Арабський халіфат. арабський халіфат. 1. Виникнення Арабського Халіфата

• Название: 1. Виникнення Арабського Халіфата
• Анкор: Арабський халіфат
• Дата: 05.12.2019
• Размер: 107.1 Kb.
• Имя файла: арабський халіфат.docx
• Тип: Документы; #98821
• страница: 1 из 5

План

1. Виникнення Арабського Халіфата.

2. Пророк Мухаммед та виникнення релігії іслама. Основні течії в ісламі. Сунніти та шиїти.

3. Коран та Сунна, їх характеристика.

4. Мусульманська релігія та мусульманське право, їх співвідношення.

5. Джерела і пам’ятки мусульманського права: Коран.

Сунна, Тефсір, Іджма, Кіяс, Урф, Амал, Адат, Канун. Шаріат та Фікх.

6. Основі школи (мазхабі) у мусульманському праві:

ханіфітський, шафіїтський, ханбалітський, малікітський, їх характеристика.

7. Право власності в мусульманському праві.

8. Мусульманське сімейне право.

9. Злочин та покарання в мусульманському праві.

10. Мусульманське право в сучасних країнах іслама.

Вступ

Іслам або мусульманство - одна з трьох світових релігій, яка виникла у YII ст. в Аравії і вважається наймолодшою світовою релігією. За кількістю своїх послідовників іслам є другою (після християнства) світовою релігією. За приблизними підрахунками, загальне число мусульман на планеті складає близько 1 мільярд. Вони мешкають у більше, ніж 120 країнах. В 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Марокко, Саудівська Аравія, Пакистан тощо). У 35 країнах мусульмани становлять 95-99% населення. Переважна більшість мусульман (понад дві третини від загальної кількості) живуть в Азії. Біля 30 % послідовників ісламу живе в Африці, що складає майже половину населення цього континенту. Отже, основна маса віруючих мусульман зосереджена на цих двох континентах світу. В мусульманських країнах всі сторони життя людини і суспільства регламентовані релігією, яка виступає в ролі важливого соціального і культурного регулятора. Тому іслам є вирішальним чинником, який визначає історію, ідейне і культурне життя значної частини людства від середніх віків до наших днів. Будучи невід'ємною складовою частиною держави, іслам також активно втручається у міжнародну політику.

Іслам є однією із найбільших світових релігій, який протягом ХХ – початку ХХІ ст. впливав і впливає на духовні, політичні, економічні, міжнародні й культурні процеси. Для України характерною є наявність великої мусульманської громади, що динамічно розвивається. Мусульманська правова культура стає все більш актуальною для сучасної України, що можна пояснити, з одно- го боку, природою ісламу, а з іншого – особливостями його теперішнього стану в нашій країні. Головною особливістю мусульманського права є те, що воно випливає з релігійних законів ісламу. Роль, яка в наш час надається мусульманському праву в правовому полі, у політиці та ідеології країн Сходу, свідчить, що воно має досить широкі дієві можливості в новій історичній ситуації.
Розвиток людства у сучасних умовах супроводжується глобальними викликами та проблемами, серед яких є і прогнозоване західною доктриною “зіткнення цивілізацій”. Цивілізаційний універсалізм, що використовується Заходом у відносинах із незахідним світом, сприяє занепаду в країнах останнього механізмів соціального регулювання відносин, які створювалися століттями, були і є ефективними для забезпечення цілісності суспільства. Водночас налагодження цих механізмів могло б сприяти запобіганню конфліктів між державами західного та незахідного світів. Крім цього, важливим є виявлення перспектив діалогу між відповідними державами та становлення стійкого механізму міжцивілізаційної взаємодії. Суттєву роль у такому механізмі мало б відіграти мусульманське право. У юридичній літературі мусульманське право не обділене увагою як зарубіжних, так і вітчизняних вчених. . Історія розвитку ісламського суспільства — це прояв двох суперечностей: соціальної інтеграції (через релігійну та правову уніфікацію) і диференціації (як способу адаптації до соціальнотериторіальних особливостей).

1.Виникнення арабського халіфату. Історія розвитку

Арабський халіфат виник у ІІV ст. на Аравійському півострові в результаті розпаду первіснообщинного ладу, тобто родоплемінних відносин у арабів. Створена в 662 році релігійно-політична община Мухамеда розповсюдила владу Іслам на Аравію, Іспанію, Північну Африку, Єгипет, Сірію, Іран, Ірак, Персію, держави Середньої Азії, Північну Індію. Ця величезна Імперія проіснувала до ХІІІ ст. і відома як А. Х

Його історію можна розділити на наступні основні періоди:

Розклад родоплемінного ладу; (VІ - VІІ ст.),

Завойовні війни і створення арабської імперії халіфат Омейядів (662-750 рр.).

Падіння Омейядів, лахаліфат Абасидів (Багдадський халіфат і його розпад (750-1258).

В VІ-VІІ ст. араби соціально диференціювались. Виділились окремі роди, клани і племена. В Мецці рід Омейядів очолив караванну торгівлю. Загальноплеменні пасовиська захопили власники крупної рогатої худоби. Так появилась знать.

Складенню держав також диктувалося необхідністю боротьби з Іраном і Візантією, так як Іран і Візантія конкорувалили за Іемен, який був розташований в південній Аравії і в якому уже в першому тисячолітті до н. е. склалась висока землеробська культура, який був найбільш розвинутою державою. В 572 році був підкорений Іраном і Візантією.

Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів. В умовах абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про Мухаммеда як "печатку" (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська політико-державна думка розродилася концепцією халіфа ("заступника") пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й релігійного).

Правління першого халіфа Абу Бекра було недовгим (632 - 634), але роль, яку він відіграв у цементуванні ісламського державного організму, важко переоцінити. Як давній соратник і тесть Мухаммеда він мав колосальний авторитет, а суворість тверезого політика й одностайна підтримка мусульман-фанатиків дала йому в руки зброю, проти якої роз'єднані бедуїни знову не вистояли.

Через рік весь півострів сповідував іслам, "лжепророків" ліквідували, але халіф чудово розумів, що примирити гордих бедуїнів з новою владою й новою релігією зможуть лише багата воєнна здобич, обширні завоювання з усіма здобутками, які вони приносили переможцям у середні віки (гроші, жінки, раби, землі тощо). Вже в 633 р. арабське плем'я шейбан на чолі з аль-Мусанною ібн Харісом удерлося до перської Месопотамії й захопило Хіру (колишню столицю Лахмідів).

Тоді ж мединці вперше атакували візантійську Сирію, але більшого старий Абу Бекр зробити не встиг, померши в 634_ р. від гарячки (на смертному одрі рекомендував обрати своїм наступником Омара). Другим халіфом був обраний залізний Омар ібн аль-Хаттаб (634 - 644), і в його правління халіфат став імперією.

Арабам протистояли дві наймогутніші імперії тогочасного світу, тому масштабні арабські завоювання здаються дивом. Візантія мала майже 20 млн населення і 120-тисячне військо найманців-професіоналів, а імператор Іраклій (610 - 641) проявив себе талановитим і енергійним правителем та полководцем. Такими ж приблизно силами володіли Сасаніди. Населення Аравії налічувало тоді 5 млн, тому для зовнішніх воєн халіфат міг виділити не більше за 80 тис. вояків.

Арабське озброєння значно поступалося візантійському або перському: в арабів була запалювальна суміш, але вони не мали облогових знарядь. Воювали араби спочатку пішки, здійснюючи марші на віслюках чи верблюдах (бо коні залишалися розкішшю). Лише розбагатівши, араби створили свою непереможну кінноту, тому спочатку кількісна й якісна перевага була на боці ворогів, але і Візантія, й Іран знесилились у війнах між собою. Візантію виснажувала боротьба зеленої й блакитної "партій", християн з іновірцями, халкедонітів з монофізитами й несторіанами, а гніт "ромеїв" над коптами Єгипту, арамеями Сирії, берберами й вандалами Північної Африки тощо зробив ці народи скоріше союзниками, ніж ворогами арабів.

Внутрішня ситуація в державі Сасанідів була ще гіршою. Населення Єгипту, Палестини, Дворіччя в етнічному та релігійному відношеннях значно відрізнялося від пануючих в імперіях етносів, тому прихід арабів апатично сприйняло не як завоювання й трагедію, а як просту зміну володарів, причому нові стали менше брати податків. Але головною причиною перемог була пасіонарність, жадоба до ганіми й фанатизм арабів, народу-воїна, якому не могли протистояти ополчення з представників розбещених верхівок та армії професійних найманців, котрі більше дбали про свої гроші й життя, ніж про перемогу та державу. Ось чому за правління Омара араби, вирвавшися за межі півострова, підкорили весь Близький Схід.

Отже, араби були народом-воїном, а пасіонарність подесятерила їхні сили, яких вистачило вести війну одразу на двох фронтах. Перші успіхи на перському фронті навіяли впевненість арабському військові Халіда ібн аль-Валіда, якого за лютість, непереможний полководницький дар і жахливу жорстокість звали "мечем Аллаха".

Остаточного удару Сасанідам мусульмани завдали в 642 р. Один за одним упали Рей (Тегеран), Кум, Казвін, Зенджан, Хамадан, Кашан, Ісфахан і нарешті Істахр (Персеполіс - давня столиця Персиди)..

На захоплених землях араби заснували нові міста (Куфа, Басра тощо), всі завойовані державні землі оголосили прямою власністю халіфа (тобто ісламської держави), а мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть.

На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату, які залишалися більшими від закяту та ушру (земельний податок з мусульман), але виявилися меншими від того, що здирали перси й візантійці. За підданими-іновірцями зберігалися їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед - посланець Аллаха, і пройти обряд обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги та статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, бо "новий мусульманин" одразу втрачав право на володіння землею в захоплених краях.

За десятиріччя омарівського правління халіфат перетворився на найбільшу державу регіону, а останнім важливим внутрішньополітичним актом великого Омара було введення в дію нового ісламського календаря, відправною точкою якого став рік хіджри (622).Столицею халіфату став Дамаск. 

У результаті завоювань було створено величезну феодальну державу, яка на початку була централізованою. Подальша феодалізація призвела до розпаду держави, який розпочався з середини VІІІ ст. Намісники халіфів – еміри поступово робляться незалежними, у кінці Х ст. розпад халіфату завершується. На його руїнах виникають Ко-рдовський халіфат (Іспанія) і Халіфат Фатімідів (Єгипет). У середині ХІ ст. халіфат був завойований турками. 

Суспільний лад 
Суспільний устрій халіфату мав специфічні особливості, що зближували його із старосхідною деспотією. Так, уся земля вважалась власністю держави. У Корані зазначається: “Істинно земля у владі Бога”. Було кілька категорій земель: свя-щенні (місця, де жив пророк), вакф (виділялись для шкіл, бо-гаділень, мусульманських релігійних установ), ікта (давалась халіфом за службу), мульх (приватновласницькі). Були також общинні землі.
У Мецці та її околицях, де були святині мусульманської релігії (земля Хіджас), під страхом смертної кари не дозволялось з’являтись іновірцям, заборонялось знищувати тварин і рослини.
Правовий стан земель ікта багато у чому нагадував бенефіцій. Різниця полягала в тому, що за їх користування стягували податок у скарбницю. Володар ікти міг розпоряджатись ділянкою аж до продажу. Конфіскація ікти була можливою лише за особливо небезпечний злочин. 
Вакф перебував у користуванні мусульманського духовенства (мечеті, школи, лікарні, богодільні). З цих земель ні-якої податі не брали. Багато хто з власників ікти, щоб не слу-жити халіфові і не платити податі, укладали угоду про дару-вання своїх ділянок духовенству, зберігаючи при цьому за собою право одержувати доходи з цих ділянок.
З селян, які проживали на державній землі, стягували земельний податок-ренту (харадж). Його збір супроводжувався масовими зловживаннями чиновництва. Використовуючи невідповідність офіційного мусульманського календаря астрономічному та неписемність населення, вони декілька разів збирали одні й ті ж податки з метою особистого збагачення. Процвітало хабарництво.
Панівну верхівку суспільства становили рабовласники й феодали: халіф з чисельними родичами, чиновники, місцева знать, начальники війська, духовенство, великі землевласники. Пригноблені стани – раби, селяни, дрібні ремісники, бедуїни, що розорились. Майно тих, хто кочував по пустелі, і до, і після прийняття ісламу часто складалось з намету та верблюда.
Особливістю арабського феодального суспільства було те, що в ньому не виник становий устрій, який панував у європейських країнах. Права і привілеї феодалів не були регламе-нтовані у мусульманському праві. Тільки нащадки Мухаммеда – шейхи і сеїди – вирізнялись із загальної маси мусульман і користувались деякими привілеями, наприклад, вони носили чалму зеленого кольору (її носили й ті, хто здійснив паломництво до Мекки).
Іншою особливістю арабського феодального суспільства була різниця у правах між мусульманами і немусульманами. Ті, хто сповідував релігію “одкровення” (іудеї, християни), називались зімміями і відокремлювались законом як від му-сульман, так і від язичників. Вони користувались автономією, своїми цивільно-процесуальними звичаями, управляли ними старійшини. Але за злочин несли відповідальність за шаріатом. 
Зімміям заборонялося брати шлюб з мусульманами, мати рабів-мусульман. Вони повинні були носити особливий одяг, щоб відрізнятися від мусульман. 
Зіммії були обмежені у виборі місця проживання, професії, у пересуванні; не могли їздити на конях, а тільки на мулах або віслюках. Навіть раб-мусульманин за правовим становищем стояв вище від вільного християнина, єврея.
Важливу роль у суспільному житті халіфату відігравала купецька верхівка міст. Проте в містах було відсутнє розвинуте ремісниче виробництво, орієнтоване на внутрішній ринок, корпоративний лад і самоуправління. Повне підкорення арабського міста державному апарату було наслідком сильної центральної влади.
Зберігалось рабство, яке значно затримало розвиток феодальних відносин. Раби, згідно закону, не були суб’єктами права. Проте за дозволом своїх панів вони могли займатися ремеслом і торгівлею, а отже, укладати угоди з вільними людьми.
У VІІІ – X ст. феодальні відносини утверджуються в со-ціально-економічній структурі Арабського халіфату. Рабство було малопродуктивним, і мусульманська релігія не перешкоджала відпускати рабів на волю або перетворювати на кріпаків.

2. Пророк Мухаммед та виникнення релігії іслама.
Мусульманське право як система нормативної регламентації, що базується на ісламській релігії, завжди відігравало важливу роль в інтеграції мусульманського суспільства. Воно виникло в період розпаду родоплемінного устрою та становлення ранньофеодальної держави на заході Ара- війського півострова у VІІ ст. н.е. Для арабського суспільства у цей час характерним було соціальне розшарування та язичництво. Політеїзм арабського суспільства породжував соціальні конфлікти та моральний занепад, що викликало потребу у створенні релігії ісламу (спеціального соціального інституту, який став об’єднуючим фактором для арабських племен).

Іслам (араб “islam” — покірність, присвята себе Богові) — наймолодша із трьох світових релігій та друга (після християнства) за чисельністю. Виникнення ісламу тісно пов’язане із діяльністю пророка Мухамада ібн Абдулаха (570-632 рр.), який є одним із символів віри ісламу. В період із 622 р. по 632 р. Мухамад створив нове релігійне вчення — іслам (божественне одкровення), яке завдяки системі племен та утворенню заснованої на ісламі держави — Арабського Халіфату. При цьому Мухамад займав абсолютно панівне становище у халіфаті як засновник і тлумач нової релігії, як законодавець і верховний суддя .

Мухаммад бен Абд Аллах, з роду хашім племені курайш, народився в одній із шляхетних родин великого торгівельного та релігійного центру Аравії — Мекки, близько 570 року. Він рано став сиротою. Відомо, що він займався караванною торгівлею, але дуже часто вдавався до благочестивих роздумів наодинці. Близько 610 року йому почали з'являтись видіння, а згодом — голос, який він сприймав як Боже слово. Саме ці висловлювання, пізніше записані за його словами, склали святу книгу мусульман — Коран.

Невдовзі Мухаммад, маючи впевненість, що він є Божий обранець, почав проповідувати серед мешканців Мекки. Він проголошував велич одноосібного та єдиного бога Аллаха, відкидав багатобожжя, що було тоді розповсюджене, попереджав про майбутнє воскресіння з мертвих, про День Суду та кару у пеклі всіх тих, хто не увірує в Аллаха. Ця проповідь була зустрінута у рідному місті пророка спочатку сміхом, а згодом переслідуваннями. Зрештою Мухаммад та купка його прихильників змушена була покинути Мекку та зробити хіджру (тобто переселення) до Ясріба (Медіни — міста пророка). Рік хіджри — 622 — вважається початком нової ери за мусульманським календарем.

Основні течії в ісламі. Сунніти та шиїти.

Іслам не являє собою єдиної релігійної організації. Уже наприкінці VII ст. виникають три напрямки ісламу: хариджизм, сунізм і шиїзм.

Розподіл 900 млн мусульман між різними течіями ісламу в цілому приблизно такий:

• суніти - 800 млн;

• шиїти - 96 млн;

• хариджити - 3 млн.

Безпосереднім імпульсом цього розподілу послужила суперечка про принципи спадкування релігійної й світської влади. 
Хариджити (від араб. “хариджі” – повсталий) утворили самостійну течію наприкінці VII ст. За хронологією, хариджизм виник навіть раніше, ніж шиїзм. Хариджити виступали за рівність всіх мусульман незалежно від походження й кольору шкіри. У традиційному ісламі затверджувалося, що главою релігійної громади, халіфом, може стати тільки родич Мухаммада, його нащадок по тій або іншій лінії споріднення. Однак, за вченням хариджитів, главою релігійної громади, халіфом, навпаки, може бути будь-який послідовник ісламу, який добре знає догмати ісламу. Громада обирає халіфа-імама, і вона ж має право змістити будь-якого неугодного халіфа і навіть позбавити його життя. 
Для харджита мало однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм. Він „повинен поєднувати віру з конкретними справами, захищати свою організацію – громаду” [1]. Хариджити здійснювали активну боротьбу проти інакомислячих мусульман. 
Уже в середині VIII ст. хариджити втратили свій вплив. У наш час продовжує існувати одна хариджитська громада – ібадити (в Омані й у деяких районах Африки).Засновником його вважається Абдума ібн Ібад, який жив у VII ст. (виходець з південного Іраку). 
Сунізм ("суніти" від араб. "ахль ас-сунна", тобто "люди Сунни") є найбільшим напрямком в ісламі. Майже 90 % мусульман світу належать до сунітів. На відміну від інших напрямків протягом історії у сунізмі виникало мало особливих течій або сект. Найбільш відомою серед них є ваххабізм, який з'явився в новий час як специфічна релігійно-політична течія . 
Розділення ісламу на сунізм і шиїзм відбулося в результаті політичної боротьби за престол халіфату. Ідеологічною основою протиставлення стала відмінність у визнанні того, якої стародавності хадиси (оповіді про діяння, вчинки та вислови Мухаммада) прихильники ісламу визнають священними й, отже, канонічними джерелами права. Шиїти (від арабск. ши'а – "угруповання, партія, прихильники") визнають тільки ті хадиси, які сходять до двоюрідного брата й зятя Мухаммада халіфа Алі і його двох синів. Згідно цим хадисам, продовжити справу пророка, охороняти релігію й управляти світськими справами можуть тільки прямі нащадки Мухаммада. Для сунітів коло священних збірників хадисів значно ширше, і законними спадкоємцями Мухаммада вони визнають не тільки Алі, але й деяких інших халіфів. 
Сунізм, що спирається на Коран і Сунну, був офіційною релігією Арабського Халіфату. Послідовники сунізму, як вже було сказано, визнавали законністьвлади перших чотирьох халіфів, а шиїти вважали єдиним законним главою мусульман четвертого халіфа Алі (помер у 661 р.) – двоюрідного брата й зятя Мухаммада. Гаслом шиїтів був принцип спадкоємної духовної влади, тобто надання трону халіфів спочатку Алі, а після його смерті – його нащадкам (так виникло вчення про імамат). 
Сунізм теж не залишився цілком єдиним. У VIII – IХ ст. у ньому виникло мутазилітська течія. Мутазиліти намагалися тлумачити мусульманське віровчення в раціональному дусі, доводили "справедливість" Бога, наявність вільної волі в людини, визнавали Коран книгою, написаною людьми, а не створеною Богом. Мутазилітів підтримували деякі халіфи, що шукали в цій секті опору для своєї влади. Але незабаром (кінець ІХ століття) реакційне фанатичне духівництво взяло верх у халіфаті, мутазилітів стали переслідувати. Зміцнилося навчання про вічність, "нестворення" Корана. Однак ідеї мутазилітів залишили слід на подальшому розвитку мусульманського богослов'я. 
Шиїти, як і суніти, визнають святість Корана. Разом з тим шиїти мають власні “священні писання” – ахбари, куди входять хадиси, створення яких пов'язано з ім'ям Алі. Місцями поклоніння в шиїтів крім Мекки є Неджеф, Кербела (Ірак) Кум і Мешхед (Іран). Найбільш впливовими духовними особами в шиїтів вважаються великі мулли (муджтахиди). Серед мулл найбільш авторитетні й шановані вчені-теологи вдостоюються звання аятола (“божественне знамення”), а вищим рангом у шиїтської гілки ісламу вважається “великий аятола” (“відбиття Аллаха”). На відміну від сунітського ісламу в шиїтів широко розповсюджений культ мучеників. 
Шиїзм ніколи не мав і не має єдиного більш-менш однорідного релігійного вчення. В наш час він представлений численними релігійними організаціями; їх можна розділити на кілька груп: 
1. імамітські – імаміти, шейхіти, езеліти. 
2. ісмаїлітські – ісмаїліти, алі-ілахи, алфавіти, друзи. 
3. зейдитські – зейдити, ноктавіти [2]. 
Вважають, що причиною появи шиїтського руху з'явилося невдоволення і боротьба персів проти завойовників – арабів, тобто це була свого роду релігійна оболонка національного антиарабського руху в Ірані. Це частково вірно, але такий характер, шиїзм прийняв не відразу, а з плином часу. Почалася справа з внутрішньої боротьби серед арабів – з боротьби за владу між спадкоємцями Мухаммада. Четвертий халіф – Алі був кровним родичем пророка – його двоюрідним братом і зятем; прихильники Алі не визнавали законності колишніх халіфів, тому що вони були не з роду пророка, а були "обрані" релігійною громадою, тобто попросту узурпували владу. Боротьба за владу прийняла форму суперечки про наступність влади в халіфаті. Прихильники Алі потерпіли поразку, Алі був убитий, але його послідовники зміцнилися в Ірані і в Іраці, і там шиїзм широко поширився як вираження протесту проти влади Арабського халіфату. За шиїтським переказом, Алі і його сини Хасан і Хусейн загинули мучениками за віру. У пам'ять цього шиїти щорічно справляють жалобне святошахсей-вахсей, при якому фанатично налаштовані віруючі наносять собі рані холодною зброєю, виражаючи сою релігійну відданість пам'яті мучеників. 
Головна риса шиїзму – віра в те, що законними спадкоємцями пророка Мухаммеда – імамами – можуть бути тільки його родичі-нащадки, а "обрані" громадою халіфи незаконні. У зв'язку з цим шиїти відкидають Сунну, складену при перших халіфах з переказів про пророка. Але шиїзм не залишився єдиним, усередині нього виникли різні течії. Послідовники шиїзму – імаміти визнають 12 імамів із числа прямих нащадків Алі. 
Відповідно до навчання імамітів, наприкінці IX ст. дванадцятий імам, Мухаммед бен аль-хасан, таємниче зникає. Шиїти поклоняються цьому імамові й вірять, що перед Страшним Судом він з'явиться як рятівник – махді для встановлення на землі рівності й справедливості. Це найбільш розповсюджена в шиїзмі течія особливо зміцнилася в Ірані і з початку ХVІ століття (при династії Сефевидів) стало там офіційною державною релігією. 
Інші відгалуження шиїзму нараховують набагато менше послідовників і складають скоріше секти. Така секта ісмаїлітів ( по імені Ісмаїла, її засновника в VI столітті ), розповсюджена відтепер у районах Афганістана, Бадахшана та ін. Ісмаїлити вірять у те, що в їхніх імамів послідовно втілюється "світова душа". Ці імами створюють спадкоємну династію Агаханов, що ведуть світське, розкішне життя і що збирають звідсіль данину з членів секти. В навчання ісмаїлитів улилося багато ідей з домусульманських релігійно-філософських систем Азії і з місцевих народних вірувань. 
Від ісмаїлитської секти відокремилася в ІХ столітті група карматів – демократична секта, члени якої, переважно селяни і бедуїни Аравії, встановилиспільність майна. Секта карматів проіснувала до ХІ століття. 
Від того ж ісмаїлізма відокремилася секта ассасинів, що з'єднувала містицизм із фанатичною боротьбою проти немусульман. В роки хрестових походів ассасини були самими затятими ворогами хрестоносців. Нарешті в ХI столітті від того ж кореня відокремилася група послідовників халіфа Ісмаїла ад Дарази послідовники секти дотепер відомі як друзи (у Лівані). 
Таким чином, сунізм, шиїзм і хариджизм стали першими антагоністичними течіями у ісламі. З часом, коли вплив хариджизму значно ослаблюється, залишилися тільки прихильники сунізму і шиїзму, протиставлення яких складає основу міжрелігійних конфліктів ісламського світу в наші часи.