Поняття та система міжнародного права. Сучасне міжнародне право. Мпп та мпп
 Скачать 0.59 Mb.
|
|
Другу категорію консульських привілеїв та імунітетів становлять особиста недоторканність консульських посадових осіб, яка є значно меншою порівняно з дипломатичною, тому що вони можуть бути заарештовані або ув'язнені за скоєння важких злочинів; імунітет від юрисдикції, який також не є абсолютним і консульські посадові особи та працівники консульських установ захищаються лише щодо дій, які вчиняються ними при виконанні консульських функцій?звільнення від реєстрації;іноземців та від отримання дозволу на проживання; звільнення від отримання дозволу на роботу; звільнення від митного збору та огляду; звільнення від особистих повинностей і зборів тощо. 26. Поняття та види територій та просторів у міжнародному праві Під територією в міжнародному праві розуміється вся земна куля з її сухопутною і водною поверхнею, надрами, повітряним простором, а також космічний простір. За правовим режимом територія поділяється на три основні види: 1) державна територія; 2) міжнародна територія; 3) територія із зміша¬ним режимом. Державна територія - це частина простору земної кулі, що зна¬ходиться під суверенітетом держави, яка здійснює відносно неї і в її межах своє територіальне верховенство. У міжнародну територію входять наступні простори: відкрите море за межами виключних економічних зон прибережних держав і повітряний простір над ним, Міжнародний район морського дна, Ан¬тарктика, космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Міжнародні території не підлягають національному привласненню, на них розповсюджується свобода доступу, вони відкриті для досліджен¬ня і використання всіма державами на основі рівності відповідно до міжнародного права. Територія із змішаним режимом - територія, на якій одночасно діють норми міжнародного та національного права. До таких тери¬торій належать: прилегла зона, континентальний шельф і виключна економічна зона. До територій зі змішаним режимом також відноситься державна територія міжнародного користування, що включає міжна¬родні річки, міжнародні протоки, міжнародні канали, а також острови, відносно яких існують спеціальні міжнародні договори (наприклад, архіпелаг Шпіцберген). У міжнародному праві виділяють також умовні території, до яких відносять об'єкти, розташовані поза межами державної території, на які поширюється суверенітет відповідної держави (повітряні, морські, річні судна, космічні об'єкти, штучні острови та споруди у морі, на його дні, в Антарктиці, приміщення дипломатичних представництв та консульських установ). 27. Демілітаризовані та нейтралізовані території. Умовні території Демілітаризована територія - це територія, відносно якої держави прийняли міжнародне зобов'язання скоротити або взагалі не розташо¬вувати в її межах військові укріпленя і споруди, певні види озброєнь і збройних сил. Такі території створюються на основі міжнародних угод з метою забезпечення міжнародної безпеки. Демілітаризація може бути повною або частковою. Повна демілі¬таризація передбачає ліквідацію всіх військових об'єктів із забороною спорудження нових, забороною всіх видів зброї, знаходження на цій території збройних сил, окрім поліцейських, а також заборону ввезення і транзиту військових матеріалів, прольотів військових літаків, тобто заборону використання даної території з військовою метою. Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територіях реалізується один або декілька з наступних заходів: ліквідація певних військових об'єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, за¬борона використання нових видів озброєнь, обмеження контингенту збройних сил і т.п. (наприклад, Суецький канал є частково нейтралізо¬ваним відповідно до Константинопольської конвенції 1888 р.). Нейтралізована територія - територія, яку забороняється викорис- ] товувати як театр військових дій або як базу для ведення військових дій в інших регіонах світу. Нейтралізованою може бути лише певна частина держави. У випадку військового конфлікту держава не пови¬нна використовувати нейтралізовану частину території для ведення військових операцій. Демілітаризації та нейтралізації піддягають також міжнародні території (наприклад, Антарктика, космічний простір» включаючи Місяць та інші небесні тіла). Особливим видом нейтралізованої і одночасно демілітаризованої території є без'ядерні зони, в межах яких забороняється розміщувати ядерну зброю. Без'ядерною зоною проголошено, наприклад, Африку, Латинську Америку. 28. Державна територія. Способи придбання державної території. Склад державної території Під державною територією розуміється просторова сфера дії дер¬жавного суверенітету, сфера територіальної юрисдикції держави. До складу державної території входять: сухопутна територія (поверхня суші), включаючи острови; - водна територія (акваторія), що включає внутрішні води і тери¬торіальне море; - земні надра; - повітряний простір, розташований над вищевказаними про¬сторами. До внутрішніх вод відносяться: - води портів; - води заток, бухт, лиманів, ширина входу в які не перевищує 24 морські милі; - води заток, бухт, лиманів і проток, ширина входу в які перевищує 24 морські милі, але які історично належать даній державі; - води річок, озер і інших водоймищ, що знаходяться в межах території даної держави. Під територіальним морем розуміють прибережний морський пояс шириною до 12 морських миль, що знаходиться під суверенітетом прибережної держави. Важливою частиною державної території, джерелом природних багатств є надра, які знаходяться під сухопутною і водною територією держави. Глибина надр необмежена і теоретично має вигляд конусу, вершиною якого є центр Земної кулі. Повітряна територія є повітряним простором, що знаходиться над сухопутною і водною територією держави. Висотна межа повітряної території проходить на висоті 100 - 110 км над рівнем моря. Держава може односторонньо або за договором обмежити свою територіальну юрисдикцію, передавши певні права іншій державі (на¬приклад, транзитне повітряне сполучення або перебування іноземних збройних сил). Способи придбання державної території поділяються на первинні і похідні. Історично до первинних способів відноситься «первинне привласнення» або «окулярна окупація» (право на землю отримував той, хто першим її відкрив). Пізніше в міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного, господарського освоєння відкритих територій. Сьогодні до первинних способів придбання державної території відноситься прирощення території, який полягає у встановленні дер¬жавою суверенітету над утворюваними новими ділянками суші, поява яких пов'язана як з природними процесами (наприклад, землетрусом), так і з діяльністю людини, спрямованою на збільшення території дер¬жави (наприклад, намивання нових ділянок території в морі). Похідні способи полягають у переході території однієї держави до складу території іншої як на договірній, так і на позадоговірній основі. До договірних способів придбання державної території відно¬сяться: - цессія (поступка території) - передача території однієї держави іншій за домовленістю між ними. Прикладом цессії може служити по¬ступка в 1867 р. Росією Аляски США за 7,2 млн. доларів; - обмін, наприклад, рішення про обмін територіями (у районі с. Паланка, Одеська область), ухвалене у 1999 р. між Україною і Респу-блікою Молдова, за яким Молдова дістає доступ до річки Дунай і віддає належну їй ділянку, що проходить по території України; - дарування території, наприклад, за шлюбним контрактом між царюючими особами; - продаж території, наприклад, придбання в 1803 р. США у Франції Луїзіани; - плебісцит - всенародне голосування з питання про територіальні зміни (наприклад, в 1944 р. Ісландія на основі плебісциту вийшла зі складу Данії). До правомірних способів територіальних змін сучасна міжнародна практика відносить відторгнення частини території держави-агресора в якості санкції (наприклад, у 1945 р. від Німеччини було відторгнуто і пе¬редано СРСР північну частину Східної Пруссії з містом Кенігсберг). Міжнародному праву також відомий такий правомірний спосіб придбання державної території як ад'юдикація, тобто передача частини території однієї держави іншій на підставі рішення судового органу,яка є правомірною якщо держави, що сперечаються, мають достатні для цього правові підстави і якщо обидві держави визнають юрисдикцію даного суду. Не визнаються правомірними такі способи придбання території, як дебелляція (завоювання, захоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок переможцю, незаконне відторгнення території). 29. 30 Міжнародно-правові проблеми громадянства. Апатриди та біпатриди. Концепции проблем: 1) коллизии по вопросам двойного гражданства и безгражданства; 2) переход территорий и изменение статуса населения; 3) режим иностранцев; 4) права человека и гарантия этих прав через механизм взаимодействия государства и индвида; 5) вопросы убежища; 6) вопросы беженцев; 7) вопросы экстрадиции. Під населенням у міжнародному праві розуміють сукупність інди¬відів, що проживають на даний час на території тієї чи іншої держави та підпорядковуються її юрисдикції. Населення будь-якої держави складається з наступних категорій: громадян даної держави, іноземних громадян, осіб без громадянства. Громадянство - це стійкий політико-правовий зв'язок особи з державою, що проявляється у взаємних правах та обов'язках. Поряд з терміном «громадянство» в ряді держав з монархічною формою прав¬ління вживається термін «підданство». Історично піддані розглядалися як підлеглі самому монарху, а не державі. Піддані мали лише обов'язки відносно свого монарха. Сьогодні обидва терміни практично рівно¬значні, однак в міжнародно-правових документах вживається термін «громадянство». Виділяють наступні способи набуття громадянства: - філіація; - натуралізація (укорінення); - поновлення в громадянстві (реінтеграція); - дарування громадянства; - оптація; - трансферт. Філіація, або набуття громадянства за народженням, базується на двох принципах: права крові (jus sanguinis) та права ґрунту (jus soli). Згідно з першим дитина набуває громадянство батьків. Згідно з дру¬гим - громадянство дитини визначається місцем народження. Сьогодні найбільш поширеною є змішана система, яка поєднує обидва принципи. Натуралізація - індивідуальне прийняття в громадянство за про¬ханням зацікавленої особи. Натуралізація, як правило, передбачає дотримання ряду умов, найпоширенішими з яких є певний термін проживання на території даної держави (наприклад, в Україні - 5 років), знання державної мови, визнання конституції та законів, на-явність законних засобів існування тощо. Різновидом натуралізаціє є спрощений порядок набуття громадянства певними категоріями осіб. Так, особливий (спрощений) порядок натуралізації може бути перед-бачений для випадків вступу у шлюб з іноземцем або при усиновленні (сімейний порядок). Реінтеграція означає поновлення особи в громадянстві, в якому вона раніше перебувала. Громадянство надається (дарується) особам, які мають значні заслуги перед даною державою. Свого часу дарування громадянства часто застосовувалось до перших космонавтів. До способів набуття громадянства у зв'язку з територіальними змінами відносяться оптація та трансферт. Оптація - це набуття громадянства на основі його вибору у зв'язку з територіальними змінами. Особа може або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона проживала раніше, або набути громадянство держави, під суверенітет якої переходить територія, на якій дана особа проживає. При цьому передбачається, що оптант буде жити на території держави, громадянство якої він обрав. На відміну від оптації, трансферт передбачає автоматичну зміну громадянства. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародного договору. Сучасне міжнародне право забороняє автоматичну зміну громадянства. Втрата громадянства може мати місце при виході з громадянства або через позбавлення громадянства. Іноді виділяють автоматичну втрату громадянства при натуралізації за кордоном. Вихід з громадян¬ства - втрата громадянства на основі рішення компетентних органів держави, що виноситься за проханням зацікавленої особи. Позбав¬лення громадянства здійснюється з ініціативи державних органів, як правило, по відношенню до осіб, задіяних у ворожій для даної держави діяльності. Позбавлення громадянства може здійснюватися на умовах, передбачених загальним законодавством (наприклад, при наданні не¬правдивої інформації під час натуралізації), та на основі спеціального акту, що стосується конкретної особи або певної категорії осіб. Між¬народне право забороняє довільне позбавлення громадянства. Подвійне (множинне) громадянство - наявність у особи громадян¬ства двох або більше держав. Особи з двома або більше громадянствами називаються біпатридами. Подвійне громадянство у людини може ви¬никнути як внаслідок колізії законів про громадянство різних держав (коли особа набуває нове громадянство та не виходить з попереднього), так і в порядку волевиявлення відповідно до національних законів держав. Для уникнення складнощів, пов'язаних з подвійним грома¬дянством, держави нерідко домовляються між собою про укладання двосторонніх угод, в яких передбачають умови, при яких особи з подвій¬ним громадянством несуть військову службу, сплачують податки лише в одній державі тощо. Панівним принципом врегулювання колізій, що виникають через претензії двох (або більше) держав на здійснення персональної юрисдикції щодо особи з подвійним громадянством, є принцип ефективного громадянства, відповідно до якого пріоритет у здійсненні юрисдикції визнається за тією державою, з якою у біпатрида існує найбільш тісний зв'язок. Такою державою зазвичай визнається держава постійного місця проживання. Безгромадянство - правовий стан, який характеризується від* сутністю у особи громадянства будь-якої держави. Безгромадя тво с правовою аномалією, з якою міжнародне право бореться,намагаючись її обмежити. Міжнародні конвенції про безгромадянство були ухва¬лені у 1954 р. (Конвенція про статус осіб без громадянства) та 1961 г (Конвенція про скорочення безгромадянства). За загальним правилом правове положення осіб без громадянства (апатридів) визначається внутрішнім законодавством держави, на території якої вони прожи¬вають. Зазвичай, статус апатридів наближений або відповідає статусу іноземних громадян в даній державі. 32. Універсальні та регіональні механізми захисту прав людини Міжнародні механізми захисту прав людини - це міжнародно-правові акти з прав людини, а також спеціалізовані міжнародні інстру¬менти, організації, установи, які безпосередньо спрямовані на захист прав людини та виконання цих актів. Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини роз-різняються: - універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприк¬лад, Рада з прав людини, Комітет з прав людини ООН, Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах біженців і т.д.); - регіональні механізми, що діють в межах певного регіону (Орга¬нізація з безпеки та співробітництва у Європі, Європейський суд з прав людини, Американський комітет з прав людини тощо). Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, діяльність яких спрямована на захист прав людини, поділяються на дна види: - конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини ООН (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р.), Європейський суд з прав лю¬дини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші - органи, утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їх рішення мають,як правило,рекомен¬даційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих органі¬зацій. До таких органів відносяться Рада з прав людини ООН, Комісія з положення жінок (засновані Економічною та соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засноване Міжнародною організацією праці). 33. Міжнародно-правові стандарти прав людини. Роль ООН в їх формуванні Першочергове значення Міжнародного білля прав людини полягає в тому, що акти, які входять до нього, встановлюють загальнолюдські стандарти прав і свобод. Тобто права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрун¬тування в міжнародному праві як мінімальний правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих їя- прав кожна людина набуває певного правового статусу відповідно до міжнародного права. Міжнародно-правові стандарти прав людини - це узгоджені державами загальнолюдські права і свободи, обов'язкові для держав за-ід. ходи із забезпечення прав і свобод та охорони їх від посягань, а також надання особі юридичної можливості реалізовувати і захищати визнані права і свободи. Стандарти закріплюють нормативний мінімум, що визначає рівень державної регламентації з допустимими выступлениями у бік переви¬щення або конкретизації. Личные права Политические права Социально-экономические права:Культурные права Можна позначити наступні функції стандартів: 1) визначення переліку прав і свобод, що відносяться до категорії основних і обов'язкових для всіх держав; 2) формулювання головних рис змісту кожного з цих прав (кожної з цих свобод), які повинні бути втілені у відповідних національних нормативних положеннях; 3) встановлення зобов'язань держав з визнання і забезпечення про- голошуваних прав і введення на міжнародному рівні найнеобхідніших гарантій, що обумовлюють їх реальність; 4) фіксація умов користування правами і свободами, пов'язаних із законними обмеженнями і навіть заборонами. Співвідношення між міжнародно-правовими стандартами і нор¬мами національного законодавства виражається перш за все в необхід¬ності принципової узгодженості внутрішньодержавного переліку прав і свобод, їх змісту і засобів забезпечення і захисту з міжнародним. Найважливіше значення в універсальному механізмі захисту прав людини має Організація Об'єднаних Націй. Всі її головні органи за¬ймаються питаннями, що стосуються прав людини. Особливу роль в цьому плані відіграє Рада Безпеки та Генеральна Асамблея ООН, що неодноразово давали відповідну оцінку масовим та грубим порушен¬ням основних прав і свобод людини, трактуючи їх як реальну загрозу міжнародному миру та безпеці. Аналіз резолюцій Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї показує, що названі головні органи ООН обговорюють питання, що стосуються прав людини, у випадках, якщо: - порушення прав людини загрожують міжнародному миру та безпеці; - гуманітарна ситуація у відповідній країні вийшла з-під контролю й потребує міжнародного врегулювання; - держава, яка не в змозі подолати внутрішні заворушення, що супроводжуються масовими порушеннями прав людини, звернулась з відповідним проханням; - порушення прав людини є міжнародними злочинами; - терористичні акти призводять до жертв серед цивільного на¬селення; - в результаті внутрішніх конфліктів неміжнародного характеру відбуваються порушення прав цивільного населення. Згідно зі Статутом ООН, окрім Генеральної Асамблеї, відпо¬відальність за виконання функцій Організації Об'єднаних Націй у сфері прав людини несе Економічна та соціальна рада. |