Главная страница
Навигация по странице:

  • Суперфіціарій

  • 100. Володіння та право володіння

  • Право володіння чужим майном

  • 1. Поняття приватного права, Право приватне та публічне. Співвідношення понять приватного та цивільного права


    Скачать 1.41 Mb.
    Название1. Поняття приватного права, Право приватне та публічне. Співвідношення понять приватного та цивільного права
    Анкорtsivilne_ekzamen.doc
    Дата22.04.2017
    Размер1.41 Mb.
    Формат файлаdoc
    Имя файлаtsivilne_ekzamen.doc
    ТипДокументы
    #5271
    страница23 из 30
    1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30

    Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право:

    • на одержання плати за користування нею для забудови. Ця плата не є орендною платою, і не є платою за землю, що сплачу- (ться окремо до бюджету і не включається до складу вказаної плати іа користування. Сторони самі визначають розмір плати за корис- іування, періодичність внесення цієї плати (її разовий або періодич­ний характер), її форму, умови, порядок та строки її виплати та інші питання. Невнесення плати за користування не є підставою припинення суперфіцію, але надає власникові землі право вимагати стягнення з супєрфіціарію заборгованості у примусовому порядку;

    • на одержання у випадках, встановлених договором, частки під доходу землекористувача від збудованих на земельній ділянці промислових об'єктів;

    • на володіння та користування ділянкою в обсязі, встановле­ному договором із землекористувачем;

    • на розпорядження ділянкою, у тому числі шляхом відчуження її іншим особам. При цьому власник повинен попередити набувача ділянки про право суперфіціарія на забудову. Суперфіцій зберіга­тиме свою силу й для нового власника ділянки, в тому числі і для особи, яка набула землю з публічних торгів. Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права влас­ника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою (ст. 414 ЦК).

    На власника земельної ділянки покладаються такі обов'язки:

    • надати певну ділянку під забудову в строки, визначені догово­ром про встановлення суперфіцію або заповітом;

    • не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні ним права користування ділянкою тощо. У разі порушення власником його прав суперфіціарій може захищатися тими ж засобами цивільно- правового захисту, що й власник майна (ст. 396 ЦК).

    Суперфіціарій (землекористувач) має право:

    • використовувати ділянку для забудови (будівництва промис­лових, побутових, соціально-культурних, житлових спсруд) відпо­відно до договору про суперфіцій та вимог закону (ст. 413 ЦК);

    • користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором (ст. 415 ЦК). При цьому відбувається використання ділян­ки не лише безпосередньо для будівництва, але й для обслугову­вання таких робіт (організації під'їзних шляхів, спорудження тим­часового житла для будівельників);

    • набувати права власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови;

    • передавати суперфіцій іншим особам шляхом договору або заповіту. При цьому особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває права користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будів­лі (споруди). Суперфіціарій не зобов'язаний повідомляти власника ділянки про намір передати суперфіцій іншій особі. Відсутність такого повідомлення не дає власникові ділянки права оспорювати дійсність правочину відчуження суперфіцію та вимагати плати за таке відчуження, як це передбачено в разі продажу емфітевзису. Землекористувач мусить лише повідомити власника земельної ділянки про заміну його іншою особою в зобов'язанні оплати корис­тування ділянкою (ч. 4 ст. 415 ЦК).

    Суперфіціарій (землекористувач) зобов'язаний:

    • вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови. Оскільки ЦК не встановлює порядок внесення зазначеної плати, її періодичність та розміри, ці питання мають вирішуватися за домовленістю сторін при встановленні суперфіцію. Плата, її розміри та строки внесення є істотними умовами догово­ру про суперфіцій. Зі змісту ст. 415 ЦК, де йдеться про обов'язок "вносити плату", а не "внести плату", випливає, що платежі власни­кові ділянки мають бути, скоріше, не разовими, а періодичними;

    • вносити інші платежі, встановлені законом. Зазначені обов'яз­кові платежі визначаються окремими актами законодавства і не включаються до сум плати за користування, яка належить власнику ділянки. Види, розміри та періодичність зазначених обов'язкових платежів встановлюються спеціальним законом (ст. 415 ЦК);

    • почати використовувати земельну ділянку для забудови до спливу 3-річного строку з моменту встановлення суперфіцію. В іншому разі можливе припинення суперфіцію (ст. 416 ЦК);

    • використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення (ч. 5 ст. 415 ЦК). Призначення земельної ділянки визначається відповідно до норм земельного законодавства та до­говору про надання суперфіцію, який містить мету, з якою вона йому надана. Зокрема, порушенням цієї вимоги буде будівництво споруд промислового призначення, якщо суперфіцій надавався для житлового будівництва;

    • у разі припинення суперфіцію на вимогу штасника земельної ділянки знести будівлі та привести ділянку до стану, в якому вона була до надання її в користування (ч. 1 ст. 417 ЦК).

    Суперфіцій припиняється у разі:

      1. поєднання в одній особі власника земельної ділянки та су- перфіціарія. У цьому випадку суб'єкти права власності та речового права на чужу річ співпадають;

      2. спливу строку права користування. Обов'язок власника ді­лянки подовжити на вимогу землекористувача строк дії суперфіцію може бути передбачений у договорі про встановлення суперфіцію;

      3. відмови землекористувача від права користування;

      4. невикористання земельної ділянки для забудови протягом З років підряд;

      5. викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхід­ністю. У цьому випадку йдеться про викуп саме земельної ділянки, а не права користування нею (ст. 350 ЦК);

      6. неможливості використання земельної ділянки для забудови (наприклад, внаслідок її забруднення токсичними, радіоактивними речовинами тощо);

      7. визнання недійсним правочину, що був підставою встанов­лення суперфіцію;

      8. використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (ч. 5 ст. 415 ЦК, п. "а" ст. 143 ЗК);

      9. домовленості власника ділянки та землекористувача про при­пинення суперфіцію, вчиненій у такій самій формі як і договір про встановлення суперфіцію.

    За рішенням суду суперфіцій може бути припинений також в інших випадках, встановлених законом (ст. 416 ЦК).

    Припинення суперфіцію з підстав, зазначених у ст. 416 ЦК, крім випадку поєднання в одній особі власника ділянки та землекорис­тувача, викликає необхідність вирішення долі зведених на ділянці будівель (споруд), що має робитися відповідно до положень ст. 417 ЦК.

    Правові наслідки припинення суперфіцію за бажанням сторін (співпадіння власника і суперфіціарія, відмови суперфіціарія від права користування тощо) або внаслідок спливу строку користуван­ня, визначаються домовленістю між власником земельної ділянки та суперфіціарієм.

    Така домовленість може мати місце вже при укладенні договору про встановлення суперфіцію. У такому разі вона має бути вклю­ченою у цей договір як його істотна умова.

    Разом з тим, правові наслідки припинення суперфіцію можуть бути визначені за домовленістю сторін договору вже під час припи­нення відносин суперфіцію.

    Якщо сторонам не вдалося досягти домовленості, власник зе­мельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування.

    Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищен­ням вартості будівлі (споруди) над вартістю земельної ділянки, суд з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою може обрати один з таких варіантів:

        1. постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена;

        2. постановити рішення про викуп власником земельної ділян­ки будівлі (споруди);

        3. постановити рішення про визначення умов користування зе­мельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк (ст. 417 ЦК). У цьому разі фактично має місце встановлення права користування чужою земельною ділянкою замість суперфіцію, який за ст. 416 ЦК вже був припинений.

    При виборі варіанту вирішення спору суд враховує: цінність земельної ділянки, вартість споруджених на ній споруд, підстави припинення суперфіцію (ч. 2 ст. 417 ЦК), вимоги справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства (ст. З ЦК) тощо.

    100. Володіння та право володіння

    Ведучи мову про володіння як правову категорію необхідно розрізняти "право володіння" як елемент права власності та як вид права на чужі речі (відповідно до концепції ЦК) і "володіння" або ж ближче до традицій української правничої термінології -"посідання" як особливе (окреме) речове право.

    Володіння (посідання) як самостійне речове право являє собою фактичне володіння речами, поєднане з наміром володіти ними для себе.

    Таким чином, володіння (посідання) містить два елементи: об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний (намір володіти ним для себе).

    При цьому фактичне володіння речами має бути стабільним (тобто існувати протягом досить тривалого часу) і безперервним. Слід зазначити, що це поняття тлумачиться вельми широко. Зокрема у цивілістиці з часів римського права традиційно вважається, що фактичне володіння речами має місце не тільки тоді, коли річ безпосередньо знаходиться у володільця, а й у будь-якому випадку, коли володілець не втрачає контролю над об'єктом володіння.

    Намір володіти річчю для себе виражає посесійну волю особи (її волю як посесора, володільця).

    Водночас невірним видається ототожнення ставлення посесійного і власницького1. Посесійне ставлення (ставлення особи як володільця до речі) характеризується, як вже зазначалося, наміром володіти річчю для себе, а не наміром вважати її своєю власністю. У другому випадку особа вважає себе не просто володільцем, а власником речі. У сукупності із законним володінням річчю намір (воля) вважати себе власником речі має давати в результаті не володіння (посідання), а право власності.

    Крім того, оцінюється (або має оцінюватися) ставлення особи не до будь-якого, а лише до законного володіння речами.

    Для того, щоб визначити значення цього факту, звернімося до характеристики видів володіння. Насамперед необхідно мати на увазі поділ володіння на законне — те, яке має правову підставу (титул) і незаконне — яке не має під собою достатньої (правової) основи.

    У свою чергу, незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісний незаконний володілець не знає і не повинен знати про незаконність володіння річчю. Недобросовісний незаконний володілець знає або повинен знати про те, що володіє річчю незаконно.

    Власне кажучи, лише законне і незаконне добросовісне володіння підпадають під поняття "володіння" ("посідання") як інститут речового права.

    Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим Інститутом, а лише фіксацією факту порушення права власності (спроби привласнення чужого майна).

    У своїх основних характеристиках володіння (посідання) нагадує право власності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, які можуть бути власниками; його об'єктом є майно, що може стати об'єктом права власності.

    Водночас ці дві категорії не можна плутати. Право власності є видом прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння (посідання) — відображає фактичний стан речей, а не право на речі

    Підкреслюючи ці відмінності, римські юристи напрацювали короткі, але точні формули для характеристики вказаних понять: право власності -- "я маю право на річ", володіння -- "я маю річ".

    Відповідно відрізняються також їх зміст і підстави виникнення. Змістом права власності є правомочності володіння, користування, розпорядження майном. Зміст володіння (посідання) полягає у можливості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі зазначені можливості тлумачаться як фактичні стани і не оцінюються як суб'єктивні права.

    Володіння (посідання) може виникнути:

    1) внаслідок заволодіння майном (первинне встановлення володіння, встановлення володіння уперше);

    2) внаслідок передачі володіння майном від однієї особи до іншої (похідне володіння).

    Припиняється володіння (посідання) внаслідок втрати одного з елементів — об'єктивного (втрата фактичного володіння майном) або суб'єктивного (відмова від володіння, тобто припинення наміру володіти майном для себе).

    Захист законного володіння здійснюється таким же чином, за допомогою тих же позовів, що і право власності.

    Захист незаконного добросовісного володіння здійснюється проти третіх осіб таким же чином, як захист права власності, а проти власника -- можливістю протиставлення позову заперечення про добросовісність і відплатність набуття володіння.

    Спеціальні можливості захисту законного володіння існують проти недобросовісного незаконного володільця. Вони встановлені ст.400 ЦК, яка передбачає, що недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно не тільки власнику, а й будь-якій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору чи закону або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем зазначеного обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

    Отже, кожна особа, яка не є власником майна, але була його законним або незаконним, але добросовісним володільцем, може захистити своє право володіння шляхом витребування майна від незаконного недобросовісного володільця. Право на витребування майна зберігається протягом строку позовної давності, якщо раніше не припинилась правова підстава (титул) для подання таких вимог.

    У радянському цивільному законодавстві володіння регламентувалося лише у загальному вигляді і головним чином стосовно захисту права власності (ст.145 ЦК 1963 р., ст.ст.48-50 Закону "Про власність").

    На інших засадах передбачалося врегулювати ці відносини У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р., де володінню було присвячено спеціальну главу ЗО (ст.ст.396-406).

    Право володіння чужим майном

    Врешті-решт у ЦК 2003 р. було закріплене тлумачення володіння як права володіння чужим майном, тобто як виду прав на чужі речі Цьому інституту присвячена гл.31, яка має назву "Право володіння чужим майном".

    Як випливає з положень ЦК, під правом володіння чужим майном мається на увазі лише те володіння, яке виникає на підставі договору з його власником або особою, якій майно було передано власником, а також з інших підстав, встановлених законом (ст.398). Іншими словами, це таке володіння, яке має під собою правову підставу (титул). Тому воно нерідко іменується також титульним володінням.

    Водночас у ч.3 ст.397 ЦК згадується фактичне володіння майном і зазначається, що воно вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Отже, постає питання про співвідношення цих понять.

    Фактичне володіння охоплює і ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, і ті, коли відсутня будь-яка підстава для встановлення володіння або володілець не може довести наявність такої підстави. Отже, фактичне володіння може бути і законним, і незаконним. Встановлена ст.397 ЦК презумпція правомірності фактичного володіння є не більше ніж припущенням, яке досить легко може бути спростоване доведенням факту відсутності законної підстави його набуття володільцем (тримачем).

    ЦК розрізняє поняття "право володіння" як вид прав на чужі речі і "фактичне володіння" як поняття, що позначає стан знаходження речі у певної особи, яка її тримає. Наприклад, законному володінню присвячені норми ч.2 ст.397 і ст.398 ЦК; фактичному — ч. І, З ст.397, ст.400 ЦК та інші.

    Звідси випливає, що поняття "право володіння" має стосуватися лише випадків законного володіння чужим майном, тобто такого, що має достатню правову підставу.

    Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Це може бути як фізична, так і юридична особа. При цьому право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам. Вказане не означає виникнення відносин спільної власності, а свідчить лише про те, що надання одній особі права володіння на певне майно не позбавляє власника або уповноважену ним особу права надати таку можливість й іншій особі.

    Об'єктом права володіння може бути будь-яка річ, стосовно якої можливе встановлення права власності.

    Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку володільця щодо певного майна (здійснення права володіння), право шмагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці, право вернутися за захистом до суду або інших державних органів.

    У свою чергу зміст права на здійснення права володіння охоплює:

    1) право мати майно у фактичному володінні;

    2) право користування майном;

    В обмежене право розпорядження майном; Фактичний володілець за певних умов може мати право:

    а) залишити собі доходи, отримані від майна, що належить іншій особі (ч. І ст.390 ЦК);

    б) на відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна (ч.3 ст.390 ЦК);

    в) залишити собі здійснені ним поліпшення майна (ч.4 ст.390 ЦК) Підставами виникнення права володіння є:

    1) договори з власником або іншою особою, якій майно передано власником. Сторонами такого договору є володілець і власник або особа, якій власник передав майно разом з повноваженнями на передання права володіння ним іншій особі;

    2) односторонні правочини (наприклад, заповіт, яким спадкодавець передає спадкоємцям своє право володіння);

    3) юридичні вчинки. Наприклад, суб'єкт, якому передали на зберігання знайдену річ, на законних підставах володіє нею протягом часу, поки триває пошук власника речі (ст.337 ЦК);

    4) правові акти суб'єктів публічного права;

    5) рішення суду.

    Можливе також виникнення права володіння з інших підстав, встановлених законом.

    Право володіння припиняється у разі:

    1) відмови володільця від володіння майном;

    2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

    3) знищення майна;

    4) вилучення речі з цивільного обігу;

    5) поєднання в одній особі володільця і власника речі. Право володіння у цьому разі припиняється, оскільки право володіння майном є однією з правомочностей власника.
    1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30


    написать администратору сайта