Поняття та система міжнародного права. Сучасне міжнародне право. Мпп та мпп
 Скачать 0.59 Mb.
|
|
Класифікувати МПН можна за такими критеріями: 1 . За місцем в системі:принципи; норми. За сферою дії:універсальні; регіональні; локальні і партикулярні. За юридичною силою:імперативні; диспозитивні; рекомендаційні. За характером нормативного припису:зобов'язуючі; забороняючі; уповноважуючі; відсильні. За функціями в системі:матеріальні; процесуальні За формою і способом утворення:звичаєві; договірні; рішення міжнародних організацій. За строком дії:строкові; безстрокові. Основними ознаками універсальних норм є глобальна дія, загальнообов'язковість, утворення та скасування міжнародним співтовариством в цілому. Основна форма існування - звичай. Регіональні норми - це норми, що регулюють будь-які міждержавні відносини, об'єкт яких має регіональній інтерес і які визнаються усіма або більшістю держав відповідного регіону Універсальні норми історично створювались на базі регіональних. Основна вимога - не повинні суперечити цілям та принципам ООН. Локальні або партикулярні норми регулюють певні галузі міжнародних відносин між обмеженим колом учасників. Можуть мати регіональний характер - між державами певного географічного регіону, частіше за все - між сусідніми державами або нерегіональний характер - між державами, які знаходяться в різних географічних регіонах. Визначення імперативної норми (jus cogens) міститься в ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів: "...імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав в цілому як норма, відхилення від якої неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, яка має такий же характер". Будь-який договір є недійсним, якщо в момент укладання він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права. З виникненням нової імперативної норми дія договорів, що суперечать їй, припиняється. Імперативні регулюють найбільш важливі, загальні відносини міжнародного співтовариства в цілому, їх порушення завдає шкоди всьому міжнародному співтовариству. Основна частина МПН є диспозитивними. Такі договірні норми юридично обов'язкові лише для держав, які беруть участь у них. Диспозитивна норма, яка суперечить імперативній є недійсною. Вони припиняють дію та змінюються за взаємної згоди держав, що їх прийняли. Рекомендаційні норми узгоджують відносини між суб'єктами шляхом визначення бажаної, доцільної моделі поведінки, яку не зобов'язують виконувати. Зобов'язуючі норми фіксують обов'язки взаємодіючих суб'єктів та визначають шляхи і засоби реалізації таких обов'язків. Уповноважуючі норми містять права суб'єктів та визначають шляхи і засоби їх реалізації. Забороняючі норми забороняють певні дії або бездії, або приписують стримуватись від певних дій. Відсильні норми визначають загальні засади бажаної поведінки суб'єктів і з метою їх виконання відсилають до конкретних міжнародних угод, або інших норм міжнародного чи національного права. Матеріальні норми містять права й обов'язки держав щодо конкретних об'єктів міжнародно-правового регулювання, впроваджують їх правила поведінки. Вони складають основний масив МПН. Процесуальні норми встановлюють суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників міжнародного юридичного процесу щодо здійснення організаційно-процедурної діяльності в ході створення або реалізації матеріальних норм міжнародного права. Час дії строкових норм визначається у заключній частині договору або завершується з припиненням існування об' єкту договору, після виконання певних умов або незалежно від волі сторін. Міжнародна правотворчість є активно-творчою діяльністю суб'єктів міжнародного права по формуванню правової норми шляхом узгодження державних інтересів, позицій. Держава - головний суб'єкт правотворчого процесу. Основний шлях створення норм міжнародного права - досягнення угоди між суб'єктами міжнародного права. В сфері міждержавних відносин немає спеціалізованого нормотворчого органу. Самі суб'єкти здійснюють правотворчі функції. Сформована державна воля формує відповідну позицію держави для досягнення результату разом з іншими державами. Процесу міжнародно-правового нормотворення характерні дві стадії: а) досягнення згоди суб'єктів міжнародного права (в першу чергу держав) щодо змісту правил поведінки; б) досягнення згоди стосовно визнання цих правил поведінки в якості норм міжнародного права. Правотворчім стадіям передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб і інтересів держава формує власну позицію і усвідомлює, що захист її без зусиль інших держав неможливий. Сформована позиція держави, як правило, будується на трьох основних компонентах: а) власного бачення механізму вирішення проблеми; б) прогнозу перспективи її впорядкованого розвитку; в) можливості використання потенціалу інших держав у вирішенні вказаної проблеми. Міжнародна правотворчість починається з договірної ініціативи, яка може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Міжнародна договірна ініціатива може мати наслідки лише в тому випадку, коли вона поступила від суб'єкта міжнародного права, в першу чергу держави, безпосередньо або органу повноважного від його імені виступати з договірними ініціативами. До органів, які можуть виступити від імені держави з договірною ініціативою, відносяться спеціалізовані і неспеціалізовані органи зовнішніх зносин. З ініціативою укладення міжнародних договорів можуть виступати інші органи, громадські організації і навіть фізичні особи. Проте вони не можуть представляти державу в галузі зовнішніх зносин, а тому така ініціатива не породжує для держав зобов'язань, які ініціатива міжнародних неурядових організацій. Безпосереднє створення норм міжнародного права розпочинається з процесу узгодження позицій суб'єктів міжнародного права щодо можливого варіанту норми. Чим більший інтерес держави в новій нормі міжнародного права і чим більша різниця в її позиції з контрагентами, тим більший арсенал поступок, компромісів і допоміжних варіантів буде задіяний в ході узгодження позицій. Держава зацікавлена в кінцевому результаті повинна мати не тільки обґрунтовану позицію, а й попередньо визначитись, на які компроміси вона готова піти для досягнення мети. Процес узгодження позицій за своєю суттю є виробленням прийнятного проекту норми права. Прийнятність визначається збалансованістю прав і обов'язків учасників угоди. Дві стадії міжнародного нормотворчого процесу за часом можуть співпадати, а можуть мати суттєвий розрив інколи до років. Одна стадія правотворчого процесу не відокремлена від іншої у разі, якщо:
Розрив між стадіями міжнародного правотворчого процесу закономірний, у разі вступу міжнародно-правового акту в силу на умовах:
Організаційно-правову основу нормотворчого механізму міжнародних організацій складають їх установчі акти і правила процедури головних органів організації. Міжнародна нормотворча діяльність міжнародних організацій різноманітна. Вона може: а) виступити з договірною ініціативою, б) запропонувати проект міжнародно-правового акту, в) скликати дипломатичну конференцію для його обговорення, г) провести його узгодження в рамках власних органів, д) стимулювати держави до визнання виробленого міжнародно-правового акту юридично обов'язковим, е) здійснювати функцію реєстратора і депозитарія, є) з допомогою держав готовити офіційні тексти різними мовами, ж) мати повноваження тлумачення, перегляду акту тощо. Міжнародні організації можуть також виконувати допоміжні правотворчі функції при виробленні норм міжнародного права іншими суб'єктами. Таку нормотворчу функцію називають квазінормотворчою. Получил распространение термин «мягкое право». Этот термин используется для обозначения двух различных явлений. В одном случае речь идет об особом виде международно-правовых норм, в другом - о неправовых международных нормах. В первом случае имеются в виду такие нормы, которые в отличие от «традиционного права» не порождают четких прав и обязанностей, а дают лишь общую установку, которой тем не менее субъекты обязаны следовать. Ко второму виду норм "мягкого права" относятся те, что содержатся в неправовых актах, в резолюциях международных органов и организаций, в совместных заявлениях, коммюнике. Примером подобных норм служат документы Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ), которые стали главным инструментом перестройки системы международных отношений в Европе. Такого рода нормы являются не правовыми, а морально-политическими. Особую разновидность этого вида норм "мягкого права" представляют ожидающие вступления в силу договоры. Их положения учитываются при толковании норм международного права, оказывают влияние на практику государств и даже на национальное законодательство. Источником юридически обязательной силы международного права является соглашение государств. Такое соглашение придает юридическую силу не только отдельному договору, но и международному праву в целом. Юридическая сила общепризнанных норм порождается общим соглашением государств, согласием международного сообщества в целом, которое воплощено в принципе добросовестного выполнения обязательств по международному праву. Положение, согласно которому соглашение является источником обязательной силы международного права, находит отражение в международной практике, включая судебную. Проблема обязательной силы международного права связана с самой его природой. Поэтому основные концепции по этому вопросу совпадают с основными школами в международно-правовой доктрине. Сторонники школы естественного права видят источник обязательной силы в законах природы, в человеческом разуме и т.п. Представители позитивной школы считают таковым согласие, соглашение государств. В свое время значительное распространение получила концепция автолимитации, т.е. самоограничения, государства. Ее сторонники утверждали, что международная норма обязывает лишь постольку, поскольку такова воля государства. Будучи "абсолютно свободной", она может меняться. В результате международное право понимается ими скорее как "внешнегосударственное право" (такая концепция также существовала). Концепция автолимитации, по существу, отрицает юридически обязательный характер международного права, как он воплощен в принципе добросовестного выполнения обязательств. Родоначальником концепции был Г. Еллинек. Во второй половине прошлого века он утверждал, что можно пренебречь международным правом, если того требуют интересы государства. 4.Поняття та зміст основних принципів МП. Співвідношення основних принципів МП. Принципи міжнародного права — це юридично узагальнене правило поведінки суб'єктів міжнародного права в певній сфері правовідносин. Основні принципи міжнародного права — це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами і є критерієм правомірності міжнародних правотворчого і правозастосовчого процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм. Не всі принципи міжнародного права є універсальними нормами. Існують також регіональні принципи. При визначенні основних принципів міжнародного права до уваги беруться три джерела: Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. і Заключний акт Хельсінкі 1975 р. Статут і Декларація називають лише сім принципів: незастосування сили або загрози силою; мирного вирішення міжнародних спорів; невтручання; співробітництва; рівноправ'я і самовизначення народів; суверенної рівності держав; добросовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом. Гельсінський акт 1975 року додатково назвав ще три принципи: територіальної цілісності; поваги прав людини; непорушності кордонів (стосується європейського регіону та не може вважитись за універсальний). Основні міжнародно-правові акти принципово визнають 9 універсальних принципів міжнародного права. Принцип заборони застосування сили або загрози силою Принцип заборони застосування сили або загрози силою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без винятку. Він покладає на них зобов'язання: утримуватися від застосування сили (прямої чи опосередкованої); утримуватися від загрози силою; утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав; відмовитися від актів репресії з допомогою сили; відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів тощо. Це - нормативний зміст принципу, основні напрями його застосування. Принцип суверенної рівності держав Принцип суверенної рівності держав забезпечує наступними правами: право кожної держави на юридичну рівність; право на територіальну цілісність; право на свободу і політичну незалежність; право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи; право встановлювати свої закони і адміністративні правила; право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами у відповідності з міжнародним правом; право змінювати кордони згідно міжнародного права мирним шляхом і за домовленістю; право належати чи не належати до міжнародних організацій; право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод; право бути чи не бути учасником союзних договорів; право на нейтралітет. Зазначений принцип також покладає на держав певні обов'язки: поважати правосуб'єктність інших держав; виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов'язання; жити в мирі з іншими державами. Принцип невтручання Принцип невтручання покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: утримуватися від безпосереднього втручання; опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; уникати як індивідуального, так і колективного втручання; утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції держави; утримуватися від збройного втручання; утримуватися від загрози збройного втручання; утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу поступати на свою вигоду за рахунок її суверенних прав; утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності; заборона організацій чи сприяння, допомога або допуск збройної чи іншої діяльності, спрямованої на повалення, зміну державного устрою іншої держави. Принцип територіальної цілісності держав В Декларації принципів міжнародного права, 1970 р., держави відобразили на універсальному рівні основні елементи принципу територіальної цілісності (не вказуючи на сам принцип): обов'язок держави "утримуватися від будь-яких дій, направлених на порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни"; "територія держави не повинна бути об'єктом воєнної окупації, яка стала результатом застосування сили в порушення Статуту ООН"; "територія держави не повинна бути об'єктом набуття іншою державою в результаті загрози силою чи її застосування"; територіальні набуття, отримані через силу чи загрозу її застосування, не повинні визнаватись. Принцип непорушності державних кордонів Принцип непорушності державних кордонів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання в Європейському регіоні: визнати існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ як юридично встановлених згідно міжнародного права; визнати непорушність кордонів всіх держав Європи; відмовитись від будь-якого територіального домагання або дій, спрямованих на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави на даний момент і в майбутньому; відмовитись від будь-якого зазіхання на існуючі кордони зараз і в майбутньому; змінювати свої кордони лише за взаємною, добровільною згодою відповідних держав. Принцип мирного врегулювання спорів Принцип мирного врегулювання спорів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: вирішувати всі свої суперечки, розбіжності виключно мирними засобами; врегульовувати спори в найкоротший строк; не зупиняти процес мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень; використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби; утримуватись від будь-яких дій, які можуть поглибити спір; враховувати інтереси іншої сторони-учасника спору; виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення. Принцип поваги прав і основних свобод людини Принцип поваги прав і основних свобод людини покладає на суб'єктів міжнародного права такі основні права і обов'язки: обов'язок поважати права людини і основні свободи незалежно від статі, раси, мови, релігії; обов'язок сприяти і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод; обов'язок поважати право людини на об'єднання з іншими, свободу особистості сповідатись одноособово чи спільно з іншими; обов'язок поважати право національних меншин на рівність перед законом, надати їм повну можливість користуватися правами людини і основними свободами і захищати їх законні інтереси в цій галузі; обов'язок визнати право людини знати свої права і свободи і захищати їх; обов'язок дотримуватися міжнародних пактів, декларацій і угод з прав людини, якщо вони ними зобов'язані; обов'язок прийняти законодавчі акти та вжити інших заходів необхідних для забезпечення міжнародно визнаних основних прав і свобод людини; обов'язок гарантувати людині, права якої порушені, ефективні засоби захисту. |