Арабський халіфат. арабський халіфат. 1. Виникнення Арабського Халіфата
 Скачать 107.1 Kb.
|
|
9. Злочин та покарання в мусульманському праві. Мусульманське кримінальне право покликане забезпечити захист п'яти основних цінностей ісламу, а саме: релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. А оскільки ці цінності визначені ісламом, то посягання на них є злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння, за яке він, безумство, карає. Мусульманська правова доктрина виробила класифікацію злочинів. В основі більшості з них лежать два критерії: 1) рівень визначеності покарання; 2) характер інтересів і прав, які порушуються цими злочинами. Найбільшого поширення набула класифікація, за якою злочини поділяються на три групи: хадц, кісас і тазир. Злочини групи "хадд" Ця група включає злочини, які визнаються найнебезпечнішими, бо вони посягають на "права Аллаха" (тобто на інтереси всієї мусульманської общини), і тягнуть покарання, що однозначно визначені Кораном, суною або точно встановлені правозастосовчою практикою "Праведних халіфів'[9]. Такими злочинами визнається: Крадіжка. За цей злочин Коран встановлює точно визначену міру покарання: "Злодію та злодійці відсікайте їх руки у відплату за те, що вони вкрали, як настрахаиия від Аллаха". За мусульманською правовою теорією є чіткі вимоги до суб'єктивної та об'єктивної сторін крадіжки, згідно з/ якими вона вважається злочином категорії "хадд". Так, відрубаиня руки злодію можливо лише за умов, що він є людиною вільною (не рабом), повнолітньою і психічно здоровою. Для застосування цієї санкції має значення і місце, з якого було викрадено майно. Це мусить бути місце його постійного зберігання, куди злочинець не має вільного доступу. Тому не належать до злочинів категорії "хадд" і не караються жорстоко крадіжка, скоєна в громадському місці, крадіжка, яку гість вчинив у хазяїна, котрий запросив його до себе, викрадення тварин з відкритого пасовиська, плодів із саду, що не охоронявся. Крім того, викрадене майно також має відповідати деяким вимогам. Його вартість має бути вищою за певну суму (в різних варіантах від 1/4 до 1 динара). Це майно мусить бути "дозволеним" для мусульман і в принципі вільно продаватись на ринку. Тому за крадіжку вина або свинини, які вважаються забороненими для мусульман, продуктів, що швидко псуються і тому не можуть бути реалізовані на ринку, відрубання руки не застосовувалось. За наявності всіх необхідних умов злочинець карається відрубанням правої руки, за другу крадіжку — лівої ноги. За третю крадіжку у більшості випадків відрубувалась голова, а в деяких випадках — друга рука або нога. Доказами крадіжки визнаються показання свідків або зізнання злочинця. Перелюбство (позашлюбні статеві зносини) розглядається як злочин, що посягає на одну з цінностей, яка охороняється ісламом (продовження роду) і одночасно становить загрозу основам моралі та інтересам сім'ї. Тому Коран різко засуджує цей гріх: "І не наближайся до перелюбства, адже це — мерзота і поганий шлях". Кораном передбачено суворе і однозначне покарання за цей злочин: "Перелюбника і перелюбницю — побивайте кожного з них сотнею ударів. Нехай не заволодіє вами жалість до них, якщо ви віруєте в Аллаха . і нехай буде присутня при їх покаранні група віруючих". Ця норма доповнюється суною: якщо хтось з перелюбників знаходиться у шлюбі, то він не тільки карається сотнею ударів, а й забивається камінням до смерті. Доказами вчинення цього злочину є показання не менш як чотирьох свідків або зізнання підозрюваного за умови, що він підтвердив його не менше чотирьох разів. Недоведене (неправдиве) звинувачення в перелюбстві. До відповідальності за цей злочин притягаються особи, які не можуть довести істинність своїх звинувачень, а також свідки, показання яких були суперечливими, що ставило під сумнів їх достовірність. Коран встановлює за це таке покарання: "А ті, які кидають звинувачення в невинних, побийте їх вісімдесятьма ударами і не приймайте від них свідоцтва ніколи .". Розбій. За вчинення цього злочину Коран встановлює комплекс жорстоких покарань: смерть, розп'яття, відрубання руки і ноги навхрест, вигнання. Крім цього, розбійникам гарантуються тяжкі муки і на тому світі. Суб'єктом покарання за розбій міг бути лише повнолітній чоловік — мусульманин, психічно здоровий, і тільки за умови, що потерпілий, який був власником і законним володарем викраденого майна, також мусульманин. Міра покарання встановлюється залежно від наслідків злочину. Якщо розбій супроводжувався вбивством і заволодінням майном, то злочинець карається смертною карою і розп'яттям; при вбивстві без заволодіння майном — смертною карою; при заволодінні майном без вбивства — четвертуванням. Якщо розбій скоєно кількома особами, то при скоєнні убивства всі вони підлягають смертній карі незалежно від того, вчинили вони побої жертві чи ні. Вживання спиртного розглядається як тяжкий злочин, тому що воно посягає на розум, який є однією з цінностей ісламу. Адже без розуму неможлива віра в Аллаха. Точна міра покарання за цей злочин визначена в суні та коментарях докторів ісламу і становить близько 80 ударів або смертну кару, якщо злочин вчинено вчетверте. Доказами злочину є показання свідків, зізнання винуватого, зовнішні ознаки сп'яніння. Покарання застосовувалось лише за добровільний гріх. В інших випадках (вживання спиртного під загрозою насилля, помилково, з метою лікування і т. ін.) винуватий звільнявся від покарання. Бунт (смута) розуміється як спроба усунення глави держави, непокора владі на всіх її рівнях та інша антидержавна діяльність, що посягає на основи мусульманського політичного ладу, підриває освячені шаріатом підвалини способу життя. За бунт Коран і суна встановлюють однозначну санкцію — смертну кару. Проте зазначається, що спочатку слід зробити спробу переконати бунтівників у необхідності підкорятися владі. Якщо ж така спроба виявилась безуспішною, то смертна кара непокірних розглядається як законна оборона з боку мусульманської держави. Зрада ісламу. Поняття цього злочину охоплює такі дії, як віровідступництво, язичество та богохульство. Зрада ісламу загрожує релігії — головній цінності, яку охороняє іслам. Отже, цей злочин становить найбільшу суспільну небезпеку, а тому за його скоєння передбачено одну міру покарання — смертну кару. Мусульманські правознавці зазначають, що суворе покарання за зраду ісламу не порушує свободи віри, проголошеної Кораном, адже нікого не примушують приймати іслам насильно. Але віровідступництво тих, хто раніше сповідував іслам, є, по суті, політичним перелюбством, яке можна порівняти із зрадою Батьківщині або дезертирством з армії, яка веде боротьбу з ворогом. "Немає ніякої різниці, — зазначають вони, — між особою, яка відійшла від ісламу, і тими, хто безпосередньо або в ідеологічному відношенні став на бік ворога"[10]. Б. Злочини категорії "кісас" Ця група включає злочини, за скоєння яких призначається визначена санкція, що має назву "кісас" і яка означає заподіяння злочинцю шкоди, рівної наслідкам його діяння. Основними злочинами цієї категорії є вбивство і тілесні пошкодження необоротного характеру. Тому корені такого підходу чітко вбачаються у принципі таліону. У Корані з цього приводу прямо говориться: " .душа — за душу, і око — за око, і ніс — за ніс, і вухо — за вухо, і зуб — за зуб, і рани — помста ." Передбачаючи смертну кару за вбивство, мусульманське право допускає можливість застосування за вибором потерпілої сторони одного з трьох "кісас" (визначених покарань): смертну кару, прощення злочинця або виплату ним викупу за кров. За умови, якщо убивцю прощають законні представники потерпілого, злочинець не може бути засудженим до страти, а зобов'язується до виплати викупу за кров. Розмір викупу за вбивство вільного мусульманина встановлювався у 100 верблюдів або 1 тис. золотих динарів, або 12 тис. динарів паперовими грошима. За вбивство жінки виплачувалась сума, вдвічі менша. Якщо ж спадкоємці вбитого наполягають на смертній карі, то для винесення і виконання смертного вироку злочинець і його жертва повинні бути "рівними" за статтю, вірою та соціальним станом. Ці вимоги грунтуються на відповідних положеннях Корану: "Приписано вам відшкодування за вбитих: вільний — за вільного, і раб — за раба, і жінка — за жінку". Отже, мусульманин обов'язково карається смертю за навмисне вбивство мусульманина, але не несе такої відповідальності за вбивство немусульма-нина чи особи, яка зрадила ісламу. При ненавмисному вбивстві злочинець повинен був виплатити викуп за кров та перетерпіти релігійну спокуту. "А хто вбив віруючого помилково, — говорить Коран, — то — звільнення віруючого раба і пеня, що вручається його сім'ї ." За вчинення тілесних ушкоджень злочинець не притягався до покарання до вилікування потерпілого. Це робило можливим визначення всіх наслідків для здоров'я від одержаних ушкоджень і відповідно — міри покарання злочинця за принципом таліону. За згодою потерпілого або, якщо покарання по таліону було суттєво утруднено (наприклад, при пошкодженнях внутрішніх органів), злочинець виплачував викуп за кров. В. Злочини категорії "тазир" Ця група об'єднує злочини, які посягають на "права Аллаха" (інтереси всієї общини) або на приватні інтереси, але за які в джерелах нрава визначається не конкретна міра покарання, а санкція, що може змінюватись з урахуванням об'єктивного чи суб'єктивного боку діяння. Отже, "тазир" застосовувався при скоєнні злочинів, за які не передбачалось точно визначених санкцій категорій "хадд" або "кісас". Це стосується, приміром, невиконання деяких релігійних обов'язків, порушення зобов'язань за угодами, невиплати викупу за кров, шахрайства, порушень правил поведінки в громадських місцях, свавілля щодо підлеглих, чаклунства. "Тазир" може застосовуватись і за вчинення злочинів, що за характером скоєння можуть бути віднесені до "хадд" або "кісас", тягнуть відповідні покарання, але не можуть бути застосовані. Скажімо, вартість викраденої речі нижча за вартість, яка тягне покарання у вигляді відрубання руки, тому суддя може визначити іншу санкцію. "Тазир" має багато різновидів. Серед них: усний осуд, водіння напівоголеним по місту з публічним оголошенням скоєного гріха, розп'яття на три дні без доведення до смерті, але із забороною приймати їжу, позбавлення волі, штраф. Тілесні покарання (палицею, різкою чи батогом до 100 ударів, а за крадіжку з казни — по 100 ударів протягом трьох днів), смертна кара та ін. Підставою для застосування "тазиру" є зізнання злочинця, показання свідків. На відміну від "хадда" і "кісасу", "тазир" може застосовуватись і до неповнолітніх. 10. Мусульманське право в сучасних країнах іслама. Географія поширення мусульманського права велика. Традиційно воно присутнє у державах Арабсько Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Туреччина, Кувейт і т.п.). Не менш традиційним воно є і для мусульманських общин Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.), Малайзії, Індонезії та деяких інших країн. Через прихильність до ісламу вплив мусульманського права відчувають деякі з балканських країн і регіонів (наприклад, Албанія, Косово), низка країн СНД (Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан та ін.), суб’єкти Російської Федерації (Татарстан, Ічкерія, Інгушетія та ін.), а також мусульманське населення України (кримські татари). Переважна більшість кримських татар – мусульмани-суніти, належать до ханафітського мазхабу. У деяких із них спостерігаються різні (за ступенем активності і глибиною) процеси відновлення принципів і норм шаріату. В державних символах підкреслюється належність до мусульманського світу. У ХІХ ст. та ХХ ст. мусульманське право було модифіковане шляхом: 1) “вестернизації” запозичення правових ідей, принципів та норм континентального та загального права; 2) кодифікації розділів, які не зачепила “вестернізація”; 3) зняття дуалізму у судовій системі (обмеження діяльності суддів, що застосовували мусульманське право) . Сучасні мусульманські правові системи умовно можна поділити на декілька груп: 1) ті, де іслам визнається державною реліією і безпосередньо застосовуються норми мусульманського права; 2) ті, де іслам визнається державною релігією, але норми мусульманського права застосовуються за допомогою звичаю; 3) ті, де іслам не визнається державною релігією, а мусульманське право застосовується лише у сфері релігійного культу та статусу особи; 4) ті, де іслам не визнається державною релігією, а його приписи дотримуються мусульманським населенням. 1. Правові системи, які широко застосовують мусульманське право (Саудівська Аравія, Іран, Пакистан). У конституціях і законах проголошено про вірність принципам ісламу. Так, Конституція Ірану 1979 p. проголосила країну "ісламською республікою". Більшість законодавчих розпоряджень складені відповідно до догм шаріату. Введені суворі покарання за порушення його положень. По суті, шаріат має вищу юридичну значущість, ніж закон і навіть конституція. 2. Правові системи, які звузили сферу дії мусульманського права, але залишилися вірними його основним канонам (Йєменська Арабська Республіка, Лівія, Пакистан, Судан). Ці країни більшою мірою зазнали впливу правових систем континентального і англо-американського типу. Водночас вони не зберегли вірність Корану та іншим джерелам мусульманського права, більш того, прагнуть розширити їх вплив. Спостерігається своєрідний ренесанс ісламської правової культури, повернення до традиційних ісламських цінностей. Наприклад, у Лівії на початку 1977 p. Коран було проголошено "законом суспільства", що заміняє конституцію. У Пакистані в 1977 p. була створена Рада ісламської ідеології з метою приведення поточного законодавства у відповідність із шаріатом. Конституція Судану 1985 p., поряд зі звичаєм, розглядає мусульманське право як основне джерело законодавства. З 1975 p. Йєменська Арабська Республіка відповідно до конституції, розпочала кодифікацію норм мусульманського права, створивши з цією метою спеціальну комісію. У цій групі країн зберігають своє значення й ісламські суди. 3. Правові системи, які зазнають помірного впливу мусульман-ського права (Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн, Кувейт - країни Перської затоки). Конституції цих країн закріплюють мусульманське право як основне джерело законодавства. Прикладом цього може бути ст. 7 Конституції Об'єднаних Арабських Еміратів. Однак вплив мусульманського права на правові системи обмежується низкою норм кримінального кодексу (наприклад, покарання за вживання спиртних напоїв у кримінальних кодексах Кувейту 1960 p. (із доповненнями 1964 p.) і Бахрейну 1976 p.), а також регулюванням правового становища імамів мечетей, організації хаджу та ін. 4. Правові системи, які зберегли мусульманське право лише для регулювання окремих сторін суспільного життя - головним чином особистого статусу і релігійних установ. Це найчисленніша група арабських країн - Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, Марокко, Йорданія, Алжир та ін. У них, як правило, конституційне встановлено, що главою держави може бути лише мусульманин, а мусульманське право є джерелом законодавства. Однак галузь дії мусульманського права обмежена. Перевага віддається нор-мативно-правовим актам держави, які регулюють широкі сфери суспільних відносин. Вони складені не без запозичень норм романо-германського і англо-американського права. Проголошення ісламу державною релігією покликано підкреслити, що держава шанує ісламську релігію, яка сповідується більшістю населення, й у загальній формі заявляє про свою прихильність певним ісламським традиціям, які входять до складу культурної спадщини народу. У цих країнах мусульманські суди розглядають справи (на основі норм мусульманського процесуального права) лише для вирішення суперечностей, пов'язаних з відносинами "осо-бистого статусу". 5. Правові системи, які майже цілком відмовилися від засадних інститутів мусульманського права, але ще зазнають його загального впливу, головним чином, у галузі шлюбно-сімейних відносин (Туніс, Йемен). У галузі шлюбно-сімейних відносин законодавче заборонена полігамія, встановлені рівні права жінки і чоловіка. Мусульманські суди ліквідовано. 6. Правові системи, які майже не зберегли впливу мусульманського права (Туреччина) Конституція Туреччини 1982 p. проголосила республіку демократичною, світською і соціально-правовою державою. Відсутні мусульманські суди. Шаріат зберіг свій вплив у цивільному суспільстві. Зазначений поділ правових систем на групи - залежно від ступеня зберігання в них мусульманського права - є умовним. Межі між цими групами рухливі. Королівство Марокко, будучи теократичною державою, все суспільно-політичне життя регулює за нормами шаріату. В Марокко уряд обмежує поширення неісламських релігійних матеріалів, та деяких ісламських матеріалів, які не відповідають ісламу сунітського толку малікітського мазхаба. Уряд контролює діяльність мечетей, не мусульманські релігійні громади та їх священнослужителів. Марокканські закони дозволяють мусульманам-сунітам проповідувати і навертати у свою віру людей, але забороняють будь-які спроби навернення в іншу віру мусульман-сунітів. Як приклад, за звинуваченням в прозелітизмі в 2009–2010 роках уряд видворив із країни 150 християн-іноземців. Королівство Саудівська Аравія є теократичною державою. Конституцією є Священний Коран, який приписує всім громадянам сповідувати іслам. Все життя в країні підпорядковане приписам шаріату, фікху та мусульманського права. В кожному місті створені комітети суспільної моралі, які слідкують за дотриманням норм ісламу. Сповідування інших релігій дозволяється тільки серед іноземних працівників. Проте, сам процес сповідування для цих працівників обумовлений багатьма заборонами (заборонено відкрито носити натільні хрести, читати в громадських місцях Біблію чи проводити богослужіння, відкрито демонструвати іншу символіку, культову практику тощо). За порушення передбачені значні покарання аж до позбавлення волі. Лівія вважається світською країною. Державною релігією визнано іслам. В країні немає конституції, Основ- ним законом суспільства вважається Коран. Стаття 2 Лівійської Декларації про встановлення влади народу (1977) говорить: "Священний Коран є Конституцією Соціалістичної Народної Лівійської Джамахирії". Правового забезпечення свободи віросповідання в країні немає. Уряд контролює поширення будь-якої релігійної літератури та інших релігійних предметів. В країні відсутній закон, який би забороняв перехід із ісламу в іншу релігію. Проте влада заборонила прозелітизм мусульман, та активно здійснює кримінальне переслідування за такі дії. Єгипет – унітарна держава. Діюча Конституція (1971) визначає, що країна є демократична, соціалістична, заснована на союзі трудових сил народу. Стаття 2 Конституції Арабської Республіки Єгипет визначає, що "Іслам – державна релігія, арабська мова – офіційна мова держави. Положення мусульманського права – шаріат – є основою законодавства". Хоча в Конституції і передбачено віротерпимість та право на відправлення релігійних обрядів, фактично уряд вводить ряд обмежень. Уряд періодично переслідує релігійні громади або перешкоджає їх діяльності, практика котрих, на їх думку, порушує мусульманське віровчення, або їх діяльність ставить під загрозу суспільний порядок. Серед переслідуваних релігійних громад перебуває Коптська Православна Церква, релігія Багаї, Свідки Єгови, іудеї та ін. Також в 1954 році уряд Єгипту заборонив діяльність ісламської партії "Братів мусульман", яка займалася місіонерською, благодійною та політичною діяльністю. Процедура реєстрації релігійної організації має дозвільний характер. У разі відмови у реєстрації релігійної організації члени цієї релігійної громади можуть зазнати переслідувань зі сторони держави та бути притягнуті аж до кримінальної відповідальності за стат- тею 98 (F) Кримінального кодексу "Обмова релігії". Існують суттєві перешкоди у користуванні будівлями релігійного призначення та побудови нових для недержавних релігій. Єгипет визнав юрисдикцію Міжнародного Суду ООН із застереженнями. В Алжирській Народній Демократичній Республіці держаною релігією визнано іслам, хоча в Конституції (1976) гарантована віротерпимість. Президентом країни може бути тільки мусульманин. Уряд контролює діяльність мечетей та імамів. За діяльністю не мусульманських релігійних громад та їх священнослужителів здійснюється контроль, зокрема, створена Національна комісія по контролю за не мусульманськими релігійними громадами. Поширення релігійної літератури знаходиться під контролем держави. Алжирські закони забороняють будь-які спроби навернення в іншу віру мусульманина, а за такі дії передбачено кримінальне переслідування. В Туніській Республіці іслам визнано державною релігією. Діюча Конституція (1959) передбачає віротерпимість і свободу сповідувати свою релігію, якщо вона не порушує громадський порядок, хоча уряд вводить деякі обмеження на це право. Президентом країни може бути тільки мусульманин. Уряд контролює діяльність мечетей та імамів. В релігії Багаї вбачають єретичну секту ісламу. Будь-які релігійні зібрання в громадських місцях мають бути санкціоновані владою. Туніські закони забороняють спроби навернення в іншу віру мусульманина. Уряд визнає всі християнські і єврейські ор- ганізації, які були створені до здобуття незалежності в 1956 році. Також уряд офіційно визнає Католицьку Церкву, в силу конкордату, який був до 1964 року. Висновок У сучасних умовах спостерігається відродження ісламу, посилення ісламського фактора у світовій економіці, політиці, культурі. Це зумовлюється, насамперед, економічними факторами. Але поряд з цим необхідно зважати і на те, що іслам є молодою релігією, яка не вичерпала свого потенціалу. Крім цього, він є не лише релігією, а способом життя, що визначає світогляд та щоденну поведінку людей. Вагомим фактором, який впливає на ісламізацію суспільства, є закріплення норм та принципів ісламу у конституціях мусульманських держав, визнання більшістю з них ісламу державною релігією. Значну роль у “мусульманському відродженні” відіграють і міжнародні ісламські організації: Всесвітня ісламська ліга, Організація ісламської конференції, Афро-Азійська ісламська організація та засоби масової інформації, що пропагують ісламські цінності. Водночас відбувається трансформація норм мусульманського права, модифікація їх до нових потреб суспільства у межах основних принципів ісламу (завдяки доволі широкому діапазону гнучкості мусульманського права). І хоча на даний час мусульманське право значно поступилося позитивному праву, багато сучасних мусульманських держав орієнтуються у правотворчій діяльності на конкретні норми мусульманського права. Особливостями мусульманського права як соціально-нормативного комплексу, що складається з різних за характером, але заснованих на релігійних принципах правил поведінки, пояснюється те, що мусульманське право впродовж багатьох століть могло модифікуватись і виконувати регулятивні функції у різні історичні періоди. Крім цього, воно є відкритою системою, що запозичувала елементи інших типів правових систем і вдало пристосовувала до управління справами свого суспільства. Це дає підставу для висновку, що мусульманське право завжди було і залишається фактором інтеграції ісламського суспільства. Водночас, воно гнучке і має необхідні властивості для забезпечення діалогу між державами західної та мусульманської цивілізацій. Список використаної літератури Религии мира. Енциклопедия. т.6.Москва "Аванта +".1996р. Будда. Конфуций. Магомед. Франциск Ассизский. Савонарола. Бібліографічна бібліотека Ф.Павленкова. Москва. Республика. 1995р. История государства и права зарубежних стран. Підручник під ред. П.Н.Галазни. Москва. Юридичская литература. 1980р. Ислам. Проблеми идеологии, права, политики и економики. Під ред. М. Ф.Ким. Москва. Наука. 1985р. Юридическая енциклопедия под ред. М. Ю.Тихомирова. М.1997р. История государства и права зарубежних стран. Під ред. О.П.Жідкова. ч.1 Норма. Москва.1996р. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2001. Сборник документов по всеобщей истории государства и права / Сост. К. Е. Ливанцева. – Л., 1987. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред. З. М. Черниловского. – М., 1984. Климович Л. И., Книга о Коране, его происхождении и мифологии. - М.: Полииздат, 1986. - 270 с. Пиотровский М. Б., Коранические сказания. - М.: «Наука», 1991. Релігієзнавство: підручник / За ред. В. І. Лубського, В. І. Теремка. - К.: Видавничий центр «Академія», 2000. - 408 Батунский М.А. К проблеме взаимоотношений религиозной и политической элит на мусульманском Востоке // Общество, элита и бюрократия в развивающихся странах Востока. — М., 1974. — Книга 1. Бехруз Х. Еволюція ісламського права: теоретико-компаративіське дослідження: Автореф....дис. д-ра юр. н. — Одеса, 2006. Васильев Л.С. История религий Востока. — М.: Политиздат, 1988. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право. — К.: ВІЛБОР, 1997. Луць Л.А. Сучасні правові системи світу. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2003. Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. — М.: Политиздат, 1988. Фадель Абдель Вахід Абдель Рахман. Зразкове викладення основ мусульманського права (араб.мова) — Багдад, 1969. Л. О. Майданевич,.РЕЛІГІЄЗНАВЧО-ЕКСПЕРТНІ МОЖЛИВОСТІ МУСУЛЬМАНСЬКОГО ПРАВА. ВІСНИК Київського національного університету імені Тараса Шевченка |