Арабський халіфат. арабський халіфат. 1. Виникнення Арабського Халіфата

• Название: 1. Виникнення Арабського Халіфата
• Анкор: Арабський халіфат
• Дата: 05.12.2019
• Размер: 107.1 Kb.
• Имя файла: арабський халіфат.docx
• Тип: Документы; #98821
• страница: 2 из 5

3. Коран та Сунна, їх характеристика.
Коран. Найважливішим джерелом шаріата вважається Коран (від араб. "яскраво-червоний-куран" - "читання вголос", "повчання") – священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, вимовлених Мухамедом між 610 і 632 рр. Дослідники знаходять в Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам"ятників Сходу і із звичаїв доісламскої Аравії. Перший Коран зберігається в Ташкенті, в первозданному вигляді, що доведено за ДНК крові на Корані, залишеної халіфом Османом, убитим за читанням Корану. 

По віровченню ісламу, існують два види Корану: небесний (Коран-оригінал) і земний (Коран-копія). Небесний Коран ніхто не створював, він був завжди. Він існує в єдиному екземплярі і зберігається під троном Аллаха. У той же час небесний Коран чудесним чином містить у собі пряму мову Аллаха. Земний Коран існує в багатьох примірниках. Але точної копією небесного Корану є лише земний Коран на арабській мові.

Спочатку пророчі прозріння передавалися в общині усно, по пам"яті. Деякі з них віруючі записували з власній ініціативи поки, нарешті, в Медіне по вказівці Мухамеда не стали вестися систематичні записи. Канонізування змісту Корану і складання остаточної редакції сталося при халіфє Аліфі (644-656 рр.). Коран наказує арабам покинути "звичаї батьків" на користь правил, встановлених ісламом. У самому Корані його правова значущість визначається таким чином: "Отже, ми ниспослали його як арабський судебник".

Коран складається з 114 розділів (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфологічний характер, і лише біля 500 віршів містять розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до браку і сім"ї), інші торкаються релігійного ритуалу і обов"язків. Сури розташовані так: найдовші — на початку, найкоротші — в кінці

Велика частина положень Корану носить казуальний харктер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком в зв"язку з окремими випадками. Але багато які встановлення мають вельми невизначений вигляд і можуть мати різне значення в залежності від того, який зміст в них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і в правовій доктрині внаслідок досить вільного тлумачення вони отримали своє вираження в суперечливих, а нерідко і у взаємовиключаючих правових розпорядженнях.

Для Корану характерна особлива своєрідна стилістика. Це проповідь, де сюжети та мотиви перебивають одне одного, змінюються пряма мова та оповідь від третьої особи. Ритмованість тексту, римованість більшості айатів створюють складно організовану ораторську прозу схожу на заклинання. Римована проза такого типу називається у арабів садж.

Постійне повторення фраз та часом і сюжетів - принципово важлива риса Корану. Він складається з багатьох «паралельних місць», які мають схожість за сюжетом і виразами з іншими місцями Корану. Так створюється кілька вимірів коранічного тексту. У Корані також багато суперечливих між собою айатів; проте ці суперечливості часто діалектичні та доповнюють одне одного, описуючи складний образ світу та бога. Ті ж із них, що стосуються права та ритуалу, трактуються згідно з указаннями, які містяться в самому Корані (айат, що був створений пізніше, скасовує попередній).

Залежно від часу та місця їх виголошення сури поділяються на «мекканські» (610-622 рр., Мекка, 90 сур) і «мединські» (622-632 рр., Медина, 24 сури) . Деяку різницю в стилі та будові глав Корану мекканської та мединської груп пояснюють певною еволюцією самого Мухаммеда, його поглядів, знань, переконань та позицій. Мекканський період поділяють на три менші періоди. Найбільш ранній з них представлений короткими сурами, особливо схожими на заклинання. В них - стисле викладення догматів єдинобожжя, мальовничі картини Судного дня, пекельних мук грішників. Мова цих сур лаконічна, фрази короткі, рими різкі. У багатьох випадках слова підібрані скоріше за своєю звуковою виразністю, ніж за змістом, а іноді явно підказані римою та ритмом. З художньої сторони, ці сури - найяскравіші частини Корану.

Другий період зазвичай називають «рахманським». В цей час особливо часто використовується для позначення Аллаха термін Рахман (Милостивий), суворість Аллаха порівняно з попереднім періодом дещо пом’якшується. Ті самі ствердження, заклинання, прокляття, застереження стають більш змістовними, думки виражаються докладніше; з’являються перші сказання. Потім починається «пророчий період», на який припадає більша частина сказань. Доводячи історичну закономірність своєї діяльності, Мухаммед розповідає та переповідає історії давніх пророків. Тут з’являється більша послідовність ідей та подій, викладення стає більш зв’язним, з великими шматками тексту, що складають композиційно одне ціле.

В Медині змінюється весь спосіб життя общини мусульман. Змінились зміст та стиль Корану; проповідь стала довшою та монотонною, більше місця в ній займали правила та закони, сповнені земних побутових деталей. Мединські айати складніші і довші за мекканські. Але і тут є цікаві сказання, які одночасно є привабливими художньо та загостреними ідейно. 

Існує консенсус серед арабських вчених у використанні Корану щодо стандарту, за яким оцінюється інша арабська література. Мусульмани стверджують, що Коран за змістом і стилем не має аналогів. Майкл Селлс оцінює гадану «дезорганізацію» Корану, його «розсіяний або фрагментарний режим», як літературним прийомом, здатний справляти «глибокий вплив». Таким же чином він бачить стиль «багаторазового повторення» в Корані, вбачаючи в ньому літературний прийом.

Отже, Коран (араб. — «читання») — священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв"язанні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання.

Сунна. Іншим авторитетним і обов’язковим для всіх мусульман джерелом права була Сунна ( "священний переказ"), що складається з численних розповідей (хадісів) про думки і вчинки самого Мухамеда. У хадісах також можна зустріти різне правове нашарування, що відображає розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадісів було здійснене у IX ст., коли були складені в ортодоксальних збірниках сунни, найбільшу популярність з яких отримав Бухарі (помер в 870 р.). З сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, судового права, правила про рабів і т.ін. Хадіси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато суперечливих положень, і вибір найбільш "достовірних" цілком відносився до розсуду богословів-правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадіси, які були переказані прихильниками Мухамеда, причому, на відміну від суннітів, шиіти визнавали дійсними лише ті хадіси, які сходили до халіфу Алі і до його прихильників.

Таким чином, "Сунна посланця Алаха" (повна назва Сунни) - зведення текстів, що описують життя Мухамеда, його слова і справи, а в широкому значенні - збірник благих звичаїв, традиційних встановлень, доповнюючий Коран і шановний нарівні з ним як джерело відомостей про те, яка поведінка або думка є богоугодною, правовірною. Навчання Сунни – важлива частина релігійного виховання і освіти, а знання Сунни і проходження їй - один з головних критеріїв авторитетних ватажків віруючих.

Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета. Суна укладалася протягом кіль­кох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Ко­ран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домі­нують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, пе­реважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Магомета.

Коран і суна — джерела, на основі положень яких були вста­новлені норми шаріату і фікху.
4. Мусульманська релігія та мусульманське право, їх співвідношення.
  Згідно з мусульманською традицією у світі існує дві категорії людей. До першої

належать ті, які зумисне використовують частину своїх сил так, щоб завдавати шкоди собі й іншим людям. Або ж вони нехтують тими засобами, які закладено в них самих. Друга охоплює людей, які все роблять усупереч власній волі. Перші — злі люди, і щоб стримувати їх, потрібний суворий закон. Другі — неосвічені, вони потребують знання того, як правильно використовувати власні сили. Задовольнити цю потребу покликаний шаріат.
   Шаріат (араб, шаріа — правильний шлях до мети) — комплекс юридичних норм, принципів та вчинків мусульманина, дотримання яких вважається угодним Аллаху та таким, що приводить віруючих у рай.

Необхідно зазначити, що,створюючи нове моновчення, Мухамад не мав на меті створити ще й право, але поряд із релігійними настановами він включив і низку соціально-правових правил поведінки (80 віршів із 500), які співпадали із релігійними постулатами і були необхідними для забезпечення цілісності мусульманського суспільства. Такий зв’язок релігійних та правових норм і принципів став основою мусульманського права — системи правових та неправових регуляторів, що забезпечують відповідність поведінки суб’єктів ісламським постулатам і цінностям. Мусульманське право має низку характерних ознак: має релігійний характер; об’єктивується через релігійні джерела,юридичну практику, звичаї; містить вчення про обов’язки (по відношенню до Бога та по відношенню до інших людей); має казуальний характер (є комплексом конкретизованих приписів); забезпечується мусульманською спільнотою; тлумачення норм здійснюється основними правовими школами. До основних джерел мусульманського права відносять такі релігійні джерела як Коран та Сунну. У літературі зазначається, що більшість норм мусульманського права виникла в результаті доктринальних роз’яснень загальних настанов Корану та Сунни . Разом з тим необхідно зазначити, що приписи щодо релігійного культу є точними та не допускають роз’яснень; інші ж приписи мають абстрактний характер і потребують тлумачення та конкретизації. Обґрунтовуючи рішення на основі Корану та Сунни, ісламські юристи створили мусульманське право. Їх завдання полягало у тому, щоб систематизувати методи легітимації нових рішень, які б не суперечили принципам, зафіксованим у Корані та Сунні. Проте норми мусульманського права та релігійні норми часто співпадають за змістом, оскільки держава, санкціонуючи останні, надає їм загальнообов’язковості. Саме така норма і стає частиною мусульманського права. Таким чином, регулювання низки відносин здійснюється і релігійною, і правовою нормою.У літературі крім цього виокремлюються і сформовані мусульманською правовою доктриною такі джерела як Іджма (загальна думка авторитетних правників зі спірного питання) та Кіяс (судження за аналогією) . Вони фіксують нові правила поведінки на основі тлумачення припису Корану та Сунни, а часто і просто спираючись на раціональні аргументи, бо проблеми мусульманського суспільства потребували їх розв’язання у нових конкретноісторичних умовах, але не могли бути вирішені на підставі Корану та Сунни. Отже, мусульманське право в цілому має релігійну основу та орієнтується на релігійну свідомість як при його формуванні, так і в процесі застосування та реалізації. Всі складові мусульманського права тісно взаємодіють з відповідними елементами ісламу, а у свідомості мусульман норми мусульманського права оцінюються як єдині релігійно-правові настанови, в яких юридичні та релігійні аспекти майже не розрізняються. Ісламські правознавці вважають, що спираючись на загальні принципи ісламу та використовуючи ті чи інші джерела, а також їхні комбінації, завжди можна добрати норму, що в стані врегулювати конкретний випадок. В цьому і проявляється гнучкість системи мусульманського права, яка дозволяє використовувати його норми і в наш час.
5. Джерела і пам’ятки мусульманського права: Іджма, Кіяс, Урф, Адат, Канун. Шаріат та Фікх.
Іджма — третє джерело мусульманського права, за допо­могою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кора­ном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародав­ніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов"язки пра­вовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх по­ходження, підлягали застосуванню.

З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктри­на зосередила зусилля на розробці методологічної та загально­теоретичної основ права.

В іджмі з"явилася догма про непогрішність і єдність мусуль­манського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:

1) «Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення»;

2) «Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха».

Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіцій­но уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виража­лася в нормі або принципі і грунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.

Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульман­ського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою.

Іджма, яка розглядалася як "загальна згода мусульманської общини". Нарівні з Кораном і Сунной вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріата. Практично Іджма складалася з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені прихильниками Мухамеда або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не зв"язувалися з Мухамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов"язковими внаслідок одностайної підтримки муфтіїв і муджатахідфів.

Такий спосіб розвитку норм мусульманського права отримав назву "іджтіхад". Правомірність Іджми як одного з основних джерел шаріата виводилася з вказівки Мухамеда: "Якщо ви самі не знаєте, спитаєте тих, хто знає".

Велика роль Іджми в розвитку шаріата полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфата створювати нові правові норми, пристосовані до умов феодального суспільства, що міняються, що враховують специфіку завойованих країн. До Іджми як джерела права, доповнюючого шаріат, примикала і фєтва – рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань.

Кіяс.Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликає гострі розбіжності між різними напрямками, був кияс – рішення правових справ. Згідно киясу правило, встановлене в Корані, Сунні або Іджмі, може бути застосовано до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріата в цілому ряді моментів від теологічного нальоту.

Але в руках мусульманських суддів кияс часто ставав і зброєю відвертого свавілля. Найбільш широко ций метод був обгрунтований Абу Ханіфом і його послідовниками ханіфатами.

Як додаткове джерело права шаріат допускав і місцеві звичаї, що не війшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але що не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому признавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, підкорених внаслідок арабського завоювання або ж що зазнали в більш пізній час впливу мусульманського права (арати), зокрема у народів, що населяють нашу країну.

Кіяс — рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією — це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нор­мативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосу­вання права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету.

На відміну від романс-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, у мусульман­ській правовій системі вирішення конкретної справи здійсню­валося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного характе­ру, якими є норми континентального права. Для цього потріб­ний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурова-ною системою, метод побудови юридичних конструкцій.

У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, вста­новлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рі­шення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, грунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації.

Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпо­рядженнях Корану і суни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.

Іджма і кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїт­ських правових шкіл, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського права.