Арабський халіфат. арабський халіфат. 1. Виникнення Арабського Халіфата

• Название: 1. Виникнення Арабського Халіфата
• Анкор: Арабський халіфат
• Дата: 05.12.2019
• Размер: 107.1 Kb.
• Имя файла: арабський халіфат.docx
• Тип: Документы; #98821
• страница: 3 из 5

Урф - одне з джерел ісламського права (фікх), що представляє собою традиційно поширені в ісламському суспільстві думки. Застосування Урфа в ісламському праві можливо в тому випадку, якщо немає буквальних доказів у Корані і Сунні.

Урф поділяється на кілька видів:

Урф-Сахіх - це звичай, який не суперечить Корану і Сунні. Даний вид Урфа мусульманські богослови дозволяється застосовувати як доказ.

Урф-фасід - це звичай, який суперечить Корану і Сунні. Цей вид Урфа заборонено приймати як доказ .

Урф-ам - звичаї всіх людей, що проживають в одній країні.

Урф-хас - звичай, поширений в окремій частині країни, серед окремих груп людей.

Урф-Кавлі - звичай певної групи людей використовувати слово або фразу в значенні, відмінному від їх лексичного значення.

Урф-Амали - звичай здійснювати вчинки, дії певним чином.

Адат — загальна назва звичаєвого права у мусульманських народів. Протиставляється релігійному праву — шаріату. Різні школи ісламського права по різному ставляться до адату. Найтолерантнішим до нього є так званий ханафітський мазхаб. Адат не становить якоїсь системи, в різних народів він різний. Складаючись століттями, адат носить відбиток родоплемінних та феодальнихстосунків.

У мусульманському світі норми адату існують поруч з шаріатом. Це відбувається в першу чергу там, де населення ісламізоване поверхнево і шаріатські суди відсутні, або не мають достатнього авторитету; там де незважаючи на багатовікове панування ісламу, зберігаються родинно-племенні стосунки і давні правові уявлення; там, де до поширення ісламу населення входило до складу держав з розвинутою правовою системою і, прийнявши іслам, не відмовилось від звичних правових норм. У практичній діяльності нормами адату може послуговуватись без обмежень лише третейський суддя (хакім), головним завданням якого є примирення сторін. Духовний суддя (каді) може спиратись на адат лише у виняткових випадках, коли норма, що використовується, не суперечить загальному духу шаріату.

Фірмани, кануни.І нарешті, похідним від шаріата джерелом мусульманського права були накази і розпорядження халіфов – фірмани. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали розглядатися і грати все зростаючу роль закони – кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріата і доповнювали його передусім нормами, що регламентують діяльність державної влади з населенням.

Шаріат – це своєрідний звід установ та приписів, обов’язкових для виконання кожним мусульманином. Шаріат заснований та ґрунтується винятково на Корані та Сунні - словах Аллаха. Всі установки і приписи носять релігійний характер, однак виступають регуляторною основою і правової сторони життя мусульман. Саме від шаріату з ча­сом розвинулися галузі права - адміністративне, конституційне, циві­льне, шлюбно-сімейне, кримінальне та інші, тобто шаріат загальною основою для формування мусульманського права.

Мусульманське право або шаріат як окрема галузь науки пере­жили процес становлення у VII-IХ ст., тобто в період після смерті Му­хаммеда і аж до завершення формування Арабського халіфату як цілі­сної держави. Основне джерел шаріату - Коран та Сунна. У цих книгах мусульмани могли знайти відповіді на суперечливі питання та скорис­татися словами Пророка стосовно тієї чи іншої ситуації, адже вони являють собою життєпис Мухаммеда - зразок життєвого шляху для кожного правовірного, наслідування якого кожним сприятиме форму­ванню справедливого суспільства загалом.

Основа будь-якої релігії - віра. Для ісламу основа віри - Коран, Сунна та п’ять стовпів ісламу (віра в Аллаха, молитва, піст, милостиня, паломництво). Кожна з цих основ покликана певним чином через мо­ральні настанови регулювати суспільні відносини. У Корані написано: «Він (Аллах) узаконив для вас в релігії те, що заповідав Нухові (Ноєві), що відкрили ми тобі, і що заповідали ми Ібрагімові (Авраамові), та Мусі (Мойсеєві), та Ісі (Ісусові): Тримайте прямо віру і не розділяйтеся у ній» . З цих слів випливає, що через релігію Аллах дає лю­дині закон, який фіксує моральну сторону її життя, тим самим закла­даючи підвалини для формування юридичного закону. Саме людина на основі закону, даного Богом, згодом може сформувати власні закони.

М.А. Родіонов вважає, що шаріат можна тлумачити у двох зна­ченнях: як іслам загалом та як сукупність божественних законів, які обов’язкові для кожного мусульманина . І перше, і друге тверджен­ня правильні та логічно обґрунтовані. Це може засвідчити чимала кі­лькість аргументів, кожний з яких буде підтверджувати те чи інше значення шаріату в житті мусульман.

Основним першим аргументом є те, що: оскільки шаріат ґрунту­ється на Корані, який є і основою віровчення та культу, то, відповідно, і шаріат, й іслам мають спільне джерело - Коран. Це доводиться і тим фактом, що до кінця ХІХ ст. в усіх мусульманських країнах законодав­ство ґрунтувалося винятково на шаріаті, жодних змін та доповнень до чинних релігійних норм та приписів не вносилося, тобто спостерігала­ся нерозчленована єдність релігії та права.

Підставою для твердження, що шаріат є сукупністю обов’яз­кових для виконання божественних законів, є тлумачення Корану як слова божого, а Сунни – як життєпису Пророка Мухаммеда, тобто це ті закони, які Бог дає людині, і слідюючи за якими, будуючи своє жит­тя згідно з ними, людина зможе досягти певних благ. Однак стосують­ся вони найперше духовної сторони людського життя. Тобто іслам – це сукупність божественних настанов людям. Шаріат – звід обов’язкових для виконання божественних законів. Іслам та шаріат являють собою єдність релігії та правознавства, вони взаємодоповнюють та взаємо-обумовлюють один одного.

У Корані визначено типи людських вчинків та міру покарання за недотримання певних їх видів, що відповідно було перенесене і в шаріат. Мусульманські правознавці виділяють три типи людських вчинків: обов’язкові, дозволені та заборонені. Стосуються ці вчинки передовсім дотримання релігійних норм та приписів.

До сьогодні шаріат не втратив своєї актуальності. Він і тепер неухильно діє в Афганістані, Ірані, Саудівській Аравії, Сомалі й Суда­ні та деяких інших мусульманських державах.

Справді, у шаріаті містяться зародки сучасних галузей права, однак це лише загальні приписи, які не мають під собою реальної ос­нови, бо їх створення не обумовлене практикою, які досить часто не можуть вирішити суперечливі питання у системі «людина – людина».

Отже, шаріат – це божественний закон, який регулює в основ­ному стосунки «Бог – людина» та детально описує наслідки, що звідси випливають. Однак з часом стає зрозуміло, що цитат з Корану та Сун-ни недостатньо для того, аби пояснити всі суперечності, які почали виникати на правовому ґрунті ісламу. Це стосувалося і розвитку інсти­туту приватної власності, появи нових видів злочинів, та й державний устрій вимагав певних змін. Саме в цей час і виникає поняття «фікх».

Фікх - процес отримання знань про іслам через юрис­пруденцію. Слово «fiqh» у перекладі з арабської мови означає «глибо­ке, повне розуміння». У найпростішому визначенні поняття «фікх» – це систематизовані знання про правила поведінки мусульманина. Іс­ламські юристи вважають, знання Божих правил люди отримують тоді, коли чітко усвідомлюють потрібне «wajib», заборонене «haram», реко­мендоване «mandаb», несхвалюване «makruh».

Вважається, що у Корані чи Сунні (підставах для мусульмансь­кого Божественного закону) можна знайти відповіді на найрізноманіт­ніші запитання зі щоденного життя мусульманина, проте іноді відповідь на потрібне запитання не вдається відшукати. У тих випадках му­сульманські правознавці - сунніти прагнуть прийти до висновків, ви­користовуючи два методи: аналогію «qiyas» або історичну згоду суспі­льства «іjma». Висновки, отримані з допомою цих двох методів, стано­влять найширокіший масив законів. Саме тому фікх ще називають методологією юриспруденції, або вченням про походження, джерела та принципи, на яких ґрунтується ісламська юриспруденція.
6. Основі школи (мазхабі) у мусульманському праві: ханіфітський, шафіїтський, ханбалітський, малікітський, їх характеристика.

Спираючись на Коран і Суну як канонічну основу ісламського права, законознавці, які відокремились від богослов'я, використовуючи чотири методи вирішення спірних богословських проблем, у VIII-ІХ ст. створили в рамках ортодоксального сунітського ісламу чотири найбільш відомі школи ісламського права, які зберігають свій вплив і нині. їхніми засновниками були відомі законознавці - імами, за іменами яких школи (мазхаби) і були названі. Першим і найбільш шанованим з них був Абу-Ханіфа (помер у 767 р.).

Система Ханіфи, ханіфізм, спираючись, як і всі інші системи, на Коран і Суну, найбільше уваги приділяє методам раю і кіясу, тобто індивідуальному тлумаченню і вирішенню спірних проблем методом аналогії, з посиланнями на все ті ж аяти Корану і хадіси Сунни. Ця система визнає й іджму, але значно менше. Зате саме ханіфізму належить висунення на перший план методу істіслах, тобто критики окремих положень деяких хадісів. Ханіфізм немало уваги приділяє і звичаєвому праву арабського та інших мусульманських народів-адату, норми якого, будучи зв'язаними з основами ісламу, також повинні бути враховані. Ісламське право ханіфітського тлумачення найбільш гнучке; ханіфізм вміло і вдало пристосувався до нових віянь, до етнокультурного середовища, яке змінюється. Цим значною мірою пояснюється те, що саме ханіфітський мазхаб обрали тюрки, які прийняли іслам в XI ст., і згодом зайняли ключові позиції в ісламі. Ханіфізм став такою системою мусульманського права, якій надавали перевагу в Османській імперії і аж досьогодні його прихильниками є не менше третини мусульман-сунітів, які проживають у Туреччині, Афганістані, Єгипті, Пакистані, Індії та деяких інших країнах.

Система Малика (помер у 795 р.) визнає як основи права Коран, Суну і адат, спирається, як і ханіфізм, на методику істіслаху (критики хадісів), але з усіх інших методів надає перевагу іджмі (узгоджена думка) і раю. Маликіти як школа ісламського права близькі до ханіфітів, але більш суворі і нетерпимі, менше довіряють спекулятивним судженням (не випадково метод раю у них займає останнє місце, метод кіясу вони майже не використовують). Маликітський мазхаб поширений передусім у країнах Магрібу і взагалі серед африканських мусульман, наприклад у Судані.

Система Аш-Шафії (помер у 820 р.), шафіїзм, визнає основами ісламського права Коран і Суну, використовує іджму і кіяс, виступає проти раю, істіслаху. Шафіїти в сфері своїх правових норм значно жорсткіщі від ханіфітів і ближчі до маликітів з їхньою суворістю і нетерпимістю до спекуляцій. Ця система поширена в Сирії, частково в Єгипті та в Східній Африці, в Пакистані та Індонезії.

Система Ібн-Ханбала (помер у 855 р.), ханбалізм, спирається в основному на хадиси і лише частково використовує методи раю, іджми і кіясу. Ця школа відрізняється нетерпимістю, вона найменше поширена, причому переважно в порівняно відсталих країнах світу, передусім в Аравії.

Усі чотири мазхаби хоч і сперечаються між собою з приводу методики та обрядовості, практично мирно співіснують, нерідко в рамках однієї держави. Очолюється кожна з цих шкіл групою високоосвічених (тобто тих, що знали іслам) спеціалістів-законознавців і богословів-муджтахідів (мутакалимів), яка визначала позиції кожної з цих систем. Усім чотирьом школам суніти надають однакового значення; кожна має право змінювати свої симпатії на користь того або іншого мазхабу, користуватися: навчальними посібниками різних шкіл.
7. Право власності в мусульманському праві.
Хоча шаріат не знав як такого поділу права на окремі галузі, цивільно-правові відносини, зокрема право власності, договірне і деліктное право, отримали в ньому помітне розвиток. 
Особлива увага в шаріат приділялося "праву особистого статусу". У Арабського Халіфату, як і в багатьох інших країнах середньовічного Сходу, не склався особливий становий лад з притаманною йому ієрархією нерівноправних станового-корпоративних груп. По мусульманському праву юридичне становище особи визначалося його віросповідання. Повноправний особистий статус за Шаріатом мали тільки мусульмани. Особи, що сповідали християнство чи іудаїзм (так звані Зіммі), знаходилися в приниженням положенні і були зобов'язані сплачувати важкий державний податок (джізья). Норми шаріату застосовувалися до них лише в тих випадках, коли вони укладали угоди з мусульманами або совершали преступления. Розвиток соціальних відносин вплинуло на положення рабів. Вони не визнавалися суб'єктами права, але могли за згодою своїх хазяїв вести торгові операції і здобувати майно. Відпустка рабів-мусульман на волю розглядався як богоугодну справу. Характерною рисою правового статусу особистості за Шаріатом було також нерівність чоловіка і жінки. 
Оскільки згідно з релігійним уявленням шаріату суб'єктом права був лише Аллах, то мусульманин розглядався як носій встановлених богом обов'язків. Лише в тій мірі, в якій він виконував свій релігійний борг, за велінням ісламу, він одержував право на передбачені Шаріатом домагання і на інші юридичні можливості. Тому мусульманські правознавці розробляли не стільки питання про правоздатності, скільки про дієздатності особи, тобто про його можливості брати участь в операціях і в інших правових актах. Цивільна дієздатність розглядалася як необхідної умови для придбання майнових прав. В повному обсязі дієздатність надавалася особам, які досягли повноліття і знаходився в здоровим глуздом. Право встановлювати факт досягнення повноліття в кожному окремому випадку здійснювалося суддею, який вирішував це питання на свій розсуд. Було відомо також поняття обмеженою дієздатності для малолітніх, слабоумних, осіб, що знаходилися в стані сп'яніння і т.д. 
Важливе місце в мусульманській правовій доктрині займали норми, що регламентують майнові відносини. Перш за все у правовій доктрині було закріплене уявлення про майно як об'єкт речових прав. Особливу категорію складали речі, які не могли або не повинні були знаходитися у власності мусульманина. Це - повітря, море, пустеля, мечеті, водні шляхи і т.п. Не визнавалася власністю мусульман і на так звані "нечисті речі" - вино, свинину, книги, що суперечать положенням ісламу. Нерідко в ході арабських завойовницьких походів ці речі підлягали знищенню,. Мусульманському праву було відомо також поділ речей на рухомі і нерухомі, замінні і незамінні, що характеризуються індивідуальними ознаками і не мають таких. Правовий статус іншого майна, здобутого у супротивника, визначався перш за все в залежності від того, чи було воно отримано насильницьким або ненасильницьких шляхом. Майно, захоплене силою, подіялось на кілька частин, розмір яких по-різному визначався в окремих мазхабах. Одна з них переходила у власність добувача, друга повинна була бути передана державі, третя - мечеті

За мусульманським правом власність має три ознаки: 1) виключність у володінні річчю, оскільки єдиним володарем її вважається власник; 2) абсолютність у розпорядженні власністю, що полягає в необмеженому праві користування річчю, але без шкоди для інших осіб; 3) постійність права власності. Відповідно до останньої ознаки в мусульманському праві не існує права давності на власність, що вважається вічною, доки існує річ.

Законність набуття власності має бути доведена одним із трьох способів: впізнанням ознак речі, які доводять, що вона є власністю цієї особи, показаннями свідків і присягою.

Способи набуття власності: 1) як воєнна здобич; 2) за допомогою цивільної угоди; 3) одержання в спадщину; 4) дарування верховною владою.

Відповідно до вчення ісламу вся земля у світі належить Аллаху як творцю світу і його посланнику на землі пророку Мухаммеду.

Світ згідно з цим вченням поділяється на країну мусульман (доруль-іслам) і країну «невірних» (доруль-харб). Халіф імам як спадкоємець Мухаммеда, представник Аллаха на землі, носій верховної влади в державі і глава усіх віруючих одержав виключне право розпоряджатися всією землею в державі і може віддавати цю землю окремим особам лише в користування, накладаючи за це обов'язок сплачувати подать.

Виходячи з цієї теорії, правознавці вважали, що завойована у ворога земля (за винятком земель необроблених) є недоторканною для приватних осіб і звертається на користь усього мусульманського суспільства. Завойовані землі можуть бути передані окремій особі лише на праві користування (хоча б і довічного), але не на праві власності.

Ця теорія відображала особливості поземельних відносин на Сході, де держава була верховним власником землі, а також існувало общинне і приватне володіння і користування землею.

Крім того, треба вказати на той факт, що в проповідях Мухаммеда і вченнях різних релігійних сект були заклики до віл новлення первісної рівності, у тому числі і загальної власності на землю.

Що стосується позбавлення права власності, то майно, яке належало мусульманину і перейшло під час розподілу воєнної здобичі у власність «невірного», мало бути повернене мусульманину.

Конфіскація майна відбувалася лише у випадках відступництва від віри


Право власності ретельно регламентується та охороняється нормами шаріату. Права приватної власності приписувалися божественне походження, воно розглядалося як постійне і необмежене, а власник мав абсолютну свободу розпорядження своїм майном. Непорушність приватної власності виводилося безпосередньо з Корану, де говорилося: "І не простягай своїх очей на те, чим ми наділили деякі пари" . 
Особливий правовий режим мали землі, що складали первісну територію мусульманської громади (Мекка з прилеглої території), які називалися хіджаз. На цих землях могли селитися тільки мусульмани, тут не можна було рубати дерева, полювати. Населення підкорених земель, як правило, втрачало свої права власності, які переходили державі. Землевласники ж розглядалися тепер як орендарі і зобов'язані були платити важкий податок (харадж). 
Приватна феодальна власність в Арабського Халіфату (мулк) мала підлегле значення в порівнянні з державною власністю і не отримала широкого розповсюдження. На відміну від феодальної власності в країнах Європи вона не мала ієрархічної структури, не зв'язуватися умовами служби. Зі зростанням державного земельного фонду і розвитком феодальних відносин одержали поширення й умовні форми земельних володінь. Частина захоплених земель стала надаватися окремим представникам феодальної верхівки за військову або державну службу (ікта). Власник такої землі (іктадар) отримував право збирати в свою користь подати з підвладного населення.

Відповідно до початкового тлумачення Корану прісна вода, так само як і повітря, вважалася загальним надбанням. Але поступово колодязі, ставки й дрібні озера переходили у власність великих землевласників. Лише значні річки та озера, як і раніше входили в загальну систему громади та державної власності, що визначався необхідністю проведення спільних іригаційних робіт, що здійснюються під контролем посадових осіб. 


Своєрідним інститутом шаріату, пов'язаним з речовими правами, був вакуф, що представляв собою майно (зазвичай нерухоме), передане власником на будь-які релігійні або благодійні цілі (мечеті, медресе і т.д.). Особи, які встановили вакух, втрачали право власності на дане майно, але зберігали за собою право виступати в якості керуючого вакуфом і отримувати певний дохід з вакуха для себе і своїх нащадків. Майно, що становить вакух, не може бути предметом купівлі-продажу, застави. Вакухні землі, однак, могли здаватися в оренду або обмінюватися на рівноцінної земельне майно. Даний інститут широко використовувався багатою верхівкою з метою ухилення від сплати високих податків, оскільки майно, яке складає вакух, вивільнялося від державного оподаткування. 
У шаріаті на відміну від римського права не формулювалася загальна концепція зобов'язання, але практичні питання договірного права, опосередкованого торгово-грошового обігу, отримали всебічну розробку. Зобов'язання ділилися на відплатні та безоплатні, двосторонні й односторонні, термінові і безстрокові. Характерним для мусульманського суспільства було поширення односторонніх специфічних зобов'язань - обітниць. 
Договір по Шаріатом розглядався як зв'язок, що виникає з взаємної угоди сторін, який, однак, в умовах майнової нерівності мав чисто формальний характер. Умови договору могли бути виражені в будь-якому вигляді: у документі, в неофіційному листі, усно. Укладені договори розглядалися як непорушні. Обов'язок дотримуватися "своїх договорів" розглядався в Корані як священний. Недійсними вважалися договори, укладені з аморальними цілями з використанням "нечистих" або вилучених з обігу речей. 
Мусульманські правознавці не ставили жорстких умов, що стосуються форми вираження волі сторін у договорі. Згода сторін на вступ у договір, умови договору могли бути виражені в документі, усно і у вигляді неофіційного листа. У шаріаті докладно регламентувалися різні види договорів: купівля-продаж, позика, дарування, найм, позика, зберігання, товариство, союз. У зв'язку з широким розвитком торгівлі одним з найбільш розроблених договорів була купівля-продаж. Про правомірність торгівлі "за взаємною згодою" говорилося ще в Корані . 
Договір купівлі-продажу допускався лише у відношенні реально існуючих речей, і тільки в ханіфітском мазхабе визнавався продаж речей, які повинні бути зроблені в майбутньому. У разі виявлення прихованих недоліків у куплених речах (хвороба у раба, тварини тощо) покупець міг розірвати договір. 
У шаріаті містилися положення, що формально засуджували лихварство. Ще в Корані говорилося, що "Аллах дозволив торгівлю і заборонив ріст" . Але на практиці ця заборона часто порушувався. Заборонялося звертати боржника у рабство за несплату боргів, але його можна було змусити відпрацювати свій борг кредитору. Така форма розрахунку з кредитором відповідала розвитку феодальних форм експлуатації. 
Велика увага в мусульманському праві приділялася відносинам майнового найму, насамперед оренді землі. Було відомо кілька видів найму, причому першочергове увага приділялася питанням розміру та порядку справляння орендної плати на користь власника. Широке поширення в арабському суспільстві одержали договори союзу і товариства. Ця правова форма використовувалася для спільного зрошення землі, спорядження торгових караванів.