спори. мирні спори. 9 поняття та види міжнародних спорів
 Скачать 26.35 Kb.
|
|
9.1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ Принцип мирного вирішення спорів покладає на держави обов'язок вдаватись лише до мирних засобів вирішення спорів (Статут ООН), який містить окрему гл. VI - мирне вирішення спорів (ст. 33-38). На її основі у сучасному міжнародному праві сформувалась система мирних засобів вирішення спорів, серед яких такі засоби, як: переговори, посередництво, "добрі послуги", арбітраж, слідчі та погоджувальні процедури, примирення, звернення до МО та ін. Провідну роль у вирішенні юридичних спорів між державами відіграє Міжнародний суд ООН. У міжнародному праві розрізняють спір та ситуацію. Міжнародний спір - це сукупність взаємних вимог держав щодо конкретних неврегульованих питань. Держави, між якими виникли такі розбіжності, вважаються сторонами спору (у ситуації немає сторін, натомість є зацікавлені держави). Спір характеризується наявністю конкретних розбіжностей між державами, котрі мають бути визнані (підтверджені) державами, в іншому випадку мова не йде про спір. Статут ООН не містить обмежень щодо предмета міжнародних спорів, оскільки такими спорами можуть вважатись спори з будь-яких неврегульованих питань (тлумачення договорів, територіальні тощо). Рада Безпеки ООН уповноважена класифікувати питання, передане їй на розгляд, як спір чи ситуацію. Так, під час обговорення питання про збиті Сполученими Штатами Америки два розвідувальні літаки Лівії, США заперечували, що такий інцидент був наслідком взаємних розбіжностей між цими країнами, а їхні дії були вчинені згідно з порядком самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН. Держава, що є членом Ради Безпеки ООН, не може брати участь у голосуванні, якщо рішення Ради Безпеки ООН (що приймається в рамках гл. VI) стосується спору, в якому така держава є стороною (п. З ст. 27 Статуту ООН).Ситуація - це певні обставини, що зачіпають загальні інтереси держав чи міжнародного співтовариства загалом. Такі обставини можуть виникати за відсутності взаємних спірних питань між державами (наприклад, громадянська війна). Ситуація - значно ширше поняття і може включати спір або призводити до його виникнення. Будь-який спір створює ситуацію. У контексті Статуту ООН відмінність між спором та ситуацією є передусім важлива з точки зору повноважень Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї. Так, Рада Безпеки ООН уповноважена розглядати не лише спори, а й ситуації, що можуть загрожувати міжнародному миру чи безпеці.Спори та ситуації, що можуть становити загрозу підтримці міжнародного миру та безпеки, є окремою категорією. Рада Безпеки уповноважена проводити розслідування будь-якого спору чи ситуації з метою встановлення, чи може продовження такого спору чи ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки. Якщо такий характер спору (чи ситуації) було встановлено, Рада Безпеки ООН може рекомендувати процедуру, яку вона вважає варто застосувати для мирного вирішення. Якщо держави і надалі не можуть вирішити такий спір мирними засобами, вони зобов'язані передати спір на розгляд Ради Безпеки ООН. У такому разі, діючи на підставі ст. 37 Статуту ООН, Рада Безпеки може рекомендувати умови, на яких варто вирішити такий спір (а не лише процедуру). З іншого боку, держави можуть заперечувати проти розгляду ситуації Радою Безпеки ООН, якщо, на їхню думку, така ситуація не загрожує міжнародному миру та безпеці. У 1990 р. США та Велика Британія заперечували проти скликання засідання Ради Безпеки ООН на запит Нікарагуа щодо, за словами останньої, вторгнення з боку США в резиденцію посла Нікарагуа в Панамі, оскільки, з позиції США та Великої Британії, такий інцидент не мав характеру загрози міжнародному миру та безпеці. Потрібно зауважити, що вирішення спорів мирними засобами повинно відбуватись із дотриманням принципів справедливості та міжнародного права (ст. 1. Статуту ООН).Адже несправедливі умови вирішення спору можуть призвести до його відновлення чи ескалації. Можна погодитись із думкою, що воно принаймні передбачає максимальне врахування інтересів усіх зачеплених держав. Використання мирних засобів вирішення спорів не може порушувати інших принципів міжнародного права. Зокрема, застосування мирних засобів не може відбуватись із порушенням принципів суверенної рівності держав, невтручання у внутрішні справи, незастосування сили. Так, у 1990 р. Генеральний секретар ООН прийняв рішення про скерування місії для розслідування обставив трагічних подій в Єрусалимі. Натомість Ізраїль відмовився прийняти таку місію, про що Генеральний секретар проінформував Раду Безпеки ООН. Під час обговорення цього питання Радою Безпеки Ізраїль заявив, що така місія є прозорим наміром замаху на його суверенітет. Міжнародні спори можна поділити на види За кількістю сторін - на двосторонні та багатосторонні, за предметом - - на економічні, територіальні тощо. У Статуті ООН також йдеться про так звані місцеві спори, які головним чином потрібно вирішувати в рамках відповідних регіональних організацій. Важливим є поділ спорів на юридичні та політичні (чи ін.). Пункт 3 ст. 36 Статуту ООН передбачає, що спори юридичного характеру, за загальним правилом, передаються в Міжнародний суд. Своєю чергою, ст. 36 Статуту Суду передбачає, що такі юридичні спори можуть стосуватись тлумачення договору, будь-якого питання міжнародного права, наявності факту, який, якщо він буде встановлений, означатиме порушення міжнародного зобов'язання, характеру та розмірів відшкодування за порушення міжнародного зобов'язання. Суд неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що кожний спір має і юридичні, і політичні елементи. У кожному конкретному випадку Суд самостійно встановлює, чи переданий на його розгляд спір є юридичним (повністю чи у частині), та, у разі спору щодо підсудності справи, приймає окрему ухвалу (п. 6 ст. 36). На практиці доводиться зважати на те, що будь-який спір між суб'єктами міжнародного права зумовлений політичними причинами і тягне за собою серйозні політичні наслідки, в той час як інший спір знаходиться винятково в юридичній площині та потребує правової оцінки. 2. В основі сучасної системи мирних засобів вирішення спорів лежать Гаазькі конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1899 р. та 1907 р., Статут ООН, Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р., а також низка регіональних міжнародних угод. Практично кожна МО має власні механізми та процедури врегулювання спорів, включаючи ООН, ОБСЄ та ін. Особливо важливою є роль ООН та її органів, зокрема Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки та Міжнародного суду. Під засобами мирного розв'язання спорів необхідно розуміти способи та процедури врегулювання спорів між суб'єктами міжнародного права відповідно до принципів міжнародного права без застосування примусу в будь-якій формі.Зокрема, у ч. 1 ст. 33 (1) Статуту ООН зазначено, що сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні, перш за все, прагнути вирішити спір через переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором. Держави повинні діяти добросовісно й відповідно до цілей та принципів, утілених у Статуті ООН, з метою уникнення спорів, які можуть порушувати дружні відносини між ними. Це сприятиме підтриманню міжнародного миру та безпеки. Міжнародні спори повинні вирішуватись на основі суверенної рівності держав та з дотриманням принципу вільного вибору засобів вирішення спору відповідно до Статуту ООН, принципів справедливості та міжнародного права. Принцип вільного вибору засобів вирішення спору означає, що держави самостійно вирішують на основі добровільної взаємної згоди, який із засобів мирного вирішення вони застосовуватимуть до існуючих чи майбутніх спорів. Держави, що є сторонами спору, повинні продовжувати дотримуватись у своїх взаємовідносинах зобов'язань, що випливають з основних принципів міжнародного права, зокрема поваги до суверенної рівності, територіальної недоторканності. Держави, що є сторонами у спорі чи зацікавленими, повинні утримуватись від будь-яких дій, які можуть загострити ситуацію настільки, щоб поставити під загрозу міжнародний мир та безпеку, що може ускладнити процес мирного вирішення такого спору. Доволі часто міжнародні багатосторонні та двосторонні угоди містять окремі положення щодо вирішення спорів, що виникають стосовно тлумачення чи застосування таких угод. Такі положення передбачають увесь спектр можливих засобів. Трапляються положення щодо передачі спорів до Міжнародного суду ООН, процедури арбітражу, створення слідчих комісій тощо. Переговори є основним засобом мирного вирішення міжнародних спорів. Саме переговори згадані першими у списку мирних засобів у я. 1ст. 33 Статуту ООН. Переговори можуть бути і складовою частиною (етапом) інших засобів, зокрема посередництва. Вони є найбільш ефективним та гнучким засобом мирного вирішення спорів. Процес організації та проведення переговорів може значно відрізнятись залежно від предмета спору, кількості сторін, значущості спору з огляду підтримання міжнародного миру та безпеки, готовності держав до прямих переговорів. Процес та процедура проведення переговорів включають такі елементи, як згода на переговори, визначення кола учасників, предмета та мети, місця, часу, форми, регламенту, мови тощо. Так, згода на проведення переговорів може бути пов'язана із самим фактом визнання чи невизнання іншого суб'єкта стороною спору чи навіть визнання окремого суб'єкта міжнародного права. Водночас проведення переговорів без участі всіх сторін спору та зацікавлених держав не може привести до ефективного та справедливого вирішення спору. Місце проведення переговорів повинно забезпечити рівність сторін, гарантії безпеки та сприятливі умови. Визначення часу проведення переговорів може суттєво вплинути на рішення держави щодо участі у переговорах. Так, у квітні 2009 р. Ізраїль не брав участі у міжнародній конференції з питань боротьби із расизмом, посилаючись на факт, що відкриття конференції припадає на національний день пам'яті жертв Голокосту. Учасники переговорного процесу повинні мати відповідні повноваження, які б дозволили їм, з одного боку, ефективно вести переговори, аз іншого - уможливлювали досягнення мети самих переговорів. Без спеціальних повноважень переговори уповноважені вести глави держав, а також, як правило, міністри закордонних справ, глави дипломатичних представництв. За підсумками проведених переговорів сторони можуть обмінюватись нотами, підписувати протоколи чи закріплювати результати у будь-який інший спосіб, погоджений самими сторонами. Окремим видом переговорів є консультації. Низка міжнародних договорів містять положення щодо проведення обов'язкових консультацій у випадку виникнення спорів між сторонами таких угод. Положення, зокрема, містять Договір про принципи діяльності держав з використання і дослідження космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р., Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї і інших видів зброї масового знищення 1971 р., Конвенція про заборону розробки, виготовлення і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів і їх знищення 1972 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р. Інколи сторони спору не можуть вести переговори у зв'язку з відсутністю прямих контактів між ними (наприклад, стан збройного конфлікту). Інші держави, що не є сторонами спору, можуть пропонувати свої "добрі послуги", або виступати у такій ролі на запрошення однієї із сторін спору. У цей спосіб третя держава може вести перемовини зі сторонами спору з метою спонукати їх до початку переговорного процесу, обміну первинними умовами щодо умов проведення таких переговорів, проте участі у самих переговорах не бере. У разі, якщо третя держава пропонує чи передає сторонам умови можливого вирішення спору, вона виступає у ролі посередника. Тому на посередництво третьої сторони необхідна згода всіх держав, що є сторонами спору. Посередництво має на меті сприяти переговорному процесу за суттю, обміну первинними позиціями щодо спору та вирішенню спору як такого. Посередник може у деяких випадках давати свої пропозиції щодо вирішення спору, а не лише передавати взаємні пропозиції сторін спору. Відома роль Генерального секретаря ООН як посередника у вирішенні низки міжнародних спорів. Держави у своїй практиці вдаються до створення слідчих та погоджувальних (примирювальних) комісій для сприяння вирішенню спорів. Ці механізми набули особливого розвитку після прийняття Гаазьких конвенцій 1899 р. та 1907 р. Мета слідчої комісії - виявити та встановити факти, що стосуються спору. Діяльність із встановлення фактів повинна бути всеохоплюючою, об'єктивною, неупередженою і своєчасною. Погоджувальні комісії мають на меті виробити шляхи врегулювання спорів. Такі комісії створюються на паритетній основі (1 або 2 представники від кожної сторони), проте їх очолює неупереджена особа, яка не є представником жодної зі сторін спору. Типовий регламент погоджувальної комісії, затверджений Резолюцією 50/60 ГА ООН у 1995 р., передбачає, що у разі утворення погоджувальної комісії у складі лише 3 осіб жодна з них не може бути громадянином держави, що є стороною спору. Члени такої комісії є посередниками. Низка міжнародних угод передбачають створення таких слідчих чи погоджувальних комісій, зокрема Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р., Віденська конвенція про правонаступництво держав по відношенню державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. тощо. Коли у 2004-2006 рр. Україна брала участь у роботі Комісії, що була створена в рамках Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті на вимогу Румунії для вирішення спору щодо необхідності застосування Конвенції у конкретній ситуації, вона не мала завданням встановити чи спростовувати факт порушення Конвенції. Метою роботи Комісії було встановити факт наявності певних реальних обставин. Встановлення об'єктивних фактів щодо спору чи ситуації є важливою умовою виконання своїх функцій органами ООН щодо підтримання та відновлення миру і безпеки. Генеральна Асамблея, Рада Безпеки та Генеральний секретар ООН можуть надсилати відповідні місії із встановлення фактів, і доволі часто користуються цією можливістю. У 1991 р. ГА ООН прийняла Декларацію про встановлення фактів ООН у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки. Міжнародний арбітраж - один з найстаріших засобів вирішення спорів. Сучасна історія цього механізму бере початок із договору 1794 р. між Великою Британією та США про дружбу, торгівлю та навігацію. Міжнародний арбітраж відносять до судових засобів мирного вирішення міжнародних спорів. Відповідно до Гаазької конвенції 1899 р., метою міжнародного арбітражу є вирішення спорів між державами суддями, що обрані самими державами, на основі дотримання права. Звернення до міжнародного арбітражу покладає обов'язок добровільно виконувати його рішення. Згідно з Гаазькою конвенцією, був створений список суддів, з якого держави могли вибрати арбітрів. Таким чином, у 1900 р. виникла Постійна палата третейського суду. Сьогодні її роль також важлива для обрання суддів Міжнародного суду ООН. Склад і порядок діяльності арбітражу регулюється окремою угодою між державами щодо конкретного спору, який називається компромісом. Міжнародні арбітражі розглядали різні за предметом спори. У 1977 р. Велика Британія та Франція передали спір щодо розмежування континентального шельфу до міжнародного арбітражу. Конвенція з морського права 1982 р. передбачає створення окремого Міжнародного трибуналу з морського права. Це підтверджує тенденцію до спеціалізації вирішення міжнародних спорів судовими засобами. Міжнародні спори можуть бути передані за взаємною згодою держав на вирішення міжнародного судового органу. Як правило, такі судові органи утворюються на основі договору при МО як універсального, так і регіонального характеру. Існує певна відмінність при вирішенні спорів міжнародними судами й арбітражами. Склад міжнародного арбітражу для кожного спору значною мірою залежить від волі держав, які є учасниками спору, тоді як міжнародний суд складається незалежно від волі сторін. При арбітражному розгляді сторони самі визначають на компромісній основі компетенцію третейського суду та процедуру розгляду спору. Міжнародний суд ООН був створений у 1945 р. як головний судовий орган ООН (ст. 92 Статуту ООН). Він замінив Постійну палату міжнародного правосуддя, що була створена у 1922 р. на підставі Статут)' Ліги Націй і діяла до 1946 р. 31 січня 1946 р. всі судді Постійної палати міжнародного правосуддя пішли у відставку, а 5 лютого 1946 р. були обрані перші судді Міжнародного суду на першій сесії Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН. Формально Постійна палата міжнародного правосуддя була розформована у квітні 1946 р., після чого почав діяти Міжнародний суд. У період між 1922-1940 рр. Постійна палата міжнародного правосуддя розглянула 29 спірних справ та прийняла 27 консультативних рішень. Із початком Другої світової війни Палата не збиралась на засідання аж до її розформування, її останнє публічне засідання відбулось 4 грудня 1939 р. Робота Постійної палати міжнародного правосуддя мала величезний вплив на розвиток міжнародного права та судових засобів вирішення міжнародних спорів. Юрисдикція Палати була визнана державами у кількох сотнях угод та декларацій щодо передачі окремих спорів на її розгляд. Палата практично створила міжнародний процес (процедуру) розгляду юридичних спорів між державами, розробивши та вдосконаливши свої власні Правила процедури. Міжнародний суд діє на підставі Статуту, що є невід'ємною частиною Статуту ООН. Він складається із колегії незалежних суддів, який обирають незалежно від їх громадянства з кола осіб, що мають високі моральні якості, які відповідають вимогам, що висувають у їх країнах для призначення на вищі судові посади, або які мають визнаний авторитет у сфері міжнародного права (ст. 2 Статуту). Суд складається із 15 суддів, серед яких не може бути двох громадян однієї держави. Членів суду (суддів) обирає Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН із осіб, внесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду (ст. 4 Статуту). Склад Суду повинен забезпечити представництво основних форм цивілізації та правових систем світу (ст. 9 Статуту). Суддів обирають на 9 років (з правом переобрання), чинна процедура передбачає, що кожні три роки 5 суддів Суду складають повноваження. Держави, що є сторонами у конкретній справі, можуть вибрати суддів "ad hoc", якщо серед членів Суду немає громадян таких держав. У справі "Румунія проти України" (2009) обидві держави скористались таким правом. Суд обирає сам свого Голову та Віце-голову (на три роки). Суд знаходиться у м. Гаазі (Нідерланди). Засідає у повному складі, проте може створювати камери (особливо для вирішення окремих категорій справ) у складі трьох та більше суддів. Рішення камери вважається рішенням самого Суду. Компетенція Суду має особливості. Тільки держави можуть бути сторонами у справах, що розглядаються Судом. Суд є відкритим для держав - учасників Статуту Суду. Так, до приєднання до Статуту ООН Швейцарія була учасником Статуту Суду, але не була членом ООН. Щодо інших держав умови, на яких Суд є відкритим для них, визначає Рада Безпеки ООН. До відома (юрисдикції) Суду належать: а)усі справи, що передані йому сторонами; б) усі питання, спеціально передбачені Статутом ООН чи чинними договорами та конвенціями (п. 1 ст. 36 Статуту). Стосовно першої згаданої можливості держави можуть визнати обов'язковою юрисдикцію Суду щодо всіх правових спорів через прийняття окремих заяв, які можуть бути безумовними, чи на умовах взаємності, чи на певний час. Такі заяви здають на зберігання Генеральному секретарю ООН. Окрім того, держави можуть визнати юрисдикцію Суду укладанням спеціальної угоди, що є звичайною практикою для передання, за взаємної згоди, спору на розгляд Суду. Друга можливість передбачає закріплення положень щодо передання до Суду спорів, що виникають із тлумачення чи застосування міжнародних угод, включаючи Статут ООН. Низка багатосторонніх та двосторонніх угод містять такі положення. Таким чином, можна виокремити три основні способи визнання юрисдикції Суду державами: 1) ухвалення односторонньої заяви про визнання обов'язковості юрисдикції Суду; 2) укладання сторонами спору спеціальної угоди; 3) включення спеціальних положень у міжнародні договори. Можливість передачі спору до Суду була передбачена двосторонньою угодою між Україною та Румунією, укладеною через обмін листами 1997 p., що дало можливість Румунії звернутись із відповідною заявою до Суду та ініціювати справу "Румунія проти України" в 2004 р. Справа у Суді може бути відкрита у два способи: повідомленням про спеціальну угоду чи поданням письмової заяви. Повідомлення про спеціальну угоду можливе лише у випадку укладання такої угоди, що, своєю чергою, потребує згоди сторін спору. Подання письмової заяви є можливим лише у випадку, коли сторони визнали юрисдикцію Суду раніше щодо такої категорії спорів. У випадку зі справою "Румунія проти України" двостороння Угода передбачала можливість передачі до Суду спору щодо "проблеми делімітації їх континентального шельфу та виключної економічної зони у Чорному морі". Це повністю визначає юрисдикцію Суду в цій справі. Окрім того, Україна доводила, що юрисдикція Суду не передбачає можливості розмежування виключної економічної зони, з одного боку, та територіальних вод - з іншого. Тобто, на думку України, Суд не мав юрисдикції провести розмежування таким чином, щоб виключна економічна зона Румунії прилягала до територіальних вод України. Закриття справи у Суді може відбутись у три способи: 1) укладанням мирової угоди між сторонами (наприклад, Іран/США, 1988 р.); 2) відкликанням заяви державою, що звернулась (у такому випадку Суд виносить окрему ухвалу); 3) винесенням рішення Судом. Розгляд справ регулюється Статутом та Регламентом Суду. Процедура передбачає письмовий (перший) та усні етапи. На письмовому етапі сторони обмінюються меморандумами, контрмеморандумами та відповідями на них. Сторони виступають у Суді через представників. Суд може призначати розслідування, експертизи, заслуховувати експертів. Слухання справи відбуваються публічно. Суд вирішує спори на основі міжнародного права. Рішення Суду є обов'язковим лише для держав, що беруть участь у справі, й тільки у певній справі, На практиці рішення Суду є авторитетним джерелом тлумачення міжнародного права, Суд постійно посилається на свої попередні рішення. Рішення Суду є остаточним і не підлягає оскарженню (окріп окремої процедури перегляду справи). Сторони можуть звернутись до Суду за тлумаченням його рішення. Рішення Суду оголошується на публічному засіданні. Держави зобов'язані виконувати рішення Суду. У випадку, якщо одна зі сторін у справі не виконує рішення Суду, інша сторона може звернутись до Ради Безпеки ООН. Міжнародний суд може також виносити консультативні рішення. Правом звернення щодо винесення консультативного рішення наділені Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН. Окрім того, інші органи ООН та спеціалізовані установи, яким Генеральна Асамблея дала на це згоду, можуть звертатись до Суду за консультативним рішенням щодо будь-якого юридичного питання, що виникає в рамках їх компетенції. Суд неодноразово виносив консультативні рішення з важливих, спірних і складних питань міжнародного права (наприклад, "Правові наслідки будівництва стіни на окупованій палестинській території"). 3. Більшість установчих документів передбачають спеціальні механізми щодо мирного врегулювання спорів між членами кожної організації. У системі ООН проблемі вивчення практики організацій у сфері мирного вирішення спорів завжди відводилась особлива увага. З цією метою, згідно з резолюцією ГА ООН від 17 грудня 1974 р., був створений Спеціальний комітет по Статуту ООН і посиленню ролі організації. У результаті зусиль багатьох підрозділів ООН був підготовлений "Довідник з мирного вирішення спорів між державами", рекомендований до опублікування у лютому 1991р. сесією Спеціального комітету по Статуту ООН і посиленні ролі Організації. Одним із центральних питань при виробленні названого документа було питання про роль переговорів при врегулюванні міждержавних конфліктів. Вони є своєрідним діагностичним засобом, при якому з'ясовується ступінь конфлікту, призначаються міри з його врегулювання. При цьому необхідно зауважити, що переговори не виключають одночасного використання інших засобів вирішення міжнародного конфлікту. Практика міжурядових організацій системи ООН виробила два різновиди переговорів - консультації й обмін документами. Консультації - це найбільш поширений засіб (метод) участі МО у переговорному процесі. Проведення консультацій застосовується в таких МО, як МОП, ІМО, ІКАО, МБРР, МВФ та ін. При вирішенні спірних ситуацій до консультацій вдавались як до засобу врегулювання конфліктів на Близькому Сході у 1969 і І970 рр. та в багатьох інших випадках. Обмін думками можна вважати одним із різновидів консультацій, при якому з'ясовується питання щодо вибору засобів мирного вирішення спору та способу здійснення його врегулювання. Він передбачений у ст. 84 Конвенції 1975 р. про представництво держав у їх відносинах з МО універсального характеру ("консультації на прохання будь-якої сторони"); ст. 41 Конвенції 1978 р. про правонаступництво держав стосовно договорів і ст. 42 Конвенції 1983 р. про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів ("проведення консультацій і переговорів"); ст. 283 Конвенції ООН 1982 р. з морського права ("обмін консультаціями").МО системи ООН останніми роками широко практикують проведення колективних переговорів у формі багатосторонніх конференцій. Такі переговори проводяться, як правило, за місцем перебування штаб-квартири МО. За результатами переговорів, МО здебільшого приймає певний нормативний документ. Представники міжурядових організацій, як правило, рекомендують сторонам найбільш прийнятну процедуру подальшого врегулювання конфлікту. Часто вони рекомендують звернення до Міжнародного суду ООН або використання таких засобів, як посередництво або "добрі послуги".Процедура розслідування або уточнення спірного питання отримала конкретизацію в Гаазьких конвенціях про мирне вирішення спорів. Характерною рисою розслідування є та обставина, що ця процедура передбачає залучення третьої сторони до мирного вирішення спору і з моменту визначення конфліктної ситуації з метою з'ясування фактів, що лежать в її основі. Саме розслідування може привести до того, що зменшується напруженість у відносинах між сторонами, які перебувають у спорі, й навіть може зникнути сама спірна ситуація.Широке застосування отримала діяльність МО з мирного врегулювання міжнародних спорів з використанням такого засобу, як "добрі послуги". Відповідно до Гаазької конвенції, вони можуть бути охарактеризовані як метод сприяння діалогу між сторонами міжнародного спору. Особливістю "добрих послуг" є включення третьої сторони у спір у тих випадках, коли держави не можуть знайти вирішення конфліктного питання. У системі ООН "добрі послуги", як правило, надають вищі посадові особи адміністрацій міжурядових організацій: генеральні секретарі та генеральні директори організацій.Відповідна посадова особа, уповноважена щодо надання "добрих послуг", у своїй діяльності вживає заходів щодо встановлення контактів у спорі завдяки проведенню неофіційних зустрічей з кожною із сторін, з'ясовує їх позиції, зазначаючи при цьому розбіжності. Найчастіше такі "добрі послуги" надавав Генеральний секретар ООН Кампучії, Лівії, Мальті, Аргентині, Англії, Пакистану, Афганістану і Іраку та ін. |