екзамен кпр. Засада недоторканості житла і приватного життя
 Скачать 282.43 Kb.
|
|
Засада недоторканості житла і приватного життя. Основу нормативного закріплення національного принципу недо- торканності житла або іншого володіння особи в національному законо- давстві містить ст. 30 Конституції України, яка викладена у зазначеній редакції: «Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускаєть- ся проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку». А гарантування додержання таких норм забезпечують- ся Кримінальним кодексом України (ст. 162), встановленням караності за дії, пов’язані з незаконним проникненням у житло або інше володіння особи, проведення в них огляду або обшуку, а так само незаконного ви- селення або інших дій, що порушують недоторканість житла громадян. Кримінальний процесуальний зміст цієї засади полягає у тому, що не допускається проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше як за вмотивованим судо- вим рішенням, окрім випадків, передбачених КПК (ст. 13 КПК). Право на недоторканність житла має забезпечувати свободу особи від незаконних вторгнень у сферу її особистого життя і гарантується особі незалежно від того, є вона громадянином України, іноземцем або особою без громадянства. Недоторканність житла передбачає недопус- тимість проникнення будь-яких суб’єктів до житла без згоди осіб, які в ньому проживають. Відповідно до ст. 233 КПК «Проникнення до житла або іншого во- лодіння особи», ніхто не має права проникнути до житла або іншого во- лодіння особи з будь-якою метою, інакше, як лише за добровільною зго- дою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, окрім таких випадків: – слідчий, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла або іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. У такому випадку прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зо- бов’язаний невідкладно після виконання таких дій звернутися з клопо- танням про проведення обшуку до слідчого судді. Слідчий суддя розгля- дає таке клопотання згідно з вимогами ст. 234 КПК, перевіряючи, крім іншого, або дійсно були наявні підстави для проникнення до житла або іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Якщо прокурор відмовиться погодити клопотання слідчого або слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання про обшук, встановлені внаслідок такого об- шуку докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищен- ню у порядку, передбаченому ст. 254 КПК. Для правильного розуміння того на яке житло розповсюджується дія цієї засади треба пам’ятати, що об’єктом захисту (регулювання) є жи- тло й інше володіння особи – не лише предмет, а й право власності конк- ретного суб’єкта на цей предмет регулювання. В ч. 2 ст. 233 КПК дано тлумачення поняття житла та іншого володіння особи. Під житлом особи розуміється будь- яке приміщення, яке знаходиться у постійному або тимчасовому воло- дінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та при- стосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також усі складові частини такого приміщення. Не є житлом при- міщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмеже- ні за законом. Під іншим володінням особи розуміються транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші будівлі або приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи. Недоторканність житла поширюється не лише на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання в готелях, сана- торіях, будинках відпочинку тощо. Учинення дій, спрямованих на прони- кнення до житла особи, яка в ньому проживає, або до іншого її володіння (гараж, господарські будівлі тощо), або незаконне проведення огляду або обшуку житла або вказаних будівель, незаконне виселення або учинення інших дій, що порушують недоторканність житла особи, є злочином, пе- редбаченим ст. 162 КК України. Недоторканність житла або іншого володіння особи є однією зі складових особистої недоторканності та пов’язана з правом на недо- торканність особистого і сімейного життя, гарантованого ст. 32 Консти- туції України. Ґрунтуючись на тому, що вказані права доповнюють одне одного, законодавче положення щодо недоторканності житла або іншого воло- діння особи означає не лише заборону входити до нього всупереч волі осіб, які в ньому проживають на легальних підставах, а й заборону розго- лошувати все, що в ньому відбувається. Недоторканними є також особисті речі, документи, кореспонденція, інші особисті папери та майно, що зберігаються у житлі або іншому во- лодінні особи. Ст. 13 КПК встановлює, що за наявності законної підстави можна увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому. Єдиною законною підставою для цього, відповідно до ч. 2 ст. 30 Конституції України, є вмотивоване рішення суду. Це необхідно враховувати при отриманні юридичних підстав для проведення обшуку в таких приміщеннях (отримання дозволу суду). Необхідно зауважити, що коло об’єктів, які Європейський суд з прав людини відносить до поняття жит- ла є доволі широким, і кожного року (або точніше з кожною розглянутою справою в суді щодо цього питання) цей перелік розширюється, що під- лягає врахуванню і в національному кримінальному процесуальному законодавстві. Ст. 30 Конституції України у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна або з безпосереднім пересліду- ванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, допускає можливість іншого, встановленого законом, порядку проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. На цих підставах ч. 3 ст. 233 КПК дозволяє у вказаних випадках проведення об- шуку житла або іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Засада державної мови судочинства. Засада мови, якою здійснюється кримінальне провадження, ґрун- тується на таких положеннях: – судочинство в Україні у кримінальних справах здійснюється дер- жавною мовою (ст. 14 Закону України Про засади державної мовної полі- тики). У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам ч. 3 ст. 8 Закону, за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами). Для такої ситуації необхідною є добровільна згода обох сторін: сторони обви- нувачення в особі прокурора, потерпілого або його законного представ- ника, та сторони захисту – захисника, обвинуваченого, його закон- ного представника. Доцільно звернути увагу, що йдеться про судові стадії кримінального провадження (розгляд справи по суті), а не про стадію досудового розслідування, тому така вимога в разі її провадження не поширюється; – сторони, які беруть участь у провадженні, подають до суду пись- мові процесуальні документи і докази, викладені державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відпо- відає умовам ч. 3 ст. 8 Закону, допускається подача до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами), з перекладом, за необхідності, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу; – особам, що беруть участь у розгляді справи в суді, забезпечується право вчиняти усні процесуальні дії (робити заяви, давати показання і пояснення, заявляти клопотання і скарги, ставити запитання тощо) рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача у встановленому процесуальним законодавством порядку. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам ч. 3 ст. 8 Закону, послуги перекладача з регіональ- ної мови або мови меншини (мов), у разі їх необхідності, надаються без додаткових для цих осіб витрат; – слідчі і судові документи складаються державною мовою; – слідчі і судові документи відповідно до встановленого проце- суальним законодавством порядку вручаються особам, які беруть участь у кримінальному провадженні (обвинуваченому), державною мовою, або в перекладі їх рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють; – слідчий суддя, суд, прокурор, слідчий забезпечують учасникам кримінального провадження, які не володіють або недостатньо воло- діють державною мовою, право давати показання, заявляти клопотання і подавати скарги, виступати в суді рідною або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись у разі цього за необхідності послугами перек- ладача у порядку, передбаченому КПК; – судові рішення, якими суд закінчує судовий розгляд по суті, на- даються сторонам кримінального провадження або особі, стосовно якої вирішено питання щодо застосування примусових заходів виховного або медичного характеру, у перекладі на їх рідну або іншу мову, якою вони володіють. Переклад інших процесуальних документів кримінального провадження, надання копій яких передбачено КПК, здійснюється лише за клопотанням зазначених осіб. Переклад судових рішень та інших про- цесуальних документів кримінального провадження засвідчується під- писом перекладача; – мовою роботи та актів з питань досудового розслідування, проку- рорського нагляду в Україні є державна мова. Поряд із державною мовою під час проведення досудового розслідування, прокурорського нагляду можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин України, інші мови. Кожна особа має право бути невідкладно повідомлена мовою, яку вона розуміє, про мотиви арешту або затримання і про суть та причини звинувачення проти неї і захищати себе, користуючись цією мовою, за необхідності, з безкоштовною допомогою перекладача (ст. 15 Закону). Особа підпадає під визначення такої, що не володіє мовою, якою провадиться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і вільно спілкуватися нею, а також сприймати текст наведений в проце- суальних документах мовою оригіналу. Також особа має право користу- ватися регіональною мовою під час провадження судочинства зі залу- ченням перекладача. Службові особи державних органів і установ, зокрема суду, проку- ратури, правоохоронних органів, повинні володіти українською мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків. Інакше вони не мають права виконувати власні службові обов’язки, у нашому випадку – здійснювати правосуддя. До таких осіб треба віднести суддю, слідчого суддю, секретаря судового засідання, прокурора і слідчого. Посадові та службові особи зобов’язані володіти державною мовою, спілкуватися нею із відвідувачами, а в межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам ч. 3 ст. 8 Закону, з відвідувачами, що вживають регіональну мову (мови), – цією регіональною мовою (мова- ми). Особам, що вживають регіональну мову (мови), забезпечується пра- во подавати усні або письмові заяви та отримувати відповіді на них цією регіональною мовою (мовами) ст. 11 Закону. Професійний суддя повинен володіти державною мовою. У межах території, на якій відповідно до умов ч. 3 ст. 8 Закону поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати судове провадження цією регіональною мовою (мовами). Необхідність забезпечення такої гарантії має враховуватися під час добору суддівських кадрів (ч. 2 ст. 14 Закону). У разі необхідності в кримінальному провадженні перекладу пояснень, показань або документів сторони кримінального прова- дження або суд залучають відповідного перекладача (сурдоперекладача) (ст. 68 КПК). Юридична допомога громадянам і організаціям у зв’язку із судо- чинством надається українською мовою або мовою, прийнятною для сторін, але знову ж за попередньою добровільною їх згодою. Засада безпосередності та усності судового розгляду кримінальної справи. Засада безпосередності дослідження показань, речей і документів є однією з підвалин побудови судового розгляду кримінального провадження, при якому суд розглядає і вирішує питання винуватості чи невинуватості обвинуваченого безпосередньо і особисто досліджуючи докази. Суд не вправі обґрунтовувати рішення доказами, які не були безпосередньо досліджені ним у судовому засіданні за участю сторін. Дослідження доказів у кримінальному судочинстві може здійснюватися в усній формі. Але фіксується воно у протоколі і журналі судового засідання. Безпосередність судового розгляду означає, що всі належні і допустимі докази підлягають установленню і дослідженню під час судового засідання. У своєму рішенні суд повинен посилатися на об’єктивно з’ясовані за допомогою досліджених і оцінених доказів обставини. Разом з цим, з цієї засади є і винятки. Так, наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів, які з’ясовують обставини, що ніким не оспорюються. Суд має право доручити органу досудового розслідування провести певні слідчі (розшукові) дії (ч. 3-5 ст.333 КПК). Вирок може бути постановлений без безпосереднього дослідження в суді доказів, якщо у кримінальному провадженні були досягнуті угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним (обвинуваченим) або між прокурором та підозрюваним (обвинуваченим) про визнання винуватості, а суд визнав за можливе затвердити ці угоди (гл.35 КПК). Засада безпосередності допускає можливість допиту учасників процесу у режимі відео конференції чи із застосуванням інших технічних засобів для трансляції з інших приміщень, якщо цього вимагають інтереси провадження або безпека допитуваних осіб (ч.3 ст. 351, ч.9 ст.352 КПК). Дія засади найбільш розкривається у судовому провадженні. Але це не означає, що вона не присутня і при досудовому розслідуванні, оскільки слідчий суддя, прокурор, слідчий безпосередньо сприймають отримані докази, обґрунтовують ними свої процесуальні рішення, залучають до проведення слідчих (розшукових) дій учасників кримінального судочинства та ознайомлюють їх з результатами таких дій. Однак специфічні риси досудового провадження (зокрема, проведення негласних слідчих (розшукових) дій тощо) не дають можливості реалізувати засаду у повному обсязі (так як це відбувається під час судового розгляду). Стадії кримінального процесу України. Стадії кримінального процесу – це відносно самостійні етапи кримінально-процесуальної діяльності, що характеризуються безпосередніми завданнями, специфічним колом суб’єктів процесуальної діяльності, властивою їм кримінально-процесуальною формою та підсумковими рішеннями. Відповідно до чинного законодавства кримінальне провадження складається з певної кількості стадій, сукупність яких утворює систему стадій кримінального процесу, а саме: 1) досудове розслідування; 2) підготовче провадження; 3) судовий розгляд; 4) провадження в суді апеляційної інстанції (апеляційне провадження); 5) виконання судових рішень; 6) провадження в суді касаційної інстанції (касаційне провадження); 7) провадження за нововиявленими обставинами. Досудове розслідування – це початкова стадія кримінального процесу, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності (п. 5 ст. 3 КПК). У цій стадії компетентні державні органи (слідчий, прокурор, інша уповноважена службова особа): - здійснюють процесуальну діяльність з прийняття та реєстрації заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, приймають рішення про початок досудового розслідування; - здійснюють досудове розслідування злочинів у формі досудового слідства, а кримінальних проступків – у формі дізнання. У цій стадії кримінального процесу провадиться комплекс процесуальних дій, спрямованих на швидке, повне, неупереджене встановлення обставин вчиненого кримінального провадження, осіб, які його вчинили, тощо. Основними суб’єктами цієї стадії є слідчий, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий суддя, потерпілий, цивільний позивач, підозрюваний, обвинувачений, цивільний відповідач, захисник, представник, заявник, свідок, експерт та ін. Підготовче провадження – це стадія кримінального процесу, в якій суддя одноособово за участю прокурора та інших учасників кримінального провадження (обвинуваченого, захисника, потерпілого, його представника та законного представника, цивільного позивача, його представника та законного представника, цивільного відповідача та його представника) здійснює процесуальну діяльність спрямовану на перевірку повноти і правильності проведеного досудового розслідування і вирішує питання про можливість розгляду матеріалів кримінального провадження по суті у судовому засіданні. За результатами підготовчого судового засідання суддя приймає одне з таких рішень: 1) затверджує угоду або відмовляє в затвердженні угоди та повертає кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування; 2) закриває провадження у випадку встановлення підстав, передбачених законом; 3) повертає обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру або клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру прокурору, якщо вони не відповідають вимогам КПК; 4) направляє обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру або клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру до відповідного суду для визначення підсудності у випадку встановлення непідсудності кримінального провадження; 5) призначає судовий розгляд на підставі обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру або клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру. Судовий розгляд – центральна стадія кримінального процесу, в якій суд колегіально або суддя одноособово за участю сторін судового провадження розглядає і вирішує матеріали кримінального провадження по суті, тобто вирішує питання про наявність чи відсутність діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, про наявність складу кримінального правопорушення у цьому діянні, про наявність чи відсутність вини обвинуваченого у вчиненні цього кримінального правопорушення, про необхідність призначення обвинуваченому покарання за вчинене ним кримінальне правопорушення та інші питання, передбачені законом. Вирішуючи ці питання, суддя (суд) здійснює правосуддя. Таким чином, судовий розгляд є специфічною процесуальною формою здійснення правосуддя. За результатами судового розгляду може бути прийнято одне з таких рішень: 1) вирок (обвинувальний або виправдувальний); 2) про закриття кримінального провадження; 3) про застосування чи незастосування примусових заходів медичного характеру; 4) про застосування чи незастосування примусових заходів виховного характеру. Виконання вироку чи іншого судового рішення – це стадія кримінального процесу, в якій суд, що постановив рішення, вирішує усі питання, що виникають у зв’язку зі зверненням цього рішення до виконання, його фактичним виконанням, а у деяких випадках і після його виконання. Апеляційне провадження – це стадія кримінального процесу, в якій суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили, у зв’язку з поданою на них апеляційною скаргою. За результатами такого перегляду суд апеляційної інстанції приймає одне з таких рішень: 1) залишає вирок або ухвалу без змін; 2) змінює вирок або ухвалу; 3) скасовує вирок повністю чи частково та ухвалює новий вирок; 4) скасовує ухвалу повністю чи частково та ухвалює нову ухвалу; 5) скасовує вирок або ухвалу і закриває кримінальне провадження; 6) скасовує вирок або ухвалу і призначає новий розгляд у суді першої інстанції. Певну специфіку підсумкових рішень має ця стадія за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду на підставі угоди та за скаргою на ухвали слідчого судді (ст. 407 КПК). Касаційне провадження – це стадія кримінального процесу, в якій суд касаційної інстанції переглядає судові рішення суду першої та апеляційної інстанції у зв’язку з поданою на них касаційною скаргою. Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: 1) залишити судове рішення без зміни, а касаційну скаргу – без задоволення; 2) скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції; 3) скасувати судове рішення і закрити кримінальне провадження; 4) змінити судове рішення. Провадження за нововиявленими обставинами – це стадія кримінального процесу, в якій судове рішення, що набрало законної сили, переглядається у зв’язку з нововиявленими обставинами, тобто такими обставинами, які не були відомі суду на час судового розгляду при винесенні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність вироку чи ухвали, що належить переглянути (ст. 459 КПК). Такими обставинами, зокрема, визнаються штучне створення або підроблення доказів, неправильність перекладу висновку і пояснень експерта, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, на яких ґрунтується вирок та ін. За наслідками такого провадження суд має право скасувати вирок чи ухвалу і прийняти новий вирок чи ухвалу або залишити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами без задоволення. Кримінальний процес не завжди проходить усі ці стадії. Він може завершитися, наприклад, в стадії досудового розслідування (підготовчого провадження) шляхом прийняття рішення про закриття кримінального провадження; у разі неподання апеляційних і касаційних скарг будуть відсутні стадії апеляційного та касаційного провадження; у разі відсутності підстав для провадження за нововиявленими обставинами – буде відсутня і ця стадія. |