Поняття та система міжнародного права. Сучасне міжнародне право. Мпп та мпп

• Название: Поняття та система міжнародного права. Сучасне міжнародне право. Мпп та мпп
• Анкор: otvety_gos.doc
• Дата: 26.12.2017
• Размер: 0.59 Mb.
• Имя файла: otvety_gos.doc
• Тип: Документы; #12992
• страница: 9 из 12

Рада з прав людини ООН є міжурядовим органом у системі ООН у складі представників 47 держав, що відповідає за зміцнення діяльності щодо заохочення і захисту прав людини по всьому світу.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була засіювана відповідно до резолюції 48-ї сесії Гене¬ральної Асамблеї ООН у 1993 р.

34. Європейська система захисту прав людини: загальна характеристика.

Европейский механизм защиты прав человека основан на Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод 1950 г., заключенной под эгидой Совета Европы. Конвенция закрепляет перчень прав и свобод, подлежащих защите, регулирует порядок формирования Европейского суда по правам человека, процедуру подачи и рассмотрения жалоб.14 дополнительных протоколов.

Подробные нормы, регулирующие рассмотрение дела в ЕСПЧ, содержатся в его Регламенте от 4 ноября 1998 г. «Правила процедуры суда».

Европейская социальная хартия 18 октября 1961 г.; вступила в силу 26 февраля 1965 г.). ( пересмотренная ) 1996 г. закрепляет экономические и социальные права человека. Контроль за выполнением обязательств, закрепленных в Хартии, осуществляется при помощи рассмотрения докладов и коллективных жалоб Комитетом экспертов и вынесения рекомендаций Комитетом министров СЕ.

ЕСПЧ состоит из судей, число которых равно числу договаривающихся государств. Судьи избираются Парламентской ассамблеей СЕ из списка, включающего трех кандидатов.судьи избираются сроком на 6 лет и могут быть переизбраны. Для рассмотрения переданных ему дел Суд образует комитеты в составе трех судей, Палаты в составе семи судей и Большую Палату в составе семнадцати судей.

С жалобой в ЕСПЧ может обратится любое государство-участник,а также любое физическое лицо, любая неправительственная организация или любая группа частных лиц.

Государства редко обращаются,такие обращения могут быть рассмотрены как недружественные акты.

Индивидуальные обращения принимаются ЕСПЧ при соблюдении определенных условий:

- Должны быть исчерпаны все внутренние средства правовой защиты в соответствии с международным правом,т.е. все доступные и эффективные инстанции;

- должно пройти не более 6 месяцев с даты вынесения национальными органами окончательного решения по делу;

- жалоба не должна быть анонимной;

- жалоба не должна быть по существу аналогичной той,которая уже была рассмотрена ЕСПЧ;

- жалоба не должна быть предметом другой процедуры международного разбирательства или урегулирования;

- жалоба не должна быть несовместимой с положениями Конвенции 1950 г. или Протоколов к ней,ее подача не должна представлять собой злоупотребление правом.

Государства обязаны исполнять решения ЕСПЧ по делам, в которых они являются сторонами. Конкретный механизм исполнения не предусмотрен Конвенцией.

10 мая 2006 г. Комитет министров СЕ принял «Правила надзора за исполнением решений и условий мировых соглашений».

На любой стадии производства по делу стороны могут заключить мировое соглашение
35. Способи вирішення міжнародних спорів. «Спір» та «ситуація». Безпосередні переговори, посередництво, добрі послуги, слідчі та погоджувальні комісії.

Засоби мирного вирішення спорів, що були напрацьовані в про¬цесі багатовікової практики міжнародного спілкування, вперше було нормативно закріплено в Гаазьких конвенціях 1899 р. та 1907 р. про мирне вирішення міжнародних зіткнень, які передбачали серед таких засобів добрі послуги та посередництво, міжнародні слідчі комісії, міжнародний третейський суд. Статутом Ліги Націй було засновано перший судовий орган - Постійну Палату Міжнародного Правосуддя. Прийнятий Лігою Націй в 1928 р. Загальний акт про мирне вирішення спорів встановлював обов'язкову юрисдикцію Постійної Палати Між¬народного Правосуддя, якщо міжнародний спір не було врегульовано шляхом переговорів.

Положення про мирне вирішення міжнародних спорів було за¬фіксовано у Статуті ООН (п. З ст. 2) і в подальшому було повторено, зокрема, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., За¬ключному Акті РБСЄ 1975 р., а також у Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р. Положення Статуту ООН, що відносяться до мирного вирішення міжнародних спорів, стосуються не тільки держав-членів ООН, але також держав, які не є членами ООН. Мирне вирішення міжнародних спорів є, таким чином, лшципом загального міжнародного права, обов'язковим для всіх держав світу.

У своєму рішенні 1924 р.у справі Концесії Мавромматіса у Палести¬ні Постійна Палата Міжнародного Правосуддя визначила, що спір - це «розбіжність з питань права або факту, конфлікт юридичних позицій або інтересів». Предметом міжнародного спору може бути, зокрема, правовий статус конкретної території, розмежування державних кордонів, втручання у внутрішні справи, доступ до континентального шельфу тощо.

У Статуті ООН окрім терміну «міжнародний спір» застосовується також поняття ситуації, «яка може призвести до міжнародних ускладнень або викликати спір» Цей другий термін Є більш широким. Ситуація означає становите, в якому Непорозуміння та протиріччя між державами не виступають у якості конкретизованих претензій.

Можна виділити дипломатичні (погоджувальні) та судові засоби вирішення міжнародник спорів. Критерієм цього поділу є питан¬ня, чи звернення до даної процедури завжди приводить до певного розв'язання міжнародного спору з міжнародно-правової точки зору. Дипломатичні засоби характеризуються тим, що сторони спору зали¬шають за собою прийняття остаточного рішення у розв'язанні спору та самі в більшій або меншій мірі беруть участь у пошуку засобів його вирішення. До дипломатичних засобів відносяться: переговори, добрі послуги, посередництво (медіація), слідчі та погоджувальні комісії, консультації. У свою чергу, при застосуванні судових засобів сторони спору є зв'язаними прийнятим рішенням і мають обмежені можливості впливу на вирішення спору. Судовими засобами є арбітраж та постійні міжнародні суди.
Безпосередні переговори і консультації Переговори є найважливішими і найпростішим засобом, що най¬частіше застосовується для розв'язання міжнародних спорів. Переговори ведуться безпосередньо сторонами, які знаходяться у спорі.

Дипломатичні переговори від імені держав можуть проводити їх голови, голови урядів, міністри закордонних справ або інші спеціально на те уповноваженні особи. Відсутність дипломатичних відносин між державами, які знаходяться у спорі, не виключає можливості прове¬дення переговорів.Переговори можуть проводитися на різних стадіях вирішення спо¬рів, а також після застосування інших методів, якщо ситуація вимагає подальшого уточнення позицій сторін. Переговори, як правило, починаються добровільно, за згодою сто¬рін. Однак проведення переговорів може бути обов'язковим відповід¬но до міжнародних угод або рішень міжнародних судів та арбітражів.

У випадку, коли переговори не приносять бажаних результатів чи сторонам не вдається сісти за стіл переговорів, ефективними можуть стати добрі послуги та посередництво, або способи вирішення спорів, що передбачають участь третьої сторони. Зазвичай як третя сторона виступають держави або міжнародні організації, але ними можуть бути також і видатні особистості, держави, які підтримують добрі стосунки з обома сторонами спору. Добрі послуги полягають у сприянні сторонам спору в налаго¬дженні безпосередніх контактів - початку дипломатичних переговорів або відновленні їх у разі переривання, - але без активної в них участі. Посередництво навпаки є засобом, що йде далі, ніж добрі послуги, оскільки воно передбачає активну участь посередника у переговорах між сторонами спору, який надає їм поради і вказівки, а також власні пропозиції щодо вирішення спору, та інколи навіть керує процесом перебігу вирішення спору. Сторони спору не є зв'язаними пропозиці¬ями посередника.

слідчі та погоджувальні комісії. Вони полягають у призна-ченні спільних органів держав-сторін спору, які називаються слідчими або погоджувальними комісіями. Ці комісії можуть бути постійними органами або створюватись ad hoc. Слідчі та погоджувальні функції можуть виконувати також міжнародні організації.

Завданням слідчої комісії є з'ясування фактичних обставин, якщо між сторонами спору виникли різні підходи щодо цього. Результати слідства не є обов'язковим для сторін з міжнародно-правової точки зору, але можуть сприяти розв'язанню спору.

Завдання погоджувальної комісії є більш широкими, ніж слідчої комісії, і полягають у погодженні взаємних претензій та наданні про-позиції сторонам спору щодо його вирішення.
36. Міжнародні судові процедури. Міжнародний суд ООН.

До судових засобів вирішення міжнародних спорів відносять¬ся два інститути: арбітраж та міжнародне правосуддя (у вузькому значенні). їх спільною рисою є те, що вони остаточно вирішують міжнародний спір.

Згідно з І Гаазькою конвенцією про мирне вирішення міжнарод¬них зіткнень 1907 p., арбітраж, або примирення, полягає у «вирішенні спорів між державами суддями за їх вибором і на підставі поваги до права» (ст. 37). Звернення до арбітражу тягне за собою обов'язок до¬бровільно підкоритися його рішенню. Угода про арбітраж може мати форму арбітражного застереження (згода ante hoc) або спеціальної угоди, що називається компромісом (згода post hoc). В такій угоді сто¬рони спору визначають його предмет, спосіб призначення арбітрів та їх компетенцію, а також процедуру розгляду спору. Рішення арбітражу є обов'язковим для сторін спору.

Арбітраж відрізняється від постійного міжнародного правосуддя тим, що сторони спору мають можливість врегулювати процедурні питання, а також можуть обрати арбітрів (таку можливість не надають постійні міжнародні суди).

У міжнародній практиці найчастіше створюється арбітражний трибунал як колегіальний орган, що складається з непарної кількості осіб (трьох або п'яти), рішення якого приймаються більшістю голосів. До складу трибуналу входять представники сторін, а також нейтраль¬ний арбітр, участь якого забезпечує неупередженість рішення.

Спробою інституалізації арбітражу було створення Постійної палати третейського суду на підставі положень Гаазьких конвенцій 1899 р. і 1907 р.

Міжнародний Суд ООН є головним судовим органом ООН і най¬важливішим міжнародним судом. Організацію і функціонування Суду визначає його Статут, який є інтегральною частиною Статуту ООН. Усі держави-члени ООН ipso facto є сторонами Статуту Міжнародного СУДУ.

Міжнародний Суд складається з 15 суддів, «обраних незалежно від їх громадянства, з числа осіб високих моральних якостей, які від¬повідають вимогам, що пред'являються в їх країнах для призначення на вищі судові посади, або які є юристами з визнаним авторитетом у еред галузі міжнародного права».Судді обираються строком на 9 років та можуть бути переобрані. Кожні три роки від-бувається переобрання 1/3 складу Суду

Для кворуму достатньо дев'яти суддів (ст. 25 Статуту). Статут Суду передбачає також можлиВ1СТЬ СТВ0Рення камер у складі трьох або більше суддів для розгляду певної категорії справ (ст. 26 Статуту). Справи заслуховуються і ви- рішуються камерами на прохання сторін. Всі питання вирішуються

більшістю голосів присутніх суддів.

Міжнародний Суд виконує дві функції: судову і консультативну.

Судова функція Міжнародного Суду полягає у розв'язанні спорів між державами. Тільки держави мають процесуальну дієздатність перед Міжнародним Судом. Суд є відкритим для держав-сторін Статуту Суду.

Юрисдикція Суду є факультативною, але держави можуть визнати її обов'язковою для себе. Таке визнання може бути виражено різними способами, а саме:

1) держави вносять на розгляд Суду вже існуючий спір шляхом спеціальної угоди (компромісу);

2) держави-сторони міжнародного договору включають до нього застереження про визнання юрисдикції Міжнародного Суду щодо ви-конання або тлумачення цього договору;

3) держави можуть у будь-який час заявити, що вони визнають на підставі взаємності ipso facto юрисдикцію Міжнародного Суду з усіх правових спорів, що стосуються: а) тлумачення договору; Ь) будь-якого питання міжнародного права; с) наявності факту, який, якщо він буде встановлений, являє собою порушення міжнародного зобов'язання; d) характеру та розмірів відшкодування, яке належить за порушення міжнародного зобов'язання.

Спори, що стосуються юрисдикції Суду, вирішує сам Суд. Рішення Міжнародного Суду є остаточним і оскарженню не піддягає. Рішення є обов'язковим лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише у цій справі.

Консультативна функція Міжнародного Суду полягає у наданні консультативного висновку з питань міжнародного права. Статут ООН уповноважує Генеральну Асамблею та Раду Безпеки на звернення до Міжнародного Суду за консультативним висновком з будь-якого юридичного питання. Крім того, Генеральна Асамблея може уповноважити інші органи та спеціалізовані установи ООН на запит консультативного висновку Суду з юридичних питань, які виникають в межах сфери їх діяльності. Таке повноваження отрима¬ла, наприклад, Економічна та Соціальна Рада ООН. Держави не можуть звертатися до Суду за консультативним рішенням.

Консультативні висновки Міжнародного Суду не мають обов'язкового характеру, проте вони є значним фактором у розвитку міжнародного права і можуть також тлумачитись як доказ існування звичаєвої норми міжнародного права (opinio juris).
37. Міжнародне гуманітарне право: поняття та джерела
Международное гуманитарное право представляет собой совокупность договорных и обычных международно-правовых норм и принципов, специально предназначенных для применения в международных и немеждународных конфликтах и ограничивающих свободу воюющих сторон в выборе средств и методов ведения военных действий (Гаагское право) и норм, защищающих население и имущество, затронутые военными действиями (Женевское право).

Международное право возникло в значительной мере как право войны. Вышедшая в 1625 г. книга Г. Гроция называлась "О праве войны и мира" ("De jure belli ac pacis"). Главное внимание уделялось определению правовых оснований для начала войны, т.е. праву на войну (jus ad bellum). Вторая часть - право войны (jus in bellum), устанавливающая правила ведения военных действий, развивалась медленнее. А вот защита жертв войны, раненых, пленных, мирного населения привлекла внимание международного права лишь во второй половине XIX в. Эффективность права войны никогда не была высокой.

Международное гуманитарное право имеет существенные особенности как в формировании, так и в реализации норм. Основным принципом этого права является принцип гуманности, человечности. Он нашел отражение уже в Гаагских конвенциях 1907 г., которые придали ему самостоятельное юридическое значение. Имеется в виду известная "оговорка Мартенса", названная по имени ее автора, профессора Петербургского университета Ф.Ф. Мартенса. Она включена в шестую Гаагскую конвенцию. Соответствующее положение этой Конвенции установило, что в случаях, не предусмотренных конвенционными постановлениями, население и воюющие остаются под защитой и действием начал международного права, вытекающих "из установившихся между цивилизованными народами обычаев, из законов человечности и требований общественного сознания".

Характерная черта международного гуманитарного права - защита прав и интересов человека в экстремальных условиях вооруженного конфликта.

Основным источником международного гуманитарного права является обычай, поскольку только он обеспечивает общеобязательный характер норм. В докладе Генерального секретаря ООН об уставе Международного трибунала для бывшей Югославии говорилось, что применение принципа nullum crimen sine lege требует, чтобы Международный трибунал применял нормы международного гуманитарного права, которые, вне всяких сомнений, являются частью обычного права, с тем чтобы проблема участия лишь некоторых, а не всех государств в конкретных конвенциях не возникала.

Существенны особенности формирования обычных норм гуманитарного права. Они формируются, главным образом, не на основе практики государств в ходе вооруженных конфликтов, а на базе договорной практики государств и резолюций международных организаций. Процесс начинается принятием конвенции, реже - резолюции международной организации. За этим следует признание государствами и организациями соответствующих правил нормами международного обычного права.

Отмеченное положение следует учитывать при определении юридической силы норм гуманитарных конвенций, которые могут быть не ратифицированы значительным числом государств или даже вообще не вступать в силу. Иными словами, решающее значение придается признанию нормы государствами (opinio juris).

Общие принципы права, как они определены в ст. 38 Устава Международного Суда, также оказывают свое воздействие на право войны, и применяются также, как и в других отраслях международного публичного права.

Среди вспомогательных источников этого права международная юриспруденция предоставляет значительные возможности для его толкования и прогрессивного развития. Прежде всего речь идет о решениях международных судов, а также о юридической практике национальных судов применительно к международно-правовым нормам, отраженным во внутренних законодательствах государств, применяющих их. Что касается международных судов, то среди них следует различать суды, применяющие международное право войны как часть всего международного права, то есть так, как это делает Международный Суд в Гааге, и суды, созданные на временной основе (ad hoc) для рассмотрения несоблюдения и нарушения правил ведения войны в конкретных случаях, как, например, трибуналы, учрежденные союзниками после Второй мировой войны для суда над руководителями стран «оси». Уставы этих трибуналов определенно предписывали проверять соответствие поведения преступников нормам права войны (военные преступления).

Еще одним источником международного гуманитарного права являются документы, принятые в рамках Международных конференций Красного Креста (уставы, резолюции, декларации и т.д.), разнообразие которых обусловлено особенностью структуры этого органа, в котором, наряду со всеми организациями Движения Красного Креста и Красного Полумесяца (национальные общества, Лига обществ Красного Креста и Красного Полумесяца и МККК), полноправно участвуют государства-участники Женевской конвенции с правом решающего голоса.

Основными конвенциями гуманитарного права являются Гаагские конвенции 1899 и 1907 гг. о законах и обычаях войны, Женевские конвенции 1949 г. о защите жертв войны и два дополнительных протокола к ним 1977 г.

Гуманитарное право активно развивалось после Второй мировой войны, что свидетельствует о его значении в современных условиях. По мере технического прогресса оно распространяет свое действие на применение новых средств и методов ведения военных действий. Главное внимание уделяется защите жертв войны. Современное гуманитарное право охватывает своим действием все виды вооруженных конфликтов, включая конфликты немеждународного характера. В результате гуманитарное право существенно отличается от былого права войны, соответствует целям и принципам современного международного права.

Сферой действия гуманитарного права, как и международного права в целом, является область межгосударственных отношений. Оно распространяется на любые вооруженные конфликты между государствами независимо от их различия, основанного на характере или происхождении конфликта или на причинах, воздвигаемых сторонниками, находящимися в конфликте.

38. Правовий статус учасників військових дій. Комбатанти та некомбатанти. Розвідники та шпигуни. Парламентери. Найманці.

Під час збройних конфліктів населення, що проживає на території Держави, поділяється на дві групи: таке, що відноситься до збройних сил, і таке, що не відноситься до збройних сил (цивільне населення). Першу групу поділяють на дві категорії осіб: комбатанти і некомба-танти.

Комбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил вою¬ючих сторін та безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках.

Некомбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил та безпосередньо не беруть участь в бойових діях. Це - військові ко¬респонденти, юристи, духівництво, інтенданти, медичний персонал. Некомбатанти можуть мати особисту зброю для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони отримують статус комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. до комбатантів від¬носяться:

1) особовий склад регулярних збройних сил;

2) ополчення, добровольчі загони, як ті що входять, так і не входять до складу регулярних збройних сил;

3) особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

4) особи, що надають допомогу збройним силам, але участі в бо¬йових діях не беруть;

5) члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, що надають допомогу тим, що воюють;

6) населення, яке при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Для визнання комбатантами партизани повинні належати до орга¬нізованого загону на чолі з особою, відповідальною за своїх підлеглих перед своїм урядом, особою, що забезпечує дисципліну і дотримання прав міжнародного гуманітарного права. Партизани повинні відкри¬то носити зброю перед початком і під час битви і мати певні відмінні знаки.

Необхідно розрізняти такі категорії, як військовий шпигун і вій¬ськовий розвідник. Військовий шпигун (лазутчик) - це згідно ст. 29 додатку до IV Гаазької конвенції 1907 р. «така особа, яка, діючи таємни м чином або під помилковими приводами, збирає або прагне зібрати відо¬мості в районі дій одного з воюючих з наміром повідомити їх стороні противника». Стаття 46 Додаткового протоколу І,уточнюючи правовий статус військового шпигуна, закріплює норму, згідно з якою особа зі складу збройних сил, що «потрапляє під владу сторони противника в той час, коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитися як із шпигуном».

Військовий розвідник - це особа, що збирає відомості в районі дії противника і відкрито носить форму своєї армії,тобто не приховує своєї справжньої особи. У випадку, якщо ця особа потрапить до рук проти-вника, на неї повинен поширюватися режим військового полону.

Наёмники — лица, действующие в целях получения материального вознаграждения, не являющиеся гражданами ни одной из сторон конфликта, не проживающие постоянно на их территории и не являющиеся лицами, направленными для исполнения служебных обязанностей, не могут претендовать на статус комбатанта и военнопленного. В ряде стран наёмничество признаётся преступлением и подлежит уголовному преследованию. Следует проводить различие между наёмниками и добровольцами: последние участвуют в конфликте по идейным соображениям и являются комбатантами. Согласно Первому Дополнительному Протоколу к Женевским Конвенциям наёмники не получают статуса комбатанта и военнопленного, но тем не менее с ними необходимо обращаться гуманно согласно ст. 3 общей для всех Женевских Конвенций.

Особый правовой статус имеют парламентеры. Парламентером называется лицо, уполномоченное военным командованием на ведение переговоров с военным командованием неприятеля. Согласно IV Гаагской конвенции 1907 года, как сам парламентер, так и сопровождающие его - трубач, горнист или барабанщик, лицо, несущее флаг, и переводчик, - пользуются правом неприкосновенности. Отличительным знаком парламентера является белый флаг. Парламентер может быть принят противником или отослан обратно, но в любом случае ему должна быть обеспечена безопасность возвращения в расположение своих войск. Нарушение неприкосновенности парламентеров, их убийство является видом военных преступлений.

39. Обмеження засобів та методів ведення війни в міжнародному праві.

Інші міжнародні договори присвячені забороні або обмеженню застосування певного засобу або методу ведення війни. Серед них необ¬хідно відмітити наступні: Санкт-Петербурзька декларація про відміну застосування вибухових і запалювальних куль 1868 р.; Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газш та бактеріологічних засобів 1925 р.; Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.; Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р.; Конвенція про заборону або обмеження застосування конкрет¬них видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що мають можливість наносити надмірні ушкодження чи мають невибіркову дію, 1981 р.і три Протоколи до неї (Протокол про осколки,які не піддаються виявленню; Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв; Протокол про заборону або обмеження застосування запалювальної зброї).

Засоби ведення військових дій - це зброя і інша військова техніка, що застосовується збройними силами воюючих для знищення живої сили і матеріальних засобів противника, придушення його сил і здат¬ності до опору. Методи ведення військових дій - це порядок, різні спо¬соби використання засобів ведення війни у вказаних цілях.

Згідно зі ст. 35 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. право сторін, що знаходяться в конфлікті, обирати методи і за¬соби ведення війни не є необмеженим. Забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини і методи ведення військових дій, здатні за¬подіяти зайві пошкодження або зайві страждання або такі, що роблять смерть неминучою, а також що ведуть до масового руйнування і без¬глуздого знищення матеріальних цінностей.

Сучасне міжнародне право забороняє застосування в збройних конфліктах такі види зброї масового знищення, як хімічна і бактеріо¬логічна. Юридичною основою заборони вживання даного виду зброї масового знищення є Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про їх знищення 1972 р. Ця Конвенція зобов'язує держави не тільки не розробляти, не проводити і не набувати будь-який вид бактеріо¬логічної зброї, але і знищити цю зброю. Конвенція про заборону роз¬робки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і про її знищення прийнята у 1992 р., вступила в силу у 1997 р.

З приводу ядерної зброї існує декілька міжнародно-правових актів, метою яких є обмеження її кількості і подальшого якісного вдоскона¬лення, на звуження сфери її просторового розповсюдження, тоді як прямої заборони на використання ядерної зброї поки що немає.

Згідно з Додатковим протоколом І забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини і методи ведення військових дій, здатні заподіяти зайві пошкодження або страждання, а також обширну, дов¬готривалу і серйозну шкоду природному середовищу. Крім того, при вивченні, розробці, взятті на озброєння нових видів зброї» засобів або методів ведення війни учасник Додаткового протоколу І повинен визначити, чи підпадає їх застосування під заборону, що міститься в Протоколі або в інших нормах міжнародного права, що застосовуються до вказаного учасника (ст. 36).

Заборонені також наступні методи ведення військових дій: від-дання наказу не «залишати нікого в живих», незаконне використання емблем Червоного Хреста, ООН, а також прапорів, емблем, форменого одягу нейтральних держав або держав, що не беруть участь в конфлікті. Забороняється вбивати, заподіювати поранення або брати у полон про¬тивника, вдаючись до віроломства, під яким розуміються дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і примусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного гуманітарного права.

З питань застосування нових засобів і методів ведення війни, які не заборонені міжнародними документами, міжнародне право вихо¬дить з Декларації Мартенса, сформульованої ним у 1899 р. на Гаазькій конференції: «В очікуванні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає за необхідне конста¬тувати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населення і воюючі залишаються під охороною і дією міжнародного права, оскільки вони випливають із встановлених звичаїв між утвореними народами, із за¬конів людяності та вимог суспільної свідомості». Тобто в усіх випадках відсутності конкретних правових норм, присвячених встановленню заборон або обмежень або інших правил поведінки воюючих, у будь-якому разі до них застосовується міжнародне право.
40. Захист цивільного населення та цивільних об’єктів під час війни.

Четверта Женевська Конвенція встановлює основи захисту мир¬ного населення під час війни. Особи, що знаходяться під владою ворога поділяються на дві категорії: цивільні особи, які знаходяться у країні ворога та населення на окупованій території.

Обидві ці категорії мають право на повагу до їх особистих прав, обрядів, звичок та звичаїв. Із ними завжди повинні поводитись гуман-ного них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення. Не можна у примусовому порядку залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б зму-шувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яка окупувала, зобов'язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби гігієни, а також слідкувати за поста-чанням населенню всього необхідного. Щодо цивільних осіб, які зна-ходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся з певних об'єктивних обставин або ж їх просто затримали – ставлення до цих осіб повинно бути таким же як і до іноземних загалом.

В межах можливого, окупаційна влада зобов'язана поважати осно¬вні права людини, а також права, визначені міжнародними нормами. Мирному населенню повинен бути наданий певний рівень захисту з урахуванням, однак, з урахуванням інтересів безпеки окупаційних сил. Окупант зобов'язаний, у взаємодії з місцевою владою, максималь¬но забезпечити населення медичним обслуговуванням, включаючи санітарні умови. Медичні установи можуть бути тимчасово рекві¬зовані для лікування поранених, але таке вилучення компенсується створенням необхідних установ для мирного населення. Окупаційна влада стежить за забезпеченістю населення продуктами харчування і у разі потреби вживає необхідні заходи, також допускається допо¬мога під егідою МКЧХ.

Населення не може примушуватися до діяльності, що має військове значення. Добровольці, що вступають на військову службу окупацій¬ної держави, кваліфікуються як зрадники за законами своєї держави. Допускається залучення осіб старше 18 років до примусової праці, але працюючі повинні одержувати справедливу оплату і не можуть бути вивезені за кордон.

Реквізиція приватної власності для потреб окупаційних сил до¬пускається, але з компенсацією готівкою або шляхом видачі розписки. Руйнування власності заборонено, окрім випадків абсолютної військо¬вої необхідності.
Згідно зі ст. 25IV Гаазької конвенції 1907 р. заборонено «атакувати або бомбардувати будь-яким засобом» незахищені міста, селища, жит¬ло або споруди. Згідно з Додатковим протоколом І «цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресалій». До військових об'єктів Протокол відносить такі об'єкти, «які через свій характер, розташування, призначення або використання роблять ефективний внесок у військові дії і повне або часткове руйнування, захоплення або нейтралізація яких при існуючих в даний момент обставинах надає явну військову перевагу» (ст. 52). Отже, об'єкти, що не підпадають під вищенаведене визначення, повинні розглядатися як цивільні, і їх знищення є забороненим методом ведення війни.

Додатковий протокол І забороняє піддавати нападу або знищенню, вивозити або приводити в непридатність об'єкти, необхідні для ви¬живання цивільного населення, такі як запаси продуктів харчування, посіви, худоба, споруди для постачання питної води і запаси останньої, а також іригаційні споруди, спеціально з метою не допустити їх вико¬ристання цивільним населенням або противною стороною як засобів підтримки існування, незалежно від мотивів, будь то з метою викли¬кати голод серед цивільного населення, примусити його до виїзду або з якої-небудь іншої причини.

Об'єкти, що представляють культурну і історичну цінність, підля¬гають захисту згідно зі ст. 27IV Гаазької конвенції 1907 р. та ст. 53 До¬даткового протоколу І, що забороняють вчиняти будь-які ворожі акти, спрямовані проти тих історичних пам'ятників, витворів мистецтва або місць відправлення культу, які складають культурну або духовну спад¬щину народів; використовувати такі об'єкти для підтримки військових зусиль; здійснювати репресалії відносно таких об'єктів.

Найважливішим джерелом, що визначає правовий режим куль¬турних цінностей під час збройних конфліктів, є Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. Згідно зі ст. 1 Конвенції захисту підлягають: пам'ятники архітектури, релігійні або світські, що «мають велике значення для культурної спадщини кожного народу»; археологічні об'єкти; будівлі, призначені для збереження або експонування рухомих культурних цінностей, такі як музеї, великі бібліотеки, сховища архівів і т.п., а також центри зосередження цінностей, якими може виступати частина міста або навіть ціле місто.
41. Міжнародні організації: поняття та види. Правосуб’єктність міжнародних міжурядових організацій.

Міжнародна організація - заснована міжнародним договором організація, що покликана на постійній основі координувати дії держав-членів відповідно до наданих їй повноважень.

Характерні риси організації:

- створення шляхом укладення особливого договору, що є засновницьким актом;

- система постійно діючих органів;

- автономний статус і відповідні функції.

Для класифікації міжнародних організацій можуть бути застосо¬вані різні критерії.

За характером членства міжнародні організації поділяються на міжурядові та неурядові. Останні, хоча і відіграють значну роль на міжнародній арені, не розглядаються як суб'єкти міжнародного права, оскільки створюються не державами, а юридичними та фізичними особами різних держав. Международные межправительственные (межгосударственные) организации — объединения государств или государственных институций, созданные на основе международного договора между государствами или их уполномоченными институциями.

Международные неправительственные (негосударственные, общественные) организации — объединения, членами которых (на основе совместной деятельности для защиты общих интересов и достижения уставных целей в гражданских, политических, культурных, социальных и экономических сферах) являются субъекты из разных стран и зарегистрированные в государстве, законодательство которого позволяет иностранным физическим или юридическим лицам создавать общественные организации и быть избранными в состав руководящего органа такой организации.

За колом учасників міжнародні міжурядові організації поділя¬ються на універсальні, відкриті для участі всіх держав світу (ООН, її спеціалізовані установи), і регіональні, членами яких можуть бути держави одного регіону (Африканський Союз, Організація американ¬ських держав).

Міжурядові організації поділяються також на організації загальної і спеціальної компетенції. Діяльність організацій загальної компетенції стосується всіх сфер відносин між державами-членами: політичної, економічної, соціальної, культурної і ін. (наприклад, ООН, СН Д, ОАД). Організації спеціальної компетенції обмежуються співпрацею в одній спеціальній області (наприклад, Міжнародна організація праці) і за предметом діяльності можуть поділятися на політичні, економічні, соціальні, культурні, наукові, релігійні і т.д.

За порядком вступу організації поділяються на відкриті (будь-яка держава може стати членом) і закриті (прийом в члени проводиться за згодою первинних засновників).
Держави, створюючи міжнародні організації, наділяють їх певною правосуб'єктністю, визнаючи за ними здатність: мати міжнародні права і обов'язки; приймати участь у створенні і реалізації норм між¬народного права; нести відповідальність за міжнародним правом. Тим самим держави створюють новий суб'єкт міжнародного права, який разом з ними здійснює правотворчі,правозастосовчі і правоохоронні функції у сфері міжнародної співпраці. Воля організації не обов'язково співпадає з волею кожного з її членів, тобто організація має свою авто¬номну волю.

В основі правової природи міжнародних організацій лежить на¬явність спільних цілей і інтересів держав-членів. Для правової природи міжнародної організації істотним є те, що її цілі і принципи, компетен¬ція, структура і т.п. має узгоджену договірну основу.

Міжнародні організації наділяються договірною правоздатністю, тобто мають право укладати різноманітні угоди в межах своєї компе¬тенції. Як встановлює ст. 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р., «правоздатність міжнародної організації укла¬дати договори регулюється правилами цієї організації». Пункт 1 ст. 2 Конвенції свідчить, що «правила організації» означають, зокрема, засновницькі акти, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також сталу практику організації.

2) право визнання держав і урядів (шляхом прийому в організацію);

Міжнародні організації володіють здатністю брати участь у дипло¬матичних стосунках. При них акредитуються представництва держав, вони самі мають представництва в державах (наприклад, інформаційні центри ООН) і обмінюються представниками між собою. Міжнародні оргашзаціїтаїх посадовці користуються привілеями і імунітетами, які закріплені у Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р., Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р. та ін.

Як суб'єкти міжнародного права, міжнародні організації несуть відповідальність за правопорушення і нанесення збитків своєю діяль-/ ністю і можуть виступати з вимогами про відповідальність.

Кожна міжнародна організація має в своєму розпорядженні фінан-сові ресурси, які хоча і складаються в більшій частині з внесків держав-членів, але витрачаються виключно в загальних інтересах організації.

42. ООН. Історія створення, членство, головні органи. Проблема реформування ООН.

Предшественником ООН была Лига Наций, организация, задуманная при схожих обстоятельствах во время Первой мировой войны и учрежденная в 1919 году в соответствии с Версальским договором «для развития сотрудничества между народами и для обеспечения им мира и безопасности». Лига Наций прекратила свою деятельность вследствие своей неспособности предотвратить Вторую мировую войну.

В 1945 году представители 50 стран собрались в Сан-Франциско на Конференции Объединенных Наций по созданию международной организации, чтобы разработать Устав ООН. В основу работы делегаты положили предложения, выработанные представителями Китая, Советского Союза, Великобритании и Соединенных Штатов в Думбартон-Оуксе в августе-октябре 1944 года. Устав был подписан 26 июня 1945 года представителями 50 стран. Польша, не представленная на Конференции, подписала его позднее и стала 51-м государством-основателем.

Организация Объединенных Наций официально существует с 24 октября 1945 года, к этому дню Устав был ратифицирован Китаем, Францией, Советским Союзом, Великобританией, Соединенными Штатами и большинством других подписавших его государств. Двадцать четвертое октября ежегодно отмечается как День Организации Объединенных Наций.

Статут ООН є універсальним, загальнообов'язковим міжнародним договором, що закріплює основи сучасного міжнародного правопо¬рядку.

ООН переслідує наступні цілі:

1) підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вжи¬вати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру й проводити мирними засобами вирішення міжнародних спорів;

2) розвивати дружні відносини між державами на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів, застосовувати інші заходи для зміцнення загального миру;

3) здійснювати міжнародну співпрацю з вирішення міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні поваги до прав людини для всіх, без різниці раси, статі, мови та релігії;

4) бути центром узгодження дій держав в досягненні цих загальних цілей.

Головними органами ООН є: Генеральна Асамблея(Генеральная Ассамблея рассматривает принципы сотрудничества в области обеспечения международного мира и безопасности; избирает непостоянных членов Совета Безопасности ООН, членов Экономического и Социального Совета; по рекомендации Совета Безопасности назначает Генерального секретаря ООН; совместно с Советом Безопасности избирает членов Международного Суда ООН; координирует международное сотрудничество в экономической, социальной, культурной и гуманитарной сферах; осуществляет иные полномочия, предусмотренные в Уставе ООН.), Рада Безпеки(Несёт главную ответственность за поддержание международного мира и безопасности; его решениям обязаны подчиняться все члены ООН.), Економічна і Соціальна Рада(Осуществляет функции ООН в сфере экономического и социального международного сотрудничества.), Рада з опіки, Міжнародний суд і Секрета¬ріат. Рада з опіки призупинила роботу 1 листопада 1994 р. після того,як остання підопічна Організації Об'єднаних Націй територія - Палау -здобула 1994 р. незалежність.

Реформа ООН

Увеличение числа членов Совета Безопасности

В 1963 г. Генеральная ассамблея приняла резолюцию, увеличившую количество членов СБ с 11 до 15. Это решение было вызвано, во-первых, ростом числа стран-членов ООН с 51 в 1945 г. до 112 в 1963 г., а во-вторых, необходимостью обеспечить развивающимся странам возможность участия в работе Совета Безопасности.

Расширение функций Совета Безопасности

По окончании холодной войны, благодаря прекращению межблоковой конфронтации, выросло количество принимаемых им резолюций усилилось присутствие ООН в мире. Мандат ООН в свою очередь выходит за рамки чисто военных аспектов и начинает включать решение гуманитарных, социальных, общественных, политических и других проблем. Совет Безопасности начинает приобретать новые функции (учреждение временных администраций, наложение санкций и др.)

Проблемы реформирования

• Недостаток представительности в отношении развивающихся стран,

• Привилегированное положение постоянных членов Совета Безопасности,

• Тенденция к созданию однополярной структуры мира при доминировании США,

• Необходимость разрешения проблемы финансового кризиса Организации с единственным выходом предоставлением богатым экономически развитым странам статуса постоянных или «полупостоянных» членов Совета Безопасности.

Реформирование ООН должно касаться:

• освобождения его от политической конъюнктуры и бюрократических пут,

• резкого увеличения оперативности реагирования на кризисы и конфликты,

• переноса основной организационной работы, прежде всего Департамента по миротворческим операциям,
43. Рада Європи: історія створення, головні органи, основні напрями діяльності.

Совет Европы — старейшая в Европе международная политическая организация. Её основная заявленная цель — построение единой Европы, основывающейся на принципах свободы, демократии, защиты прав человека и верховенства закона.

Одним из самых значительных достижений Совета Европы считается разработка и принятие Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод.

Совет Европы был создан на волне призывов к единению Европы и построения своего рода «Соединённых Штатов Европы» после Второй мировой войны. Одним из наиболее активных сторонников этой идеи считается Уинстон Черчилль.

Своё знаменитое обращение к созданию «Соединённых Штатов Европы» и Совету Европы Уинстон Черчилль произнёс 19 сентября 1946 года в Цюрихском университете. Ранее в 1943 году он по радио обращался к нации с идеей создания Совета Европы. В дальнейшем структура Совета Европы длительно обсуждалась ведущими политическими лидерами. Было две основных школы, предлагавшие различные структуры организации — согласно первой предлагалось построить классическую международную организацию с представителями стран-участниц, тогда как согласно второй предлагалось создание политического форума с парламентариями. В итоге, оба принципа были взяты в основу, создавшие Комитет Министров и Парламентскую Ассамблею. Аналогичная двойная структура была впоследствии скопирована Европейским Сообществом, НАТО и ОБСЕ.

Официально Совет был создан 5 мая 1949 г. Устав Совета Европы был подписан в Лондоне десятью государствами: Бельгией, Данией, Ирландией, Италией, Люксембургом, Нидерландами, Норвегией, Великобританией, Францией и Швецией. Штаб-квартира СЕ расположилась в Страсбурге — городе на границе Франции и Германии, в качестве символа примирения двух стран.