської соціалістичної робітничої партії. Під текстом Універсалу стояла дата 9 січня за ст. ст., тобто 22 січня за сучасним календарем. Саме в цей день мали відкритись (але не відкрились) Всеукраїнські Установчі збори. IV Універсал завершив складний і суперечливий процес українського руху до відновлення національної держави. З проголошенням IV Універсалу боротьба за українську державу набула нової якості, крім внутрішньої лінії розвитку вона мусила мати і зовнішньополітичне продовження. Бій під Крутами увійшов в історію як вияв самовідданого патріотизму, жертовної любові до рідної землі та героїчного втілення національної ідеї. 29 січня 1918 року 300 юнаків вийшли на бій проти чотиритисячної армії радянських більшовиків, щоб не пустити ворога до Києва. Станція Крути знаходиться біля с. Пам’ятне Ніжинського району за 130 км на північний схід від столиці. У 1918 році ситуація на теренах України була надзвичайно складною та нестабільною. 29 січня до Києва мали прибути три загони більшовицької армії під проводом Михайла Муравйова, загальною чисельністю від 4 до 6 тисяч солдатів. Дати опір ненависному ворогу зголосилися юнаки зі Студентського куреня січових стрільців. До куреня входили студенти університету святого Володимира та Українського народного університету, учні Другої української гімназії ім. Кирила й Мефодія, загальною кількістю близько 300 чоловік під командуванням Аверкія Гончаренка. Війська Симона Петлюри, які знаходилися неподалік Ніжина і могли підтримати молодих бійців, повернулися до Києва придушувати повстання на заводі «Арсенал», яке вважали більш загрозливим. Бій почався близько 9 ранку і тривав 5 годин. Більшість молоді трагічно загинула на полі бою, 27 юнаків розстріляли більшовики, а в живих залишилися лише 30 січовиків з 300. Під час поховання загиблих на Аскольдовій горі Михайло Грушевський назвав їх героями, Павло Тичина присвятив цьому героїчному вчинку вірша, у 2006 р. на місці битви встановили пам'ятник, а з приводу 80-тої річниці випустили пам'ятну гривню. Хоча бій під Крутами не мав стратегічного значення у перебігу тогочасних подій, але 29 січня назавжди залишиться в історії як приклад героїзму та самосвідомості українського народу. 69. Україна під владою більшовиків у 1919 році.???????? У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву «воєнний комунізм» . В основі цієї політики лежав насильницький злам економічної системи, яка досі грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався товарообмін без посередництва грошей. Основні напрямки політики «воєнного комунізму»: — націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалась Українська Рада народного господарства; — ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі; — встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари. На всій Україні вводилася продовольча розкладка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими державою цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Усі ці заходи запроваджувались декретом Всеукраїнського Виконавчого Комітету (12 квітня 1919 p.). У містах було введено систему пайків, які розподілялися за «класовим принципом»: більше — вищим чиновникам апарату, червоноармійцям, робітникам воєнних підприємств, майже нічого — так званим нетрудовим елементам і членам їх сімей. Таким чином, зникали матеріальні стимули праці, функціонування народного господарства, вводилась мілітаризація виробництва. Робітників, які кидали роботу, оголошували злочинцями. У промислових центрах формувалися продовольчі загони, які проводили хлібозаготівлі по селах. Росія потребувала продовольства, і Ленін оголосив «хрестовий похід за хлібом», маючи на увазі насамперед Україну. Хлібозаготівля в Україні відбувалася з величезними труднощами, кожний заготовлений пуд хліба був окроплений кров'ю. Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалось різким звуженням суверенітету України. Під прикриттям так званого «воєнно-політичного союзу братських республік» російському центру передавалися головні важелі в управлінні українською економікою. Російські чиновники зневажливо ставились до українських звичаїв, мови та культури. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Ця політика була однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму». Були проведені репресії реальних і потенційних противників більшовизму. Початок 1920 р. був одночасно початком нового етапу української революції. Радянська влада вертала на Україну з величезним досвідом, із загартованими силами. IV Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся в травні 1920 р. в Харкові, був оглядом дотеперішнього досвіду й дав основи радянського будівництва в Україні. У чому ж виявилася сила більшовиків, що приступили вже до мирного будівництва? Передусім, під час денікінщини виявилося, що трудящий народ в Україні за більшовиків, бо він власними руками прогнав білогвардійського напасника. Друге те, що на IV конференції КПУ 16 березня 1920 р. об'єдналися з більшовиками в одну партію українські комуністи-боротьбисти. Це була дуже важлива подія, бо тепер зібралися в одну партію, під одним крилом усі революційні сили України, що дотепер ішли окремими стежками. А досвід існування прогресивних режимів в Європі того часу свідчив якраз про протилежне. Суспільство України й тоді, й зараз — не однорідне за своїм соціальним складом. І комуністична партія висловлювала й тоді, а особливо тепер, інтереси лише частини громадськості, меншої частини суспільства. Впровадження законодавчо однопартійної системи привело до того, що політика вже в 20-ті роки з життя нашого суспільства щезла. Щезла політика, як специфічна сфера діяльності людей, в якій проявляються і зіштовхуються відмінності інтересів класів і груп, відбувається пряме громадське співставлення позицій і відшукуються засоби приведення їх до певного динамічного компромісу. Політика щезла. І от тепер, на IV з'їзді, об'єднана ця революційна сила клала міцні основи радянської влади в Україні. Вона проголосила братерську федерацію України з Радянською Росією, вона урегулювала земельне питання в Україні, означила, хто й як може користуватися з землі; вона, врешті, дала радянському будівництву на селі сильну опору проти власників, зорганізувавши сільську бідноту в комітети незаможників. Вона визнала за доконче потрібне, щоб військо й державна скарбниця були спільні з Радянською Росією, щоб в об'єднаних федерацією радянських республіках був один держплан, одне управління радянським господарством: адже ж тепер, начебто, ні в Україні, ні в Росії не було так, як за влади буржуазії, що визискувала б одну країну на користь другій; і тут і там владу тримав в руках робітник з селянином, що самі боролися проти визиску. Правда, як сьогодні очевидно, більшовики відібрали владу в буржуазії, але не віддали її народу. Майже хрестоматійним стало твердження, що режим «воєнного комунізму» був нав'язаний більшовикам громадянською війною та інтервенцією. Та це лише частина правди, бо перші декрети Раднаркому і постанови ВРНГ про введення в Радянській Росії і по всіх територіях, де була радянська влада, «соціалістичного ідеалу» точно «по Марксу» і у відповідності з партійним гімном «Інтернаціонал» — оВесь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем...», — прийняті ще до війни. 27 грудня 1917 р. був опублікований декрет про націоналізацію банків, а 5 лютого 1918 р. — про націоналізацію торгового флоту, тобто до початку громадянської війни, а останній (про усунення підприємств промисловості, що мають до 5-10 найманих робітників) — 29 листопада 1920 p., тобто вже після підписання миру з Польщею та вигнання Врангеля з Криму. Усі ці «комуністичні декрети» начебто доповнювали декрети Раднаркому про відміну приватної власності у всіх її формах. Цю ж лінію продовжувала, фактично, відміна Декрету про землю, прийняття якого в свій час забезпечило більшовикам підтримку солдатів і багатомільйонного селянства. Цей Декрет був замінений законом ВЦВК «Про соціалізацію землі» від 9 лютого 1918 р. Декрет зробив землю безгосподарною, оголосивши, що вона «переходить в користування всього трудового народу», а головне — нічого не говорив про форми землекористування, тоді як в «есерівському» декреті від 26 жовтня 1917 р. чітко вказувалося: «Форми користування землею повинні бути цілком вільними: подвірна, хутірська, общинна, артільна, як вирішено буде в окремих селищах...». Суть цього замовчання розкрив другий земельний декрет ВЦВК від 14 лютого 1919 р. — «Про соціалістичне зємлевлаштування І про методи переходу до соціалістичного землеробства». Саме він і став через 10 років юридичною основою сталінської «суцільної колективізації», бо підкреслював: «Уся земля в межах РСФРР, в чиєму б користуванні вона не перебувала, вважається єдиним державним фондом», яким розпоряджаються не селяни, а уряд в особі Наркомзему. Цей декрет націлював владу на перетворення всього сільського господарства в єдину агрофабрику. Центральною фігурою її ставав не селянин-одпоосібник, а сільгосп робітник, якому заборонялось мати присадибну ділянку, худобу, птицю, навіть собак, зате було обіцяно 8-годинний робочий день... Що собою являла нова, радянська влада? Постійно підсовуване людям гасло «Вся влада Радам» не тільки безглузде, але й небезпечне. Незрозуміло, чому «вся» влада повинна належати Радам? Якщо нема розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову, то ми Ризи-куємо отримати нову диктатуру, новий культ особи. До речі, про диктатуру пролетаріату. Цікаво взагалі прослідкувати історію слова «пролетаріат» (Велика радянська енциклопедія) дається пояснення, що «пролетарій» походить від латинського «пролета-ріус», що означає представника неімущих станів гро мадян в стародавньому Римі, які не відбували на користь держави ніяких повинностей і складали, так ои мовити, «дно» римського суспільства. Звичай110' вони не займалися суспільно корисною працею. жили в основному за рахунок подачок держави і багатих рабовласників, тобто були бродягами, забродами. на кшталт теперішніх наших бомжів. Ідея пролетаріату в теорії Маркса набула фундаментального значення. ЯЗД нього він підганяв усю працюючу верству населення, починаючи від некваліфікованих робітників. |