1. Походження культури. Процес культурогенезу на території України
 Скачать 313.5 Kb.
|
|
Соціалісти́чний реалі́зм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва. Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва. Соцреалізм вимагає від митця правдивого історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих у дусі соціалізму. 22. Культура неолітичного населення України. Найдавнішою неолітичною пам’яткою на території України є Кам’яна могила І, де вперше відзначені сліди відтворюючого господарства на території України (7500 до н.е.). Протягом першої половини VII тис. до н.е. неоліт починає розвиватися на всій території степової і лісостепової України, а також у Криму. Період розвитку неоліту України з середини VIII до середини VII тис. до н.е. називається докерамічним. Основні археологічні культури: кукрецька в Запорізькій обл. (Кам’яна могила І), в’язівоцька на Полтавщині (В’язівок IV), буго-дністровська в басейнах Південного Бугу та Дністра (Заньківці), Таш-Аїр в Гірському і степовому Криму (Таш-Аїр, Фронтове IV) платовоставська на Луганщині (Зимівники-1-3, Должик, Мурзіна балка). Загальною рисою всіх без винятку докерамічних неолітичних культур України є використання відтискної техніки розщеплення кременю, виробництво складних знарядь. Незважаючи на початок розвитку землеробства і скотарства, мисливство та рибальство залишаються провідними формами господарства. В Кам’яній могилі знайдені так звані "чуринги", взірці наскельного мистецтва.В середині VII тис. до н.е. починається розвиток керамічної фази неоліту. Кераміка протягом 200-300 років розповсюджується на території всієї степової і лісостепової України, а також в гірському Криму. Перші керамічні вироби були гостродонними і містили, як правило, значну домішку трави або інших органічних речовин у фактурі глиняного тіста. Керамічний неоліт можна розділити на три етапи: ранній (6500-6000 рр. до н.е.), середній (6000-5500 рр. до н.е.) та пізній (5500-3900 рр. до н.е.).В ранньому керамічному неоліті продовжує існувати кукрецька культура. Керамічну стадію кукрецької культури в Північно-Західному Приазов’ї і Дніпровському Надпоріжжі прийнято називати сурською культурою (за епонімними пам’ятками Остров Сурський 1 і 2). Кераміка сурського типу характеризується гостродонністю, S-подібною формою, використанням лінійно-накольчастого орнаменту. Подібну кераміку виготовляли і носії культури Таш-Аїр в Криму. Кукрецьке населення басейну Південного Бугу також розпочало виготовляти кераміку (Печера I, Добрянка ІІ), але до кінця раннього етапу було повністю витіснене носіями буго-дністровської культури. З розселенням кукрецького населення пов’язано також виникнення донецької культури у басейні Сіверського Дінця.На межі VII - VI тис. до н.е. клімат стає більш засушливим, кордон степу значно пінімається на північ. В цей час виникають нові археологічні культури на території України, які співіснують з культурами, які існували на ранньому етапі. Протягом 1 половини VI тис. до н.е. новими явищами на території України стали азово-дніпровська і нижньодонська культури в степовому Лівобережжі, тубинська культура на Сіверському Дінці, києво-черкаська культура в середній течії Дніпра, яніславицька або волинська культура в Правобережному Поліссі. На лівобережному Поліссі виникають неолітичні пам’ятки типу Струміль і Студенок. Поява неоліту Яніславиці, Струмілю і Студенка характеризувала процес неолітизації мезолітичного населення лісової зони. Процес неолітизації України до середини VI тис. до н.е. завершається. В середині VI тис. до н.е. починається пізній етап розвитку керамічної фази неоліту України. В цей час перестали існувати кукрецька, буго-дністровська, донецька культури, платовоставська. Натомість продовжується розвиток культур, які тільки виникли на попередньому етапі. На цьому ж етапі на територію України з території Центральної Європи потрапляють традиції культури лінійно-стрічкової кераміки, які були пов’язані з прогресивними методами ведення землеробського господарства, і з території лісової смуги Російського Подесення – культури ямково-гребінцевої кераміки, які навпаки – продовжували традиції мисливсько-рибальського господарства. Артефакти Трипільської культури, знайдені на території Молдавії. Доба Неоліту. Неолітичні культури пізнього керамічного етапу співіснували на території України з енеолітичними трипільською і середньостогівською культурами, носії яких навчилися обробляти мідь. Яскравим явищем в розвитку неолітичної культури є могильники маріупольського типу, знахідки яких пов’язані з басейнами Дніпра, Сіверського Дінця, а також з територією Північного Приазов’я. Аналіз поховань дає матеріали для реконструкції духовної культури неолітичного населення (наявність довготривалих родових могильників, культ черепу), а також дають багаті матеріали для реконструкції одягу і його прикрас. Небіжчиків ховали у випростаному стані, часто в колективних усипальницях. Поховання спочатку були безінвентарними, потім пов’язані з покладенням у поховання кістяних прикрас, керамічних і крем’яних виробів. Дуже часто в процесі поховань використовувалась вохра. Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові, існувала з січня 1925 до 28 січня 1928. Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий. 23. Архітектура Київської Русі. У часи становлення Київської Русі формується тип давньоруського міста, складовими якого були: «дитинець», у якому містилися князівські та боярські двори, «окольний град» у якому проживало міське населення, та «посади», заселені ремісничим і торговим людом.За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Будинки заможних верств населення мали багатий архітектурний декор. Археологічні Споруди будували із дерев?яних зрубів. В основному це були двокамерні будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними пічками, та з холодними сінями — перед входом. Князівські та боярські хороми мали два і більше поверхи. Це були ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. Житло бідних людей було однокамерним, мало каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалося глиною і білилося. Вся житлова архітектура була дерев?яною.З поширенням християнства у міській забудові переважає будівництво храмів, що стали символом утвердження і торжества нової релігії. Перші давньоруські храми були дерев?яними, і тому жодної пам?ятки не збереглося. На зміну дерев?яному будівництву у кінці X ст. прийшло кам?яне монументальне зодчество. Цьому сприяли вихід Київської Русі на міжнародну арену, вплив візантійської культури і поширення християнства.У давньоруському храмовому будівництві панувала так звана хрестово-купольна конструкція. Церква перекривалася куполами і склепіннями, що півколами завершувалися на фасадах. Краса церкви асоціювалася з її висотою, устремлінням до небес, символом яких був купол.Кам?яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Візантійські майстри приїздили у Київську Русь і здійснювали тут будівництво. Інтер?єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями, мозаїками та фресками. Для покращання акустики робили голосники — порожнину всередині стіни, у яку закладали глечики.Перша мурована церква Десятинна, була зведена візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого. Вона збудована за загальнохристиянськими правилами в пам?ять про мучеників-християн. У плані це тринефна, хрестово-купольна споруда, інтер?єр якої був прикрашений мозаїками і фресками та оздоблений мармуром. Десятинна церква, особливо її центральна частина, була взірцем для багатьох давньоруських культових споруд XI—XII ст. У 1240 р. Десятинна церква була зруйнована ордами Батия; зберігся лише її фундамент.Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого. Грецькими майстрами була творчо перероблена візантійська традиція, збагачена елементами місцевої стильової неповторності. Собор увінчаний тринадцятьма банями.Окрім Києва монументальне будівництво першої половини XI ст. здійснювалося в Полоцьку, Новгороді, Чернігові.У другій половині XI ст. культове будівництво поширюється у багатьох давньоруських центрах. Засновуються монастирі, у яких будуються нові кам?яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря (1078), Михайлівський Золотоверхий храм (1108), Михайлівський собор Видубицького монастиря та інші.У XII ст. значного розвитку набула київська, чернігівська, переяславська та новгородська архітектурні школи. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки. Архітектура більше подібна до романської. В інтер?єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. На початку XIII ст. внаслідок князівських міжусобиць та нападів половців і татар Київ втрачає значення центра держави. Монументальне культове будівництво переміщується на західно-руські землі. Особливий розквіт архітектури спостерігається після об?єднання у XIII ст. Волинського та Галицького князівств. Для архітектури цього часу характерні риси романського стилю. Поряд із культовою важливе місце посідала оборонна архітектура. У період, коли виникала потреба захисту від чужоземної навали, будувалися високі, міцні оборонні споруди з товстими кріпосними стінами. Так, Київ був оточений валами і дерев?яними стінами загальною висотою до 16 метрів. Вхід до міста був можливий тільки через кам?яні ворота — Львівські, Лядські та парадні Золоті.Золоті ворота відбудовані і сьогодні є пам?яткою давньоруської оборонної архітектури. «Бойчукізм» – одне із найяскравіших явищ українського «розстріляного Відродження», провідні представники якого – Михайло Бойчук, Софія Налепінська-Бойчук, Микола Касперович, Іван Липківський, Іван Падалка та Василь Седляр – були репресовані і фізично знищені горезвісного 1937 року.та ін., тобто використання штучних, винайдених людиною матеріалів. Одним з основних положень бойчукізму було вивчення давнього мистецтва різних епох і культур, і в першу чергу - візантійського і давньоруського. Студіювання це полягало, по-перше, у постійному копіюванні ("відрисовках зі зразків"), тобто у вивченні особливостей стилю, а по-друге, в опануванні технікою фрески та ікони. 24. Осередки культури в Україні ХІУ – сер. ХУ ст.: освіта, книгописання. В цей період освіта в українському середовищі зберігала риси, які сформувалися за часів Київської Русі після прийняття християнства. Родинна освіта передбачала вироблення в молоді практичних навичок праці в сільському господарстві та ремеслах. При княжих дворах готували молодих дружинників ("отроків"). Зростала потреба в освічених людях, адже при кожному храмі мали бути священик і дяк. Про те, що письменність була доступна не лише клірові, а й світським людям, зокрема частині ремісників, свідчать написи на ремісничих виробах, таких як посуд, прясельця, свинцеві пломби для товарів, ювелірні вироби. Деякі дослідники висловлюють впевненість, що в середньовіччі на Русі існувала досить велика кількість шкіл. Однак немає джерельних свідчень про те, що навчальні осередки в цей час називалися школами і мали подібні до пізніших шкіл організаційні форми.Більшість з тих, хто вчився, здобувала лише елементарні знання, тобто вміння читати і писати, виконувати прості арифметичні дії. Можна припустити, що окремі кваліфіковані вчителі давали індивідуальні уроки слов’янської і грецької книжності. У таких осіб навчалися лише поодинокі юнаки, які, власне, й формували духовну еліту свого часу.Цілком природно, що головні осередки освіти виникали при церквах, особливо у великих і середніх містах. Навчали грамоти і в багатьох монастирях. Очевидно, центрами освіти були насамперед ті з них, що культивували духовне й освітянське життя ще в домонгольський час. Наприкінці XIV — у першій половині XV ст. засновано цілу низку нових монастирів. Саме в монастирях отримували освіту книжники — переписувачі й редактори книг.Осередки освіти виникали і при дворах князів та шляхтичів. Всіляко сприяли розвиткові культури високоосвічені князі. Відомим меценатом був Володимир Василькович.Набагато ширшу від початкової освіту мали книжники — тогочасні письменники та упорядники рукописних збірників. Неабияку ерудицію виказує, наприклад, укладач життєпису Данила Галицького, що згодом увійшов до Галицько-Волинського літопису. Водночас із літературними творами, серед них і візантійського походження, автор користувався також документами княжого архіву, пам’ятками перекладного письменства з єпископської книгозбірні. Поодинокі особи здобували освіту вищого рівня у Візантії, де вивчали богословські науки, філософію та грецьку мову. Щонайменше з XIV ст. вихідці з України виїжджали до західноєвропейських університетів. Однак до середини XV ст. такі випадки були поодинокі. Після заснування у Західній Україні впродовж другої половини XIV — першої половини XV ст. католицьких єпископських кафедр виникали і перші латиномовні католицькі школи, парафіяльні та кілька шкіл кафедральних — при тих храмах, де були єпископські кафедри. У католицьких школах велику увагу приділяли вивченню латинської граматики (студенти мали вільно розмовляти латиною), риторики, канонічного і цивільного права. Більшість посібників були працями, писаними латинською мовою, середньовічних західноєвропейських і класичних римських авторів. Від початку XV ст. учителі більших католицьких шкіл мусили мати досить високу кваліфікацію — щонайменше звання бакалавра. Учитель без диплома міг розраховувати на працю тільки в невеликій сільській школі.Зазвичай освітні осередки водночас ставали й центрами виготовлення книжок. Упродовж цього періоду основу писемного репертуару слов’ян становив спільний фонд пам’яток, до якого входили переклади, переважно з грецької, та окремі оригінальні твори слов’янських літератур. Найпоширенішими серед богослужбових книжок були Євангеліє, Апостол, Псалтир, Тріодь, Мінея, Октоїх, Устав, Служебник, Кормча, Ірмологіон. Однією з найпоширеніших книжок, разом з Євангелієм, був Псалтир, який водночас виконува И в функції книжки для читання. Рома́нський стиль (від лат. romanus — римський) — художній стиль, що панував у Європі в X—XII ст. (у деяких місцях — і в XIII ст.), один із найважливіших етапів розвитку середньовічного європейського мистецтва. Найповніше виявив себе в архітектурі. Романський вплив міг прийти в Україну з Польщі, Угорщини й Чехії. Він найбільше втілений у спорудах Чернігова і Галича, у якому збереглася церква св. Пантелеймона (1200).Портал із колонками, внутрішні різьблені фризи з аканту і плетінки близькі до подібних пам'яток Заходу. У будівлях Чернігова (Успенський собор Єлецьхого монастиря). у Галичі (княжий собор Богородиці в Крилосі), у Володимирі-Волинському та кілька церков-ротонд у Галичині, на Волині й Закарпатті. 25. Книгописання, друкарство, архітектура др. пол. ХУІ – сер. ХУІІ ст.. Період кінця XVI — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам’яток. Якщо в другій половині XVI ст., точніше, починаючи від 60-х рр., відбувався процес проникнення народної мови в літературні пам’ятки, причому не лише світського, а й богослужбового характеру, то в першій половині XVII ст. вживання народної розмовної чи української книжної мови стало явищем повсюдним. Серед історичних причин спалаху письменства (йдеться не лише про літературу, а й про книгописання) можна виділити деякі основні. Поширення реформаційних ідей стало неабияким поштовхом до пробудження національної свідомості, що, своєю чергою, спричинило вияв інтересу українських книжників до перекладу літургійних текстів "простою", тобто розмовною мовою. Другим важливим стимулом до активізації книгописання стала поява неперервного українського друкарства. З одного боку, друкована книжка збагатила репертуар новими пам’ятками і, зрозуміло, вигравала порівняно з рукописною за якістю виконання та мобільністю виготовлення. З іншого — друковані видання викликали так звану читацьку спрагу на книжку, тоді як самі друковані книжки цієї спраги вдовольнити не могли. Адже можливості друкарень ще не відповідали рівневі попиту на їхню продукцію, друкована книжка коштувала набагато дорожче за рукописну. Окрім того, цензурний контроль не давав змоги друкувати всі поспіль потрібні тодішній читацькій аудиторії твори (йдеться передусім про пам’ятки полемічного письменства, що мали подекуди яскраву спрямованість проти офіційної політики та церкви в межах Речі Посполитої).Водночас розвиток української книжності відбувався під дією тих чинників, що формували її характер у попередній період. Зокрема, не переривалася традиція засвоєння візантійської спадщини. Пам’ятки візантійського походження, як і раніше, мали великий авторитет серед освічених українців і відчутно впливали на формування книгописання в Україні.Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI — першої половини XVII ст. закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості.Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування. У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання. В Тюбінґені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних слов’ян, насамперед словенців і хорватів. 1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою. З 1575 р. у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь — 1568 р., Познань — 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв — 1577 — 1578 рр., Рига — 1578 р. і т. д. Очевидно, цілком співставними були темпи визрівання об’єктивних соціально-економічних передумов виникнення друкарства, попри всю різноманітність конкретних мотивів діяльності друкарів. Різнорідними були і суспільні верстви, пов’язані з першими друкарнями різних країн і реґіонів.Архітектура. Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — якісно новий етап у розвитку архітектури та містобудування на українських землях. Оскільки архітектура як вид мистецької творчості відігравала визначальну роль у розвитку мистецької культури, саме в ній найраніше і найяскравіше проявилися нові тенденції, що поступово стали визначальними для розвитку мистецької культури загалом. Вони насамперед пов’язані з діяльністю приїжджих європейських будівничих (перед початком XVII ст. майже виключно італійців), які надали мурованій архітектурі українських земель яскраво виражених рис пізньоренесансного будівництва, здебільшого у його північноіталійському провінційному варіанті. Від другої половини XVI ст. залишки готики виступають хіба що у вигляді рудиментів, а від початку наступного століття на українському ґрунті постають перші споруди новітнього барокового стилю. Відповідно найновіші європейські системи поширюються також в містобудуванні та оборонній архітектурі. Львів служив для них важливим пунктом у дальшому просуванні на схід. Тут насамперед варто згадати Петра Італійця, який працював над спорудженням костьолу в Бистриці у Трансільванії, Христофора Боццано, який перебував на службі у князя Костянтина Острозького й працював над спорудженням замку у Меджибожі 3, Петра Сперендіо, який побував у Молдові й відомий насамперед зі служби у князя К. Острозького в Тернополі та Острозі 4, Джакопо Мадлена, якому приписують авторство костьолу бернардинів в Ізяславі (Заслав) на Хмельниччині, зайнятого будівництвом Успенської церкви на Подолі у Києві Себастьяно Браччі та Октавіано Манчіні, який працював над відбудовою київського Софійського собору. Після 80-х рр. приплив італійських майстрів сповільнився, а їхня діяльність остаточно пішла на спад з перших десятиліть XVII ст. Більшість з них не змогли утриматися на місцевому ґрунті. Лише в окремих випадках до нас дійшли відомості, що родини майстрів осіли в Україні. До таких поодиноких прикладів належить документально засвідчена родина П. Сперендіо в Острозі. |