Поняття та система міжнародного права. Сучасне міжнародне право. Мпп та мпп
 Скачать 0.59 Mb.
|
|
Унії поділялися на: - особисті - об'єднання суб'єктів в унію відбувалось під егідою одного монарха, без реального злиття органів управління. Суб'єкти особистої унії зберігали свій суверенітет та виступали самостійними суб'єктами міжнародного права. - реальні - створення такої унії супроводжувалось реальним злиттям органів управління держав та формуванням єдиної системи державного управління. Особливою категорією держав є постійно нейтральні держави, міжнародна правосуб'єктність яких виражається в наступному: - інші держави гарантують постійно нейтральній державі її тери¬торіальну недоторканість та незалежність; - постійно нейтральна держава не може брати участь в збройних конфліктах; - постійно нейтральна держава не може брати участь у військових союзах й організаціях; - постійно нейтральна держава не може розміщувати на своєї те¬риторії іноземні військові бази або дозволяти інші форми перебування іноземних військ; - постійно нейтральна держава має право на самооборону, а тому може мати власну армію. Загальновизнаною постійно нейтральною державою є Швейцарія (від 1815 р.). В 2002 р. Швейцарія приєдналась до ООН, що однак не порушує зобов'язань постійно нейтральної держави, оскільки ціллю 00Н є встановлення постійного миру. 9. Международные организации как субьекты мп. Международная организация - учрежденная международным договором организация, призванная на постоянной основе координировать действия государств-членов в соответствии с предоставленными ей полномочиями. Признаки ММПО: 1.Членство не менее 3-х государств; 2.Постоянные органы и штаб-квартира; 3.Наличие учредительного договора; 4.Уважение суверенитета членов-государств; 5.Невмешательство во внутренние дела; 6.Установленный порядок принятия решений. Міжнародні організації є похідними, несуверенними суб'єктами міжнародного права. Міжнародна (міжурядова) організація може бути визначена як формальна структура, створена в рамках міжнародного договору, укладеного між державами-членами організації, яка має конкретну ціль, що проявляється у спільному інтересі держав-членів. В деяких випадках членами міжнародних організацій, крім держав, можуть бути також інші міжнародні організації та певні автономні утворення. Міжнародна правосуб'єктність міжнародним організаціям надається державами міжнародним договором. Крім того, похідний характер правосуб'єктності міжнародних організацій проявляється в тому, що вони не мають повної міжнародної право- та дієздатності. На відміну від міжнародних організацій, членами яких - виключно або головним чином - є держави, і які зазвичай іменуються міжнарод¬ними міжурядовими організаціями, існують міжнародні неурядові ор¬ганізації. Міжнародні організації цього роду не створюються на підставі укладення міжнародного договору між державами. їх членами є фізичні особи або національні політичні, громадські, професійні, релігійні або інші організації з різних держав. Міжнародні неурядові організації їй діють в сфері офіційних міжнародних стосунків, і тому відносно них не постає питання щодо міжнародної правосуб'єктності. Правовою основою діяльності міжнародної (міжурядової) органі¬зації є міжнародний договір,укладений державами. Такий міжнародний договір відіграє роль статуту міжнародної організації, регулюючи такі питання, як мета і засади діяльності, членство, структура, процедура голосування та ін. Від змісту договору залежить питання, чи є створена на його основі міжнародна організація суб'єктом міжнародного права. Показовим є положення Конвенції ООН з морського права 1982 р., яке прямо вказує, що створений на її підставі Міжнародний Орган з морського дна має міжнародну правосуб'єктність. Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду 1998 р. також встановлює, що Суд має міжнародну правосуб'єктність (ст. 4). Найважливішим елементом міжнародної Ігравосуб'єктності, який притаманний міжнародній організації, є здатність до укладення договорів з державами-членами організації, державами, що не є чле¬нами даної організації, а також іншими міжнародними організаціями. Віденська конвенція про право договорів між державами та міжна¬родними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. встановлює (ст. 6), що здатність міжнародних організацій до укладення міжнародних договорів регулюється правилами цієї організації» під якими слід розуміти установчі документи, рішення і резолюції, при¬йняті відповідно до цих документів, а також практику, що склалася. Характерним є те, що Конвенція передбачає приєднання до неї, окрім держав, також міжнародних організацій, що мають правоздатність до укладення договорів (ст. 84). Таке формулювання статті 84 Конвенції вказує, що здатність до укладення договорів не є притаманною кожній міжнародній організації. Інші елементи міжнародної правосуб'єктності міжнародних орт* нізацій проявляються у розвитку та конкретизації їх здатнос ті до укла-дення договорів. На підставі статутів або інших міжнародних договорів міжнародні організації користуються імунітетами, що є подібними до дипломатичних привілеїв та імунітетів держав. Деякі міжнародні організації мають пасивне право посольства, яке означає, що держави-члени, а інколи також держави, що не є чле¬нами даної міжнародної організації, засновують при них свої постійні представництва, які мають статус, подібний до статусу дипломатичних представництв. Також мають місце приклади реалізації міжнародними організаціями активного права посольства шляхом акредитації в дея- ] ких державах представництв організацій. Наприклад, представництво І ООН в Україні Міжнародні організації також є суб'єктами міжнародної відпові-дальності. Так, Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами, 1972 р. передбачає, що міжнароднії організації можуть нести міжнародну відповідальність за такого роду шкоду. 10. Проблемы правосубьектности наций, борящихся за независимость. Концепция такой правосубъектности была выдвинута социалистическими и развивающимися странами. Постепенно она нашла определенное признание. В документах ООН в таких случаях используется выражение "национально-освободительное движение". Представляется, что такое выражение более точно. Вопрос об особом статусе борющейся нации возникает, лишь когда борьба достигает уровня национально-освободительного движения. В таких случаях имеются органы власти, осуществляющие контроль на определенной территории. По существу, речь идет о государстве в процессе становления. Правосубъектность в этом случае носит временный и ограниченный характер. Ее задача сделать возможными правоотношения с властью, контролирующей определенную территорию. Другая задача - поставить движение под покровительство международного права, прежде всего международного гуманитарного права. Нації і народи, що борються за національне визволення, як суб'єкт міжнародного права набули актуальності в 60-ті роках XX століття в період розпаду колоніальної системи. Народ, який в процесі ви¬звольної боротьби набуває елементи державності, створює органи, цивільні або військові, що здатні його представляти на міжнародній І арені, стає суб'єктом міжнародного права і трактується як держава in statu nascendi. Сучасним прикладом народу, що бореться за свою незалежністьі як суб'єкт міжнародного права, є палестинський народ. У 1964 р. було І створено його представництво в особі Організації Визволення Палести ни (ОВП). У1974 р. ОВП було визнано ООН офіційним представникоя Палестинського народу. ОВП отримала статус спостерігача в ООН. В березні 1993 р. ОВП було визнано представником палестинської! народу ізраїльським урядом. В даний час статус спостерігача в ООН має не ОВП, а Палестина, яка має право участі в сесіях ГА ООН (беї права голосу). Палестинський народ як суб'єкт міжнародного праві має: право посольства (наприклад, Палестина утримує постійну місію спостерігачів при ООН), право укладати двосторонні угоди (наприклад^ ізраїльсько-палестинські домовленості 1993 p.), право участі в робот| міжнародних організацій (наприклад, статус спостерігача в ООН членство в Лізі Арабських Держав). До створення палестинської держави палестинський народ залишатиметься суб'єктом міжнародного права. Критерії: наявність боротьби, керівництво,підтримка керівництва. (Косово, Абхазия, Осетия) 11. Институт признания в мп. Теория признания. Виды и формы признания. Визнання - це односторонній політико-правовий акт, яким суб'єкт визнання (держава, що визнає, або міжнародна організація) стверджує свою обізнаність про певний факт та позитивне ставлення щодо нього. Таке визначення визнання вказує, по-перше, на те, що це є акт по¬літичний, який залежить від політичних інтересів держави, що визнає, та, по-друге, це є акт правовий, тобто такий, що тягне за собою правові наслідки (встановлення дипломатичних, консульських відносин,укла¬дення договорів та ін.). Інститут визнання відноситься (відповідно, дестинаторами визна¬ння є) до визнання держави, уряду, повсталої сторони, нації, що бореть¬ся за свою незалежність. В ширшому розумінні, визнання відноситься до будь-якої правової ситуації, наприклад, визнання територіальних змін, що стають предметом визнання. З огляду на те, що визнання є актом політичним, стає зрозумілою відсутність у міжнародному праві обов'язку визнання. Проте, існує обов'язок невизнання ситуації, що суперечить праву. Теории У доктрині міжнародного права склалися дві теорії визнання: кон-ститутивна та декларативна, які відрізняються між собою моментом,* яким пов'язують настання правових наслідків фактів, що підлягають визнанню. Згідно з конститутивною теорією визнання, лише визнання поро¬джує відповідні правові наслідки та надає відповідні правові, консти-туюючі (правовстановлюючі) якості дестинатору визнання: державі -міжнародну правосуб'єктність,уряду - здатність представляти державу у міжнародних відносинах. Відповідно, без визнання держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права. Серед недоліків конститутивної теорії визнання потрібно за¬значити, по-перше, відсутність визначеної кількості актів визнання, необхідних для надання дестинатору зазначених якостей; по-друге, конститутивною теорією порушується засада суверенної рівності держав, оскільки наявність міжнародної правосуб'єктності суве¬ренної (а тому - рівноправної) держави ставиться в залежність від її визнання з боку інших суверенних держав; по-третє, держава може ефективно існувати та реалізовувати міжнародні угоди і за відсутності будь-якого міжнародного визнання (наприклад, Придністровська Молдавська Республіканка існує без офіційного визнання протягом тривалого часу). Згідно з декларативною теорією, визнання не впливає на існування дестинатора визнання та не надає йому відповідних властивостей, а лише констатує його появу та сприяє реалізації контактів з ним. Ви¬знання передбачає об'єктивне існування та внутрішню незалежність нової держави, проте не породжує її. Як зазначав Ф.Ф. Мартене, «дер¬жава виникає та існує самостійно. Визнанням лише констатується її народження». Незважаючи на прогресивність та більшу відповідність су масному міжнародному праву декларативної теорії, відсутність визнання з боку інших держав значною мірою перешкоджає реалізації її міжнародної правосуб'єктності. Але головним недоліком декларативної теорії є те, що вона розглядає виникнення нової держави як очевидний факт. Проте, якщо виникнення держави є сумнівним - сумнівним є також її міжнародна правосуб'єктність. Тому визнання буде не лише актом констатації, але й правової оцінки. Протиріччя між конститутивною та декларативною теоріями ви-знання може бути вирішено шляхом розрізнення визнання з точки зору держави, що визнає,та держави, що визнається (дестинатора визнання). З погляду держави, що визнає, - визнання є конститутивним актом, з погляду дестинатора визнання - є декларативним актом ствердження її існування. Справедливим є також бачення визнання як акта консти¬тутивного характеру на ранніх етапах становлення держави, коли ще е сумніви щодо її існування, та декларативного - на більш пізніх етапах, коли держава вже відбулася як суб'єкт міжнародного права. Види визнання Види визнання розрізняють в залежності від дестинатора визна-ння: держави, уряду, уряду у вигнанні, воюючої та повсталої сторони, орі^зації опору та національного визволення. Визнання держави має місце у випадках появи нової незалежної держави, революційних та інших соціальних перетворень, територіаль¬них змін, об'єднання та розділу держав і т.д. Основним критерієм визна¬ння держави є її незалежність та самостійність у реалізації ефективної та легітимної державної влади, що означає законність її встановлення та шдтримку з боку населення встановленого режиму. Визнання уряду означає визнання його здатності здійснювати ефективну державну владу в країні та представляти її на міжнародній арені Питання про визнання уряду виникає лише при неконституцій¬ному приході до влади. У міжнародній практиці поширення отримали дві доктрини визнання урядів, названі іменами міністрів іноземних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) та Мексики Хенара Естради (доктрина Естради). Доктрина Тобара приписує утримуватися від визнання урядів, що прийшли до влади у результаті державного перевороту або іншим неконституційним шляхом,поки не буде сформовано конституційним шляхом вільно обраний уряд. Доктрина Естради виступає проти «образливої практики, що по¬сягає на суверенітет інших націй... та веде до того, що внутрішні справи останніх можуть ставати предметом оцінки з боку інших урядів...». Інакше кажучи, дана доктрина виходить з того, що законність або не¬законність приходу до влади уряду не має бути предметом оцінки з боку іноземних країн. Сучасна міжнародна практика виходить також з теорії «ефектив¬ного контролю», згідно з якою ефективний контроль уряду, за умови його стабільності та тривалості, над певною територією є основною вимогою у прийнятті рішення щодо його визнання. Особливим видом визнання є визнання уряду у вигнанні, що отримало широке поширення під час Другої світової війни, коли уря¬ди низки окупованих країн (Польщі, Франції, Чехословаччини та ін.) були вигнані зі своїх держав та знайшли притулок в інших країнах або були в них сформовані. Таке визнання має місце за умов тісного зв'язку уряду зі своїм народом, а також наявності військових формувань, які продовжують активну боротьбу за визволення своєї країни і підлеглі своєму уряду. Визнання воюючої сторони означає визнання учасником міжна¬родних відносин, що регулюються законами та звичаями війни. Харак¬терного такий суб'єкт добровільно приймає на себе статус воюючої сторони, вступаючи до міжнародного збройного конфлікту з іншим суб'єктом міжнародного права. Визнання повсталої сторони надається внутрішньодержавному суб'єкту у збройному конфлікті неміжнарод-ного характеру - визнання повстанців, організацій опору, учасників національно-визвольної війни та ін. Визнання воюючої та повсталої сторони породжують права та обов'язки, що витікають з законів та звичаїв війни (надання статусу комбатанта, право притулку, тощо). Форми визнання Існують наступні форми визнання: - de-jure; - de-facto; -ad hoc. Найбільш поширеним є визнання de-jure, яке є офіційним, по¬вним та остаточним. Воно передбачає встановлення між суо єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязы и проводжується,як правило, заявою про офіційне визнання та встанов-ленням дипломатичних відносин. Визнання де-юре носить безумовний характер та, як правило, не може буди відкликане. У разі наявності сумнівів щодо відповідності міжнародному пра¬ву виникнення нових держав та урядів, використовується визнання de-facto, яке є офіційним, але не повним. Воно може супроводжуватись встановленням консульських відносин, але це не є обов'язковим. Ви¬знання de-facto трактується з політичних причин як проміжне між невизнанням держави та повним визнанням. Визнання de-facto може бути відкликане. Особливою формою є визнання ad hoc (визнання на даний випа¬док), яке має місце, коли держава вступає з іншою державою у разові відносини для здійснення конкретних дій, проведення мирних пере-говорів, підготовки мирних угод, тощо. Прикладом можуть служити неодноразові переговори між Організацією Визволення Палестини та Ізраїлем. Визнання може бути як явно вираженим, так і у формі дій, що свідчать про визнання (так зване «мовчазне визнання»). Прикладами можуть служити встановлення дипломатичних відносин, укладення двосторонньої угоди з новою державою, продовження відносин з новим урядом, що прийшов до влади неконституційним шляхом. Проте не є визнанням факт участі суб'єктів міжнародного права, що не визнають один одного, у одному багатосторонньому договорі або міжнародній організації (див. ст. 82 Віденської конвенції про представництво дер¬жав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 p.). 12. Институт правопреемства в мп. Правопреемство государств. Правопреемство Украиы,в связи с распадом СССР. Для стабільності міжнародних відносин важливе значення має по¬слідовне виконання суб'єктами міжнародного права укладених ними міжнародних договорів, їх міжнародних зобов'язань щодо території, власності, членства у міжнародних організаціях тощо. Правонаступництво держав означає зміну однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини певної території (ст. 2 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо до-говорів 1978 р.). Інститут правонаступництва у міжнародному праві є міжгалузевим інститутом: його норми містяться в праві міжнародних договорів, праві «міжнародних організацій, міжнародному економіч¬ному праві та ін. Тривалий час основу інституту правонаступництва складали звичаєві норми міжнародного права, проте наприкінці 70-х - початку 80-х рр. у Відні були проведені міжнародні конференції з кодифікації норм про правонаступництво, результатом яких стало прийняття Ві¬денської конвенції про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 р. та Віденської конвенції про правонаступництво щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р. Вказані конвенції є обов'язковими для держав-учасниць конвенцій» для яких вони набули чинності. Для інших держав їх положення можуть застосовуватись як зви¬чаєві норми міжнародного права. Україна ратифікувала обидві вказані конвенції та є їх учасницею. Крім зазначених конвенцій, питання правонаступництва регулю¬ються також регіональними договорами (наприклад, Угодою з питань правонаступництва колишніх Югославських республік 2001 р., Догово¬ром про правонаступництво щодо зовнішнього боргу та активів Союзу PCP 1991 p., а також вирішуються у двосторонніх угодах, наприклад, Угода між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього Союзу PCP 1994 p.). |