Поняття та система міжнародного права. Сучасне міжнародне право. Мпп та мпп
 Скачать 0.59 Mb.
|
|
Міжнародне право
Міжнародне право — це сукупність юридичних норм, згода між державами, система юридичних принципів та норм, які виникають між суб’єктами міжнародного права та регулюють відносини між ними заради миру та безпеки. основні ознаки міжнародного права:
Система міжнародного права — це порядок розташування принципів і норм у логічній послідовності або за предметом регулювання. За своєю структурою сучасне міжнародне право є багаторівневим. Можна говорити про елементарний структурний рівень — структуру норми, компонентну структуру на рівні інституту і галузі міжнародного права. Крім того, слід мати на увазі, що сучасне загальне міжнародне право єядром нині функціонуючої системи. Існують також регіональні міжнародно-правові комплекси (наприклад європейське право людини, право ЄС, комплекс міжамериканських норм права тощо), які регулюють специфічні міждержавні відносини країн конкретного регіону. Значною є кількість правових норм, які регулюють локальні, партикулярні відносини і які можуть не вписуватись в певний інститут, тощо. Міжнародне право являє собою не тільки багатофункціональну систему, а й структуровану. Звідси випливає, що структурні зв’язки за лінією норма — інститут — галузь — система становлять тільки одну сторону структурованості. Сучасне практичне міжнародне право в такому спрощеному вигляді майже не функціонує. Нормативний масив міжнародного права структурований у багатьох площинах, зокрема у ієрархії його норм. Коли йдеться про ієрархічну структуру міжнародного права, доцільно виділити основні принципи міжнародного права як головні провоутворюючі засади цієї системи права. Поза основнимипринципами не може функціонувати жоден інститут чи галузь, і навіть система міжнародного права. В міжнародному праві відіграють основну, часто основоположну роль загальносистемні інститути міжнародного права.Загальносистемні інститути міжнародного права — це особлива сукупність норм, покликаних забезпечувати стійкість системи права. У системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формуються галузі міжнародного права. До таких інститутів належать інститут міжнародної правосуб´єктності, інститут міжнародної правотворчості, інститут застосування норм міжнародного права, інститут міжнародно-правової відповідальності, інститут відновлення порушених правовідносин (інститут розв´язання міжнародних суперечностей) та ін. Галузь міжнародного права— це комплекс однорідних норм певного функціонального призначення. У системі міжнародного права розрізняють основні, профільні, традиційні і комплексні галузі. Практичною доцільністю керуються науковці, коли впроваджують поняття профільної галузі — це всеосяжний масив норм регулювання конкретного виду міжнародних відносин. Наприклад, у міждержавних відносинах з освоєння космічного простору задіяно норми права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права зовнішніх відносин та ін. Але профільною галуззю в цій сфері виступає міжнародне космічне право. Профільним для міжнародних морських зносин є міжнародне морське право, для співробітництва у сфері повітряних сполучень — міжнародне повітряне право, в дипломатично-консульських відносинах — право зовнішніх відносин, у діяльності міждержавних організацій — право міжнародних організацій та ін. Під традиційними галузями часто мають на увазі ті галузі які склалися ще в так званому класичному («старому») міжнародному праві: дипломатичне право, право міжнародних договорів, міжнародне морське право тощо. Для, комплексних галузей міжнародного права характерне інтегральне, «міжгалузеве» регулювання складноструктурованих міжнародних відносин. Комплексні галузі є особливими асоціаціями норм права, які можуть функціонувати у сфері суміжних об´єктів правового регулювання. Структурними компонентами галузей міжнародного права є інститути права. Як особливий відокремлений комплекс (сукупність) норм міжнародного права інститут регулює певний вид (підвид) міжнародних відносин відповідної галузі права. Іноді інститути регулюють міжгалузеву сферу відносин. У такому разі вони не є складовими певної галузі і функціонують як міжгалузеві, прикордонні інститути. Елементарний поділ системи міжнародного права здійснюється на рівні норми права. Норми міжнародного права — це загальнообов’язкові, формально визначні правила діяльності суб´єктів міжнародного права, що встановлюють для них права та обов´язки, реалізація яких забезпечується юридичним механізмом. Залежно від юридичної сили, функцій у механізмі міжнародно-правового регулювання, сфери дії, змісту та місця в системі права, особливостей зв´язку з конкретною ситуацією чи суб´єктами, їх поділяють на імперативні (норма, відхилення від якої неприпустиме і яку може бути змінено тільки такою ж наступною нормою; як правило, однозначно формулює права та обов´язки); диспозитивні(допускають відхилення від неї за взаємною згодою сторін, яких вона стосується, і якщо таке відхилення не зачіпає прав і законних інтересів третьої сторони); матеріальні (що регулюють конкретні відносини між суб´єктами права); процесуальні (що регулюють сам процес створення і застосування міжнародного права); універсальні (норми загального міжнародного права); регіональні (характерні для певного регіону); партикулярні (норми, обов´язкові для двох-трьох суб´єктів права, або такі, що діють в обмеженому просторі — локальні); ціль-норма, що фіксує бажаний стан у майбутньому); принщши (основні ідеї, узагальнені правила вищої юридичної сили);чітко визначені норми (ті, що чітко формулюють юридичні факти, права та обов´язки тощо); невизначені (такі, що дають право органам застосування права вирішувати справу з урахуванням конкретних обставин); альтернативні(дають можливість обрати правило поведінки або санкцію); факультативні (дають можливість застосувати іншу (не основну) норму, якщо при цьому не порушується законність) тощо. Характерні риси сучасного міжнародного права: заборона застосування сили і загрози силою;
Міжнародні відносини не обмежуються тільки міждержавними, міжвладними контактами основних суб'єктів міжнародного права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і юридичними особами різноманітних держав, на рівні міжнародних неурядових організацій, вони регулюються або національним правом відповідної держави, або нормами міжнародного приватного права. Водночас спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права: — і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжнародні відносини;
міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть суперечити принципам міжнародного публічного права, у такий спосіб установлюються загальні цілі створення правових умов для міжнародного співробітництва в різних галузях. Отже, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правові відносини, що мають міжнародний характер («ускладнені» іноземним елементом), не повинно суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права. Слід також мати на увазі, що міжнародні угоди, що регулюють цивільно-правові відносини (договори в сфері міжнародного приватного права), у багатьох випадках включаються у розвиток міжнародних міждержавних договорів. Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можливо провести на різних підставах:
значно ширше — це національне законодавство, міжнародні договори, торговельні порядки та ін. ; — за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві — це узгодження воль держав;у міжнародному приватному праві — це подолання колізій (зіткнення законів);
Співвідношення міжнародного права (МП) і внутрішньодержавного права (ВП) є однією з актуальних проблем теорії міжнародного права. Інтерес фахівців до цього питання пояснюється складністю в теоретичному визначенні, його дослідження дозволяє розкрити сутність МП як своєрідної правової системи, показати взаємозв'язки, взаємодію і взаємовплив норм міжнародної і внутрішньодержавної правових систем, забезпечити їх узгодження і реалізацію, з'ясувати роль норм національного права в рішеннях міжнародних судів і арбітражів, можливість застосування національними судами міжнародно-правових норм. В МП є 2 теорії співвідношення МП і ВП: дуалістична і моністична, у межах яких розрізняють 5 основних концепцій співвідношення, а саме:
В другій половині ХІХ в. виникла теорія примату ВП над МП. Соціальні зміни в суспільстві в наслідок буржуазних революцій викликали в державах бажання відмовитись від тих міжнародних угод, які обтяжували їх своїми зобов'язаннями. З'явилась необхідність закріпити інститут державного суверенітету, обмеживши зовнішній вплив інших суверенів. Теорія примату ВП проголошує єдність досліджуваних систем права та вважає МП галуззю національного права. МП цілком залежить від держави, яка бере участь у міжнародних взаєминах і яка його застосовує, тобто МП є частиною її державного правопорядку. Ця теорія не набула широкої популярності в міжнародно-правовій науці і практиці. Внаслідок відносної соціально-політичної стабільності в країнах Західної Європи наприкінці ХІХ сторіччя міжнародно-правова наука висуває нову дуалістичну теорію співвідношення МП і ВП. Сутність теорії (за Г.Тріпелем): "МП і ВП - це дві різноманітні системи, кожній із них притаманні свої внутрішні відносини. Істотні розбіжності між ними полягають насамперед у тому, що ці дві системи мають різний предмет регулювання. МП - право, яке регулює стосунки між суверенними державами, а ВП діє в межах держави і регулює взаємини між його громадянами, громадянами і державною владою. Жодний правопорядок не здатен створювати змінювати норми іншого правопорядку." Дві системи права також мають різні джерела. Дуалістична теорія заперечує примат будь-якого права та підкреслює їх взаємодію в процесі нормозастосування. Теорія і зараз має прихильників у міжнародній-правовій науці. Радянські юристи-міжнародникі (Г.В.Ігнатенко, Д.Б.Левін, Г.І.Тункін та інш.) визнавали основні положення дуалістичної доктрини, але не поділяли точку зору щодо самостійності та обмеженої взаємодії та впливу цих двох систем права, спираюсь на принцип державного суверенітету і суверенної рівності держав. МП і ВП розглядались як дві самостійні системи права, які тісно пов'язані між собою. Загальними тезами радянських вчених з цього питання є:
Західній науці притаманна теорія примату МП над ВП (зараз впроваджується в законодавство країн СНД- Росії, в певній мірі України). На початку ХХ сторіччя сформувалася теорія поділу на цивілізовані народи і нецивілізовані народи, що розвиваються. МП виступає регулятором якісно нових міжнародних відносин, формується інструмент втручання більш розвинутих, цивілізованих держав у національно-правові системи інших держав з метою залучення їх у нове міжнародне співтовариство. Теорія примату МП над ВП задовольняє ці потреби. Основними тезами цієї теорії є (за Гансом Кельзеном) :
Я. Броунлі відхиляє моністичні теорії примату МП. Він зазначає, що ці теорії несумісні з наявністю суверенних держав. За його думкою найбільш прийнятною є теорія координації, відповідно до якої, дві системи не стикаються у протиборстві, адже вони діють у різних сферах - кожна з них є вищою у своїй власній сфері. У разі нездатності держави на внутрішньодержавному рівні діяти так, як цього потребує МП, ВП не може розглядатися як недійсне, це зумовлює лише міжнародно-правову відповідальність держави. Кожній із двох систем - ВП і МП - належить верховенство в її власній області, і жодна з них не має гегемонії над іншою. Ця теорія близька до дуалістичної теорії та може вважатись її сучасним варіантом з урахуванням складних взаємовідносин між двома системами. Одним із важливих практичних аспектів теорій співвідношення міжнародного і національного права є питання про порядок виконання державою міжнародних договірних і звичаєвих зобов'язань на її території. Моністичні концепції співвідношення двох правопорядків припускають пряму дію норм МП в національній правовій системі. В інших концептуальних напрямках по різному пояснюється суть процесу виконання міжнародно-правових норм у внутрішньодержавній сфері. Концепція імплементації. Імплементація норм МП - є цілеспрямованою організаційно- правовою діяльністю держав, яка здійснюється індивідуально, колективно або в рамках міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації ухвалених ними відповідно до МП зобов'язань. У випадку реалізації міжнародно-правових норм на національному рівні, необхідні додаткові внутрішньодержавні заходи для перетворення цілей, закладених у нормах МП, у реальні дії юридичних осіб і громадян, які знаходяться під державною юрисдикцією. Національне право виступає основним інструментом імплементації норм МП. Перша правова стадія процесу імплементації норм МП - це рецепція національним правом правил міжнародних договорів. Два основних види рецепції:
Загальною рецепцією є закріплення в конституціях держав положення, що міжнародні договори є частиною національного права. Часткова (індивідуальна) рецепція може відбуватися у формі:
Інкорпорація - це включення до національних систем права норм, які зовнішньо цілком ідентичні з нормами акту МП. У більшості випадків зазначений міжнародний-правовий акт зберігає форму, найменування, хоча і виступає в якості закону. Трансформація - не лише відтворення, але і переробка норм міжнародного договору відповідно до загальних принципів національного права. Правовим результатом трансформації, на відмінність від інкорпорації, є не тільки доповнення чинного внутрішнього права, але і зміна норм у зв'язку з вимогами міжнародної угоди. Під терміном відсилання розуміється вказівка у національному законодавстві на те, що певна поведінка державних органів, посадових осіб, громадян регулюється загальними положеннями або конкретними нормами договорів МП.
Норма міжнародного права — це юридично обов'язкове правило поведінки держав та інших суб'єктів міжнародного права в міжнародних відносинах. Міжнародно-правові норми (МПН) є універсальною формою існування міжнародного права. Норми міжнародного права створюються на засадах добровільних угод між його суб'єктами. Важливою ознакою МПН є те, що більшість із них не має загальнообов'язкового характеру. Група держав не може створити норми для інших держав. Кожна міжнародна угода або звичаєва норма створює об'єктивне право лише для держав, які висловили на те явну або мовчазну згоду. МПН мають особливу внутрішню структуру: найчастіше вони містять лише диспозицію (правило належної поведінки), рідше - гіпотезу і диспозицію, а санкція – відсутня (визначаються самостійним інститутом міжнародно-правових санкцій). Отже, МПН мають такі особливості:
|